Міжзір’я

34

Слимак. Трясця. ТРЯСЦЯ.

Тепер мені все стало зрозуміло. Та інформація з датанету про вид, до якого належала Слимачка… Там писали, що він небезпечний. Але це була брехня — Старшина навмисне робила так, щоб від цих слимаків трималися якнайдалі.

У разі виявлення істоти рекомендовано відразу сповіщати органи місцевої влади.

— Можете провести заміну? — промовив голос із запису.

— Спенсо? — промовив мені у вухо М-Бот. — Що відбувається?

— У процесі. Можна щось із цим зробити? Щоб нам потім зайвих звітів не писати.

Діони вийняли «гіперприскорювач» із ящика біля стіни. Це був інший слимак — один в один, як моя Слимачка. Його посадили в клітку й запустили двигун. Цього разу спрацювало.

Я знову мало не почула той крик у голові. Пронизливий вереск… Крик гіперприскорювача. Напевно, то кричала істота, яку застосовували для телепортації.

— Дроне, вимкни запис, — прошепотіла я.

Я очікувала побачити щось страшенне: типу вони виймають мозок із цитоніка. Але… Хто сказав, що ці здібності можуть бути тільки в розумних істот? Хіба не логічно, щоб інші створіння теж уміли телепортуватися крізь безвість?

Мені пригадалися всі рази, коли я знаходила Слимачку в найнесподіваніших місцях — усі рази, коли не могла пригадати, щоб вона рухалася, але якимось дивом швидко потрапляла куди завгодно, поки я не бачила.

Аж тут мене осяяло. На перший погляд, непримітна фраза зі статті з датанету: Оселяється на грибницях поширених у галактиці грибів.

М-Бот. Коли він прокинувся, одним із небагатьох записів у його банку пам’яті була таблиця для каталогізації місцевих видів грибів. Він зациклився на ній, знаючи, що це важливо, але не розумів чому.

Його пілот шукав слимаків для гіперприскорення.

— Як? — запитала я в Куни, намагаючись приховати шок. — Як ви дізналися, що в мене є слимак?

— Я за вами простежила, — відповіла Вейпор, від чого я аж підскочила. Мені було досі важко звикнути до неї. — Коли ви вийшли з Морріумуром у водяний сад.

Слимачка тоді зустрічала мене біля дверей. Трясця, відколи ми прибули сюди, вона була млява. Невже це через те, що цитонічні інгібітори на Міжзір’ї блокували її сили?

Куна від’єднали дрон і склали його назад у наплічник. Потому зчепили пальці й подивилися на мене із химерно-інопланетним вдумливим виразом.

— Це проблема, — промовили вони, — масштабів якої вам не осягнути. Я мали надії…

Зробивши жест, мовби переводячи тему, вони відчинили двері шатла.

— Ходімо.

— Куди? — спитала я з підозрою.

— Хочу показати вам, чим насправді є Старшина, Аланік, — сказали Куна, узявши мій рюкзак і виходячи назовні.

Я не довіряла тому лиховісному виразу, який лише посилювала моторошна посмішка. Так і стояла, не зрушивши з місця, поки знову не вловила запах кориці.

— Аланік, їм можна довіряти, — сказала Вейпор.

— Хіба ви сказали б інакше? — кинула я. — Та чи можу я довіряти вам?

— Ну, я ж не розповіла нікому, хто ви насправді, — прошепотіла вона.

Я різко зиркнула на порожній простір, де мала б бути вона. Урешті, з тяжким серцем, таки вийшла з шатла.

— Куно, — голосно погукала з-за моєї спини Вейпор, — я вам ще потрібна?

— Ні. Можете повертатися до головної місії.

— Підтверджую, — мовила вона, і двері шатла зачинилися.

Не дочекавшись мене, Куна рушили до входу в будівлю. Чому вони повертаються до мене спиною? А що, як я небезпечна? Я побігла за ними.

— То я — не головна місія Вейпор? — запитала я, киваючи на шатл, що саме злітав.

— Ви — наш щасливий випадок, — відповіли Куна. — Її головне завдання тут — наглядати за Вінзіком.

Куна підійшли до дверей із віконцем, за якими сиділи охоронець. Вони кивнули до Куни, а до мене оголили по-діонівському зуби.

— Вона зі мною, за моїм розпорядженням, — мовили Куна.

— Мушу записати, міністре. Це дуже незвичайний випадок.

Поки Куна чекали, коли охоронець закінчить заповняти формуляри, я скористалася нагодою настукати на браслеті коротеньке повідомлення.

«М-Боте, ти тут?»

— Так, — відповів він у навушнику. — Але я нічого не розумію.

«Гіперприскорювач — це Слимачка. Якщо я загину, повертайся на Детрит і розкажи всім».

— Що? — налякався М-Бот. — Спенсо, я не можу!

«Герої собі випробувань не обирають».

— Я ж навіть літати без пілота не можу, не те щоб телепортуватися!

«Слимачка — це гіперприскорювач».

— Але…

Нарешті охоронець відчинили двері. Я ступила всередину за Куною, і — як і підозрювала — виявилося, що на будівлі встановлені заглушки для унеможливлення розвідки, тому голос М-Бота урвався.

У коридорі було пусто, і кроки Куни лунко звучали всю дорогу до дверей із табличкою «ЗАЛА СПОСТЕРЕЖЕНЬ». Усередині це виявилася невелика кімнатка зі скляною стіною, за якою було більше приміщення, заввишки два поверхи і з металевими стінами. Я підійшла до вікна, відмітивши про себе письмена на стінах.

Та сама чужа мова, яку я бачила в лабіринті делвера й у тунелях на Детриті.

Куна опустилися в крісло біля скляної стіни, поставивши мій наплічник біля себе. Я залишилася стояти.

— У вас є сили, щоб знищити нас, — тихо промовили вони. — Вінзік непокоїться через делверів, політики сперечаються через агресивних інопланетян, але мене завжди лякала куди ближча небезпека. Наша власна короткозорість.

Я наморщилась і подивилася на них.

— Ми не можемо тримати технологію гіперстрибків у таємниці вічно, — сказали Куна. — Коли вже зовсім по правді, то не варто було продовжувати застосовувати її після війн із людьми. Уже не раз секрет був під загрозою розкриття. Не статися цьому допомагало жорстке регулювання міжзоряної комунікації.

— Але утримувати таємницю й надалі ви не в змозі, — закінчила я. — Скоро вона стане відомою.

— Знаємо, — відказали Куна. — Чи ви мене не слухали?

Вони кивнули на вікно. Внизу відчинилися двері, і зайшло двоє діонів, тягнучи когось за руки. Я… Я впізнала, хто це. То був берл Ґульза — схожий на горилу інопланетянин, якого викинули з програми підготовки пілотів одразу після іспиту, через що він влаштував акцію протесту проти Старшини.

— Але ж мені казали, що Старшина домовилася з протестувальниками! — мовила я.

— Розібратися з ними покликали Вінзіка, — відповіли Куна. — Останнім часом його департамент здобув забагато впливу. Він твердить, що йому вдалося домовитися із заколотниками: вони за це здали йому свого лідера. Я вже не знаю, що з того, що він каже, правда, а що — брехня.

Ці діони, подумала я, дивлячись на їхні коричневі смугасті однострої. Я бачила, як вони прибирали майданчик після демонстрантів.

— Відтоді цього берла тримали під вартою, — повели далі Куна, кивнувши на Ґульзу. — Дехто побоюється, що сьогоднішній випадок на «Мірах і вагах» — справа рук заколотників. Тож тепер його відправляють у вигнання. Я майже не сумніваємося, що Вінзік скористається вашою атакою на нас для досягнення власних цілей.

Один із техніків-діонів ввели команду в комп’ютер під стіною приміщення. Центр кімнати замерехтів, а тоді там з’явилося дещо: чорна сфера завбільшки з людську голову. Здавалося, вона втягує в себе світло. Це була чиста темрява. Абсолютна чорнота, яку я миттю впізнала.

Безвість. Якось вони відкрили портал у безвість.

Кіцени колись розповідали мені, що Старшина — як і людські імперії — добувала з безвісті підйомний камінь. Я знала, що в них є портали туди. Та однаково, дивлячись на чорну сферу, я відчула первісний жах. Ця темрява не має існувати, вона була дечим більшим, аніж просто відсутністю світла. Це було неправильно.

Бо в ній живуть вони.

Я здогадувалася, що буде далі, але однаково спостерігала за тим із неприхованим жахом. Вартові схопили бранця, що відчайдушно опирався, і запхали його голову в чорноту. Заколотник почав розтягуватися, а тоді повністю зникнув у теміні.

Технік вимкнув сферу. Коли всі вийшли, я крутнулася до Куни.

— Чому? — спитала я. — Навіщо ви показуєте мені це?

— Бо до вашого вибрику сьогодні ви були моєю надією зупинити це безумство, — відповіли Куна.

— Ви серйозно вважаєте, що я повірю, ніби чиновнику Старшини не байдуже, що буде з «нижчими видами»? — вигукнула я дещо, можливо, занадто емоційно.

Варто було б поводитися стриманіше, опанувати емоції, спробувати вивести Куну на розмову. Але я сердилася. Лютувала. Щойно мене змусили дивитися на вигнання — а може, навіть страту. А ще я сердилася на себе за те, що попалася, тільки-но наблизившись до розгадки таємниці гіперприскорювачів — яку могла б передати своєму народові — і тепер змушена слухати Кунині погрози. Для того вони й привели мене сюди. Застерегти від того, що чекатиме на мене, якщо я не скорюся.

Куна підвелися. Я була низенька навіть як для людини, тому вони висилися наді мною горою. Вони підійшли до скла й поклали на нього руку.

— Ви звикли вважати всіх нас єдиним цілим, — повели вони. — Ця помилкова думка поширена навіть у самій Старшині. Стереотип. Аланік, можете не вірити мені, але моя мета — змінити погляд мого народу на інші види. Як тільки ми втратимо таємницю гіперстрибків, щоб зберігати єдність, нам знадобиться дещо інше. У нас більше не буде монополії на подорожі, тому мусимо запропонувати щось нове.

Повернувшись до мене, Куна посміхнулися. Це була та сама моторошна, бентежна посмішка. Але цього разу мені сяйнула думка: я дещо зрозуміла.

Чи бачила я колись, щоби інші діони хоча б намагалися усміхнутися?

Цей вираз був не притаманний їхньому виду. На знак задоволення вони міцно стискали губи й вишкіряли зуби, щоб показати несхвалення. І багато жестикулювали, зовсім як крелли. Але я не могла пригадати, щоб хтось іще, включно з Морріумуром, колись посміхався.

— Ви усміхаєтеся, — сказала я.

— Хіба цей вираз не є ознакою дружнього ставлення у вашого народу? — запитали Куна. — Я знаю, що у вас із людьми схожі звички. Я давно готуюся вийти з ними на зв’язок і простягнути руку на знак миру. Так і подумали, що ви теж зрозумієте цей вираз.

Вони знову всміхнулися, і я побачила в цій усмішці дещо нове. Не загрозу, а брак практики. Те, що мені здавалося виразом зверхності, виявилося спробою поладнати зі мною. Невдала, але це була єдина спроба діона — за весь час, що я провела тут, — використати один із наших виразів.

Зорі милі… Уся моя манера спілкування з Куною трималася на тому, що вони не вміють правильно усміхатися.

— Проект захисту від делверів ми заснували спільно з Вінзіком, проте в кожного були власні мотиви, — провадили Куна. — Він хотів командувати справжньою армією пілотованих винищувачів. У мене ж були дещо інші цілі. Я бачили силу нижчих видів на службі Старшини, яку вони захищатимуть. Мабуть, це дещо наївно, але я завжди передчували, що настане день, коли делвери повернуться, і хтось, як ви чи кіцени, чи будь-який інший вид, урятуєте нас. Я побачили зміни у своєму народі, коли він збагнув, що без дрібки агресії не обійтися. Що традиції різних видів — сила, яка тримає нас купи, а не недолік. Тому й запросили вас.

Вони змахнули рукою на кімнату з чорним порталом.

— Старшина оманливо слабка. Ми проганяємо тих, хто не вписується в наші поняття неагресивності. Ми заохочуємо види ставати такими, як ми, аби приєднатися до нас, і по-справжньому добре вміємо дотримуватися цих ідеалів. Мир і процвітання для всіх. Але ціною індивідуальності. Ось це треба змінити.

Знову поклали руку на скло.

— Ми зробилися занадто м’які й боязливі. Боюся, трошки агресії, дрібка рішучості — це те, що нам потрібно. Інакше… Інакше ми станемо жертвами першого ж вовка, що пробереться на пасовисько.

Я їм повірила. Трясця, я повірила щирості Куни. Та чи могла довіряти власним судженням? Цю думку тільки підкреслювало те, як неправильно я трактувала їхню міміку. Просто я була серед чужинців. Як і ми, вони теж уміли любити й мали емоції, просто, за замовчуванням, робили все це не так, як люди.

І кому мені тепер вірити? Куні, Вейпор, Морріумуру, Гешо? Чи знала я достатньо, щоб довіряти комусь із них? Здавалося, інші види можна вивчати хоч ціле життя, але так і не навчитися розуміти їх до кінця. Власне, Кунина усмішка лише доводила цю думку.

Мимохіть я засукала рукав і зняла запобіжник із кнопки на браслеті, завдяки якому не могла випадково натиснути на неї.

Відтак, глибоко вдихнувши, вимкнула голограму.