Міжзір’я

41

Поява делвера викривила реальність. За коротку мить корабель Брейд, що був переді мною, перемістився вбік. Щось велетенське, вриваючись у наш вимір, відштовхнуло нас, неначе ми перебували на гребені хвилі, яка прокотилася через Всесвіт.

Постріл, який я випустила в Брейд, не влучив, і його поглинула розверзнута чорнота.

Мене відкинуло, мій зореліт затрусився. Чорнота так розрослася, що, крім неї, я не бачила нічого. На мить здалося, ніби я побачила ядро в глибокій тіні делвера. Це була абсолютна чорнота, занадто чиста, щоб узагалі існувати.

А далі з’явився лабіринт, укритий шматками матерії, як… конденсат на холодній трубі. Він виріс навколо ядра, викидаючи назовні страшні пагони-завитки, розростаючись завбільшки до невеликої планети. Він був значно більшим за той, на якому ми тренувалися.

Зовсім скоро лабіринт огорнули пил і частки матерії, заховавши його за серпанком. Обриси чорних шпичаків підсвітлювали багряні спалахи розплавленої породи. Вихори страшних відтінків і божевільних тіней. Велетенське, неосяжне щось у хмарі пилу.

Воно зависло над Детритом загрозливо близько, ніби супутник. Мої датчики показилися: делвер мав власну силу тяжіння.

Ще два тижні тому я дивилася на записі, як подібна річ поглинула колишніх жителів Детриту. Тепер же я бачила його на власні очі, почуваючись піщинкою. Для цієї істоти всі ми були піщинками.

Руки на керуванні обм’якли. Я не впоралася. Ба більше, була переконана, що сама моя спроба зупинити його — постріл у Брейд — призвела до того, що вона добилася свого.

Мене накрила всеохопна безнадія — настільки ж велетенська й чужа, як ця істота.

Раптом крізь розпач пробилося ще одне відчуття. Злість. Ми, мешканці печер нескорених, загинемо тут, поки на Міжзір’ї всі їдять і веселяться, байдужі до того, що робить їхня влада. Яка несправедливість. Комахи. Слизькі паразити, які снують скрізь, стрекочучи і… і…

Стоп. Я спробувала відкинути нездоланні емоції. Це була не я. Не моя думка.

Бій затих. Детрит замовкнув, як я і просила. Неначебто сама планета принишкла. З моїм розумом боровся інший — потужний, незбагненний. Він був нестримний, здавалося от-от — і розчавить.

Тут нічого нема, панічно подумала я. Нема чого руйнувати. Хіба не бачиш? Нічого не гуде, не дратує. Іди собі. Он… туди.

Я дала йому координати. Не те щоб свідомо, а радше, як ото, узявши в руку щось гаряче, кидаєш його, не думаючи. Я спрямувала його до місця, що було далеко від нас. Туди, куди вів канал зв’язку Вінзіка — де співали зорі.

Відчула, як увага делвера перемкнулася. Так, біля нього шуміли старшинські кораблі, та йому хотілося більшого. Він почув те далеке місце, на яке я звернула його увагу.

І він зник, відправившись на звук далекої пісні.

Хвиля, у яку зім’явся простір, потягнула мене вперед — зовсім як раніше відкинула. Піт котився градом, усередині сум’яття боролося з полегкістю. Він пішов. Ось так просто взяв — і пішов.

Я відправила його знищити Міжзір’я.