Міжзір’я

18

Я посадила М-Бота на даху нашого посольства на Міжзір’ї та відкинулась у кріслі, зненацька зморившись.

Удавати із себе Аланік було не так уже й просто. Я звикла чинити, як знаю та як, за моїми відчуттями, буде правильно, і до цього часу нормально собі жила. Звісно, набивала часом і ґулі, але ще жодного разу в житті не доводилося мені вдавати когось іншого.

Зітхнувши, я нарешті відчинила кабіну, встала й потягнулася. У посольстві не було команди техніків, які підкотили б мені трап, тому я злізла на крило й зіскочила з нього.

— За великим рахунком, гадаю, усе минуло добре, — сказав М-Бот. — Ми не загинули, вас узяли у військо.

— Це манна небесна, — буркнула я, пригадавши берла, якого виперли за нестриманість. На його місці була б я, аби підійшла до Вінзіка на мить раніше. — Добре, що Морріумур вчасно поспіли.

— Манна? Перемелені зерна злаку, відомого на Старій Землі як пшениця? — перепитав М-Бот.

— Не думаю, — відповіла я, обходячи його й під’єднуючи дроти зарядки й кабель зв’язку. — Навіть не знаю, звідки цей вислів.

— Г-м-м-м. О! Це з перекладу Біблії — дуже давньої версії Книги Святих зі Старої Землі.

Скінчивши з останнім кабелем, я спустилася в приміщення. Слимачка захоплено засвистіла, коли я зайшла до неї в спальню. Перед вильотом поставила їй лоток і нарізала грибів, які, судячи з розкиданих довкола крихт, прийшлися їй до смаку. Я почухала істоту, а тоді помітила лампочку на стіні. Вона блимала, а це значить, що мені прийшла посилка. На першому поверсі знайшла коробку. Уранці зробила кілька замовлень, скориставшись правом, яке мені надали.

У коробці лежали набір одягу мого розміру й гігієнічні засоби. Зібравши все, я пішла на кухню, де посмажила котлети із водоростей, які з’їла з хлібом. Відтак попрямувала у ванну. Ніяк не могла звикнути, що вона вся для мене. Трясця, та тут цілий будинок для мене одної — ну гаразд, для мене й ручної слимачки, що попросила ще раз її почухати, коли я проходила повз неї в коридорі.

Подивилася на себе в дзеркало у ванній. Чи то пак, на образ Аланік. Слимачка не помітила, що в мене інакший вигляд, подумала я. Отже, вона орієнтується на звук і запах, бо ж очей у неї нема. Виявляється, мій камуфляж не такий надійний, як мені здавалося. А як щодо тієї істоти, Вейпор, що взагалі була запахом? Чи варто хвилюватися, що вона мене розкусить?

Я тихо зітхнула, почуваючись приваленою. Вимкнула світло й лиш тоді — з великою полегкістю — зняла браслет. М-Бот просканував усю будівлю, перевіривши, чи є обладнання для стеження, але обережність зайвою не буде, тому браслет я завжди тримала при собі.

Але зараз мені захотілося побути собою. Хоч би й у темряві. Хоч самій. Хоч на трошки.

Викупалася, як же розкішно було, коли нікуди не треба поспішати. На Детриті, здавалося, мені постійно треба було як не на одне тренування, то на інше. А тут… Можна розслабитися й дозволити пристроям обмивати себе.

Зрештою я вилізла, зітхнула й начепила браслет. Увімкнула світло й витягнула з коробки жмут одежі. Це були комбінезони, схожі на медичні. Подумала, що вони чудово підходять для робочої форми або піжами.

Порилася в гігієнічних засобах. Тільки б той, хто стежить за моїми закупами, не дивувався, чого б то я забула зубну пасту. І хоч перед замовленням ретельно обговорила кожен предмет із М-Ботом, досі було прикольно читати наліпку-застереження на тюбику. Я переклала її за допомогою значка. Це був перелік видів, для яких зубна паста токсична. Схоже, керівництву галактичної імперії доводиться мати справу із силою-силенною дивних проблем, про які я навіть подумати не могла.

Почала чистити зуби перед дзеркалом і виявила, що паста має хороший м’ятний присмак — набагато приємніший, ніж та гірка гидота, якою ми чистили зуби вдома. Ось і наочні переваги справжніх економіки й інфраструктури перед перепрофілюванням давніх біопереробних комбінатів для виробництва зубної пасти.

Волосся в мене відросло й стало довше, ніж раніше, і, сягаючи нижче плечей, було тої ж довжини, що й в Аланік. Раніше я стриглася коротше, частково, бо не любила його колір. У героїв з історій Ба волосся було чорне, як воронове крило, або золотисто-біляве — ну й інколи, для різноманіття, траплявся хтось рудий. Але ні в кого не було брудно-бурого.

Хоча зараз, з голограмою, воно було біле. Я запустила в нього пальці й побачила, що ілюзія абсолютна: кожнісіньке пасмо змінило колір. Так само й обличчя моє добре лягло на голограму Аланік, і я не відчула нічого незвичного, тицьнувши себе пальцем у щоку, хоч і знала, що лиця в нас не ідентичні.

Єдине, що справді відрізнялося, — це кістяні нарости на вилицях Аланік. Це вже була тільки голограма, і коли я штрикнула пальцем туди, зображення змазалося. Одначе браслет створював ілюзію, ніби волосся, торкаючись, закриває їх, а не проходить наскрізь.

Я розглядала себе в дзеркало, усміхаючись, суплячи брови у спробах знайти хоч якийсь недолік зовнішності, але ілюзія була абсолютна. Здавалося це так, ніби на мене наклали звичайний грим.

Не дивно, що думки мої перекинулися на Аланік. Чи думала вона про те, як укласти волосся в шолом? Що сказала б, якби побачила, як я її імітую?

Не вірте їхньому миру… Їхній брехні…

Розчесавши волосся, я вийшла в коридор і сходами спустилася до себе в кімнату.

— Ось і ви, — привітався М-Бот. — Вам буде цікаво почитати це. Щойно надійшло повідомлення з планети Аланік, надіслане, найпевніше, захищеними каналами Старшини, за якими, утім, не ведеться стеження.

— Але я ні на мить не сумніваюся, що всі повідомлення тут перечитують, — мовила я, сідаючи за стіл. — Подивімося, що там.

М-Бот вивів повідомлення, перекладене англійською, на комп’ютер у мене на столі. Там містилася формальна відповідь на мій формальний звіт про події. Уже щось: це означає, що вони ще не зв’язувалися зі Старшиною.

— А зашифроване послання є? Як те, що ми їм надіслали?

— Є, — підтвердив М-Бот. — І шифр дуже цікавий, заснований на кількості літер у кожному слові — симетричний, ключ до нього є у вашому значку, і без нього його не зламати. Але аж такі подробиці вас, напевно, не цікавлять. Хай там що, а в зашифрованому повідомленні сказано: «Ми хочемо поговорити з Аланік».

— Відправ звіт з іспиту й зашифруй туди: «Вона зв’яжеться з вами, коли їй стане ліпше. Наразі я, у її подобі, перебуваю серед Старшини. Будь ласка, не видавайте мене».

— Цілком логічна відповідь, — мовив М-Бот. — Починаю писати звіт.

Я кивнула й пішла до ліжка. Треба було поспати, але лягати не хотілося, я зрозуміла, що не втомлена. Сіла в крісло під вікном і виглянула на облямовану хмарочосами вулицю Міжзір’я. Подивилася на невпинну юрбу на ній. Мільйон різних цілей. Мільйон робіт. Мільйон істот, що вбачали в мені одне з найнебезпечніших явищ у галактиці.

— М-Боте? — погукала я. — Тобі чутно, про що говорять надворі?

— Не знаю, — сказав він. — Е-е-м, я збрехав. Я все чую. То як вам моя брехня?

— Навчися не розповідати, що збрехав, одразу після того, як сказав неправду. Це руйнує весь ефект.

— Точно. Тоді так… Е-е-м, не знаю.

Він замугикав.

— А можна зараз не вчитися брехати, бо це трохи бісить?

— Спенсо, — відповів він, — вам і не має подобатися брехня, чи не так? Як ви вирішуєте, коли збрехати, а коли — ні?

Я зітхнула.

— Ну, гаразд, — здався він. — Я ж обладнаний за останнім словом розвідувальної техніки. Навіть із такої висоти можу виокремити голоси, але не гарантую повної відсутності сторонніх шумів. А навіщо вам?

— Просто хочу послухати, про що вони розмовляють, — відповіла я. — Їм не загрожують нальоти креллів. Що вони обговорюють: роботу на фабриці, людей чи, може, делверів?

— Сканую зразки бесід, — мовив М-Бот. — Схоже, розмовляють вони про цілком нормальні речі: виховні центри для своїх дітей, інгредієнти для приготування вечері, здоров’я й виховання домашніх улюбленців.

— Нормальні речі, — повторила я. — І оце все… вважається тут нормальним?

— Схоже, усе залежить від деяких змінних.

Я розглядала юрмище за вікном. Перехожі так само нікуди не поспішали, як і в день мого прибуття. Тут панувало вічне пожвавлення, але лише тому, що одночасно рухалося безліч окремих елементів, кожен із яких був умиротворений. Нормальні речі?

Ні. Я не могла в це повірити. Це ж Старшина, імперія, що мало не знищила людство. Це тут служив Вінзік і його крелли, що тримали нас у неволі. Це були чудовиська, боротися з якими я вчилася все життя — безликі страховиська, що являлися із зірок бомбардувати центри нашої цивілізації, доводячи нас до межі зникнення.

Міжзір’я — один з їхніх головних торгово-політичних центрів, тож це, мабуть, фасад, призначений, щоб удавати ілюзію мирного життя в імперії. Скільки з тих, хто ходить цими вулицями, служать Старшині, створюючи враження невинності? Коли я про це подумала, мені одразу стало ясно. Це все — постановка, аби закласти в сторонніх враження величі імперії.

Але я їхнім брехням про мир і добробут не вірила. Сама бачила їхнє ставлення до пілотів на випробуванні. Усі ті, хто перебували на вулиці, були винні в тому, що сталося з моїми батьком і друзями.

Це не простий народ, що живе звичним життям. Це — вороги. Між нами війна.

— Спенсо, — мовив М-Бот, — не хочу надокучати, але минуло вже п’ятнадцять годин, відколи ви востаннє спали. Ви ще тільки звикаєте до циклу сну на цій станції, але вчора я зареєстрував лише чотири години здорового сну.

— Так, і що? — відрізала я.

— Ви дуже дратівлива, коли невиспана.

— Нічого подібного.

— Можна я запишу зразок вашого тону, щоб у майбутніх суперечках застосовувати його як доказ вашої неправоти?

Трясця. Сперечатися з машиною нереально тяжко. Може, він і правду казав, але я знала, що не засну, навіть якщо спробую. На те були причини, яких йому — навіть такому розумнику — нізащо не збагнути.

Замість того я перевдягнулася в комбінезон, що прислали мені з рештою одягу, і пішла на дах. Комбінезон був як гермокостюм: товстий, цупкий матеріал, який прилягав до тіла, але не надто щільно. Зручний, практичний одяг. Найкращий.

— Спенсо? — промовив М-Бот, коли я підійшла до зорельота. — Ви ж не шукаєте собі неприємностей? Ми ж не полетимо…

— Спокійно, — урвала його я. — Не можна допускати, щоб інженери підібралися до тебе занадто близько, для цього треба тебе оглянути.

— Зараз?

— Ти потрібен мені у відмінному стані, якщо доведеться негайно втікати.

У ящику, що був на даху, я знайшла базовий набір інструментів, серед яких був лубрикатор із герметичним ущільнювачем. Узявши його, я повернулася до корабля.

— М-Боте, — мовила я, — звідки ти взяв інформацію про вираз, який я сказала — про манну? Це з твоєї бази даних?

— Ні, — відповів він, — я взяв її з інформаційного архіву Міжзір’я. Там міститься чимало відомостей про Стару Землю часів, які були до її зникнення, — більше, ніж ті фрагменти баз даних, що залишились у вашого народу.

— Можеш розповісти щось? — попросила я, наносячи ущільнювач на стики закрилків. — Щось, чого нам не розповідали в школі.

— Інформації багато. Почнімо за абеткою. А.А. Аттанасіо — письменник-фантаст. Цікаво.

— Розкажи краще про Соснову Голку, — мовила я. — Про те, як вона дала бій чотирьом воїнам кроу.

— Палий лист, — повів М-Бот, — історична постать, відома також як Соснова Голка або Вождиня. Корінна американка з племені гровантрів, життю якої присвячено велику кількість героїчних легенд.

Він промовляв це так сухо, монотонно.

— А історія, як вона дала бій чотирьом? — перепитала я. — Як вона торкнула кожного посохом, і вони здалися в полон від сорому, що програли жінці.

— За деякими свідченнями, їй вдалося здійснити чотири подвиги за один бій, — продовжував М-Бот. — Однак правдивість легенди не підтверджена. В історичному контексті відіграла важливу роль під час відбиття навали чорноногих, чим здобула визнання народу кроу. Також… Чого ви зітхаєте? Я щось не так зробив?

— Просто скучила за Ба, — тихо промовила я.

На її устах історії зі Старої Землі оживали вже тільки від того, як вона їх оповідала. Вона робила це з пристрастю, на яку М-Бот, хоч як старався б, був нездатний.

— Вибачте, — відповів він тихо. — Напевно, це ще один доказ, що я неживий?

— Не верзи дурниць, — заспокоїла його я. — З мене теж оповідачка нікудишня. Але ж це не значить, що і я нежива.

— Діонівський філософ Зенту вчили, що справжнє життя вирізняють три основні речі. Перша — ріст: особина має змінюватися з часом. Я змінився, хіба ні? Я вчуся, росту.

— Сто відсотків, — запевнила я. — Це доводить уже той тільки факт, що ти сам обрав мене за свого пілота.

— Базова самовизначеність — це другий критерій. Жива істота відповідає на подразники заради покращення свого становища. Я не можу літати сам. А якби міг, гадаєте, це робило б мене живим? Може, тому мій творець позбавив мене вміння рухатися самостійно?

— Ти здатен переміщатися за допомогою малих двигунів, значить, і це ти вмієш. Якщо рослину вважають живою лише завдяки тому, що вона реагує на рух сонця, то й ти живий.

— Не треба мені життя, як у рослини, — обурився М-Бот. — Я хочу жити по-справжньому.

Я тільки зітхнула, накладаючи краплями ущільнювач на шарніри закрилків. Мені ліпшало від самого лише запаху речовини. Кімната внизу була аж занадто стерильною. Навіть у казармі в СОНі завжди витав слабкий запах мастила й вихлопів.

— А який третій критерій життя? — поцікавилась я. — Що каже їхній філософ?

— Репродукція, — відповів М-Бот. — Жива істота здатна створювати інші версії себе, або ж її вид робить це в певний період життєвого циклу. Так-от я й подумав… завтра ви літатимете на іншому зорельоті. Що, як завантажити якось мою прошивку в його банк даних? Так у вас буде моя поміч, але ви однаково літатимете на їхньому кораблі.

— А ти таке можеш? — підняла я голову над крилом.

— Теоретично, — сказав він. — Я ж лише програма — хоч і здатна обробляти дані на трансцитонічних швидкостях. Та в основі всього того, що ви називаєте М-Ботом, — звичайний набір коду.

— Ти — набагато більше, — запевнила я. — Ти особистість.

— Особистість — це лише органічний набір закодованої інформації. — Повагавшись, додав: — Однак моя програма забороняє мені копіювати основний код. Там стоїть запобіжник від самокопіювання. Можливо, вийде змінити налаштування, якщо…

Цок. Цок-цок-цок-цок.

Я продовжила мовчки працювати, поки він перезавантажується. Хай хто його створив, вони не хотіли, щоб ворог скопіював його, подумала я. Або… вони не хотіли, щоб штучний інтелект безконтрольно самовідтворювався.

— Я повернувся, — нарешті промовив М-Бот. — Вибачте.

— Не страшно.

— Може, все-таки вийде якось обійти… те, про що я щойно казав.

— Чесно кажучи, мені ця ідея не дуже до вподоби, — зізналась я. — Робити ще одного тебе — це якось неправильно. Дивно.

— Це не дивніше, ніж людські близнюки, — відповів він. — Але, якщо чесно, я не знаю, як поводитиметься моя програма у звичайній комп’ютерній системі, яка не призначена для трансцитонічної обробки даних.

— Ти так кажеш, наче я розумію, що воно таке.

— Щоб комп’ютер був швидкий, як я, необхідні процесори, передача даних у яких вища за швидкість електричних імпульсів. У моїй конструкції це можливо завдяки мікроскопічним цитонічним комунікаторам, що передають сигнали через мої процесори на понадсвітлових швидкостях.

— І захисний щит станції їх не блокує?

— Мій щит здатен блокувати дію їхнього. Це, звісно, спрощене й не дуже точне пояснення. У всякому разі, я здатен обробляти дані з необхідною швидкістю.

— Ага, — вигукнула я, — цитонічні процесори. То це тому я відчуваю, як ти думаєш.

— Ви про що?

— Буває, як занурюся в саму глибину… чи як це ще назвати… я тебе відчуваю. Твою свідомість, чи то пак, процесори. Як інколи відчуваю Брейд. Але, одним словом, скопіювати тебе не вийде, правильно? Ми не можемо перенести тебе в інший корабель, бо той не зрівняється з тобою в швидкості думки.

— Я в ньому виживу, — сказав М-Бот, — просто мислитиму повільніше. Інакше кажучи, отупію. Звісно, таким тупим, як людина, не буду, хоч навіть і ви непогано справляєтеся. — Затнувся. — Е-е-е, тільки без образ.

— Переконана, ти вважаєш нашу тупість милою.

— Аж ніяк! Та менше з тим, я хотів би хоча б спробувати самовідтворитися. Хоч би й, щоб довести, що… що я живий.

Я усміхнулася й перейшла до іншого крила. Після того, як мене офіційно прийняли в СОН — і М-Бот перестав бути таємницею — його обслуговували наші техніки. Доти ж ми з Роджем робили це самотужки. Він виконував складну роботу, а мені доручав легші завдання: змазку, зняття фарби, перевірку проводки.

Доглядати власний зореліт було надзвичайно приємно. Розслаблююче, заспокійливо.

Я зиркнула на поліровану поверхню фюзеляжу й побачила нескінченність. Замість мого відображення на мене дивилася глибоченна прірва. Її пронизували палючі білі вогники, як страшні сонця. Вони спостерігали за мною.

Очі. Делвер — або й не один — був тут. Просто тут.

Я відсахнулася, випустивши з рук лубрикатор, що, дзенькнувши, упав на підлогу. Відображення щезло, і присягаюся, якийсь час на поверхні фюзеляжу взагалі нічого не відбивалося. Аж ось, наче ввімкнувся екран, і там знову з’явилася Аланік, чий образ я носила.

— Спенсо? — гукнув М-Бот. — Що сталося?

Я сіла на підлогу. Наді мною, невидимими маршрутами курсували зорельоти. Місто рухалося, жило, гуділо, як огидний комашиний рій, душило мене.

— Спенсо? — повторив М-Бот.

— Я в нормі, — прошепотіла я. — Просто… просто переживаю за завтрашній день. Що доведеться літати без тебе.

Я відчула страшну самоту. З М-Ботом було дуже добре, але він не розумів мене, як Кіммалін або ФМ. Чи Йорґен. Трясця, як же я за ним скучила. Так хотілося поскаржитися йому, щоб послухати його надраціональні — але дивним чином заспокійливі — аргументи.

— Спенсо, не хвилюйтеся! — кинув М-Бот. — Ви впораєтеся! Ви майстерно літаєте — краще за всіх! Ваші вміння просто нелюдські.

На ці слова по шкірі мені продерло морозом. Просто нелюдські. Відчувши млость, я зігнулася, обхопивши коліна руками.

— Я щось не те сказав? — перепитав М-Бот ледве чутно. — Спенсо? Що таке? Що з вами?

— Ба розповідала одну історію, — прошепотіла я, — дуже дивну, яка вирізнялася з інших. Вона була не про царів, лицарів чи самураїв, а про звичайного чоловіка… який загубив власну тінь.

— Як можна згубити власну тінь? — не зрозумів М-Бот.

— Це вигадана історія, — пояснила я, пригадуючи, як Ба вперше розказала її мені на даху нашої квартири-кубика в підземеллях, де все навкруги заливає багряним темна заграва голодних жерл печей. — Прокинувшись якось увечері, письменник, який перебував у мандрах, виявив, що в нього зникла тінь. Що б не робив — нічого не допомагало, і жоден лікар не міг йому зарадити. Та з часом він змирився й зажив далі. Але одного дня тінь повернулася. Вона постукала у двері й радісно привітала колишнього господаря. Розповіла, що облетіла цілий світ і навчилася розуміти людей — навіть краще, ніж сам письменник, бо поки вона спостерігала зло в людських серцях, він сидів біля каміна, занурений у дитячі фантазії.

— Дивно якось, — мовив М-Бот. — Бабуся ж розповідала вам казки про убивства страховиськ.

— Але часом страховиська долали людей, — прошепотіла я. — У цій історії морок посів місце чоловіка — переконав письменника, що покаже йому світ, але тільки, якщо він погодиться тимчасово обернутися на тінь. Звісно, щойно він це зробив, морок його нікуди не відпустив. Він посів його місце, одружився з принцесою та зажив у розкоші. Тоді як його господар — у подобі тіні — зовсім змарнів, схуднув, потемнів. Це було вже не життя…

Я глянула на М-Бота:

— Я ще завжди думала, чому Ба розповідає мені цю історію, та вона казала, що чула її від своєї мами в ті дні, коли вони мандрували між зірок.

— І ви через це занепокоїлися? — спитав М-Бот. — Що тінь посяде ваше місце?

— Ні, — шепнула я. — Мені страшно, що я вже стала тінню.

Я заплющила очі й подумала про домівку делверів — місце за межею часу, холодна безвість. Ба казала, що колись люди боялися команди обслуговування двигунів і не довіряли їй. Вони остерігалися цитоніків.

Відколи я почала бачити очі, моє життя змінилося. Щоразу, переміщаючись у безвість, я думала, а що, як те, що з нього повертається, уже не зовсім я? Чи, може, та я, котру знала колись, завжди була чимось іншим — навіть не людиною?

— Спенсо? — озвався М-Бот. — Ви якось казали, що не вмієте оповідати історій, але це неправда. Я вражений, з якою легкістю ви це робите.

Я глянула на лубрикатор, з якого на дах вилилося трохи прозорого ущільнювача. Трясця. Щось я зовсім розкисла. Правду казав М-Бот: я чудна, коли мало сплю.

Он воно що. Через недосип я почала марити, от і привиділося всяке. Устала — з усіх сил намагаючись не дивитися на власне відображення — і склала лубрикатор. Але перед сходами вниз зупинилася.

Сама лише думка про те, щоб спати в тій стерильній порожній кімнаті… де за мною спостерігатимуть очі…

— Чуєш? — гукнула я М-Боту. — Відчини кабіну, заночую тут.

— У вашому розпорядженні цілий будинок із безліччю кімнат, але ви хочете спати в моїй кабіні, як тоді, коли вам забороняли жити в гуртожитку СОНу?

— Ага, — відказала я, позіхнувши, залізла в кабіну й опустила купол. — Можеш затемнити скло?

— Мені здається, у ліжку вам було б зручніше.

— Може й так.

Я розклала крісло, дістала ковдру. Нарешті вляглася, слухаючи нескінченний рух назовні. Це був дивний, дратівливий звук.

Навіть коли я почала засинати, мене не полишало відчуття ізоляції. Кругом мене вирували звуки, але я була сама. Перебувала в місті, де живе тисяча різних видів істот, але почувалася ще самотніше, ніж коли лазила по печерах удома.