Міжзір’я

31

Язнала шлях додому.

Побачила дорогу до Детриту так чітко, як пам’ятала стежку до печери, у якій знайшла М-Бота. Так само чітко, як пам’ятала день, коли батько востаннє полетів на бій із креллами.

Маршрут відпечатався в моєму мозку світловою стрілою. Якимось дивом я бачила не лише напрямок руху, а й точку призначення. Мій дім. Ця таємна зброя, створена для боротьби з делверами, виявилася не тим, чого я очікувала.

— Тест пройшов успішно, — оголосила Брейд. — Якби це був справжній делвер, я на сто відсотків упевнена, що його перекинуло б на людський заповідник Детрит.

У навушнику залунали радісні вигуки й привітання. Я чула, як Вінзік повідомив урядовій комісії про справність антиделверної системи та відмінну підготовку пілотів. Закінчив він простим, а втім, приголомшливим висновком:

— Якщо делвер колись і нападе на Старшину, завдяки моїй програмі ми зможемо перекинути його на знищення людства. Так, нацькувавши їх одна на одну, ми поборемо дві найбільші загрози для Всесвіту!

На мене зійшло моторошне усвідомлення. Я скинула шолом, вискочила з кабіни й по м’якій землі підбігла до зорельота Брейд. Вона сиділа на крилі, поклавши біля себе свій шолом.

— Ви знали про це? — запитала я.

— Ну, аякже, — відповіла вона. — Вінзікові науковці розробили зброю на основі показників мого мозку. Нам завжди було відомо, що цитоніки й делвери якось пов’язані. Ми завдаємо їм болю. Вони, Аланік, ненавидять нас, а може, навіть бояться. Багато років ми намагалися використати це, і врешті дійшли до логічного висновку. Коли вже не здатні знищити делверів, можна принаймні відвести їхній удар від себе.

— Це погане рішення! У кращому разі воно лише відтягне катастрофу, та не зупинить її!

— Зупинить, якщо робити все правильно, — наполягла Брейд. — Перемагати делверів не обов’язково, головне — контролювати їх.

— Це не контроль над ними! — відрубала я. — Гадаєте, один-єдиний сяк-так випробуваний залп справді їх відверне? А якщо вони повернуться? Що буде після того, як вони знищать ціль і залишаться в галактиці?

Я вже настільки звикла до того, як діони й крелли реагували на мої гнівні спалахи, аж навіть здивувалася, коли Брейд тільки посміхнулася замість того, щоб журити мене за надмір агресії.

— Ви так кажете, ніби Вінзік не передбачив і цього, — мовила вона.

— З огляду на мій досвід спілкування з ним і те, як він нас навчає, гадаю, я маю право ставити під сумнів його далекоглядність!

— Аланік, не бійтеся, — сказала Брейд, киваючи на свій зореліт. — Сьогоднішній тест був лише, щоб вразити делегацію на «Мірах і вагах». Ми вже не вперше випробовуємо цю зброю. Планування тривало багато років, і тепер ми знаємо, що можемо дати раду делверам.

Вона зіскочила з крила, зчесавши підошвою частину моху з каменю. Підійшла ближче до мене.

— Уся ця програма підготовки, усі ці пілоти — лише, щоб підстрахувати. Їхнім завданням буде бомбардувати делвера відвертальними снарядами, щоб переміщати його по різних локаціях, поки до серця не доставлять справжню зброю.

— Яку?

Вона показала на себе. Тоді — на мене.

— Вступивши в нашу армію, ви зробили нам неоціненний подарунок — свої цитонічні здібності. Цитоніків у нас обмаль. Вінзік наказав мені зблизитися з вами, щоб завербувати. Ось так-от.

Завербувати мене? То весь цей час Брейд мене вербувала? То це тому вона так потеплішала до мене?

Трясця, у цьому ділі вона ще незугарніша за мене.

— Брейд, це божевілля, — сказала я. — Люди вже намагалися контролювати делверів, подивіться, до чого це призвело!

— Ми зробили висновки з їхніх помилок, — мовила Брейд. — Якщо маєте бажання, я покажу, на що ми здатні завдяки своїм силам. Про такі речі ви не могли навіть мріяти. Ми здатні контролювати делверів.

— Точно? — спитала я. — Ви впевнені?

Вона завагалася, і я зрозуміла, що вона далеко не впевнена, хай навіть і зробила діонівський ствердний жест: підняла руку й стукнула один об одного двома пальцями.

Отже, її броня має слабкі місця. Вона відчувала й близько не таку впевненість, яку хотіла показати.

— Спочатку це слід обговорити, — запропонувала я. — Щоби поспіхом не наробити помилок.

— Можливо, — погодилася Брейд. — Але не виключено, що часу на це немає. — Повернулася до свого корабля. — Старшина втрачає монополію на пересування. Інші народи наблизилися до розгадки таємниці нашої технології. Тому нам треба щось нове. Щось, що сприятиме покорі й унеможливлюватиме нові війни.

Мене пройняв жах.

— Делвери. Ви хочете використати їх для загрози. Щоб інші корилися вам і грали за вашими правилами, інакше нашлете одного з них…

— Просто подумайте над моєю пропозицією, Аланік. — Брейд наділа шолом. — Ми переконані, що зможемо стримувати делвера, якщо він потрапить у наш вимір. Колись між атаками вони роками літали в космосі, займаючись своїми справами. Тож, якщо наші сили будуть готові, коли один із них долетить до населеної планети, він не становитиме для нас небезпеки — надто, коли в нас будуть цитоніки, такі, як ви і я. Вінзік пояснить усе це краще. Він геній. А нам час повертатися.

Вона заскочила в кабіну. Отетеріла, я ще постояла якийсь час, намагаючись осягнути почуте від неї. Хай скільки вони казали б, що все випробували, які б гарантії, на їхню думку, не мали, — це все дурня. Бо я відчувала делверів. Вінзік зі своїми вченими й вояками були наче діти, що гралися із зарядженою бомбою.

Утім, мушу визнати, дорогою до свого корабля я відчула спокусу. Як багато знала Брейд про мої сили? Що могла мені показати? Я зіграла за правилами Старшини, вступила до їхнього війська, щоб отримати доступ до гіперприскорювачів. Чи вийде ще й здобути знання, відомі Брейд?

Це вже занадто, вирішила я, залазячи в кабіну. Ні. Я не хотіла мати нічого спільного з делверами. Хай як нереалістично це було б, мені не хотілося навіть відчувати на собі їхні погляди. Не хотілося, щоб їхні думки перепліталися з моїми, від чого всі й все здавалися мені незначущими.

Що б там не задумали Брейд із Вінзіком, я не хотіла бути частиною цього. Мені належало знайти спосіб зупинити це.

— Брейд, — сказала я, коли ми обидві ввімкнули передавачі, — невже вам зовсім байдуже, що вони планують застосувати цю зброю для знищення цілої планети людей? Це ж ваш народ.

Відповіла вона не зразу. А коли заговорила, мені здалося, ніби в її голосі я вловила нерішучість.

— Вони… Вони на це заслужили. Так треба.

Так, безсумнівно, її броня не бездоганна. От тільки як скористатися цими слабинками задля власної вигоди?

Вилетівши разом із лабіринту, ми попрямували до своєї ланки. Та не встигли приєднатися до неї, як отримали виклик із «Мір і ваг».

— Ви, двоє, урдалійко Аланік і людина, повертайтеся на борт, — скомандували чиновник.

Я відчула напад паніки. Невже це продовження Вінзікових спроб завербувати мене, чи, може, це через розвідувальний дрон? За божевільними відкриттями, які вивалила на мене Брейд, я вже майже й забула про свій план і маленького робота, якого сховала на борту «Мір і ваг».

Виглянула на зорі. Без жодних координат я знала дорогу до Детриту. Відчувала його й шлях, що відпечатався в моєму мозку. Відбиток слабнув, як координати Міжзір’я, які передала мені Аланік, але значно повільніше. Я відчувала, що ця стріла триматиметься в моїх спогадах ще багато днів.

Просто Аланік була ослаблена, майже при смерті. Тому її координати й вивітрилися так швидко. Цей же відбиток був набагато глибший.

Я могла полетіти звідси. Виконати стрибок додому просто зараз. Я була вільна.

Проте в посольстві залишалися М-Бот і Слимачка. Ні… моя місія ще не закінчена. Ще рано кидати все. Треба потерпіти.

Вінзік не міг знайти дрона, сказала я собі, проганяючи тривогу. Але чого тоді викликають саме нас? Узагалі, нащо викликати мене? Аби в них виникли підозри, вони могли б просто збити мене, та й квит, хіба не так?

Я взяла курс на «Міри й ваги», який, супроти велетенського багатогранника лабіринту, здавався дрібним метеоритом. Як тільки підлетіла достатньо близько до корабля, мій браслет задзижчав — зв’язок із дроном відновився.

«Статус?» — накладала я повідомлення на браслеті.

«Проникнув у моторний відсік, — відповів він. — Зависнув у кутку. Видимість добра. Алгоритм визначає вкрай низьку ймовірність викриття. Продовжувати стеження чи повертатися на місце збору?»

«Бачив щось цікаве?»

«Неспроможний відповісти на таке запитання. Але хронометр вказує, що я прибув на місце після здійснення гіперстрибка».

Я подумала, що буде краще, якщо він залишатиметься на місці до повернення на Міжзір’я. Так я зможу добути секретну інформацію.

«Залишайся», — настукала я.

Приземлившись за Брейд у доку для винищувачів, я передала зореліт технікам. Відтак підійшла до неї.

— Є ідеї, що це може бути? — запитала я. — Це якось пов’язане з вербуванням мене?

Брейд — знову по-діонівськи — ухильно змахнула пальцями.

Нас зустрів охоронний дрон, який незнайомим коридором, устеленим червоним килимом, провів нас із доку крізь весь корабель. У мене виникло ірраціональне відчуття, ніби мене ведуть у тюремну камеру, яке минуло, коли ми ступили крізь розсувні двері й потрапили на святкування.

У приміщенні з келихами в руках стояли крелли й діони в офіційних одностроях і хітонах. На великому екрані на стіні йшла трансляція тренування, яку час до часу переривали слайди з поясненнями філософії нашої підготовки. З тих уривків, які переклав мені значок, я зрозуміла, що Департамент захисних служб докладав титанічних зусиль, аби довести владі важливість свого проекту.

А ще я помітила пілотів з інших загонів, що розмовляли з посадовцями. Схоже, сюди мене викликали задля пропаганди. Нарешті Вінзік махнув мені підійти до нього, тоді як дрон наказав Брейд зачекати.

Судячи з того, як бадьоро вимахував руками зеленого екзоскелета, Вінзік перебував у піднесеному настрої.

— А ось і вона! Єдина представниця свого виду на Міжзір’ї. Зараз служить у моїй програмі. От вам і прямий доказ її чеснот.

Двоє креллів, яким він це розповідав, повернулися до мене.

— А, — промовив один. — Це не ваш народ у минулому прислужував людям? І як воно, нарешті отримати запрошення в Старшину?

— Це велика честь, — вичавила я з себе.

Трясця, чому це мало трапитися саме сьогодні? Коли я не була на полі бою, тривога за розвідувальний дрон зробилася просто нестерпна.

— Але, Вінзіку, мені цікавіша ваша людина, — сказав інший крелл. — Вона часом нікого випадково не вбила?

— Ой, леле, що ви? Вона дуже вихована. Але, ваша честь, повернімося до проекту. Нарешті в нас є дієвий план захисту від делверів!

— А крім того, — пролунав голос у мене за спиною, — перший за сто років активно пілотований космічний флот. Щоправда, зібраний повністю з нижчих видів.

Я обернулася й побачила за собою Куну. Навіть серед дипломатів і політиків Куна виділялися: високі, з темно-синьою шкірою, загорнуті в хітон такого темного відтінку пурпурового, що він здавався чорним.

— Не повністю, — заперечив Вінзік. — У нас є один діон. Як не дивно, шаблон.

— Та це однаково неймовірний крок, — сказали Куна. — Що змушує замислитися над мотивами, які плекає Департамент захисних служб, коли взявся готувати такі сили.

Я буквально відчувала напругу між Куною та Вінзіком. Решта чиновників зробили жест, відповідний людському покашлюванню — схрестили руки, — і відійшли. Залишилися тільки я, Вінзік і Куна.

Вони мовчали, бурячи одне одного поглядами. Урешті, не зронивши й слова, Вінзік відвернувся й заговорив до когось, хто розмовляв неподалік. Відтак бадьоро рушив у той бік і вклинився просто в розмову, захоплено розповідаючи про свій план захисту від делверів.

Як багато відомо Куні? Я задумалася. Це вони запросили сюди цитонікиню Аланік. Напевно ж, підозрюють, що замислив Вінзік, але наскільки можна довіряти їм обом?

— Не знаю, що це значить, — сказала я Куні, — але ваші політичні ігри мене не цікавлять.

— На жаль, Аланік, ця гра ваших інтересів не враховує. Ви залучені в ній, попри ваше бажання.

— Ви знали про зброю? — спитала я. — Вам було відоме її призначення — відвернути делверів, щоб вони нападали на інші планети?

— Я підозрювали, — відповіли Куна. — Тепер маємо підтвердження. Є деякі… речі, які мені треба вам пояснити, але тут розмовляти не можна. Я пришлю когось по вас на Міжзір’ї. Прошу відгукнутися хоча б цього разу. Часу обмаль.

Вони обдарували мене своєю моторошною посмішкою, від якої мені аж дрижаки пробігли по спині. Хіба не Куна розповідали мені, що людство зазнало краху, бо намагалося використати делверів, як зброю? Цікаво, якої думки вони про те, що Вінзік і Старшина хотіли повторити те саме?

Куна розвернулися, готуючись іти, але я потягнулася до них, рішуча почути відповідь негайно. Та раптом мене урвав крик із протилежного боку кімнати.

— Не буду! — скрикнула Брейд. — Та й не треба вам знімок із чудовиськом.

Пошпуривши об стінку склянку з кольоровою рідиною, що заляпала все навколо, вона вийшла.

Трясця! Я кинулася за нею, покинувши збори. Позаду за нами летів дрон, який привів нас сюди.

Я наздогнала Брейд на першому перехресті, де вона зупинилася, не знаючи, куди йти далі. Охоронці навколо недовірливо покосилися на нас — сьогодні в коридорах було більше варти, ніж звичайно: либонь, через високих гостей.

— Що пішло не так? — запитала я в неї.

— Зі мною все не так, — відрізала вона. — І з ними всіма. Але я не якась чудасія, на яку треба витріщатися.

Я скривилася. Її почуття були мені знайомі, та своєю поведінкою вона явно не покращувала репутації людей серед жителів Старшини.

— Прошу за мною, — звернулися до нас оператор дрона. — Мені дали дозвіл провести вас у стрибковий відсік, куди невдовзі прибуде решта вашого загону.

Він полетів коридором, і ми пішли за ним, минаючи ілюмінатори, крізь які було видно зорі. Часом я забувала, що ми на борту зорельота, хай як дивно це звучало б. СОН не володів суднами, більшими за транспортувальників для піхоти. Кораблі таких розмірів — що вміщали цілі зали для урочистостей — ще ніколи не траплялися мені в житті.

Я намагалася не відставати від Брейд, підшукуючи правильні слова.

— Мені відоме одне місце, — прошепотіла я до неї, — де на вас не дивитимуться, як на потвору й не тицятимуть пальцями.

— Де? — відрубала вона. — На вашій планеті? Аланік, я знаю історію вашого народу. Мій його завоював. Тож там я буду не просто потворою — мене там ненавидітимуть.

— Ні, — заперечила я, беручи її за лікоть і зупиняючи в порожньому коридорі.

У цій зоні корабля охорони було менше. Частину варти перевели стерегти залу для зборів. Дрон-провідник був далеко.

— Брейд, — шепнула я, — мені ж видно, вас непокоїть цей план.

Вона не відповіла, тільки мовчки заглянула мені в очі.

— Є деякі… речі, про які я поки що не можу говорити, — мовила я. — Але обіцяю, я заберу вас у місце, де вас цінуватимуть. Не ненавидітимуть і боятимуться. А любитимуть. Потім поясню. Тільки, коли прийде час, попрошу уважно мене вислухати, домовилися?

Брейд насупилася дуже по-людському. Хай скільки креллівсько-діонівських манер не набралася б, зростала вона — принаймні якусь частину свого життя — серед людей.

Нас покликав дрон, я відпустила Брейд, і ми рушили далі. Проминули коридор, який вів до інженерного відсіку, — на жаль, вартова з перехрестя нікуди не поділася — і пройшли далі до стрибкового відділу.

Я просиділа там, здавалося б, кілька годин, хоч насправді спливло не більше ніж тридцять хвилин, аж тут відчула характерний запах кориці.

— З вами все добре? — запитала Вейпор у нас із Брейд. — Центр управління польотами викликав вас, але відмовився пояснити причину. На їхній погляд, для цього я не маю достатньо повноважень.

— Усе гаразд, — сказала я, зиркаючи на Брейд, що сиділа на своєму звичному місці в останньому ряду, втупившись у стіну. — Вінзік хотів похизуватися, які в нього майстерні пілоти.

Незабаром до нас приєдналися кіцени й Морріумур.

— Аланік! — вигукнула Корі, спрямовуючи платформу до мене. — Ви знайшли серце!

— Яке воно? — поцікавився Гешо зі свого престолу. — Сліпучо-яскраве, мов тисяча сонць? Темне, ніби підземелля, куди не проникає небесне світло?

— Ні те, ні інше, — мовила я. — Просто порожнє приміщення. Ніхто не знає, який вигляд у серця зі справжнього лабіринту, тому його й не змогли зімітувати.

— Як шкода, — зронив Гешо. — Зовсім не поетично.

— А я чули, — втрутився Морріумур, — що сьогодні тут особисто були верховний міністр Старшини. Ви їх бачили?

— Не знаю, — кинула я. — А коли б і бачила, навряд чи упізнала б.

Ая, що з кіценівського загону гарматників, розповіла, як їй вдалося мигцем помітити верховного міністра під час екскурсії по Міжзір’ю. Гешо ж усім своїм видом показував, що він зовсім не вражений — утім, він бо був королем, хоч і колишнім, отож і не вважав верховного міністра якоюсь великою цяцею.

Рада, що їм є про що побазікати, я тихенько сиділа в кріслі, непомітно вистукуючи на браслеті: «Статус?».

«Режим очікування й спостереження, — відповів дрон. — Спостерігаю пересування персоналу. Судячи з діалогів, стрибок буде скоро».

Точно. Значить, час. Залишалося тільки сподіватися, що дрону вдасться щось записати. Я поринула в себе, уявляючи, ніби лечу. Переді мною постав шлях додому, але я відкинула думки про нього. Не зараз. Зарано.

Спробувала випростатися до цього корабля, «Мір і ваг», аби «почути», про що говорять на його борту… Знала, що даремно. Застосовувати цитонічну комунікацію на борту зорельота — безглуздо. Та все ж у моїй голові залунали голоси з інженерного відсіку.

Це було ніби… хтось ретранслював їх мені? Неначе хтось слухав, що там говорять, а тоді переказував.

«Усі пілоти на борту, персонал готовий, — промовив голос Вінзіка. — Інженери, розпочинайте підготовку до гіперстрибка в сектор Міжзір’я».

«Вас зрозуміли, — відповіли інженер. Я чула навіть їхню діонівську вимову. — Починаємо підготовку до гіперстрибка».

Біля них. Біля них був розум. Щоправда, не людський — інакший. Це він передавав мені їхні слова. Можливо… Можливо, я зможу проконтролювати, щоб дрон точно все зафіксував. Раніше моя присутність на борту вже впливала на гіперстрибки. Може, вийде повторити це, але вже навмисно? Невже я зможу зробити так, щоб інженерам довелося знову міняти гіперприскорювач?

Я м’яко притулилася до виявленого розуму. І тут же почула різкий крик.

«Несправність гіперприскорювача, — повідомили з інженерного відсіку. — Містку, у нас знову неполадки з прискорювачем. Це через цитоніків на борту. Вони несвідомо створюють завади».

«Можете провести заміну?» — запитали з містка.

«У процесі. Можна щось із цим зробити? Щоб нам потім зайвих звітів не писати…»

Повернулася в реальність. Хай що вони там робили б, це спрацювало, бо скоро ми стрибнули в безвість. Ще один крик. Ще один поштовх, і я знову опинилася в суцільній темряві, яку пронизували очі делверів. Як завше, вони не бачили нас, зосередившись на крику.

Можливо, за цим же принципом діє і відворотна бомба? Старшинські гіперприскорювачі могли відволікати делверів, відвертати їхню увагу. Що, як для пристрою, який активувала Брейд, Старшина вдосконалила цю технологію?

Я розглядала делверів, які дедалі більше нагадували тунелі білого світла.

Тілом розсипалося поколювання. Навіть не дивлячись, я знала, що мене помітили. Один із делверів, імовірно, навіть той самий, що й минулого разу, не відволікся на крик.

Обернувшись, я побачила його просто біля себе, відчувши його емоції. Ненависть, зневага, злість. Мною пронеслися відчуття, від яких мені забило подих. Для делверів усе життя в нашому Всесвіті було, як для нас — рій комарів. Та звідкись цей делвер знав, що я — дещо більше. Він завис наді мною, оточуючи з усіх боків, душачи мене.

Я помру. Я пом…

Я знову опинилася у своєму кріслі на «Мірах і вагах». Ая досі розповідала свою історію захопленим слухачам.

Пригнічена, спітніла, я зіщулилася. Ще ніколи не почувалася такою дрібною. Такою самотньою.

Тремтячи, спробувала прогнати незвану емоцію. Я не розуміла, моя вона, чи просто побічний ефект від зустрічі з делвером. Та мене поглинула самота.

Це відчуття було навіть гірше, ніж під час навчання на Детриті. Тоді я жила в печері, спала в кабіні зорельота, поки решта моєї групи разом вечеряла й ділилася кумедними бувальщинами. Тоді принаймні в нас був спільний ворог. Тоді я мала підтримку й друзів, хай навіть мені й доводилося самотужки добувати собі харчі.

А тут я, самозванка, сиділа у ворожому кораблі, оточена незнайомцями. Хоч і вважала Гешо й Морріумура своїми друзями, вони без зайвих роздумів уб’ють мене, дізнавшись, хто я насправді.

«Оновлення статусу, — зненацька озвався дрон повідомленням, яке завібрувало в мене на руці. — Висока ймовірність викриття».

Раптом залунали сирени. Кіценка Ая замовкла, решта мого загону звелася, сполошившись від різкого звуку.

«Що? — набрала я повідомлення дрону. — Поясни!»

«Перед виходом з інженерного відсіку я зачепив сигналізацію, — відповів він. — Інженери проводять пошуки. Мені не вдалося втекти в коридор. Незабаром мене помітять».

Трясця! Ми хоч і прибрали з дрона всі розпізнавальні знаки, М-Бот усе ж мав побоювання, що коли виявлять, зможуть ідентифікувати як власність Аланік.

Трясцятрясцятрясцятрясцятрясця.

«Накази?» — запитав дрон.

Мені сяйнула думка. План, якщо чесно, так собі, але під тиском нічого кращого придумати я не могла.

«Можеш зняти пістолет, прикріплений до твого корпусу?»

«Так. Функціональні лапи дотягнуться до нього».

«Зніми запобіжник, — наказала я. — Прибери плівку. Вистав перед собою. Тисни на гачок».