Міжзір’я

30

Я розстібнула наплічник, демонструючи його вміст солдату-діону.

Усередині не було анічогісінько підозрілого. Великий прозорий пластиковий контейнер, у якому я носила свій обід, та й усе. Здавався він абсолютно безневинним. Крім, хіба що, того факту, що то був замаскований дрон.

Охоронець посвітили всередину невеликим ліхтариком. Чи помітять вони, що я нервую? Можливо, пітнію занадто? Чи не вловить мого прискореного пульсу один з охоронних дронів, які літали неподалік?

Ні. Ні, я все можу. Бо я — войовниця, а це, часом, потребує винахідливості й непомітності. Я простояла там нескінченно довго. Аж ось, хвала зорям, охоронець махнули мені проходити далі.

Я застібнула рюкзак і, закинувши його на плече, рушила через док для шатлів на борту «Мір і ваг». З усіх сил намагалася випромінювати впевненість і приховувати нерви.

— Аланік? — спитали Морріумур, порівнявшись зі мною в коридорі. — Ви добре почуваєтеся? Колір вашої шкіри нетипово насичений.

— Я… не виспалася просто, — відповіла я.

Ми підійшли до першого перехрестя. М-Бот підозрював, що в цій ділянці коридору встановлений додатковий сканер для перевірки заборонених матеріалів, але був переконаний, що глушник, який ми встановили на дрон, обдурить його. І справді, поки ми проходили перехрестя, сигналізація не спрацювала, тільки технік-діон, що проходили там, мало не врізалися в платформу Гешо. Скрикнувши, Корі в останню мить зуміла скерувати платформу над головою діона.

Робітник вибачилися й швидко попрямували далі. Корі опустила платформу, а Гешо, сердито крутячи хвостиком, озирнувся через плече на діона.

— Навіть коли літаємо, то плутаємося під ногами. Спокійний, поки не потурбувати, усього сантиметр углиб, але здатний відбивати на собі вічність, для багатьох я — океан, та для когось одного — проста калюжа.

— А я думала, у Старшині звикли до народів різних розмірів, — мовила я.

— Таких, як ми, небагато, — відказав Гешо. — Мені відомо тільки про один вид нашого розміру — це якщо не рахувати варваксів без екзоскелетів. Можливо, нам теж доведеться сконструювати для себе подібні костюми. Звичайним народам важко жити у всесвіті, де домінують гіганти. — Ще раз смикнув хвостиком. — Але така вже ціна, яку ми змушені платити, аби мати союзників у боротьбі з людьми. Ви чули, кажуть, вони близькі до втечі? Це показували в новинах.

Він оглянув Брейд, яка, як завше, крокувала попереду нас, не зважаючи на наші балачки.

— Гешо, людство тримають під контролем, — сказали Морріумур. — Це дрібне загострення, через яке не варто переживати. Переконані, йому дадуть раду.

— Мій обов’язок — і тягар — переживати через найгірші варіанти.

Підійшовши до знайомого перехрестя, зі знайомою вартовою, що стерегла вхід в інженерний відсік, я відділилася від групи, помахавши їм, щоб не чекали мене.

— У туалет прикортіло, — пояснила я, підходячи до чатової.

Креллка смикнула пальцями — жест роздратування — та все одно викликала дрон, який провів мене до вбиральні. Я ще раз обміркувала свій план, який проганяла з М-Ботом цілу ніч. Утоми від недосипу зовсім не боялася. Моєї нервової енергії вистачить зарядити половину Міжзір’я.

Дрон-провідник супроводив мене до туалету й став чекати, а я увійшла в кабінку. Усередині сіла, закинувши наплічник на коліна, і тихенько розщібнула замок. Мої руки — проробивши це із сотню разів минулої ночі — дістали дрона й модуль безпеки, який я прикріпила до його корпусу з тихим клацанням, сподіваючись, що воно пролунало не дуже гучно.

Натиснула на перемикач, і дрон зависнув у повітрі, а я тим часом швидко зробила своє діло, аби не викликати зайвих підозр. Далі стала під стінку кабіни, залишивши дрон висіти на місці. Підняла один палець, два, три.

Дрон активував камуфляж і став невидимий. Я постукала по браслету, перевіряючи зв’язок. У відповідь безпілотник відправив мені повідомлення сонівським шифром, яке браслет передав вібрацією.

«Усі системи в нормі».

Місія почалася. Захисний щит «Мір і ваг» унеможливлював комунікацію з М-Ботом, який перебував за межами корабля, та ми сподівалися, що я все одно матиму зв’язок із дроном, оскільки той літав на борту.

Закинувши рюкзак на плече, я вийшла з кабінки — і миттю пошкодувала. Пістолет! Трясця, я ж мала зняти його і, про всяк випадок, скласти в наплічник.

Але було вже запізно. Він залишився надійно, але абсолютно безглуздо, висіти прикріпленим до корпусу дрона.

Щасти тобі, малюче, подумала я, миючи руки. Частково очікувала, що дрон-охоронець заб’є на сполох, але він мовчав. Я вийшла за ним із вбиральні, залишивши там свого таємного агента, готового вислизнути й дослідити моторний відсік.

Прийшовши в стрибковий відсік, я зайняла своє місце біля решти команди й стала чекати. Спливло чимало часу. Це мені здається, чи ми занадто довго готуємося до стрибка? Невже мене розкрили?

Нарешті «Міри й ваги» відшвартувався й посунув у космос.

— Пілоти, — пролунав у динаміку голос Вінзіка, від якого я підскочила мало не до стелі. — Хочу повідомити вас, що сьогоднішнє тренування особливо важливе. Ой, леле! Сьогодні з нами на борту важливі чиновники з Міжзір’я, які хочуть побачити ваш прогрес. Тому попрошу вас зробити мені послугу, проявивши себе якнайкраще й вразивши їх.

Сьогодні? З усіх днів саме сьогодні подивитися на нас сюди прибули додаткові спостерігачі? Я вже зібралася зв’язатися з дроном і скасувати операцію. Але ні. Вирішила йти до кінця.

У тиші ми відійшли на безпечну відстань від Міжзір’я, а тоді в голові моїй пролунав крик, і ми ввійшли в безвість.

За тренувальний день у мене не було часу думати про дрон та його місію.

Я літала в космосі, рятуючись від роїв бойових дронів, що імітували самонавідні астероїди. Зі мною в парі літала Брейд, і разом ми спробували залетіти в лабіринт делвера, проте жарини були до того готові. Їхня група відділилася від зовнішньої стінки лабіринту й помчала на нас.

— Ухильний маневр зі зрізом праворуч, — скомандувала я, розвертаючи зореліт.

Це відкинуло мене вбік, але на інерції я продовжувала нестися вперед. Датчики відстані показали, що Брейд — замість того, щоб виконувати наказ — помчала в саму гущу жарин. Сердито гиркнувши, я ввімкнула приватний канал.

— Брейд, виконуйте наказ!

— Я можу з ними впоратися, — відказала вона.

— Навіть не сумніваюся. Але чи здатні ви виконувати накази?

Вона й далі летіла на жарини. Тоді, просто перед ними, вильнула й попрямувала назад, до мене. Я видихнула, нарешті усвідомивши, що весь цей час затримувала подих.

— Добре, — промовила я. — Ухильний маневр зі зрізом праворуч.

Я повела нас в інший бік широким гаком, уникаючи жарин. Брейд летіла за мною, і ми одночасно перекрутилися, за моєю командою.

— Добре, — сказала я, заходячи на ворога з вигіднішого кута. — Тепер ви ведіть.

— Точно?

— Я летітиму за вами.

Я відчула рішучість у її діях, коли вона прискорилася й вирвалася наперед. Жарини були передбачувані в тому, як намагалися нас знищити, тому наш маневр зібрав їх усіх просто перед нами. Брейд, одначе, було не дуже просто збити їхню групу.

Я ж, своєю чергою, підбила ту, що підлетіла до неї. Обидві ми спіймали трішки уламків щитами, але майже ідеально прошмигнули між двох нових груп, що неслися на нас.

Ці жарини, намагаючись підбити нас, почали вдарятися одна об одну, тож ми вилетіли з низки вогненних вибухів, поки добра дюжина ворожих апаратів розривалася, врізаючись один в одного.

— Це було просто неперевершено, — вигукнула Брейд, женучи разом зі мною до лабіринту.

— Хоч деколи я знаю, що кажу.

— Через це, власне, я вас і не слухаю.

— Так, чого ж так?

— Бо зі мною ви розмовляєте не так, як із рештою, — пояснила вона. — Навіть не спитали в мене про планету диких людей. А я знаю, ви бачили новини. Зараз усі мене бояться й дивляться навіть більш косо, ніж до того. Авжеж, запевняють, ніби розуміють, що я не така, як ті, небезпечні. Але однаково продовжують витріщатися з осторогою.

Трясця. Брейд, існує ціла планета, де до тебе всі будуть ставитися нормально! Я мало не прохопилася, насилу стримавшись. Розуміла, що зараз не час.

— Для мене, — сказала я натомість, — ви частина моєї команди.

— Так, — підтвердила вона. — І мені це подобається.

Я навіть не сумнівалася, що вона каже правду. Разом ми підлетіли до лабіринту. За програмою сьогоднішнього тренування, ми мали подолати жарини й залетіти всередину — як у бою зі справжнім делвером. Наблизилися до нашої секції лабіринту, блискучу металеву поверхню якої вкривали численні входи в тунелі. Неподалік від нас туди ж підлетіли три інші зорельоти: Вейпор, Гешо й Морріумура.

— Туди, — скомандувала я, клацаючи на екран, щоб підсвітити потрібний вхід для Брейд.

— Слухаюся, — мовила вона.

Не встигла я спрямувати свій зореліт, як датчики відстані просто сказилися. Різко взяла вбік, і негайно ж із тунелю на божевільній швидкості, мало не протаранивши мене, вилетіла пара жарин. Так різко вони ще ніколи не літали. Я лайнулася, вирівнюючи корабель, але й ті дрони, що переслідували нас, теж прискорилися. Щоб триматися від них на відстані, довелося розганятися до маґ-4 — швидкості, занадто високої для ведення бою.

— Це що таке? — погукала в передавач Брейд. — Центре, ви що творите?

Я заледве ухилилася від ще однієї пари жарин. Довелося знову прискорюватися, та ще одна група, що наближалася до нас, різко крутнулася й почала таранити сама себе. Що, в ім’я зірок, відбувається?

Вони намагаються створити заслін з уламків, щоб я розбилась об нього, зрозуміла я. Їхня висока швидкість спонукала мене розганятися тільки більше. На такому прискоренні вести бій неможливо: часу на реакцію не лишалося зовсім, але жаринам не треба було опікуватися цим. Вони просто розхідний матеріал, на відміну від нас.

Далі довелося вдаватися до віражів, яких я не виконувала вже кілька тижнів.

— Поперемінний стрій, — сказала я Брейд, вона порівнялася зі мною, і разом ми кинулися петляти серед жарин.

Трясця! Зненацька їх стало сотні, й усі вони зосередилися на нас двох, ігноруючи решту зорельотів.

Я сіпнулася вбік, уникаючи двох жарин, що зіткнулися одна з одною неподалік, обсипавши уламками мій щит. Ще одна мало не поцілила в мене, та я врятувалася останньої миті. Якби вона влучила, мені настав би кінець. Я почувалася самотнім горобчиком посеред зграї голодних яструбів.

Я крутилася, вертілася, виляла й пірнала, силуючись розібратися в навколишньому хаосі.

— Мій щит упав, — прокректала Брейд у передавач.

Трясця. Трясцятрясцятрясцятрясця. Вона полетіла в інший бік, тож мені довелося різко розвернутися й мчати за нею.

— Бачите велику жарину, що несеться на вас трохи нижче 270? Загарпуньте її.

— Але…

— Брейд, виконуйте, — прикрикнула я.

Я заледве встигла ухилитися від величезної жарини, що промчала біля нас на страшенній швидкості. На щастя, Брейд послухалася й вистрілила з гарпуна, поціливши просто в центр. Величезний астероїд потягнув її за собою, забравши з траєкторії польоту кількох інших жарин, що врізалися одна в одну. Розвернувшись, я полетіла за нею, прискорившись настільки, що мої гравітаційні конденсатори перевантажило, і мене втиснуло в крісло. Я заледве поспівала за нею, одночасно стріляючи по жарині, яка неслася на Брейд, а тоді скочила поперед неї, щоб затулити від уламків.

Мій щит тріщав, зореліт трусило. Попереду дорогу нам розчищала велика жарина, за якою ми летіли, але ось і вона сповільнилася, неначебто її оператор розкусив наш задум.

— Угору, на обліт! — крикнула я, шугаючи ввись.

Брейд відчепилася просто перед тим, як інша велика жарина врізалася в ту, за якою летіли ми. Вона заледве ухилилася від чималого уламка, що відколовся після зіткнення, але ми таки зуміли вибратися з трощі. На божевільній швидкості нам за лічені секунди вдалося відійти далеко від поля бою.

— Ох… — зітхнула Брейд. — Це було близько.

Чи не вперше вона була по-справжньому приголомшена.

— Центре, — промовила я, натиснувши кнопку зв’язку, — що, в ім’я зірок, це було?

— Мені прикро, урдалійко Аланік, — відповів мені особисто Вінзік, що вже було дуже незвично. — Інколи жарини демонструють напрочуд агресивну поведінку. От ми й випробовуємо нові двигуни на дронах, щоб відповідати реальним бойовим обставинам.

— Могли б і попередити! — не стрималась я.

— Нам дуже шкода! — відрубав Вінзік. — Будь ласка, не ображайтеся. Брейд, дякую. Ти дуже вразила делегацію.

То он воно що: Вінзік вихвалявся дресуванням своєї людини! І мало не вбив її, а разом із нею — мене.

Самій же Брейд, схоже, було байдуже. Коли не залишилося нових жарин, вона крутнулася й понеслася до лабіринту. Я погнала за нею, і вже за секунду ми влетіли в один із тунелів.

Усередині було тихо.

Звичайно ж, це дурна думка. У космосі завжди тихо. Авжеж, я могла ввімкнути симуляцію вибухів і вібрацій, щоб мати невізуальні відчуття бою, але відсутність атмосфери означає, що вибухових хвиль теж немає, а це, своєю чергою, — що не може бути й звуку.

Мені це було цілком нормально. Польоти у вакуумі мають бути безшумні. Темрява була настільки порожня, настільки грандіозна й неосяжна, що вона й мала поглинати всі звуки.

У тунелях лабіринту було дещо затишніше. Здавалося, тут мають лунати стукіт камінців, крапання води чи хоча б далеке поскрипування механізмів, що постійно рухалися. Одначе навколишня тиша тут справляла моторошне враження.

Мій прожектор вихопив корабель Брейд, що летів попереду мене. Сповільнившись до нехарактерно низької для себе швидкості, вона обачно просувалася коридором.

— Бачите вхід попереду? — спитала вона.

— Так, — відказала я.

Якщо ми обидві бачили його, це означало, що він справжній — хоч подібні пройми, у принципі, майже завжди були справжні. Найбільш несподіваними ставали речі, які голограми намагалися приховати.

За тим входом ми залетіли в камеру, котра виявилася одним із тих приміщень, що здавалися затопленими. Були там навіть голографічні рибки, які плавали косяками, і чорна тінь зі щупальцями в кутку.

У цьому приміщенні я бувала вже кілька разів. Ілюзії повторювалися. Усе-таки це була старшинська технологія, обмежена можливостями програми. Справжній лабіринт делвера буде непередбачуванішим. Ті пілоти, яким вдалося з нього врятуватися, повідомляли, що в кожній камері була власна атмосфера, і в кожному куточку чекали щонайрізноманітніші несподіванки.

Я запитала в Брейд, що вона бачить, бо це було частиною тренувальної програми. Однак усе тут було мені давно знайоме, тож навіть поки вона описувала мені свою ілюзію, я була готова до того, що восьминіг із кутка зараз кинеться на нас. Було ясно, що він несправжній і головна його мета — відволікти нас від жарини, що налетіла ззаду.

Розвернувшись, я збила її, не встигла вона навіть долетіти до нас.

— Гарний постріл, — похвалила Брейд.

Ого. Це що, комплімент? Значить, я на правильному шляху.

Вона повела нас на дно камери, де, як помітила, вихід закривала якась маса, схожа на купу водоростей.

— Ви щось бачите? — спитала я в неї.

— Якісь водорості.

— А я — камені, як минулого разу.

Вона пролетіла крізь голограму, я — за нею, і ми опинилися в іншому металевому тунелі.

— Я вже думала, Вінзік і тут вирішить убити нас, — кинула я, летячи за нею.

— Вінзік — геній, — не вагаючись відповіла Брейд. — Він знає, що робить і краще за нас самих розуміє наші межі.

— Щастить же йому, — кинула я. — Бо ті його викрутаси там, назовні, здавалися б дуже тупими, якби ми загинули.

— Він геній, — повторила Брейд. — Не дивно, що ви не розумієте його мотивації.

Я обурилася, але таки опанувала себе, аби не наговорити дурниць. Зрештою, Брейд сама завела цю розмову. Це вже щось.

— Вінзік виростив вас? — запитала я. — Він вам типу як батько?

— Радше опікун, — відказала вона.

— А хто ваші батьки, біологічні?

— Мене забрали від них у семирічному віці. За людьми треба ретельно наглядати. Ми здатні переймати агресію одне в одного, і це може призвести до хаосу.

— Але вам, мабуть, було тяжко розлучатися з батьками в такому ранньому віці?

Брейд не відповіла, натомість мовчки повела мене далі коридором до іншого, рівнем нижче. Я летіла за нею, хмурніючи від того, як стіни поступово з металевих перетворюються на кам’яні.

Десь я це вже бачила, подумала я.

Сталактити, сталагміти. Природне каміння, що скидалося на поплавлене в місцях, де на нього ненастанно крапає вода. А он там, невже то з каменів визирає велетенська металева труба?

Я опинилася ніби… ніби у печерах, які досліджувала в дитинстві. У нескінченних тунелях на Детриті, де полювала на щурів, уявляючи, ніби борюся з креллами.

Зупинила зореліт біля стіни, на якій мій прожектор вихопив древні письмена. Візерунки й слова незрозумілою мовою. Це місце мені знайоме. Хоч масштаб тут був значно більший, вигляд воно мало точнісінько такий, як той тунель, яким я ходила сотні разів, проводячи рукою по прохолодному вогкому каменю. Десь тут має бути потаємна шафка, у якій лежать мій арбалет, записник із картами й значок від тата…

Майже несвідомо я простягнула руку до стіни, впершись пальцями в скло кабіни. Я сиділа в зорельоті — інопланетному винищувачі — посеред космічного лабіринту. Як? Як він проникнув у мій розум і відтворив це місце?

Мій погляд зупинився на склі кабіни. У ньому, немовби зразу в мене за спиною, відбивалася пара сліпучо-білих плям, кожна завбільшки з кулак. Отвори, що протинали саму реальність, висмоктуючи її і стискаючи в пару сліпучо-білих тунелів. Вони були схожі на очі.

Волосся в мене на потилиці піднялося. Я розтулила рота, готова скрикнути, але очі зникли, а разом із ними — видіння тунелю. Я знову повернулася у звичайний металевий коридор, один із тисячі в цьому лабіринті.

— Агов, — погукала Брейд, — ви летите?

Я озирнулася через плече, але побачила тільки м’яку задню стінку кабіни з ковдрою, ліхтарем й аптечкою для надзвичайної ситуації.

— Аланік? — знову покликала Брейд. — Тут щось є. Летіть сюди й скажіть, що ви бачите.

— Іду, — відповіла я, кладучи тремтливі руки на штурвал.

Трясця. Трясцятрясцятрясцятрясця. Я почувалася самотньою. Маленькою. Навіть не могла ні з ким поговорити про це. Кобб і всі мої друзі перебували за трильйони кілометрів від мене, навіть із М-Ботом не буде зв’язку до повернення на Міжзір’я.

Чи варто розповідати про видіння Брейд? Це була не звичайна голограма, що імітувала лабіринт делвера. Це були мої власні спогади. Чи не подумає вона, що я здуріла? Або ще гірше — що я одна з них? Невже я бачила все це, бо делвер якось проникнув мені в душу?

Органи керування збісилися в кінці тунелю. Датчики вказували, що я втрапила в ділянку зі штучною гравітацією та — що було ще божевільніше — атмосферою. Мій зореліт мав зовсім куценькі крильця, але однаково активував елерони для маневрування й атмосферні ковші для швидкісних розворотів.

Попереду Брейд зависла на місці.

— Що показують ваші датчики? — спитала вона.

— Атмосферу, — відповіла я. — Суміш азоту й кисню.

Брейд полетіла вперед — у велику камеру, підлога якої на вигляд ніби поросла мохом.

— Ви бачите мох? — запитала я.

— Так, — підтвердила вона й випустила залп із гармати.

Стіна камери вибухнула жовто-червоним спалахом, і з неї посипалися вогненні шматки металу. Я відчула ударну хвилю, і мій зореліт затрусився.

— Що? — перепитала я. — Навіщо ви вистрелили?

— Вогонь продовжив горіти, а не миттєво згас, як у вакуумі, — мовила вона. — І я чула вибух. Ми подолали невидимий щит і влетіли в кишеню з атмосферою.

Зненацька вона відчинила кабіну зорельота.

— Брейд! — вигукнула я.

— Спокійно. У звітах пілотів сказано про подібні камери біля серця.

Вона опустила свій корабель, приземливши його на мох. Відтак вилізла з кабіни й скочила на землю.

Я також опустила свій зореліт. Після всіх фокусів, які показувало нам це місце, невже вона готова ось так просто покинути кабіну? Звісно, шолома з голови не знімала, гермокостюм підтримував тиск, та все ж…

— Мембрана має бути десь тут, — сказала вона. — Допоможіть знайти її.

Знервована, я посадила свій зореліт. Перевірила датчики й, з полегкістю побачивши, що перепад тиску мінімальний, відчинила кабіну. Відстібнула паски, не зводячи очей із постаті Брейд, що ходила й дивилася собі під ноги. Урешті вилізла сама й зіскочила на мох. Він був справжній, не голограма.

Я обережно підійшла до Брейд, яка стягнула шолом і роззиралася по темній камері, яку освічували прожектори наших кораблів.

— Брейд, — сказала я, ввімкнувши мікрофон, що виводив мій голос на динамік у шоломі. — Що, як це пастка?

— Не пастка, — відповіла вона. — Ми знайшли серце. Це основна частина лабіринту.

— Але ми добулися сюди так швидко, здолавши всього — скільки? — три камери.

— Воно не стоїть на місці, — пояснила Брейд, оглядаючи печеру. — Напевно, це вдалося зімітувати під час будівництва.

— Я… — підійшла я ближче до неї, — я не думаю, що цей лабіринт створили штучно.

— Люди…

— Я знаю, що розповідає Старшина про походження цього лабіринту, — перебила її. — І схильна їй вірити. Але я не думаю, що цю річ збудували люди. Вона занадто…

Що? Дивна? Божевільно химерна?

Він показує справжні галюцинації. Це не симулятор. Принаймні не повністю.

— Я думаю, це труп, — мовила я. — Убитий делвер, якого використовують для навчань.

Брейд нахмурилася.

— Не впевнена, що їх можна вбити, Аланік. Це лише припущення.

Може, вона й казала правду. Але я однаково не знімала шолома, поки ми, тримаючись разом, оглядали печеру. Мох, що вкривав там камені, був живий, наскільки я могла зрозуміти. А що, як він випускає щось на кшталт небезпечних спор чи подібні речі? Мені було б набагато спокійніше, якби Брейд одягнула шолом.

У дальньому кінці приміщення я помітила дещо на землі. Ніби як павутину зеленого кольору, сховану за купкою камінців. Помахала Брейд і підійшла туди. Скидалася та штука на звичайну павутину, тільки із зелених ниточок, — метр у діаметрі й кругла.

— Ви це бачите? — спитала я.

— Мембрана, — сказала вона. — Із зелених волокон.

Значить, це не галюцинація. Я присіла, штрикнула павутинку пальцем і поглянула на Брейд. Вона не виявляла бажання просовуватися крізь неї, як, власне, і я.

— Я дуже розлютилася, — нарешті озвалася Брейд ледь чутно.

— Га? — не зрозуміла я.

— Трохи раніше ви питали, як я почувалася, коли мене забрали від батьків, — пояснила вона. — Так-от, я розсердилася.

Вона присіла, смикнула за мембрану й відтягнула її, оголивши дірку в землі. На вигляд вона була метри два завглибшки, ліхтар із мого шолома вихопив металеву підлогу внизу.

— Цей гнів кипів у мені роками, — провадила Брейд. — Він клекотів, як лава, пік, наче вогонь із гармати. — Подивилася на мене. — І тоді я збагнула, що Старшина каже правду. Бо я справді небезпечна. Дуже, дуже небезпечна.

Заглянувши мені в очі на хвильку, вона знову натягнула шолом і ввімкнула канал зв’язку з центром управління.

— Ми знайшли серце, — повідомила вона. — Заходимо всередину.

Відтак опустилася в яму. Повагавшись лише мить, я полізла за нею. Серце моє закалатало, але наші ліхтарі вихопили лише невеличку пусту камеру з низькою стелею.

— Чудова робота, — пролунав голос Вінзіка в наших навушниках. — Урдалійко Аланік, Брейд Шімабукуро, ви — сьома пара, яка знайшла цю камеру за час навчань.

— Що далі? — спитала я. — Ну, тобто, якби це був справжній лабіринт, що ми знайшли б тут?

— Нам невідомо, що там було б, — відповів Вінзік. — З-за мембрани ще ніхто не повертався. Та в справжньому лабіринті ви маєте активувати зброю. Від цього залежать життя мільйонів.

Зброя. Нам не раз казали про неї, але подробиць ніколи не розголошували. Запевняли тільки, що під час атаки справжнього делвера нам видадуть зорельоти, оснащені цією зброєю, яка, вочевидь, була бомбою. І її ми мали активувати біля приміщення з мембраною.

— Добре, — промовила Брейд. — Оскільки вже знайшли це місце, гадаю, ми готові. Кінець зв’язку.

Вона підскочила, підтягнулася й вилізла з ями, повернувшись у камеру з мохом. Я пішла за нею, вимкнувши канал із центром.

— Готові? — перепитала я в неї. — Брейд, ми розшукали серце тільки раз. Це треба проробити ще багато разів.

— Для чого? — зронила вона. — Кімнати повторюються, ми вже бачили все, на що здатен цей тренувальний лабіринт. Ми отримали всю необхідну підготовку.

Я наздогнала її.

— Не думаю. Підготовка ніколи не буває зайвою.

— А якщо ми розслабимося через цей тренажер? Справжній лабіринт непередбачуваний. Це божевільне місце за межами нашого розуміння. Якщо й далі літатимемо тими самими приміщеннями, дуже скоро звикнемо до них. Тож що більше тренуватимемося, то сильніше шкодитимемо самі собі.

Коли ми підійшли до своїх кораблів, я завагалася через її слова про злість. Тоді, подолавши нерішучість, зняла шолом. Не хотіла, щоб мікрофони вловили те, що я збиралася їй сказати.

Брейд уже збиралася заскочити на крило свого зорельота, але зупинилася, побачивши мене. Смикнувши головою, також стягнула шолом. Я відклала свій убік і показала їй жестом зробити так само.

— Що? — спитала вона.

І знову я мало не зізналася їй. Насилу стрималася, щоб не вимкнути браслет і показати своє справжнє обличчя. У цьому місці обману й тіней я ледве не розповіла їй правду. Мені так сильно хотілося мати хоч когось, із ким я могла б поговорити, хто зрозумів би мене.

— Що, якби існував спосіб усе змінити? — сказала я натомість. — Зробити так, щоб до людей не доводилося ставитися, як ставляться до вас? Показати Старшині, що вона помиляється щодо вас?

Вона скинула голову й по-діонівському стиснула губи.

— У цьому-то й вся біда, — промовила вона. — Там не помиляються.

— Те, що зробили з вами, Брейд, неприродно. Ви мали право відчувати злість.

Вона схопила свій шолом, наділа його й залізла в кабіну. Я зітхнула, але вчинила так само. Тому мій шолом був уже знову в мене на голові, коли я почула її наступні слова.

— Центре, — промовила Брейд. — Оскільки ми знайшли серце, я випробую зброю.

— Даю добро, — відказав Вінзік.

Стоп. Що?

— Брейд! — крикнула я, різко крутнувшись до її кабіни. — Я ж ще навіть не…

Вона натиснула кнопку на панелі приладів, і з носа її корабля вирвався спалах. Він накрив мене невидимою хвилею, діючи не на тіло, а на розум.

Тої ж таки миті я дізналася дорогу додому.