Міжзір’я

38

Я посадила викрадений корабель у доку для винищувачів Головної платформи й відчинила кабіну. Голограму вимкнула ще до того, але досі було дивно бачити природний колір шкіри своїх рук.

Та й це місце. Ці стіни завжди були такими невиразними? На Міжзір’ї все прикрашене золотом. А повітря тут завжди було таке затхле? Мені вже бракувало легенького душку дерев і землі, чи бодай аромату кориці, коли поруч бувала Вейпор.

Кіммалін видерлася до кабіни, шкірячись як дурепа, вхопила мене за голову, з якої я навіть не встигла стягнути шолома, і міцно обійняла. Усміхнулася мені, і її вираз здався мені дивним. Агресивним.

Зорі милі. Мене ж не було зовсім трошки. Та коли звелася й обійняла Кіммалін у відповідь, я відчула легеньке невдоволення. Немовби все в цьому Всесвіті було неприємним шумом. Це були залишки емоцій, які передав мені делвер.

Як же я старалася позбавитися того відчуття. Мала б відчути полегшення, уперше за кілька тижнів обійнявши подругу. Та якась частина мого єства противилася цьому. Не через Кіммалін, а через мене. Мені уявилося, ніби, замість людини, вона обіймає якусь дивну істоту, інопланетного жука. Чи знає вона… хто я насправді?

А я сама знаю?

— Хвала Святим, — промовила Кіммалін, відсторонюючись. — Дзиґо, аж не віриться, що це ти.

— Йорґен? — запитала я.

— Він унизу, на планеті, у відрядженні. Уже кілька днів його не бачила. Йому треба відпочити.

Так завжди ставалося з найкращими. Але я страшенно хотіла побачити його. Може… Може, хоч йому вдасться вибити з мене це дурне відчуття.

— Що… — затнулася Кіммалін. — Йорґен казав, що відправив тебе на завдання. У тебе справді вийшло? Ти викрала гіперприскорювач? А де М-Бот?

Серце мені розривалося на частини.

— Я…

Завили сирени, попереджаючи про напад. Ми обидві підняли голови до ламп, слухаючи, як із динаміків лунає наказ усім пілотам готуватися до бою.

— Я все поясню, — пообіцяла я подрузі. — Принаймні спробую. Після того як…

— Добре, — відрізала Кіммалін.

Наостанок вона ще раз похапцем обійняла мене, стоячи на драбині, поки я була ще в кабіні. Потому вона зіскочила донизу й побігла до свого зорельота. Інстинкт підказував мені сідати назад за штурвал і летіти в бій, але Кобб чітко сказав, що спершу я мусила відзвітувати йому.

Я спустилася й зустріла Дуейна, техніка з наземної команди. Усміхнувшись і піднявши великі пальці вгору, він поплескав мене по спині, вітаючи з героїчним поверненням. Я глянула на нього, нічого не розуміючи, намагалася прочитати емоції на його лиці, яке зненацька стало чужим, незнайомим. Його міміку я вловлювала немовби із затримкою, неначе чекала, поки її мені розтлумачить перекладач. Трясця, та що ж це зі мною?

Ти втомилася, сказала я собі. Останні два тижні ти діяла на межі можливостей, видаючи себе за іншу особу. І справді, відчинивши двері в коридор, я відчула, як мене накриває хвиля знемоги. Обернулася кинути останній погляд на безіменний старшинський винищувач. Це був, звісно, не М-Бот, але й він непогано прислужився мені. Чи вдасться ще на ньому політати? Навряд чи. Його розберуть і детально проаналізують. Доступ до вцілілого креллівського винищувача — унікальна нагода для СОНу.

У стерильному, занадто металевому, коридорі мене вже чекало двоє піхотинців. Вони запропонували провести до Кобба, і мені одразу пригадалися охоронці й супровідні дрони, без яких на «Мірах і вагах» не можна й кроку ступити. Річ тут була не в тім, що в СОНі мені не довіряли. Просто там знали, що ворог здатен впливати на розум людей, особливо цитоніків.

Тож… Ну добре, мабуть, мені все-таки не довіряли. Принаймні не до кінця. Не такого вітання з тріумфальним поверненням додому я очікувала.

Бійці провели мене в командний пункт із великим оглядовим екраном на стіні й кількома десятками комп’ютерів під нею, де центр управління польотами спостерігав за окремими ескадрильями й ворожими силами. За моєї відсутності вони встигли навести там лад — у приміщенні панував порядок, та й розібраних панелей майже не залишилося.

Декілька молодших адміралів керували боєм із командного посту. Поважний, у білому однострої, наїжачивши сиві вуса, позаду них стояв Кобб. Для нагляду за всім йому видали велике адміральське крісло, яке він, однак, використовував за підставку для стосів документів, а на підлокітник ставив каву, поки перечитував папери, бурмочучи щось про себе.

— Найтшейд? — спитався він, коли вартові підвели мене до нього. — Що ти, у дідька, натворила? Хіба Йорґен не наказував тобі діяти під прикриттям? Ти ж приперла за собою всю Старшину!

Чомусь на ту мить я не могла навіть уявити собі нічого приємнішого, аніж слухати, як Кобб мене шпетить. Тихенько зітхнула. Цілий Всесвіт перекинувся догори дриґом, і тільки Кобб залишався незмінним, як зоря. Сердита, буркотлива зоря, що зловживає кавою.

— Вибачте, Коббе, — сказала я. — Мене втягнули в їхні політичні інтриги, а тоді… Одне слово, не те щоб я була винна в тому, що вони напали на нас саме зараз, але деякі мої дії спровокували їх прилетіти сюди.

— Треба було повертатися раніше.

— Не могла. Мої сили… Я вчуся, але… Ну, тобто не так уже воно й легко, навчитися телепортації, застосовуючи розум, як може здатися.

— Якось дуже все складно.

— І я про те ж.

Він гмикнув.

— А місія? Ота, яку ви затіяли без попереднього схвалення від командування?

— Успішно. Я видала себе за інопланетянку, яка розбилася тут — М-Бот допоміг мені з голограмою — і жила серед Старшини достатньо довго, щоб дізнатися таємницю їхніх гіперприскорювачів. — Скривилася. — Але я… здається, трохи напартачила.

— Ну, не була б ти, Дзиґо, собою, якби не ускладнювала життя собі й іншим.

Він кивнув до охоронців, відпускаючи їх. Ця розмова — почасти — була перевіркою — і я успішно її пройшла. Кобб переконався, що я не самозванка. Відсьорбнувши кави, він жестом підкликав мене до себе.

— То що, як воно там?

— Старшина поділяється на кілька фракцій. Але я не сильно розібралася — занадто складно для мене. Проте силовий блок прагне до влади, для чого хоче спробувати знищити нас і довести свою незамінність. Самоствердитися, розібравшись із «людською пошестю».

На передньому екрані, куди вивели абстрактну карту поля бою з крапочками, що позначали зорельоти, «Міри й ваги» почали випускати винищувачі. На вигляд там було кількасот дронів, із якими ми билися зазвичай, і п’ятдесят інших кораблів, що світилися яскравіше від решти.

— Пілотовані винищувачі, — сказав Кобб. — Ворожі аси. П’ятдесят.

— Це не аси, — поправила я. — Але кораблі справді пілотовані. Для боротьби з нами Старшина готує групу живих пілотів. Я… е-е-е, навчала частину з них.

Коббова чашка завмерла на пів шляху до губ.

— У тебе вийшло вступити в їхній космічний флот і пройти навчання?

— Е-е-е, так. Сер.

— Оце так. А який зореліт ти викрала? У нього є гіперприскорювач?

— Ні. Але я знаю секрет. Бачили мою жовту слимачку, яку я знайшла в печері з М-Ботом? Так-от, їх і використовує Старшина для гіперстрибків. Необхідно відрядити експедицію в детритські печери й спробувати наловити таких слимаків.

— Я негайно сформую загони. Звісно, якщо ми переживемо цей бій. Які ще бомби ти планувала вивалити на мене?

— Я… Е-е-е, відкрилася одному з вищих старшинських чиновників, і ми поладнали. Гадаю, разом із цією, іншою, фракцією ми зможемо укласти мир. Е-е-е, звісно, якщо переживемо цю битву.

— А твій зореліт? Той, що патякає, коли треба й не треба.

Я відчула болісний укол сумління.

— Я… Я залишила його, сер. І Слимачку. Утікала від переслідування, мене мало не спіймали, тож…

— Усе добре, солдатко, — мовив Кобб. — Ти повернулася, а це — навіть більше, ніж ми очікували.

Він звернув погляд на екран, на якому продовжувала зростати кількість світлових плямок.

— Іди в залу для нарад, візьми диктофон і розкажи все, що знаєш про їхню військову потугу. Я залишуся тут і зроблю, що зможу, аби пережити цю навалу. Трясця, нівроку так у них винищувачів.

— Кобб, — промовила я, ступаючи крок до нього. — Вони не кровожерні монстри. Це звичайний народ. Там усі живуть власним життям, люблять і виховують дітей.

— А, по-твоєму, з ким ми воюємо всі ці роки? — спитав Кобб.

— Я…

Я не знала. Червоноокі безликі повтори. Неугавні руйнівники світів. Власне, такі, якими вони бачать людей.

— Це і є війна, — сказав мені Кобб, — коли бідні відчайдушні бовдури з обох сторін роблять усе, щоб залишитися живими. Але ти любиш забувати про цю частину історії. Набагато простіше вірити, ніби б’єшся з драконом, бо так можна не боятися відчути прихильність до ворога.

— Але…

Він узяв мене за лікоть, прибрав стос паперів убік і люб’язно всадовив у крісло. Зовсім не підганяв у залу нарад. Напевно, хотів, щоб я побула ще трохи з ним і повідповідала на його запитання.

Всівшись у кріслі, я дивилася, як він вийшов наперед і перебрав командування на себе. Йому це вдавалося набагато краще, ніж можна було б уявити. Зовсім не намагався робити все сам, дозволяючи іншим адміралам — яких відібрав особисто завдяки здатності відчувати ситуацію під час бою — вести окремі операції на полі битви. Втручався лише, коли відчував необхідність, більшість часу неквапно шкутильгаючи довкола, попиваючи каву й підказуючи тут і там.

Я спостерігала як два рої зорельотів наближаються один до одного. Намагалася всістися зручніше й дивитися спокійно за червоними та синіми цятками на екрані. Однак деякі з тих цяток я любила зі щирого серця. Бо з обох сторін були мої друзі. Чи є серед них Морріумур, налякані, але рішучі? А Гешо та його кіцени? Чи зіб’є когось із них Кіммалін?

Так неправильно. Так не має бути. А ще… це була помилка. Не лише моральна, а й тактична. Я глянула на крейсери, і тут Старшина вражала. Двісті дронів, п’ятдесят пілотованих зорельотів. Тоді як наші власні сили, що складалися зі стареньких винищувачів, налічували заледве сто п’ятдесят бортів.

Проте ми — СОН, загартована боями сила, чия майстерність зростала з кожним днем, тоді як у Старшини — оператори дронів, яких навчали неагресивності, та група новобранців із льотним досвідом у кілька тижнів. Вінзік мав би розуміти, що перевага не на його боці.

А ще він знає, що ми міцніємо з кожним днем, а зараз, знайшовши уламки мого пістолета, ще й боїться, що ми здатні дістатися аж до Міжзір’я. Він знає, що в нас є цитоніки. Знає, що ми стежили за ним…

Раптом я поглянула на цей бій з іншого ракурсу. Побачила переляканого Вінзіка, який збагнув, що втратив контроль над своїми бранцями, і тепер загроза, якою раніше він послуговувався, щоб залякувати решту Старшини, нарешті стала реальністю. То який у нього план? Напевно, ж не просто так веде він своїх зелених салаг на наші гармати.

Обидві групи винищувачів почали зіткнення, і я напружилася, намагаючись скласти докупи стратегію креллівського полководця. На жаль, раніше про настільки масштабну тактику ніколи не задумувалася. Моїм головним завданням було сидіти в кабіні й стріляти. Авжеж, часом я імпровізувала, і це приносило нам перемоги в боях, але сьогодні треба більше. Я розуміла ворога краще від будь-кого з присутніх тут. Я жила серед них, розмовляла з їхнім генералом і виконувала його накази.

Що робить він сьогодні тут? Не зводячи очей із поля бою, я повільно встала з крісла — адміральського, з якого мені було видно ціле приміщення. Дивилася на цятки на екрані й у кожній бачила особистість. Відчула, як світ навколо тьмяніє. Побачила… і почула… зорі.

«…ми ведемо репортаж із заповідника Детрит…»

«…доблесні воїни, що намагаються стримати людську пошесть…»

Вів трансляцію сам Вінзік. Отже, уся ця атака була постановкою. Я уявила собі, як мільйони мешканців Міжзір’я з жахом спостерігають за подіями. Якщо зазнає тут невдачі, Вінзік може розпрощатися зі своєю репутацією. А це станеться, тут і сумніватися нічого. Йому нас не здолати.

«мповідомляє, що люди задумали щось незвичне…»

«…цієї колонії, захищеної давнім механізмом, що залишився після Другої людської війни…»

«…рух платформ. Здається, щось відбувається…»

Та понад цим я почула дещо інше. Ніби… ніби крик, який наростає звідкілясь. Чи, можливо, бойовий клич? Може, то Брейд кричить у пустку? Навряд, бо це привабить очі. Це…

Нарешті все склалося докупи. Те, що я чула, застереження Куни, пояснення, які мені давала Брейд. План Вінзіка.

Вони збиралися привести в наш вимір делвера.

Дехто з присутніх у командному пункті помітив мене, і Рікольфр штурхнув Кобба.

— Дзиґо? — запитав адмірал, підходячи до мене.

— Сер, я повинна бути там, — відповіла я, не відриваючи очей від мапи.

— Не думаю, що ми можемо ризикувати тобою, — мовив він. — Наші стандартні кораблі нездатні захистити тебе від цитонічної атаки. До того ж невідомо, чи вдасться нам знайти цих твоїх гіперпросторових слимаків, тому… тому ти можеш знадобитися нам зовсім скоро.

— Я потрібна тут і зараз, — кинула я, обдаючи його поглядом. — Вони збираються зробити дещо жахливе. Не знаю, чи вийде пояснити: часу нема. Але я мушу зупинити це.

— Іди, — сказав він мені. — їхні зорельоти ми ще подолаємо, а от крейсери? Вони кинули на нас усі сили, часу обмаль. Тож якщо ти можеш щось вдіяти… Одне слово, іди. І хай зглянуться над тобою Святі.

Не встиг він договорити, як я зірвалася на ноги й помчала в коридор.