Міжзір’я

5

Я поточилася від екрана, врізавшись у ряд офіцерів. Зненацька мене охопила та ж тривога, що й перед боєм, руки мимохіть стиснулися в кулаки. Якщо мене не пропустять, я проб’ю собі дорогу.

— Спенсо? — звернулася до мене Кіммалін, беручи за руку. — Спенсо!

Я кліпнула і, обливаючись потом, озирнулася навкруги виряченими очима.

— Як? — гукнула я. — Як воно…

Знову подивилася на монітор, на якому застигло зображення мертвого чоловіка й сповненої зірок кімнати за ним. Повзунок внизу екрана вказував на те, що відео закінчилося.

На застиглому кадрі за його спиною було чітко видно мене. Я була там. Я БУЛА ТАМ. Та сама сонівська форма, ті ж каштанове волосся по плечі й вузьке обличчя. Застигнувши на місці, я тягнулася до чоловіка.

От лишень вираз на моєму лиці… Я була ніби перелякана. Раптом він змінився, відображаючи мій теперішній стан.

— Вимкніть це! — закричала я.

Вирвавшись від Кіммалін, я побігла до екрана, але мене тут же вхопили сильніші руки.

Силуючись пробитися до монітора, я запручалася тілом і… чимось ще. Тим, що жило всередині мене. Якоюсь первісною, наляканою частиною себе. Це був неначе безгучний крик, що наростав усередині й рвався назовні.

Аж ось відчула, як щось, немов здаля, відповіло на мій крик.

Я… тебе… чую…

— Спенсо! — промовив Йорґен.

Я крутнулася до нього. Він тримав мене, впившись пильним поглядом у мої очі.

— Спенсо, що ти бачиш? — запитав він.

Я глянула на екран зі своїм зображенням. Це неправильно, так не має бути. Моє лице. Мої емоції. А ще…

— Хіба ви не бачите? — запитала я, повертаючись до решти, що спантеличено оглядала мене.

— Темряву? — уточнив Йорґен. — На екрані чоловік — той, що записував. Далі позаду нього скупчилася чорнота, поцяткована білими вогниками.

— Схожими… на очі… — додав один із техніків.

— А людина? — запитала я. — Ви нікого не бачите в темряві? Моє запитання викликало тільки більше здивованих поглядів.

— Там просто чорнота, — озвався Родж, що стояв скраю групи. — Дзиґо, там більше нічого немає. Я навіть зірок не бачу.

— А я бачу, — мовив Йорґен, звужуючи очі. — І щось подібне до людської постаті. Можливо. Але там лише тінь.

— Вимкніть, — скомандував Кобб. — Подивіться, чи немає там ще якихось файлів або записів. — Перевівши погляд на мене: — А з лейтенанткою Найтшейд ми поговоримо окремо.

З нього я перевела погляд на приголомшені обличчя навколо, відчуваючи раптовий сором. Нарешті мені вдалося подолати свій страх виставити себе боягузкою, проте влаштовувати таку сцену було однаково соромно. Що подумають люди після такого?

Силоміць примусила себе заспокоїтися й кивнула Йорґену, щоб він відпустив.

— Я в нормі, — сказала я. — Просто трохи збентежилася через те відео.

— От і добре. Але ми все одно ще поговоримо про це, — відповів Йорґен.

Кобб махнув іти за ним, і я рушила до дверей. Перед самим виходом він зупинився й оглянувся.

— Лейтенанте Маккафрі? — запитав він.

— Так, сер, — відлинув від стіни Родж.

— Ви ще працюєте над своїм проектом?

— Так, сер! — відрізав Родж.

— Чудово. Ідіть перевірте, чи слушна ваша теорія. Побалакаємо пізніше.

Відтак він рушив далі, виводячи мене в коридор.

— Про що ви питали в нього, сер? — поцікавилася я, коли за нами зачинилися двері.

— Зараз це неважливо, — відповів він, заводячи мене в обсерваторію навпроти.

Простора зала з низькою стелею, обсерваторія здобула свою назву за приголомшливий краєвид, що розгортався з неї на планету. Я ступила всередину, де крізь вікно на всю стіну побачила під собою Детрит.

Кобб став перед вікном і сьорбнув кави. Я підійшла до нього, намагаючись приховати тремтіння ніг. Мимоволі кинула погляд через плече на залу, у якій нам показували відео.

— Що ти бачила на тому відео? — запитав Кобб.

— Себе, — сказала я.

З Коббом я могла говорити відверто. Він давно довів, що заслуговує на мою довіру — і навіть більше.

— Знаю, Коббе, це звучить божевільно, але темрява набула форми, і це була я.

— Спенсо, одного разу мій найкращий друг і напарник намагався мене вбити, — спокійно промовив він. — Тепер нам відомо, що щось помутило йому зір, і він сприйняв мене за ворога.

— То гадаєте… це щось схоже?

— Іншого пояснення, чому ти побачила себе на архівному відео, якому сотні років, у мене немає.

Він зробив великий ковток кави, перехиливши чашку, щоб вилити до рота все до останньої краплі. Опустивши, сказав:

— Ми тут сліпі, не знаємо, на що здатен ворог — чи хоча б, хто він. Ти бачила щось іще?

— Здається, щось звернулося до мене… сказало, ніби чує мене. Але відчуття було якесь інакше. Ніби воно говорило з якогось іншого місця й було не таке лихе. Не знаю, як це пояснити.

Кобб зітхнув.

— Ну, принаймні тепер ми маємо уявлення, що сталося з населенням цієї планети.

З чашкою в руці махнув у бік вікна, і я підійшла й виглянула на Детрит. Він здавався спустошеним, поруйнованим. Уламки на низькій орбіті — шматки платформ і просто усілякий мотлох — найімовірніше, залишилися після того, як налякані люди на планеті відкрили вогонь по чомусь, що оточило її.

— Хай чим була б та штука із запису, — почав Кобб, — вона прийшла сюди й… винищила все населення планети й цих платформ. Вони називали її делвером.

— Ви щось про це чули? — спиталася я. — Бо… ви ж знали про очі, коли я розповіла вам, що бачу їх.

— Слова «делвер» я не чув, — мовив Кобб. — Але деякі традиції корінням сягають давніх часів — задовго до наших дідів. За переказами, за нами стежать дивні істоти, котрі живуть у порожняві серед густої чорноти, тому ми не використовуємо бездротового зв’язку. Через це ми застосовуємо радіо лише на найважливіших військових каналах. Той чоловік з відео казав, що делвер прийшов, бо почув їхню комунікацію, тож, імовірно, це якось пов’язано. — Пильно оглянувши мене: — А ще нас застерігали не створювати машин, здатних думати занадто швидко, і…

— І ми повинні боятися тих, хто вміє зазирати в безвість, — прошепотіла я. — Бо такі люди привертають увагу очей.

Кобб нічого не сказав. Підніс до губ чашку, але побачивши, що кави в ній не залишилося, засмучено зітхнув.

— Думаєш, те, що було на відео, якось пов’язане з очима, які ти бачиш? — запитав Кобб.

Я глитнула.

— Так, — відповіла. — Коббе, це були вони. Істоти, які бачать, коли я застосовую свій дар, це та сама річ із хребтами, яка з’явилася на відео. Той чоловік казав щось про цитозахист. Це напрочуд схоже на цитоніків, про які ми вже знаємо.

— Напевно, це щит, завдяки якому ворог не почує цитоніків на планеті, — припустив Кобб. — Але їх він не врятував. — Зітхнув, похитав головою. — Ти бачила бойові кораблі, які прибули сюди?

— Так, але ж платформи захистять нас від бомбардування, еге ж?

— Можливо, — мовив Кобб. — Якісь системи точно спрацюють, але на більшість із них покладатися не можна. Наші інженери вважають, що деякі із зовнішніх платформ мають засоби для оборони від бомбардування, але напевно цього не знає ніхто. Та й не думаю я, що в нас є час боятися через делвера, очі й подібні речі. Ми маємо нагальнішу проблему. Крелли — чи як вони там називаються — не слухатимуть наших прохань зупинити атаки. Збереження людського виду більше їх не хвилює. Вони мають намір винищити нас.

— Вони нас бояться, — сказала я.

Коли ми з М-Ботом викрали дані з їхньої станції півроку тому, це було чи не найбільше відкриття, яке я зробила про креллів. Вони тримали нас на планеті не зі злості, а тому, що щиро боялися людей.

— Бояться чи ні, але вбити нас хочуть точно, — мовив Кобб. — І якщо не навчимося подорожувати в космосі, як вони, нам кінець. Ніяка фортеця, якою б міцною не була, не здатна триматися вічно, надто проти настільки потужного ворога, як Старшина.

Я кивнула. Це — ключовий постулат військової тактики: завжди необхідно мати план відступу. Допоки ми сидимо на Детриті, нам загрожуватиме небезпека. Якщо вдасться покинути планету, перед нами відкриються нові можливості. Ми зможемо сховатися в іншому місці, знайти інші людські анклави — якщо такі ще залишилися — і попрохати в них про допомогу. А тоді разом ударити по ворогу, примусивши його оборонятися.

Ніщо з цього не було можливе, поки я не навчилася контролювати свій дар. І не буде, допоки не викрадемо ворожої технології гіперприскорювачів. Кобб казав правду. Очі, делвер — вони можуть бути корисні, але для виживання мого народу це була вторинна проблема.

Бо спочатку треба знайти спосіб покинути планету.

Кобб уважно подивився на мене. Він завжди здавався старшим за свій вік. Я знала, що йому лише трохи більше, ніж моїм батькам, проте тієї миті він був схожий на камінь, що довго пролежав просто неба, переживши купу метеоритних дощів.

— Залізнобока постійно нарікала, що це складна робота, — протягнув він. — Але знаєш, Дзиґо, що найважче в роботі командира?

— Ні, сер.

— Перспектива. В юності здається, ніби старші розуміють життя. Та як тільки сам починаєш командувати, то усвідомлюєш, що ми — ті самі діти, тільки в старечих тілах.

Я ковтнула, але нічого не відповіла. Стоячи біля Кобба, дивилася на пустельну планету й тисячі платформ навколо неї. Неймовірна оборонна мережа, яка, зрештою, виявилася безсила проти делвера — хай чим він був.

— Спенсо, — мовив Кобб, — тільки пильнуй мені. Половина моїх бійців вважає тебе найпроблемнішою з усіх пілотів, які лише сідали за штурвали наших зорельотів, тоді як інша — бачить у тобі реінкарнацію Святої. Тому я попрошу тебе перестати давати обом сторонам підстави так думати.

— Так, сер. Я… Чесно кажучи, я лише намагалася довести себе до межі, навмисне наразитися на небезпеку. Подумала, що так вийде примусити мозок застосувати всі сили на повну.

— Я ціную твої старання, але це безглуздий спосіб розв’язувати наші проблеми, лейтенантко.

— Але ж нам необхідно навчитися здійснювати міжзоряні подорожі. Ви самі казали.

— Я пошукав би не такий самовбивчий спосіб, — відказав Кобб. — Нам відомо, що кораблі Старшини це можуть. У них є технологія гіперприскорення, й очі — делвер — їх не знищив. Отже, це цілком можливо.

Кобб кинув задумливий погляд на планету під нами. Мовчав так довго, аж мені стало ніяково.

— Сер? — звернулася до нього я.

— Ходімо, — сказав він. — Здається, я знаю спосіб забратися з цієї планети без допомоги твого дару.