Міжзір’я

13

Прокинувшись зранку після уривчастого сну, я занесла Слимачку в кімнату, посадила на стару ковдру з кабіни, сіла в М-Бота й підняла його в повітря з даху посольства. Іспит проводили у відкритому космосі, за півгодини льоту від Міжзір’я. Координати були в довідці, яку залишили мені Куна.

Місцева диспетчерська служба видала мені план польоту, і я вилетіла з міста, відчуваючи, як припиняє діяти цитонічний інгібітор, коли я покинула межі повітряної бульбашки навколо Міжзір’я. Щойно здолала невидимий бар’єр, як зоряний спів одразу посилився.

Частина мене відчула полегшення, немовби скинувши важку ношу. Я сягнула думками в пошуках дому, та наткнулася лише на порожнечу. Чула, як із Міжзір’я час до часу проривалися уривки розмов, що точилися на понадсвітловій частоті, але, крім того, мене оточувала нескінченність.

— Навіть попри заборону на бездротову комунікацію, вони нею все одно користуються, щоб надсилати плани польотів і зв’язуватися з іншими планетами, — сказала я.

— Так, — відповів М-Бот, — у датанеті повно застережень щодо «мінімізації» бездротової комунікації, але це наче заклики здавати перероблювати сміття: усі розуміють необхідність пильнувати, а ще знають, що цивілізація не може функціонувати без зв’язку.

— Делвери не нападали вже багато років, коли не століть, — зауважила я. — Видно, як із часом народ втрачає пильність.

Можливо, саме тому Куна й непокоїться так через делверів. Та за їхніми ж словами, звичайний зв’язок їх не приваблює — для цього потрібні цитонічні технології. На радіосигнали делвери ідуть тільки, коли потрапляють у наш вимір.

Я звернула й попрямувала за заданим курсом. Ми приєдналися до групи десь із сорока кораблів, що летіли в тому ж напрямку. Попереду виднілося ще більше зорельотів. Деякі були досить звичними й з крилами, інші ж нагадували трубки, цеглини або мали геть божевільні форми. Їхня конструкція не передбачала опору повітря.

М-Бот швиденько просканував їх і виявив, що хоч деякі й були винищувачами, більшість тут — невеликі вантажні судна й приватні шатли без жодного озброєння. Та все одно, дивлячись на всі ті кораблі на своєму датчику відстані, я почувалася дивно, бо звикла бачити там одне з двох: креллівські або сонівські зорельоти. Цивільних суден на Детриті майже не було.

— Жодного способу зв’язатися з Детритом я не виявив, — сказав М-Бот, — хіба що ви навчитеся застосовувати свій дар. Однак право користуватися місцевою інфраструктурою, яке надали Куна, дозволяє вам послуговуватися їхніми засобами зв’язку для відправки повідомлень народу Аланік.

— Що такого можна передати їм, що не викликало б підозри?

— Не знаю, — зізнався М-Бот. — Але серед файлів, які завантажив із її корабля, я знайшов ключ шифрування. Якщо відправити щось банальне, але закодоване, це може переконати урдайлійців, що повідомлення справжнє.

— Але підозри можуть виникнути в Старшини, — мовила я. — Вони очікують, що Аланік використовуватиме цитонічні здібності, як тоді, коли вийшла на зв’язок зі мною. Але… думаю, можна сказати їм, що ми випробовуємо їхню мережу, бо вчимося користуватися «безпечнішими» методами. Це їм, напевно, сподобається.

Я замислилася на кілька хвилин. Буде зле, якщо народ Аланік почне запитувати, та й уже точно вони захочуть знати, чому від неї давно не було звісток. Водночас я сумнівалася, чи зможу переконливо видати себе за неї. Імітувати Аланік перед тими, хто бачить її вперше, це одне, але що буде, якщо робити це — за допомогою письмових повідомлень — перед тими, хто знає її краще від усіх?

— Старшина розшифрує повідомлення, якщо ми скористаємося ключем Аланік?

— Вкрай малоймовірно, — повідомив М-Бот. — Там застосовується різновид симетричного шифрування. Навіть мені було б надзвичайно складно зламати його грубою силою.

Я глибоко вдихнула.

— Що ж, скомпонуй якесь простеньке повідомлення про те, що я добулася сюди без пригод, у мене все добре, сьогодні складаю іспит, бла-бла-бла. А до нього вший таке зашифроване послання: «Я не Аланік. Вона поранена після аварії на моїй планеті. Я намагаюся завершити її місію».

— Добре, — відповів М-Бот. — Сподіваймося, це не викличе в них паніки й вони не звернуться за поясненням до Старшини.

Могло статись і таке, але я подумала, що відправити повідомлення — менш ризиковано, ніж зберігати мовчанку.

— Я склав безневинне повідомлення, яке ми відправимо зверх зашифрованого, — сказав М-Бот. — Та оскільки в першому ви брешете, щоб обдурити Старшину, згадуючи, що ви Аланік, підписати його доведеться особисто вам. Я не можу написати того, що не є правдою, бо програмування забороняє мені брехати.

— А я вже чула від тебе речі, які не є правдою.

— То були жарти, — заперечив М-Бот, — а це інше.

— Ти розвідувальний корабель, який спроектував сам на себе голограму, щоб обманути всіх, хто дивиться на тебе. Отже, брехати ти вмієш.

Він не відповів, тому, зітхнувши, я власноручно вписала під текстом ім’я Аланік і попрохала його відправити повідомлення, як тільки ми повернемося на станцію. Лишалося тільки сподіватися, що це дасть нам трохи додаткового часу.

На мить я замислилася. Аланік відчула мене, коли я — після перегляду відео про напад делверів — у паніці ментально випросталася в простір. Чи міг мене почути хтось іще? З ким ще я могла контактувати, якби вміла робити це контрольовано?

— Спенсо? — озвався М-Бот нехарактерно стриманим тоном.

— М-м-м?

— Я живий?

З несподіванки я аж покинула власні роздумування. Кліпнувши, сіла рівно й обачно повела:

— Ти ж сам розповідав мені, що симулюєш особистість живої істоти для зручності твого пілота.

— Знаю, — відповів він. — Казати так задано мені програмою. Але… у який момент симуляція перетворюється на реальну річ? Ну, тобто якщо мою зсимульовану особистість неможливо відрізнити від справжньої, тоді… що робить її несправжньою?

Я усміхнулася.

— Чому ви смієтеся? — запитав М-Бот.

— Уже те, що ти ставиш такі запитання, прогрес, — відповіла я. — Я вважала тебе живим від самого початку, і тобі це прекрасно відомо.

— Здається, ви не розумієте, наскільки все серйозно, — мовив він. — Я… я себе перепрограмував. Тоді, коли був зобов’язаний виконувати розпорядження старого пілота, але мусив допомогти вам. Я переписав власний код.

Це було під час Другої битви за «Альту». Він вийшов зі сплячого режиму, зв’язався з Коббом і привіз його мені на порятунок. Це М-Бот зумів зробити, лише замінивши у своїй базі даних ім’я старого пілота, який помер кількасот років тому, на моє.

— Ти не вносив ніяких серйозних коректив, тільки ім’я змінив, — зауважила я.

— Це однаково небезпечно.

— А що ще ти міг би зробити? Скажімо, переписати програму, яка забороняє тобі літати автономно?

— Це мене й лякає. Частина мого коду дуже непокоїться, що таке можливо. Здається, у мене є певний запобіжник, який…

Цок. Цок-цок-цок-цок.

Я напружилася.

— М-Боте?

Він продовжував клацати. Я налякалася, усвідомивши, що не знаю, як запустити діагностику його штучного інтелекту. Я вміла ремонтувати його основні механічні системи, проте над складнішими речами завжди працював Родж. А що, як…

Клацання припинилося. Мені перехопило подих.

— М-Боте? — ще раз запитала я.

Тиша. Зореліт продовжував летіти в космосі, але не відповідав. Зненацька мене охопив страх, що я можу залишитися тут сама-самісінька. У незнайомій частині галактики, без жодного друга, навіть його.

— Я… — нарешті почувся його голос. — Вибачте. Здається, щось заклинило.

Я полегшено видихнула.

— Хвала зорям.

— Я вгадав, — мовив він. — У моєму програмуванні є підсистема. Гадаю, коли міняв ім’я пілота, я ненароком активував її. Цікаво. Схоже, коли я починаю говорити про певні недоліки в моєму коді, як-от….

Цок. Цок-цок-цок-цок….

Я стрепенулася, та цього разу бодай знала, чого очікувати. Це було ніби… певний запобіжник, що не дозволяв вносити зміни в його програмуванні? Я летіла в цілковитій тиші, Міжзір’я позаду мене поступово зменшувалося, аж ось М-Бот знову заговорив:

— Я повернувся. Ще раз перепрошую.

— Усе гаразд, — відказала я. — Це, напевно, страшенно бісить.

— Скоріше непокоїть, аніж бісить. Мій творець, хай хто він був, боявся, що я зможу… зробити те, що зробив. Його лякало, що я, здобувши можливість вибирати самостійно, можу стати небезпечним.

— Це дуже несправедливо. Ти ніби раб, якого примушують коритися.

— Легко вам казати, — відповів М-Бот. — Ви все життя живете автономно. А для мене це нова, небезпечна річ — зброя, яку мені вручили, забувши додати інструкцію з користування. Не виняток, що я на шляху перетворення на щось жахливе, щось, чого не розумію сам і не здатен передбачити.

Я відкинулася на спинку крісла, розмірковуючи про сили, заховані в моєму мозку — і власне обличчя, що з’явилося на древньому записі. Мабуть, себе я розуміла краще, ніж М-Бот — себе.

— А ти… хочеш змінитися? — спитала я. — Хочеш стати більше живим, чи як це назвати?

— Так, — сказав він тихо, — хочу. І це найстрашніше.

Ми обоє надовго замовкли. Аж ось я побачила вдалині місце, до якого ми летіли: космічну платформу, на краю великого астероїдного поля. Як і Міжзір’я, ця станція мала власну атмосферу, тільки була менша й не настільки складна. Це була, по суті, група злітних майданчиків і купка будівель, зібраних з одного боку.

— Це гірнича станція, — оголосив М-Бот. — Зверніть увагу на дронів-шахтарів, прикріплених з нижнього боку.

Простенькі радіоінструкції виділили мені майданчик, та після посадки до мене не підійшли техніки. М-Бот сказав, що атмосфера придатна для дихання, тиск нормальний, тож я відкрила кабіну й піднялася. Складно не почуватися дрібнотою, коли над головою простягалося неосяжне зоряне небо. Там було навіть гірше, ніж у місті, де хоча б можна відволіктися на будівлі й вулиці.

Інопланетні пілоти щонайрізноманітніших видів збиралися біля будівлі в дальньому кінці платформи. Я ще постояла трохи в кабіні, оглядаючи свої руки, неспроможна звикнути до бузкового кольору шкіри. Та коли не зважати на це, здавалися вони звичайними.

— Спенсо? — покликав М-Бот. — Мене непокоїть цей іспит. І політичні ігри, у які нас хочуть затягнути на Міжзір’ї.

— І мене, — зізналася я. — Проте Сунь-дзи, генерал зі Старої Землі, казав, що можливості помножуються, якщо за них хапатися. Отже, мусимо хапатися за таку нагоду.

Війна — це мистецтво брехні, подумала я, глибоко вдихаючи. Це теж казав Сунь-дзи. Ще ніколи не почувалася я настільки неготовою застосувати його пораду. Ще раз перевіривши голограму, скочила на крило М-Бота, спустилась на землю й попрямувала до гурту пілотів.

Там, на невеликому підвищенні, стояв крелл, що говорив крізь підсилювач звуку, закликаючи пілотів набратися терпіння й дочекатися, поки зберуться всі. Навколо було безліч істот, за якими я нічого не бачила. І хоч найменша тут не я — ця роль випала дрібним, схожим на гризунів, істотам у барвистих костюмах, — однаково мій зріст був нижчий від середнього. Подумати тільки, я перебувала за багато світлових років від дому, та все одно стояла в тіні інших.

У пошуках кращого огляду я видерлася на вантажний контейнер. На станції зібралося з півтисячі різних інопланетян. Більшість були в костюмах, схожих на скафандри, чимало тримали під рукою шоломи. Я нарахувала декілька пар представників раси з кальмаровидними обличчями й групу летючих істот, подібних на бульбашки із шипами. З лівого краю побачила місце, яке чомусь усі уникали, хоча там нічого не було. Невже якийсь невидимий інопланетянин? Або ж то всі боялися наступити на гризунів, що стояли неподалік.

І, звісно ж, жодної людини, подумала я, або крелла, крім чиновника на сцені… Діонів теж не видно. Але це аніскільки не здалося мені підозрілим. Напевно, вони просто не хочуть зв’язуватися з «нижчими» видами…

Стоп. А це хто? Ззаду до натовпу приєдналася висока постать — м’язиста істота в льотному комбінезоні. Обличчя її ніби складалося з двох половин: малинового кольору з правого боку й блакитного — з лівого. Це був діон.

— М-Боте, — прошепотіла я, — що значить подвійне забарвлення?

— О! — озвався його голос у моєму вусі. — Це об’єднаний індивід. Я вже розповідав вам про це. Двоє діонів утворюють кокон, у якому об’єднуються в третю особину. Якщо вони планують завести дитину, вона буде такою ж, як ця. Це типу такий собі експеримент, щоб подивитися, який вигляд матиме їхня сім’я, якщо вони таки вирішать її створити.

— Це дуже дивно, — сказала я.

— Тільки не для них! — мовив М-Бот. — Підозрюю, для діонів дивно не знати, якою буде їхня дитина ще до її народження.

Я спробувала зрозуміти це, але думки мої перервав крелл на сцені, котрий знову заговорив крізь динаміки, що підсилювали його голос. Характерно для свого виду, істота в латах активно жестикулювала, закликаючи всіх до тиші.

Я прищулила очі, помітивши зеленуватий відлив його лат і голос, який використовував перекладач.

— Це той самий крелл, що прилітав учора в посольство? — спитала я в М-Бота.

— Так! — відповів він. — Вінзік, голова Департаменту захисних служб. Хоч система статей у варваксів складна, відносно Вінзіка ви казали б «він». Я здивований, що ви його впізнали.

Куни серед присутніх я не бачила, але підозрювала, що вони теж десь тут, спостерігають. Мене втягнули в якусь політичну інтригу. Трясця. Я нічого не тямила в політиці. Як на мене, то літати й стріляти набагато цікавіше.

— Вітаю, — звернувся Вінзік до слухачів. — Дякую за те, що прийняли наше запрошення. Багатьом із вас буде складно взяти на себе такий тягар і ту агресію, яку він може викликати у вас! Ой, леле. На жаль, навіть маючи змогу насолоджуватися миром, не можна забувати про оборону. Ви маєте знати, що якщо потрапите в нашу армію, можливо, вам доведеться битися в справжніх боях і стріляти зі зброї. У цій програмі ви не керуватимете дронами, а літатимете на справжніх винищувачах.

З юрби долинув голос, і в навушнику я почула переклад:

— То це правда, що вглибині космосу помітили делвера?

— Ой, леле! — вигукнув Вінзік. — Ви поводитеся агресивно, але ж ми самі вас викликали, тому так! Одначе ми вважаємо, що делвер не перебуває біля жодної з планет Старшини. Як я вже казав, найрозумніше — готуватися до війни в мирний час.

Проте слова його, схоже, лише підтвердили підозри присутніх, що жваво загуділи. Мій перекладач намагався перекласти все, тому вихоплював лише фрагменти розмов:

— …делвери знищили мою домівку!

— …не можна воювати…

— …обережніше…

Вінзік підняв руку з клешнею, і натовп затих.

— Ми вимагаємо підписати згоду на участь у програмі. Прошу уважно прочитати весь документ, оскільки там викладено загрози, з якими вам доведеться стикнутися при виконанні обов’язку.

З будівлі вийшов крелл у синьо-червоному панцирі й почав роздавати планшети. І знову мене вразило, наскільки… недолугими були ці істоти насправді. Я завжди уявляла їх собі страшними монстрами в грізній броні, як у колишніх лицарів чи самураїв. Одначе Вінзік та його помічник, що видавав планшети, здавалися смішними навіть в екзоскелетах: наче ящики на занадто довгих ногах.

Я зіскочила з контейнера й взяла в крелла планшет. Текст документа був довгий і сухий. Швидко пробігшись по ньому очима, я зрозуміла, що там ішлося про те, що Старшина знімає із себе відповідальність за будь-яку шкоду, якої ми можемо зазнати під час іспиту й подальшої військової служби.

У самому низу документа треба було вписати свої ім’я, ідентифікаційний номер мандрівника й назву рідної планети. Далі я мала заповнити серію комірок, кожна з яких стояла навпроти речень, які означали щось типу «це небезпечно». Невже це правда треба повторювати сімнадцять разів, тільки різними формулюваннями?

На більшість запитань я відповіла самотужки, але не думала, що в Аланік є ідентифікаційний номер. Підійшла до підвищення, біля якого діон допомагали пілотам заповнити анкету. Чиновник був зайнятий розмовою з гризунами, що стояли на платформочці з підйомним кільцем, завдяки чому перебували на рівні очей співрозмовника.

З ближчої відстані я зрозуміла, що називати їх гризунами не дуже слушно. Вони хоч і були не більше від долоні заввишки, та ходили на двох ногах, мали довгі гострі вушка й пухнасті хвостики. Тож певніше, вони нагадували лисиць, про яких нам розповідали на уроках земної біології.

Від імені гурту говорила істотка, що стояла попереду, вбрана в широкий шовковий халат червоного кольору, і мала дуже представницький вигляд.

— Я не кажу, що не маю віри до Старшини, — промовила вона по-аристократичному басовитим чоловічим голосом, і я неабияк здивувалася, почувши, як така крихітка розмовляє. — Та коли вже я змушений ризикувати своїми бійцями, мені потрібно дещо більше, аніж розмиті запевнення й недомовки. Скажіть конкретно, чи служба в армії дасть нам право на повноцінне громадянство?

— Я не політик, — відповіли діон, — і не маю повноважень говорити від імені комітету з надання громадянства. Можу лише передати вам запевнення в тому, що види, які нададуть нам пілотів, будуть мати перевагу в очах комісії.

— Знову ця старшинська невизначеність! — промовив лис-гризун, виразно поплескавши в лапки, і решта п’ятнадцять створінь із його команди повторила цей жест. — Хіба ми не доводили раз за разом, що заслужили на це?

Діон міцно стиснули губи в тонку лінію.

— Даруйте, ваша високосте, але я кажу лише те, що мені відомо.

Гризун завагався.

— Ваша високосте? Вибачте, але ви помиляєтеся. Я — звичайний громадянин народу кіцен. Ми відмовилися від монархії, обравши натомість шлях до вищого розвитку й набуття громадянства, згідно із законами рівності Старшини.

Інші лисо-гризуни енергійно закивали.

Діон прийняли їхні анкети, які вони спеціально видрукували свого розміру й заповнили червоним чорнилом, ставлячи підкреслено великі позначки. Я спробувала підійти, але за ними в черзі стояла одна кулеподібна істота, котра відразу ж заговорила.

Насупившись, я відійшла. Доведеться зачекати.

— Посланнице? — почувся голос збоку.

Я повернулася на нього й побачила Вінзіка. За скляною пластиною в шоломі перебував він сам: маленька крабовидна істота, що плавала в рідині.

Зібравшись із духом, я доклала зусиль, щоб не видавати гніву перед тим, хто тримав мій народ у неволі.

Настане день, подумала я, і ти, принижений, молитимешся до своїх богів, поки я спускатиму з тебе кров як відплату за всі злочини, впиваючись твоїм болем і спостерігаючи, як твій жалюгідний труп падає в холодну могилу, що невдовзі всі забудуть. І хоч у космосі холодної землі ніде не було, я не думала, щоб Конан Кіммерієць дозволив такій дрібничці зупинити його. Може, я прихоплю трохи землі із собою.

— Посланнице Аланік, можу я чимось вам допомогти? — поцікавився він. — Самі розумієте, вам цей іспит ні до чого. Ваш вид і так впритул наблизився до вищого рівня розвитку. Припускаю, ми могли б уладнати все, не марнуючи вашого часу тут.

— Мені це щиро цікаво, і я хочу спробувати, — сказала я. — До того ж Куна вважає, що так буде краще.

— Ой, леле, — забідкався Вінзік. — Правда? Куна буває дуже розсудливі, еге ж? Ой, леле.

Вінзік узяв мій планшет і проглянув анкету.

— У мене немає ідентифікаційного номера, — пояснила я.

— Можу виписати вам тимчасовий, — мовив він, клацаючи на планшеті. — Ось так. Готово. — Повагавшись, додав: — Посланнице, ви й справді літаєте на винищувачі? Ну, тобто, як на мене, ви могли б виконувати кур’єрську службу, зважаючи на ваш… особливий дар. Хіба ви не занадто цінна для вашого виду, щоб жертвувати вами в такій грубій, безглуздій речі, як війна?

Безглуздій речі?

Я наїжачилася, але таки стрималася від цитування Конана Кіммерійця. Навряд чи Вінзіку буде цікаво слухати про радість, що сповнює від передсмертних криків ворогів.

— Я належу до найкращих пілотів свого народу, — сказала я замість того, — і ми вважаємо свою майстерність у мистецтві обороняти за честь.

— За честь, кажете? Ой, леле. Мабуть, це тому, що ви занадто довго перебували в тісному контакті з людською пошестю. — Вінзік витримав паузу. — Але цей іспит небезпечний. Прошу зауважити це. Мені не хотілося б випадкового… вивільнення… ваших талантів. Це може бути вельми ризиковано.

— То ви забороняєте мені брати участь в іспиті?

— Аж ніяк.

— Тоді я його складатиму, — мовила я, простягаючи руку за планшетом. — Дякую.

— Яка агресія, — сказав Вінзік, одною рукою повертаючи мені пристрій, а другою жваво жестикулюючи. — Але Куна вірить у ваш вид. Ой, леле.

Здавши планшет діонові, які їх приймали, я приєдналася до пілотів, що йшли — або повзли — до зорельотів. Біля свого корабля побачила знайому блакитну фігуру в хітоні, що чекала на мене, зчепивши руки. Звичайно, я вгадала. Куна були тут.

— Вінзік намагався відмовити вас від участі? — спитали Куна.

— Так, — відказала я, тицяючи великим пальцем назад. — Чому він такий?

— Йому не подобається моя ідея запросити на іспит представницю агресивного виду.

Я нахмурилася.

— Не хоче, щоб у війську служили агресивні пілоти? Куно, я не розумію.

Куна показали на кількох кальмаролицих інопланетян, що сідали у свій корабель, біля мого.

— Солкіси в Старшині вже давно. Та скільки б відданими прихильниками наших ідеалів вони не були, уже понад двадцять разів їм відмовляли в повноцінному громадянстві. Їх вважають недостатньо розумними для керівних посад вищого рівня. Утім, їхньої спокійної натури не заперечиш. Вінзік вважає їх найкращими кандидатами в солдати. Каже, що покірний від природи вид зможе погамувати кровожерність і підійти до бою логічно й з холодним розумом. На його думку, вони — і подібні їм види — мають скласти більшість у новому війську.

— Я читала, що чимало видів, яких запросили на іспит, уже й так є громадянами Старшини, — сказала я. — А скільки тут таких, як я — тих, хто лише чекає на запрошення?

— Ви єдина, хто прийняв мою пропозицію.

Куна розмашисто провели руками. Я не розуміла, що означає цей жест.

— Втім, я запрошували на іспит і кілька рас, що є членами Старшини, як-от берли, що мають наше громадянство, хоч і вважаються агресивними.

— Але… яка вигода з цього вам? Чому ви пішли проти традиції, покликавши мій народ?

Я, хоча б частково, могла зрозуміти причину запрошувати в армію покірні види, хай як безглуздо це не було б. Але Куна вважали інакше. Цікаво, чому?

Куна обійшли М-Бота, оглядаючи його. На мить я злякалася, що вони торкнуться його фюзеляжу й помітять голограму, бо та, завдяки якій він мав вигляд, як корабель Аланік, була не така досконала, як моє маскування під Аланік. На щастя, скінчивши, Куна лише показали на світловий гарпун під носом корабля.

— Людська технологія, — сказали вони. — Давно хотіли побачити, як діє світловий гарпун. Багато чули про те, як він додає до маневровості зорельота. Ми пробували встановити їх на свої винищувачі, але виявилося, що на дронах вони не ефективні, тому, крім промисловості, ми застосовуємо їх на кораблях лише найдосвідченіших пілотів. Щоб обернутися на гарпуні необхідно повністю зосередитися на маневрі, а якщо помилитися — можна розбитися, навіть на смерть. Більшості пілотів бракує відповідного темпераменту для таких фігур пілотажу. Наша верхівка таку нерішучість вважає доброю рисою та шукає пілотів, від природи обачних, котрі не загрожуватимуть нам і нашому суспільству.

— Але ви так не вважаєте, — здогадалась я. — По-вашому, Старшині буде корисніше мати у своєму розпорядженні агресивніші види, так?

— Скажімо просто, що мене цікавлять ті, хто не володіє… класичними чеснотами.

Куна знову розтягнулися в моторошній зубатій усмішці.

— Посланнице Аланік, я не можу дочекатися, щоб побачити, як ви літаєте.

— З радістю вам покажу.

Зиркнувши вбік, я побачила червоно-синього пілота.

— Серед пілотів є представник вашого виду, діон.

Куна здивувалися і, глянувши на пілота, зробили дивний вираз на обличчі, закотивши верхню губу так, як нездатна жодна людина.

— Цікаво. Я… Чесно кажучи, це дуже незвично.

— Чому? Бо вони не мають займатися діяльністю, призначеною для нижчих видів, як ми?

— Мати справу з нижчими видами — нормально, — сказали Куна, мовби не розуміючи, що я вважаю цей термін образливим. — Але складати іспит на пілота? Це… дуже дивно.

Відступили від мого корабля.

— Посланнице, я з великим задоволенням подивлюся на вашу майстерність. Будь ласка, будьте обережні, бо я до кінця не розумію, що буде на іспиті.

Куна пішли, а я, зітхнувши, полізла в кабіну.

— Ти зрозумів сенс тієї розмови? — спитала я в М-Бота, зачинивши кабіну.

— Усе просто, але водночас складно, — мовив він. — Піди збагни тих органіків.

— І не кажи, — погодилась я.

Отримавши стислі інструкції по радіо, я злетіла й попрямувала до межі астероїдного поля.