Міжзір’я

25

Тижнем пізніша я виконувала складний ухильний маневр, женучи корабель між ворогів — жарин, вогненних астероїдів, якими лабіринт делвера стріляв по зорельотах, що наближалися до нього. І хоч ілюзію руйнувало те, що ці астероїди насправді були замаскованими старшинськими дронами, бій усе одно захоплював. За мною гналося з десяток їх, розганяючись навіть швидше, ніж я у своєму спритному перехоплювачі.

Я мчала понад однією з граней лабіринту. Зблизька це було ніби летіти над велетенською полірованою металевою поверхнею. Структура була настільки велетенська, що мала власну відчутну гравітацію, тому доводилося пильнувати, щоб не збитися з курсу.

Жарини гналися за мною, світячись ізсередини магматичним світлом. Збоку заходила ще одна група, підтискаючи мене до лабіринту й відрізаючи шлях до відступу. Це була ніби гра в кішки-мишки, тільки тут одну кішку гнало півсотні мишей.

Щоправда, у моєму випадку, кішка була страшенно небезпечна.

Група жарин зайшла спереду, намагаючись протаранити мене, і я відкрила вогонь. Знищивши їх на порох, узяла ліворуч, оминаючи уламки, розвернула корабель і прикінчила тих, що підлетіли занадто близько. Відтак різко крутнулася й шугнула вгору, рятуючись від іншої групи, що летіла за мною.

Хоч як мені бракувало голосу М-Бота, частково я раділа нагоді показати себе в цих протистояннях. Свої цитонічні чуття не слухала — проти справжніх жарин від них не буде жодної користі — і не мала під боком просунутого штучного інтелекту, що виконує за мене всі обчислення.

Були лише я, жарини і мій напарник. Сьогодні ця роль випала другій руйнівній силі — Брейд. Я розібралася із жаринами, і ми закінчили маневр, знову злетівшись. Якийсь час неслися одна біля одної, я стріляла вперед, вона, розвернувшись, — назад, разом ми покривали радіус у сто вісімдесят градусів.

За моєю командою ми кинулися врізнобіч, далі виконали дзеркальний маневр на гарпунах, обкрутившись довкруг головешок, що намагалися протаранити нас. Завдяки цьому інерція понесла наші зорельоти один на одного. Розлітаючись за лічені сантиметри перед зіткненням, ми одночасно відкрили вогонь, нищачи хвости, які летіли за кожною з нас.

Коли знову злетілися, за нами вже ніхто не гнався. Відчуваючи, як калатає моє серце, і шкодливо посміхаючись, я порівнялася з Брейд. Разом ми одночасно погнали від лабіринту, немовби обома нашими зорельотами керував спільний розум.

Брейд літала першокласно. Зовсім як я. Ба навіть більше — ми легко зійшлися й літали, наче вже не перший рік були напарницями, яким не треба сповіщати одна одну про свої подальші дії. Можливо, це тому, що ми обидві мали цитонічні здібності, або ж завдяки нашому однаковому стилю пілотування. Останній тиждень я літала з усіма членами нашої ланки по черзі, але ні з ким мені не було так легко, як із Брейд.

Принаймні поки не доводилося розмовляти з нею.

— Чудова робота, — похвалила я її по радіо.

— Не хваліть мене за надлишкову агресію, — відказала вона. — Її треба тримати під контролем, а не виплескувати.

— Ви робите саме те, що необхідно Старшині: вчитеся обороняти її, — сказала я.

— Це однаково не виправдовує мене. Будь ласка. Ви не знаєте, що означає бути людиною.

Зчепивши зуби, я подумала. Я можу допомогти тобі, звільнити від цього всього, дати свободу бути собою.

Звісно, уголос цього не сказала. Натомість вимкнула передавач. Я відчувала, що потроху зближуюся з нею, але якщо хочу просунутися далі, не варто, мабуть, напряму критикувати ідеали Старшини. Треба діяти обачніше.

Я ж можу бути обачною. Правда ж?

Разом ми приєдналися до решти групи й вислухали привітання від Гешо та Морріумура.

— Аланік, ви й далі демонструєте чудові результати, — сказала Вейпор. — Ви несете із собою дух затяжної зливи.

Я не знала, що це може означати. Її мова була багата на дивні приказки, які мій значок перекладав лише дослівно.

— Але не забувайте, наше завдання — не переслідувати й знищувати астероїди. Бій — лише перший крок. Незабаром ми перейдемо до польотів у лабіринті.

На наступний заліт проганяти вправу, яку я спеціально розробила, пішли Морріумур і Гешо. Навчити їх вести бій було зовсім не тяжко, та не менш важливо було вміти літати парами.

— Вейпор? — запитала я. — Вам відомо хоч щось про зброю, якою ми повинні знищувати делверів?

— Ні, — як завше м’яко відповіла вона.

Хай як дивно це було, але я почувалася затишніше, розмовляючи з нею через передавач, аніж наживо.

— Але сама лише можливість зробити це захоплює, — додала вона. — Якщо навчимося знищувати делверів, це матиме неабияке значення для цілого суспільства.

Я кивнула сама до себе.

— Вони мене лякають, — провадила Вейпор. — У другу війну, коли в людей були спроби навчитися контролювати делверів, щоб використати їх у бою, я… мигцем побачила, як вони сприймають нас: як порошинок або комах, яких треба змести. Вони нищать цілі світи, стираючи все живе за лічені секунди. Тоді ми їх не прогнали. Вони пішли самі, коли скінчили свої справи. Ми живі лише тому, що вони дозволили нам жити.

Я здригнулася.

— Якщо це справді так, усе життя в нашій галактиці існує під дулом гармати. Значить, нам точно необхідно знати, наскільки ефективна ця зброя, еге ж?

— Згодна, — мовила Вейпор. — Найбільше мене захоплює саме її гіпотетичне існування.

— То… це тому ви тут? — поцікавилась я.

Вейпор замовкла на мить.

— А чому ви питаєте?

— Як би так сказати? Просто… Просто, ви ж знаєте, що кажуть про ваш вид: ніби ви… виконуєте дуже специфічні місії…

— Ми не вбивці, — відповіла вона. — Усі ці балачки — чутки, які не варто поширювати. Ми служимо на благо Старшини.

— Атож, атож, — запевнила її я, вражена з яким натиском вона це сказала. — Може, команда й правда забагато патякає. Але я заткаю їм пельки по-воєнному: поганяю так, щоб не було сил пускати плітки.

— Ні, — пом’якшилася Вейпор. — Не треба пропахчуватися димом, Аланік. Просто… попросіть їх не вдаватися у вигадки щодо моєї місії. Я тут не для того, щоб когось убивати. Обіцяю.

— Так точно, сер, — відказала я.

На це вона тільки видала легеньке зітхання, схоже на шелест вітерцю на сторінках книги.

— На наступний заліт із Брейд піду я. Відпочиньте.

— Підтверджую.

Вона відлетіла, наказавши Брейд приєднуватися. Я розстібнула наплічник, почеплений на спинку крісла, і дістала перекує. Охоче вірилося, що Вейпор тут не вбивати. Але для чого ж тоді? Я була готова заприсягнутися, що завжди й скрізь відчувала позаду її дух. А її раса… чи бачили вони, як усі? Навряд. То чи могла вона відчути нюхом, хто я така?

Трясця. Я вже почала робити те, чого вона просила мене не робити. Якщо їй і відомо, хто я насправді, вона мене досі не здала, тому можна не хвилюватися.

Я розвернула корабель у протилежний бік від поля, де тренувався мій загін, і подивилася на зорі. Нескінченне й манливе поле крихітних вогників глянуло на мене у відповідь. Від «Мір і ваг» линув слабенький потічок цитонічної комунікації, ймовірно, спрямованої на Міжзір’я, але тут він був набагато «тихішим», ніж біля велетенської платформи.

Стільки зірок, подумала я, гадаючи, чи видно звідси неозброєним оком сонце Детриту. Багато планет навколо них населені. На них живуть мільярди й мільярди істот…

Я заплющила очі й полинула. Просто тут, серед зірок. Полетіла.

Майже не думаючи, відстібнула ремені, натиснула блокіратор на панелі приладів і відпустила себе літати в невагомості по кабіні. Місця було обмаль, але із заплющеними очима я справді летіла. Стягнула й відпустила шолом, що стукнувся об скло купола.

Сам на сам із зорями. До цього я виконувала вправу Ба тільки на землі, де мені доводилося уявляти, ніби я ширяю серед зірок, слухаючи їхній спів.

Уперше я по-справжньому відчула себе поміж них. Я майже сама була однією із зірок, плямкою тепла й вогню посеред нескінченної ночі. Легенько відштовхнулася від скла, повертаючись на центр кабіни. Відчуваючи…

Он там, подумала я. Міжзір’я розміщується там. Інстинктивно я знала, у якому боці космічна станція. Якимось чином під час стрибків між лабіринтом і містом ця інформація відпечатувалася в моїй свідомості. Щоразу відбиток тримався довше — аж доки міцно закріпився в пам’яті й більше не тьмянів.

Тепер я знала, що за потреби можу самостійно стрибнути на Міжзір’я. Ба більше, розуміла, що знайду дорогу туди із будь-якої точки. Утім, поки що від цього мені було мало користі. Бо на Міжзір’я мене й так возили.

Я зовсім розгубила концентрацію, як тільки задумалася над своїми проблемами. Викрасти технологію гіперприскорення Старшини. Урятувати Брейд. Дізнатися, що задумала Вейпор, — що казати вже про зброю, яку розробляла Старшина. А ще — не вдаватися в подробиці політичних інтриг, які плели Куна, Вінзік і крелли. Усе це було понад мої сили.

«Спенсо… — немовби промовив голос десь із-поміж зірок. — Спенсо. Войовнича душе…»

Задихавшись, я різко розплющила очі.

— Ба? — спитала вголос, відштовхнувшись ногами від крісла, припавши до скла й гарячково виглядаючи на зірки.

Зорі милі! Це її голос.

— Ба! — вигукнула я.

«Борися…»

— Я буду боротися, Ба! — вигукнула я. — Але з ким? Як? Я… Я не годжуся для цієї місії. До такого мене не готували. Я не знаю, що мені робити!

«Герої… собі випробувань… не обирають, Спенсо…»

— Ба? — покликала я, намагаючись визначити, звідки долинають слова.

«Вони ступають… у темряву, — промовив голос, слабшаючи, — і дивляться, що буде далі…»

Я хапливо роззиралася. Шукаючи свою домівку поміж тисяч зірок. Та все дарма. Голос, який я щойно чула, більше не лунав.

Від нього залишилося тільки слабке відлуння в моїй свідомості.

«Герої собі випробувань не обирають».

Я ще довго висіла так, заплутана у власному волоссі, що плавало навколо, налипаючи на обличчя. Врешті сіла й пристебнулася. Зібрала волосся, наділа й застібнула шолом.

Коли подальші пошуки цитонічними чуттями не дали нічого, я зітхнула й зосередилася на своєму загоні. Треба ж і за їхнім прогресом стежити, бо Вейпор спитає.

У Вейпор із Брейд усе було чудово, як і сподівалося. Вони були наймайстернішими пілотами в групі, коли не рахувати мене. Непогані результати демонстрували й Гешо з кіценами. За тиждень тренувань вони навчилися прикривати напарника й поєднувати свою звичну роль ударного корабля зі звичайним винищувачем, який бере участь у бою на рівні з рештою зорельотів.

А от Морріумур… Бідні Морріумур. Не їхня провина, що з них був найслабший пілот у групі. Зрештою, їм було всього кілька місяців віку, і навіть якщо вони правда успадкували деякі навички від одного зі своїх родителів, ця дещиця льотного досвіду лише підкреслювала їхні помилки. Спостерігаючи, я вирвалася занадто далеко наперед від Гешо, і кіценів тут же оточили вороги. Далі, пробуючи компенсувати мій промах, Морріумур відкрили вогонь, але не влучили, ще й мало не збили щит кіценівського корабля.

Пересмикнувшись, я ввімкнула передавач і заходилася шпетити Морріумура. Мій значок тут же почав перекладати нестримний потік лайки. І, трясця, так шикарно не лаялася навіть Ба.

— Від кого з родителів ви цього набралися? — спитала я в канал.

Морріумур миттєво заклякли на місці. Я буквально відчула, як вони шаріються, почувши відповідь:

— Вибачте, Аланік. Не знали, що ви чуєте.

— Ви занадто стараєтеся, щоб компенсувати брак досвіду. Спокійніше, — порадила я.

— Легко вам казати, — відповіли вони. — У вас попереду ціле життя, а в мене — всього кілька місяців, щоб довести, що я варті жити.

— Збиттям свого напарника ви нічого не доведете, — сказала я. — Розслабтеся. На голому запалі найкращими пілотами не стають. Повірте, я це вже проходила.

Вони прислухалися, і на наступному заході літали вже краще, тож я сподівалася, моя порада подіяла. Незабаром тренування скінчилося, і жарини повернулися в лабіринт. Мої четверо напарників вишикувалися біля мене.

Я бачила, як інші ланки тренуються вдалині. Мене неабияк потішило, що кілька з них покинули спроби пробитися до лабіринту й почали тренувати ведення бою. Напевно, це ми на них так вплинули.

Тільки не спіши гладити себе по голівці, Спенсо, нагадала я собі. Це креллівські кораблі. Хай зараз і вчаться боротися з делверами, ти сама знаєш, що рано чи пізно їх кинуть на війну з людьми.

На цю думку весь мій запал миттю вивітрився.

— Останній захід — усі молодці, — оголосила я групі. — Так, Морріумуре, навіть ви. Вейпор, мені здається, це вже більше схоже на справжній загін бойових пілотів.

— Можливо, — відповіла Вейпор. — Позаяк вони демонструють гарні результати, пропоную дати їм політати в лабіринті. До завершення тренування є ще час на один довгий заліт.

— Давно пора! — вигукнув Гешо. — Я кіцен терплячий, але клинкові необхідна заточка, а ми його поки що лише тупимо.

Я усміхнулася, пригадуючи власний ентузіазм, коли Кобб уперше дозволив нам потренуватися зі зброєю.

— Розбиймося на пари, і вперед, — сказала я Вейпор. — Щоправда, комусь доведеться летіти втрьох, бо нас п’ятеро…

— Мені напарник не потрібен, — кинула Брейд, крутнулася й шуснула до лабіринту.

Приголомшена, я не знайшла, що відповісти. За цей тиждень вона добряче нагнала, але, як на мене, до такого була ще не готова. Трясця, та за подібне Кобб верещав би на нас, поки не посинів.

— Брейд! — вигукнула я в передавач. — Якщо ви не повернетеся, я за себе не відповідаю!

— Нехай, — втрутилася Вейпор.

— Але в лабіринт не можна літати без напарника! — мовила я. — Інакше галюцинації зіб’ють її з пантелику!

— Це буде їй уроком, — мовила Вейпор. — Сама побачить, коли в нас вийде, а в неї — ні.

Я гаркнула, але стрималася — насилу — щоб не сварити Брейд. Зрештою, командувала нами Вейпор, а я була лише її помічницею.

— Я візьму Морріумура, — сказала Вейпор. — Думаю, я зможу навчити їх терплячості. Їм слід опановувати контроль над агресією.

— Тоді я з Гешо, — промовила я. — Зустрічаємося на цьому місці за півтори години? Політаємо там сорок п’ять хвилин, звикнемо до чудернацьких вибриків того місця, а тоді — назад.

— Згода. Щасти.

Вейпор і Морріумур полетіли, Гешо віддав своєму пілоту наказ тримати курс за мною.

— Вам не здається дивним, що ми нарікаємо на агресію Морріумура, коли Брейд не слухається наказів? — спитала я в нього. — Морріумур значно менш агресивні за мене. Чи вас.

— Морріумур не належить до «нижчих» видів, — відповів Гешо. — Очікування від них більші через хвалений вищий рівень інтелектуального розвитку їхнього виду.

— Цього я ніколи не розуміла, — мовила я, підлітаючи до іншого входу, ніж той, що обрали Вейпор і Морріумур. Це було неважко, бо лабіринт делвера був просто гігантський. — Що взагалі означає мати той вищий рівень інтелектуального розвитку?

— Це просто термін, а не фактичне мірило їхнього інтелекту, — сказав Гешо. — Мені відомо, ніби це означає лише те, що їхньому виду вдалося збудувати мирне суспільство, де майже не існує злочинності.

Я пихнула. Мирне суспільство? На це я нізащо не куплюся — а якби навіть і повірила їм, у голові мені всякчас бриніли останні слова Аланік. «Не вірте їхньому миру».

Ми з Гешо наблизилися до лабіринту, і я потамувала тривогу, що враз піднялася в мені. Останнього разу там діялося щось дуже дивне. Але я впораюся. Герої собі випробувань не обирають.

— Ваша команда готова? — запитала я в Гешо, коли до нас наблизилася перша жарина.

— «Той, що гребе проти течії» готовий, капітанко, — відповів Гешо. — Цей момент… він чекає нас, як той язик — вина.

Пробившись крізь загорожу із жарин, пліч-о-пліч ми заскочили в один із численних тунелів на нашій грані лабіринту. Я зайняла позицію одразу за більшим і краще захищеним кораблем кіценів, і ми рушили довгим тунелем, який обрамлений великими, схожими на колони, стиками через проміжки. Світла всередині не було, тому ми увімкнули прожектори.

— Командо керування датчиками, — звернувся Гешо до свого екіпажу, — зробіть детальні знімки написів на стіні.

— Слухаюсь, — відповів хтось із кіценів.

Я підлетіла до іншої стіни й спрямувала промінь світла на ще один дивний напис.

— Ваша Нормальносте, ми не можемо його розшифрувати, — промовила Корі. — Але схожі символи написані біля порталів у безвість на деяких планетах і станціях.

— Портали в безвість? — перепитала я, хмурячи лоба.

— Багато народів намагалися вивчати делверів, капітанко, — сказав Гешо. — Корі, поясніть, будь ласка.

— Ці портали — це стабільні ворота, подібні до червоточин, що ведуть у безвість, — повела Корі. — Їх часто позначають такими символами. Через них добувають і транспортують у наш вимір підйомний камінь, але я не знаю, навіщо цей напис тут. Порталу ніде не видно.

Гм. Я повернула зореліт до символів і посвітила на них.

— Схожі написи я бачила на своїй планеті, — сказала я. — У тунелі біля мого дому.

— Я залюбки подивилася б на них, — відповіла Корі. — Це може означати, що на вашій планеті є невідомий раніше портал у безвість, а це — золота жила. Старшина ретельно контролює всі портали як єдине джерело підйомного каменю.

Гм. Більше я нічого не сказала, аби не видавати правди — що ті написи розташовані в печерах Детриту, а не рідної планети Аланік.

Попередні жителі Детриту стали жертвами делвера, і я щоразу сильніше переконувалася, що Куна мають рацію — люди Детриту самі накликали на себе погибель, намагаючись контролювати делверів. Вони встановили захисні щити й поводилися тихо, але жоден із заходів безпеки не спрацював. Коли прийшов по них, делвер легко здолав їхній захист.

Тунелі навколо мене раптово перетворилися на плоть. Здавалося, ніби я серед нутрощів велетенського звіра. Зціпила зуби.

— Гешо, що ви бачите?

— Тунель змінився, — відповів він. — Здається, наче він затонув. Ви це бачите? Так дивно.

— Для мене він, ніби живий організм, — сказала я. — Але це голограма, ілюзія. Пам’ятаєте?

— Так, — мовив Гешо. — Ми бачимо різне. Добре, що в нас два кораблі.

Я подумала про те, що робить Брейд сама.

— Дуже дивна ілюзія, — сказав Гешо. — Я немовби камінь, що відірвався від землі й падає в безкінечну глибочінь. — Затнувся. — Капітанко Аланік, мій екіпаж бачить те саме.

— Цілком логічно, — відповіла я. — Наші кораблі запрограмовано відтворювати ілюзії лабіринту. Поки що це лише програма. Було б усе по-справжньому, ви всі, мабуть, бачили б різне.

Принаймні так мені казали. Щоправда, либонь, більшість із того, що Старшина буцімто знала, насправді — просто здогадки. Якщо зайду в справжній лабіринт, чи буде все там так само?

Лишається сподіватися, що ти цього ніколи не дізнаєшся, подумала я. Ми з Гешо взяли в правий бік і пролетіли коридором, який мені здавався кришталевим, а Гешо — вогненним. Утім, обоє ми помітили великий валун у кутку приміщення. Постріл гарпуном по ньому показав, що він справжній, і за ним сховане приміщення.

— Як дивно, — сказав Гешо. — Невже хтось навмисне поставив тут цей камінь, щоб заплутати нас?

— Імовірно. Цей лабіринт імітує загадки й дивацтва, що містяться всередині справжнього.

— Датчики не працюють, — мовив Гешо. — Команда моїх аналітиків передає, що не може відрізнити справжнє від ілюзорного. Схоже, у Старшині наші кораблі запрограмували так, щоб це місце збивало їх із пантелику, і це не вельми мене надихає. Не подобається мені бачити те, що показує нам Старшина, хай навіть робиться це, аби підготувати нас до важливої місії.

Ми залетіли далі вглиб лабіринту, і я була рада, що зі мною є кіцени. Проникати сюди з напарником — дуже практичне рішення. І то не лише через необхідність визначити, що з навколишнього — справжнє. Просто в такому місці добре мати когось, із ким можна порозмовляти.

Ми проминули ряд інших дивних приміщень із химерними видивами: від розплавлених стін до тіней гігантських звірів, що мелькали перед очима. В одному з них на нас напали жарини, по яких я негайно відкрила вогонь і лиш тоді збагнула, що Гешо їх не бачить. Постріли влучили в стіну, відщепивши від неї шматки металу, уся конструкція загуркотіла і, присягаюся, мені стало страшно.

— Як ми це чуємо? — спитався Гешо. — Прилади показують, що за бортом вакуум, а він не передає звуку.

— Я… — пересмикнулась я. — Перевірмо он той тунель.

— Мені це не подобається, — зізнався Гешо, коли ми залетіли в тунель. — Схоже, нас навчають покладатися на очі одне одного.

— Але ж це добре, хіба ні?

— Не завжди, — мовив Гешо. — Оскільки наше сприйняття — суб’єктивне, а довколишність — ілюзорна, це становить деяку небезпеку. Навіть якщо ми навчимося спільно визначати реальне, лабіринт може використати це проти нас.

У наступній камері на нас знову напали жарини, цього разу — справжні, і я їх проігнорувала, бо інакше рішення коштувало б мені життя. Тільки останньої миті зреагувала на застереження від Гешо, ухилившись від залпу його важкоозброєного корабля, який знищив нападників.

Уламки завертілися приміщенням, відбиваючись від стін, доки нарешті не зібралися по центу. Пітніючи, задихаючись, я провела нас у наступний коридор. Трясця, чи звикну я взагалі колись до цього місця?

Ми долетіли до кінця тунелю, і мій прожектор вихопив чудернацьку мембрану, натягнуту на виході з нього. Вона тягнулася від стелі до самої підлоги й пульсувала в розміреному ритмі, який я могла чути.

Зненацька той звук заполонив усе навкруги. Мій штурвал затремтів у руках.

Я приголомшено дивилася на мембрану. Ми провели в лабіринті всього… скільки, пів години? Ну, може, трошки довше. Я ж сподівалася, що до серця летіти доведеться кілька годин.

— Ось вона, мембрана, — промовила я. — Її ми й шукали. Це… Це серце делвера.

— Що? — перепитав Гешо. — Я нічого не бачу.

Ой. Я глибоко вдихнула, заспокоюючись. Ілюзія. Що означало…

Зненацька я побачила цілий всесвіт.

Умить зникло все навколо, і моя свідомість розширилася. Я помітила планети, зоряні системи, галактики. А ще бачила дрібних метушливих, безглуздих комах, якими там кишіло, як у кублі. Я відчула відразу ненависть до цих паразитів, що заполоняли світи. Зграї мурах, які налітають на шматочок їжі, котрий упав на підлогу. Безмозкі, метушливі, огидні істоти, що, налазячи на мене, боляче кусали. І хоч були занадто малі, щоб заподіяти якоїсь шкоди, вони спричиняли біль. І цей звук. Шурхіт лапок. Заполонивши всі камені, які розбивали нескінченну пустоту всесвіту, вони перекинулися на мою домівку. Так просто їх не здихатися, але я відчула нестримне бажання розчавити їх. Розтоптати ногою, аби вони більше не бігали, не гуділи, не стрекотали, не кусалися, не жалили, псуючи все…

Я знову повернулася в кабіну, упавши в крісло, неначебто мене туди вкинули силою.

— Значить, знову ілюзія, — знудьговано протягнув Гешо. — Бажаєте дослідити далі? Я вас прикрию, якщо там будуть жарини.

Я дрижала, досі відчуваючи те жасне видиво, що засіло в мені, ніби темрява в глибокій печері під землею. Намагаючись вирівняти дихання, засапала. Камера знову була нормальною, але…

— Капітанко Аланік? — погукав Гешо.

Що це було? Чому… Чому воно застрягло в моїй свідомості, викликаючи відразу до слів Гешо, немовби їх промовляло якесь потворне слизьке створіння?

— Я… — вичавила я із себе. — Вибачте, момент.

Він дав мені його. Я поступово відійшла. Трясця. ТРЯСЦЯ. Це було ніби… ніби те, якими, за словами Вейпор, нас бачать делвери.

— Центр, — викликала я, — ви не показували мені нічого дивного?

— Льотчице, — відповів центр управління польотами, — вчіться літати лабіринтом без зв’язку з нами. У справжньому не буде…

— Що ви щойно мені показали? — наполягла я.

— Згідно із журналом, голограма вашого корабля показала темряву, що приховує вихід. Оце й все.

То… То це не вони показали мені всесвіт?

Ну, звісно, що ні. На таке звичайний голографічний проектор не здатен. Це було дещо інше. Щось… Щось, що показав мені власний розум?

Трясця. Що я таке?

Гешо повів нас далі, і наступні п’ятнадцять хвилин ми літали приміщеннями й знайомилися, за яким принципом працює лабіринт. Більше нічого схожого до того досвіду з поглядом на цілий всесвіт я не відчула.

Нарешті добіг до кінця наш термін перебування там, ми розвернулися й попрямували на вихід. Решта команди вже вишикувалася назовні, разом зі злющою Брейд, яка, якщо вірити Вейпор, застрягла в одній із перших камер, нездатна відрізнити реальність від галюцинації.

Ніхто не бачив ніякої мембрани й не розумів, що я намагалася їм марно пояснити, коли завела розмову про побачене. Це не вкладалося ні в які слова, але залишилося зі мною, тінню супроводжуючи мене до самого «Мір і ваг».