Міжзір’я

33

Я сіла, обіруч притискаючи до себе наплічник, двері зачинилися, і простір навколо мене знову заполонив різкий лимонний дух, що поволі перейшов у м’який аромат кориці. До шатла підійшли двоє охоронців, і один із них постукав по ілюмінатору. Куна натиснули кнопку на панелі керування, і скло опустилося.

— Міністре Куно? — звернулись охоронець. — Нам наказано перевірити всіх.

— Рядовий, не думаю, що наказ стосується голів департаментів, — відповіли Куна і, зачинивши вікно, махнули пілоту.

Шатл піднявся в повітря, вилетів із доку й помчав до міста. Як тільки ми вилетіли за межі «Мір і ваг», у моєму навушнику заторохтів збуджений голос.

— Спенсо? — гукав М-Бот. — Як усе минуло? Дрон працює? Я відчуваю його сигнал біля вас. Ви його забрали?

Я настукала на браслеті: «Не зараз».

Куна зчепили пальці, а тоді зробили двома жест, що позначав полегшення.

— Наказу повертатися нема, — промовили вони. — Пощастило. Отже, мого авторитету виявилося достатньо, щоб уникнути зайвих запитань.

Вони простягнули до мене руку, жестом наказуючи віддати рюкзак. Я відмовилася, міцніше притиснувши його до себе.

— Вейпор? — запитали Куна.

— Це дрон, — озвався знайомий безтілесний голос. — Вона забрала це, вчинивши дуже хитро: збила його зброю. Мине кілька днів, перш ніж вдасться визначити, що то уламки звичайного пістолета.

Я спробувала поглянути в бік Вейпор, що було непросто, бо годі було визначити, де вона.

Куна сягнули в кишеню й вийняли аркуш паперу. Розклавши, простягнули до мене, і я примружила очі, підозріло його розглядаючи. Зрештою відірвала-таки одну руку від наплічника й узяла папір.

— Що там написано? — спитав М-Бот. — Спенсо, мені складно слідкувати за цією розмовою.

Не наважившись відповісти, я зняла значок і піднесла до тексту, щоб перекласти його. Це був… запис діалогу? Короткі повідомлення відсортовані за датою, починаючи приблизно з минулого тижня.

1001.17: Міністре Куно, ми цінуємо ваше бажання до діалогу — і визнаємо відносну могутність Старшини, — але не можемо надати вам особисту інформацію про нашу посланницю.

1001.23: Ретельно проаналізувавши повідомлення, отримані від посланниці Аланік, ми, представники Єдності урдайлійців, висловлюємо занепокоєння її безпекою та наразі не плануємо відряджати до вас нових пілотів.

1001.28: Виходячи з підозри щодо безпеки нашої посланниці, ми вимушені призупинити комунікацію з вами й Старшиною до отримання вістей особисто від неї.

По спині мені продерло морозом. Куна спілкувалися з народом Аланік. Ми з М-Ботом відправляли їм кілька повідомлень, намагаючись виграти трохи часу, але, схоже, вони вирішили взагалі відійти від проблеми й не зважати на нас.

— Ваш народ, очевидячки, тягне для вас час, — промовили Куна. — Тепер це чітко видно. Урдайлійці ніколи не збиралися вступати в Старшину, еге ж? Ви — шпигунка, яку відправили сюди тільки для викрадення технології гіперприскорення.

Мені знадобилося трохи часу, щоб скласти все докупи.

Куна не знають, що я людина.

Вони думали, що я шпигунка, яку прислав сюди народ Аланік. Трясця, з їхнього погляду, усе, власне, і здавалося саме так.

— Я не можу зрозуміти лиш одного, — сказали Куна. — Навіщо так ризикувати, коли секрет, очевидно, і так уже відомий вам? Ваш народ, явно, не тільки вміє застосовувати цитоніків — вас — як гіперприскорювачів, а й розробив ще один метод. Такий самий, як той, яким послуговуємося ми.

Що? Я вже була ладна заперечити, що не розумію, про що говорить Куна, аж раптом — уперше в житті — подумала, перед тим як щось казати. Куна звідкись узяли, що я вже й так знаю секрет. То… чому не підіграти б їм? Хай до такого мене не готували, зате я була тут, а моєму народові потрібен хтось розсудливіший, ніж колишня я.

— Ми не знали достеменно, чи наші методи такі ж, як ваші, — сказала я. — Тому й подумали, що варто ризикнути, особливо, коли нам уже випала нагода на власні очі побачити кораблі й секретні проекти Старшини.

— Увесь цей час ви мене дурили, — мовили Куна. — Тепер вам відомо про зброю, розташування тренувального лабіринту і… незгоду між нашими департаментами. Це мене вразило, якби так не розсердило.

Я подумала, що найрозумніше буде змовчати. Ми залетіли в район міста, де, оточені широкими садами, стояли величні будівлі з куполами. Урядовий квартал? Я була майже впевнена, що це він.

Шатл сів біля великої прямокутної споруди, майже без вікон, тому вона мала суворіший і похмуріший вигляд, ніж сусідні. Куна знову випростали руку по мій рюкзак. Я збагнула, що не маю вибору: беззбройна, я була повністю в їхній владі. Не давало мені впасти у відчай тільки те, що Куна — помилково — вважали, ніби я знаю, що роблю.

Я підняла наплічник.

— Мені він більше не потрібен, — сказала я. — Ця розмова підтвердила всі мої підозри.

Куна забрали його в мене, витягнули дрон й оглянули того.

— Наш, — проказали вони. — Модифікований дрон-прибиральник? Розвідувальна апаратура на ньому вражає. Ми й не знали, що у вашого народу є доступ до таких технологій.

Куна кинули погляд на місце, де мала бути Вейпор.

— Схоже на фіґментівську технологію, — тихо сказала Вейпор. — Її заборонили після війни. Я… лише бачили древні кораблі з таким маркуванням.

Фіґментівська технологія? М-Бот? Я нічого не сказала, але серце моє завмерло, коли Куна дістали з підлокітника кабель, яким під’єднали модуль пам’яті дрона до монітора, розташованого на спинці крісла перед нами.

Намагаючись говорити спокійно, я наказала:

— Дроне, відтвори відеозапис від моменту, коли я тебе увімкнула.

— Виконую, — відповів дрон.

— Штучний інтелект? — запитали Куна, шоковано оголюючи зуби.

— Не самосвідомий, — поспішила запевнити я. — Базова програма, здатна виконувати накази.

— Це все одно дуже небезпечно!

Екран увімкнувся й показав мене, у подобі Аланік, у туалетній кабінці.

— Відмотай уперед, — наказала я, — до моменту, що за дві хвилини до гіперстрибка на Міжзір’я.

— Виконую.

Я чекала, міцно стиснувши кулаки, поки на екрані не зринув моторний відсік. На мій подив, приміщення нагадувало радше звичайний кабінет: ніде тобі апарата, схожого на двигун, лише крісла й екрани, перед якими сиділи діони в уніформах.

Я глипнула на Куну. Невже вони не зупинять запис? Серце моє закалатало, коли на записі з’явився звук.

— Усі пілоти на борту, персонал готовий, — пролунав голос Вінзіка з динаміка. — Інженери, розпочинайте підготовку до гіперстрибка в сектор Міжзір’я.

— Вас зрозуміли, — відповіли діон на екрані, малиновий і дещо повненький. — Починаємо підготовку до гіперстрибка.

Вони натиснули на кнопку. Нічого не сталося. Десь — цієї самої миті — я напружувала свої цитонічні чуття, намагаючись пробитися до них. Це божевілля — бачити те, що відбувалося всього за кілька відсіків від місця, у якому сиділа я.

Стривожившись, діони почали тихо перемовлятися. Аж ось товстун увімкнув передавач:

— Містку, у нас знову неполадки з прискорювачем. Це через цитоніків на борту. Вони несвідомо створюють завади.

Інший діон устали й підійшли до стіни. Відчинили люк і вийняли щось. Я нахилилася ближче й затамувала подих, побачивши, що вони дістали з люка.

Це була металева клітка, у якій сидів яскраво-жовтий слимак із синіми шипами на спині.