Міжзір’я

10

Станція була прекрасна.

Коли супровідники підвели мене ближче, я побачила, що там дуже зелено. Парки, повні дерев, які висились на три-чотири метри, неосяжні простори зеленої речовини, яку М-Бот визначив, як м’який мох.

Життя на Детриті суворе. Аякже, де-не-де траплялися статуї, але будівлі на поверхні були прості, непримітні й нагадували бункери. Під землею ж краєвид складався переважно з апарата й червоного світла фабрик. Люди так давно перебували на межі винищення, що необхідність вижити витіснила бажання самовиражатися.

Тут же естетика виступала своєрідним бойовим знаменом. Будівлі розташовувалися по спіралі або ж тягнулися вгору барвистими рядами. Здавалося, парки тут були через квартал. Серед них неквапно, ледаче прогулювалися пішоходи, багато хто просто відпочивав. Зорельоти, що літали в атмосфері, теж нікуди не поспішали. Усі тут були розслаблені й насолоджувалися життям.

Це місце негайно викликало в мене підозру.

Аланік казала не вірити їхньому миру. І хоч не знала, чи можна довіряти їй, зайвого попередження я не потребувала. Бо останні вісімдесят років Старшина тримала мій народ у неволі на Детриті. Через неї загинули мій батько й чимало друзів. Тож як би чудово й спокійно не було тут на перший погляд, пильності я не втрачала.

— Радіоефір майже повністю порожній, — сказав М-Бот. — Ніде тут немає жодної радіомережі.

— Вони бояться делверів, — здригнувшись, промовила я. — Напевно, у них тут, як і в нас, діють обмеження на бездротові комунікації, і радіозв’язок застосовують лише в екстрених випадках.

— І справді. На щастя, я визначив координати нашого місця посадки, зчитавши номери портів, які ми пролітали. Зараз виведу карту.

За його мапою я пролетіла до відкритого металевого поля невеликих платформ біля центру міста. Коли приземлилася на потрібній, мене втиснуло в крісло. Як і на Головній платформі, тут діяла штучна гравітація.

— Тиск вирівняно, — повідомив М-Бот. — Атмосфера придатна для вас, тільки з дещо вищим, ніж ви звикли, рівнем кисню. Первинне сканування не виявило небезпечних мікроорганізмів.

Ну, що ж. Я відчинила кабіну. До мого корабля підійшов інопланетянин із лицем, схожим на кальмара.

— Вам трап, рампу, спускову гірку чи щось інше? — звернувся він до мене, а значок переклав його слова.

— Е-е-е…

Знаком я показала йому зачекати, сподіваючись, що він розуміє жест, і прошепотіла до М-Бота:

— Стривай, а якщо він зрозуміє, що я розмовляю англійською, а не мовою Аланік?

— Не думаю, що тут хтось знає її мову, — відповів М-Бот. — Фактично, щоб її тут розуміли, їй довелося б послуговуватися англійською. За інформацією з її бортового комп’ютера, вона вільно володіє мандаринським діалектом китайської і, як ви могли самі чути, трошки знає англійську. Під час останньої війни людські сили базувалися на її планеті впродовж тридцяти років.

— То тут розмовляють англійською?

— Принаймні її знають мобільні перекладачі. У базі даних Аланік сказано, що людство провело три спроби галактичних завоювань, завдяки чому на багатьох планетах розуміють земні мови. Схоже, у всіх автоматичних перекладачах за замовчуванням є англійська, іспанська, гінді й китайська.

Я кивнула й вже зібралася підкликати техніків, але в останній момент завагалася.

— Чекай. Що ти сказав? Мої пращури тричі намагалися завоювати галактику?

— І щоразу це в них майже виходило, — мовив М-Бот. — Це, звісно, якщо вірити записам із корабля Аланік. У Старшині «людську пошесть» вважають найбільшою з відомих загроз галактиці.

Ого. Я була вражена, хоча якась частинка мене… стривожилася. Усвідомлення, що мої предки — звитяжні войовники, як я й уявляла, окрилювало, та мені завжди здавалося, що ми були пригноблені, позбавлені свободи страшною інопланетною силою, — крелли несправедливо тримали нас в неволі.

Безперечно, існувала якась причина, чому нам довелося битися. Крім того, ворожа пропаганда могла стверджувати що завгодно, але це не виправдовувало, що вони робили з нами на Детриті. Я примружила очі, рішуча не вірити їхній брехні.

— Вибачте, — сказала я, вистромлюючись із кабіни. — Мала невідкладний виклик. Ви питали, рампу чи трап? Трап, будь ласка.

Істота з кальмаровидним лицем махнула рукою, і більший інопланетянин із кам’янисто-сірою шкірою підкотив трап. Я нерішуче виглянула на величезне чужинське місто. Там було темно, навіть попри величезні ліхтарі на дахах будівель, що освічували вулиці. Небо було чорне. Коли я дивилася вгору, зсередини повітряного шару не бачила — лише нескінченний чорний простір, сяйво зірок у якому затьмарювали ліхтарі.

— Погляньмо, що тут у нас, — сказав «кальмар», підіймаючись до мене по трапу. — У вас є дипломатичні пільги, тому можете залишатися тут скільки завгодно! Ми вимиємо ваш корабель і…

— Ні, — урвала його я. — Корабель мені дуже дорогий, тому я не хочу, щоб його хтось чіпав.

Значок-перекладач розтлумачив йому мої слова, і щупальці на його обличчі роздратовано заворушилися.

— Ви впевнені?

— Так, — відповіла я, уявляючи собі, що трапиться, коли тут дізнаються, що це голограма. — Будь ласка.

— Як скажете, — відповіла істота, клацаючи щось у пристрої, схожому на планшет.

Створіння мало довгі гнучкі руки, на кінцях яких замість кистей розгалужувалися щупальця.

— Ось ваш жетон доступу, якщо захочете передати управління зорельотом комусь із такими повноваженнями. Глядіть, не загубіть.

З пристрою виліз маленький жетон, який істота віддала мені. Потому вона спустилася трапом.

Я сховала жетон у кишеню, вчергове здивувавшись тому, наскільки якісну голограму створив М-Бот. Він наклав зображення гермокостюма Аланік зверху мого, проте кишеня пришита там, де й очікувала я її знайти. А взаємодія з твердими об’єктами — як-от дотик до жетона пальцями, на яких теж була голограма, — зовсім не руйнувало ілюзії.

Це, а ще те, що інопланетянин ніяк не зреагував, що я розмовляю англійською, додало мені впевненості. Що далі? Треба дізнатися, як потрапити в їхню армію. Це був перший крок. Після того можна переходити до складнішого завдання: викрасти гіперприскорювач.

От лишень із чого мені почати? Те місце було велетенське. За посадковими доками на кілометри простягалися міські вулиці, облямовані високими будівлями, серед яких ходили безліч пішоходів. Угорі літали зорельоти. Напевно, тут кілька мільйонів жителів.

Ті інопланетяни, що вилетіли мені назустріч, казали, що після посадки мене зустрінуть, згадала я. Отже, маючи ще трохи часу, я знову спробувала подумки знайти Детрит. Однак щось блокувало мої сили. Якась… ніби товща. Це було як рухатися у високій гравітації. Гм. Поки я розмірковувала, назовні почувся чийсь голос, і значок переклав мені слова.

— Посланнице Аланік? — запитав голос.

Я вистромилася з кабіни й побачила біля свого корабля інопланетянина. Це була висока худа істота з яскраво-синьою шкірою. Схоже, належала вона до одної раси, що й ті двоє на патрульних зорельотах: так само безволоса й з тими ж вилицями й надбрів’ям.

На істоті був одяг м’якшого, блідішого відтінку, ніж її шкіра. Як і ті, вигляд мала вона досить андрогінний, тому з її зовнішності й голосу я не могла визначити, чоловік це, чи жінка, чи й може, якась зовсім інша стать.

— А! — продовжила істота. — Посланнице, ми раді, що ви відгукнулися на наше запрошення! Я Куна, мене призначили супроводжувати вас під час візиту. Ви можете спуститися? Я домовилися про ваше проживання на Міжзір’ї, тому дозвольте показати вам, як туди пройти.

— Атож! — відгукнулася я. — Дайте тільки шолом зніму. — Сховавшись у кабіні, звернулася до М-Бота: — Так, М-Боте, кажи, що мені робити.

— А мені звідки знати? — відповів він. — Це ж ваш план.

— Технічно, Роджів. Хай там як, я не розвідниця, а от тебе розробляли для операцій під прикриттям. Кажи, що робити. Як мені поводитися?

— Спенсо, ви ж бачили, як я взаємодію з органіками. Ви точно думаєте, що я імітую їх краще за вас?

Він казав правду. Трясця.

— Це буде складно. Схоже, та істота знає дещо про Аланік та її народ. Що як я ляпну щось не те?

— Можливо, варто спробувати вдати не дуже говірку особу?

— Я, неговірку? — перепитала я.

— Так. Удайте, ніби Аланік стримана.

— Стримана? Я?

— Розумієте, тому я й кажу — удайте. Ми з Роджем пропрацьовували, щоб я навчився розуміти, що люди інколи видають себе не тими, ким є насправді. В усякому разі, напевно, краще було б подумати про це до того, як викликатися на розвідувальну місію в тилу ворога.

— Часу на роздуми не було.

Та нічого вдіяти я не могла. Намагаючись зберігати воїнський спокій, дістала зі сховку для зброї пістолет і поклала його в простору кишеню штанів. Що більше я усвідомлювала рівень зосередженості, якого вимагала місія, то тяжчою вона ставала.

Я встромила у вухо бездротовий навушник, спарений із наручним передавачем, щоб непомітно розмовляти з М-Ботом, і він за допомогою голограми замаскував його під сережку. Відтак я посадила Слимачку на підлогу кабіни й показала на неї пальцем.

— Сиди тут.

— Тут? — повторила вона.

— Це не жарт.

— Жарт?

Я була впевнена, що вона мене не розуміє, — зрештою, це ж лише слимак. Залишалося сподіватися, що хоч раз вона всидить на місці. Врешті я вистромилася з кабіни й зійшла на майданчик.

— Вибачте за затримку, — сказала я Куні.

Їхній автоматичний перекладач озвучив мої слова, і, зовсім як технік, який зустрів мене, вони чи то не помітили, що я розмовляю англійською, або ж їм було просто байдуже.

— Усе гаразд, усе гаразд, — промовили Куна, засовуючи під пахву планшет. — Ось нарешті ми з вами й зустрілися. Запрошення вашому народу надіслали на моє особисте прохання.

Трясця. Я ж бо плекала надію, що про Аланік тут мало що знають. Думала, що це був загальний заклик до всіх пілотів, а не особисте запрошення.

— Вас так цікавить мій народ? — запитала я.

— Так, авжеж. Ми готуємо дуже особливу операцію, для якої нам знадобиться напрочуд велика кількість підготовлених пілотів. Вирішили, що так Старшина здобуде прекрасну нагоду перевірити вміння рас, які занадто довго жили поза нашою увагою. Та про це згодом! Ходімо. Дозвольте показати вам вашу нову домівку.

Куна рушили між злітних панелей, і я не мала іншого вибору, крім як піти за ними. Не хотілося залишати зорельота, але мобільний передавач М-Бота мав радіус дії на добрих сто кілометрів, а голограма продовжуватиме працювати навіть за його межею. Отже, хвилюватися не було про що.

Разом із Куною ми вийшли з посадкового доку. Тільки не витріщайся, наказала я собі. Не витріщайся. Не витріщайся.

Але я витріщалася навсібіч.

Встояти було неможливо. По обидва боки хідника стриміли височенні будинки, кожен — неначе окрема злітна смуга в космос. Навколо мене кишіло істотами щонайрізніших форм, розмірів і кольорів, убраних у шати, яких я зроду не бачила. Жодне з них не носило одягу, який хоч віддалено нагадував би однострій.

Скрізь там творилися дива. Високо над головою в усі сторони сновигали зорельоти, а між нами й ними летючі диски з підйомними кільцями на днищах швидко перевозили пасажирів з одного кінця міста в інший. Рух тут не вщухав ані на мить, і всюди панувала розкіш. На кожному кроці буяли сади, а в крамницях торгували найрізноманітнішим одягом. З кіосків сочилися аромати невідомих мені страв.

Тут були представники щонайменше тисячі різних рас, проте найчастіше зустрічалися дві. Перша — крелли. Я аж підскочила, завбачивши одного, що проходив повз, хоч і вигляд у нього був трошки не такий, як у тих, чиї тіла ми діставали зі збитих пілотованих зорельотів. Цей не в металевому, а напівпрозорому скафандрі коричнувато-рожевого відтінку, матеріал якого дещо нагадував пісковик. А от форма та сама — трохи подібна на лати земних лицарів, які нам показували на картинках. Тільки на цьому креллі шолом був із прозорим забралом, за яким було видно рідину, у якій бовталася крабовидна істота, що керувала тілом.

Мені крелли завжди здавалися страшними, небезпечними, закутими в броню воїнами, щомиті готовими до бою. Одначе тут їх я бачила переважно за прилавками, звідки вони, розмахуючи клешнястими руками, пропонували перехожим свої товари. Мій перекладач уловлював заклики деяких, чиї розкладки ми проминали.

— Заходьте, друзі! Раді вітати вас!

— Який гарний на вас костюм, та й компанія що треба!

— Вам відомо про набір добровольців? Можете не слухати, коли не бажаєте!

Один взагалі підійшов до мене впритул, і я інстинктивно потягнулася до кишені зі зброєю, однак істота відійшла, вибачившись шість разів.

— Як цікаво, — промовив мені у вухо М-Бот. — Я записую все для подальшого аналізу.

— Це…

— Не розмовляйте зі мною! — застеріг М-Бот. — Кунин перекладач усе їм перекладе. Моя стелс-система здатна зашифрувати нашу комунікацію, але ви маєте вдавати, ніби не підтримуєте ні з ким дистанційного зв’язку. Пізніше я налаштую ваш передавач, щоб ви могли надсилати мені інструкції сонівським кодом. А поки що краще мовчіть.

Я миттю заткалася. Куна запитально зиркнули на мене, але я лише похитала головою та усміхнулася.

Але ж, трясця, крелли. Коли кілька місяців тому я вперше вилетіла в космос, вони мене налякалися. Мабуть, це пов’язане з тим, що мої пращури якось мало не завоювали всієї галактики, але зараз я бачила, що всі вони — досить сумирні створіння. Тоді як могли ці істоти бути тою грізною силою, що ось уже вісімдесят років тримала людей у полоні на Детриті?

Напевно, це місце — такий собі показний фасад, подумала я. Їхня пропаганда хоче покращити імідж Старшини. Це дуже розумний хід. Будуєш великий транспортний вузол, куди злітаються представники всіх можливих рас, і створюєш там видимість миролюбності й безневинності.

Почуваючись упевненіше від розуміння того, що діється насправді, я далі оглядала все навкруги. Другою найчисельнішою інопланетною расою була та, до якої належали Куна, що супроводжували мене. Ці носили який хочеш одяг — від хітонів до звичайних штанів і сорочок — і мали три основні кольори шкіри: малиновий, блакитний і темно-бузковий.

— Вражає, чи не так? — запитали Куна.

Я кивнула. Хоча б це була правда.

— З вашого дозволу, — провадили вони, — я скажу, що ваш народ виявив мудрість, погодившись відрядити сюди посланницю. Якщо ви покажете добрі результати в програмі підготовки, ми зможемо укласти офіційну угоду з вашою планетою та, в обмін на повноцінний космічний флот, запропонуємо урдайлійцям громадянство. До цього вже давно йшло, і я радію, що відносини між нами нарешті нормалізуються.

— Угода справді хороша, — відповіла я, ретельно підбираючи слова. — Вам пілоти, нам — місце в Старшині.

— На правах, ясна річ, другорядних громадян, — уточнили Куна.

— Атож, — відказала я, хоч і, мабуть, не дуже впевнено, бо Куна цікаво зиркнули на мене.

— Ви не зовсім розумієте різницю?

— Але політики у всьому розбираються, — мовила я. — Моє діло — літати.

— Та вам однаково слід розуміти, що все залежить від ваших результатів. Бачите, ваш народ особливий. Більшість видів, які ще не приєдналися до Старшини, залишаються відносно примітивними й мають низький рівень інтелектуального розвитку. Вони занадто грубі, войовничі й технологічно відсталі. Урдайлійці ж підкорили космос ще кілька століть тому. Ви вже майже досягнули необхідного рівня й маєте функціональний глобальний уряд. За звичайних обставин вас запросили б до наших лав ще декілька поколінь тому, якби не одна проблема, що впала чорною плямою на наші взаємини.

Цитоніки? Я подумала про них.

— Люди, — продовжили Куна. — Минулого століття, під час Третьої людської війни, ви були з ними заодно.

— Вони примусили нас до союзу, — відповіла я.

— Не буду заперечувати вашого бачення, — сказали Куна. — Достатньо буде лише сказати, що чимало хто в Старшині вважає вас занадто агресивними.

— Занадто агресивними? — спохмурніла я. — Але… Хіба ви не самі запросили нас у своє військо?

— Це делікатне питання, — мовили Куна. — У нас є деякі специфічні проекти, для яких ми потребуємо пілотів, але не хочемо псувати свою армію надміру войовничими видами. Існує думка, ніби близькість до людей призвела до проникнення у ваше суспільство деяких їхніх звичаїв.

— А… А ви як вважаєте? — поцікавилась я.

— Я входжу до Департаменту інтеграції видів, — відказали Куна, — й особисто вважаю, що в Старшині є місце для багатьох видів. Якщо ви доведете, що гідні бути з нами, станете неоціненним активом.

— Звучить заманливо, — сухо відрізала я й тут же пересмикнулася від власного тону.

Може, мені справді краще мовчати? Куна кинули на мене прискіпливий погляд, але коли заговорили, голос їхній був спокійний.

— Безперечно, вам відомо, які саме переваги здобуде ваш народ. Ви отримаєте доступ до наших галактичних транспортних вузлів, як ось ця станція, а також право користуватися нашими торговими кораблями для подорожей і торгівлі. Ви більше не обмежуватиметеся своєю крихітною планетарною системою та зможете подорожувати всією галактикою.

— Ми й так це можемо, — випалила я. — Он, я сама сюди прилетіла.

Куна різко зупинилися, і я вже злякалася, що ляпнула щось не те. Але вони посміхнулися. Цей вираз на їхньому лиці — зубатий вищір — здавався загрозливим і хижим.

— Це вже інше питання, яке ми обговоримо згодом, — промовили вони.

Куна розвернулися й показали рукою на будиночок біля дороги. Затиснутий між двома більшими спорудами, він мав три поверхи. Як і решта тутешніх будівель, зроблений був, схоже, з металу, але вкривала його фарба цеглистого кольору.

— Ви житимете тут, — промовили вони. — Для однієї вас місця забагато, та ми сподіваємося, коли ви себе проявите, можна буде заселити сюди цілу ескадрилью ваших пілотів. А спочатку віддаємо всю будівлю вам одній. Як бачите, на даху є приватний злітний майданчик, якщо вирішите ставити свій зореліт тут. Головний док, разом із тим, зовсім поруч — як і декілька парків та ринків.

Куна ступили на східці, що вели до дверей.

— Мені це не подобається, — промовив М-Бот. — Спенсо, якщо це засідка, і вас уб’ють, я буду дуже здивований.

Я зам’ялася. Невже це справді пастка? Але для чого так заморочуватися? Вони ж могли підірвати мене — чи бодай спробувати — ще на підльоті до станції.

— Це я тренуюся вправно брехати, — додав М-Бот. — Я не здивуюся, бо очікуватиму цього. Однак це мене дуже засмутить. Ну, принаймні я симулюватиму смуток.

Я підійшла до східців. Схоже, Куна справді думали, що я і є Аланік, тож навряд чи це пастка.

Ми зайшли в будинок разом. Я звикла бути найнижчою, однак височенний зріст Куни — а вони були ще й занадто тендітні, порівняно з людиною, — змушував мене почуватися не те, що низенькою, а взагалі дрібною та незграбною. Будівля мала високі стелю й двері, і навіть столи там були зависокі для мене. Здавалося, створена вона була для когось набагато вищого, хоча ми з Аланік були однакового зросту.

Куна провели мене в невелику кімнатку в передній частині, що освітлювалася вбудованими в стелю лампами, а вікнами виходила на вулицю. Приміщення було затишне, обставлене м’якими кріслами навколо довгого столу. Стіни — пофарбовані під дерево, хоча коли я постукала по одній із них, то виявила, що вона металева.

Куна граційно присіли в крісло, поклали планшет на стіл і ще раз вищирилися своїм аж надто хижим посміхом. Я стояла в проймі, не наважуючись сідати спиною до дверей.

— Аланік, ви належите до тих, кого ми називаємо цитоніками, — промовили Куна. — Ваш народ хоч і не має справжніх гіперприскорювачів і технологій для подорожей на понадсвітлових швидкостях, та покладається на цитоніків. Оскільки їх серед вашого виду мало, ви досі не покинули свого кутка галактики.

Куна заглянули мені в очі, і я була ладна поклястися, що побачила в їхньому погляді ретельний розрахунок. Нерви мої натягнулися до краю. Схоже, про Аланік їм відомо набагато більше, ніж хотілося б мені.

— Що ви могли б розповісти мені про те, хто я така й на що здатна? — спитала я.

Куна відкинулися на спинку крісла, зчепили пальці, і губи їхні витягнулися в беземоційну лінію.

— Те, що ви вмієте робити, посланнице Аланік, небезпечно. Маю переконання, ви відчували на собі увагу делверів, коли потрапляли в позачасовий простір, виконуючи гіперстрибок.

Я кивнула.

— Я називаю те місце безвістю.

— Я в ньому ніколи не бували, — спокійно вели далі Куна. — А делвери? Їх ви відчували?

— Там я постійно бачу очі, які стежать за мною. Вони ніби належать чомусь, що живе в тому просторі.

— Це вони, — підтвердили Куна. — Кілька століть тому мій вид першим пізнав на собі їхню небезпеку. Тринадцять цих істот увійшли в наш всесвіт і руйнували планету за планетою. Зрештою, ми зрозуміли, що привабили їх наші цитоніки, а потрапивши сюди, делвери змогли чути наші комунікації. Не лише цитонічні, а й навіть звичайні, як-от радіозв’язок. Ми пішли на болісний компроміс, відмовившись застосовувати цитонічні здібності й звичні засоби зв’язку. Наші планети й флот затихли. Делвери, на щастя, пішли. Звісно, на це знадобилися десятиліття, але один за одним вони повернулися у свій вимір. Відтоді галактика змінилася навіки, вийшовши з того випробування з новими знаннями й правилами.

— Заборона цитоніків, — прошепотіла я, — й обережне використання бездротової комунікації, навіть по радіо.

— Так, — підтвердили Куна. — А також обмежене застосування штучного інтелекту, який теж дратує делверів. Більшість традиційних засобів зв’язку не здатні принадити їх у наш вимір, одначе, як тільки потрапляють сюди, вони чують наші розмови, і це спонукає їх руйнувати. Навіть сьогодні, через багато століть, ми дотримуємося цих приписів. І хоч у нашому вимірі делверів наразі немає, краще перестрахуватися.

Я ковтнула.

— Я… вражена, що ви залишили жити деяких цитоніків.

Куна підняли руку до грудей, і я зрозуміла це як жест, що виражає шок.

— А що ми мали б робити?

— Знищувати всіх, хто має цитонічні здібності.

— Яке варварство! Для народу, що досягнув вищого рівня інтелектуального розвитку, така поведінка неприпустима. Ні, ми не винищуємо інших видів. Навіть людську пошесть не знищували, а обережно ізолювали!

Я знала, що це, бодай частково, брехня. Віднедавна вони намагалися нас знищити.

— Для таких жорстоких заходів немає потреби, — сказали Куна. — Цитонік тут, цитонік там, як-от ви, це нестрашно. Нашим першим цитонікам знадобилося кілька поколінь, щоб розвинути свої вміння настільки, аж вони почали приваблювати делверів. Тому, так, ви в небезпеці, але не в такій уже й великій. Ми вважаємо за краще переконати таких, як ви, перейняти наш досвід і не наражати на зайвий ризик нас усіх. Розумієте, ми в Старшині розробили найкращий спосіб міжзоряних подорожей — за допомогою гіперприскорювачів, які не приваблюють делверів.

— Це я розумію, — сказала я і подумала собі, що один із цих прискорювачів я у вас украду.

— Галактиці буде безпечніше, якщо всі раси перейдуть на зорельоти з гіперприскорювачами Старшини. У цьому й суть нашої пропозиції: ви нам — пілотів, ми вам — громадянство й право користуватися нашими кораблями. Самої технології не отримаєте, з міркувань безпеки, проте ваші торговці, туристи й чиновники зможуть користуватися нашими зорельотами, як усі інші громадяни Старшини. Ми єдині власники цієї технології в галактиці. Таких гіперприскорювачів на чорному ринку не знайти, бо їх просто не існує. Ще нікому не вдавалося викрасти в нас бодай один, тому єдиний безпечний спосіб міжзоряних подорожей — здобути нашу прихильність. Доведіть, що ваші пілоти справді такі майстерні, як говорять, і у відповідь ми відкриємо вам галактику.

Я не вірила їм, вважаючи ці слова пропагандою. Ну, аякже, Куна говоритиме, що технологію неможливо викрасти. Щоправда, вони згадали, що це вже пробували зробити й до мене.

Отже, я мусила виконати те, що іншим виявилося не до снаги — ще й під наглядом Старшини.

— Але для чого вам пілоти? — запитала я, намагаючись витягнути ще трохи інформації. — Населення Старшини величезне. Не сумніваюся, вам не бракує і своїх льотчиків. Що то за спеціальний проект, для якого вам потрібні саме ми?

Напевно, для війни з моїм народом, як казав Йорґен. Я не відкидала, що Старшина невипадково почала набирати нових пілотів для спеціальної місії саме після того, як мій народ навчився виходити за межі Детриту.

Куна заглянули мені в очі.

— Це дуже делікатна тема, посланнице Аланік, тому я попрошу тримати цю інформацію в секреті.

— Авжеж-авжеж.

— У нас є… підстави вважати, що делвери знову звернули на нас увагу, — тихо промовили вони, — і незабаром повернуться.

Я різко вдихнула. Спогади про те, що сталося з першими поселенцями на Детриті були ще свіжі після перегляду відео. Слова Куни мали б мене шокувати, та натомість нещадно повернули в реальність — як очікувана фінальна нота в пісні.

— Це не провина цитоніків, — провадили Куна. — Принаймні не цього разу. Ми боїмося, що делвери просто вирішили знову повернутися в наш вимір.

— І що нам робити? — спитала я.

— Цього разу ми більше не будемо труситися й чекати, коли вони підуть. Тепер у нас є таємна зброя, розроблена, щоб боротися з ними. На жаль, для її активації нам необхідні вправні пілоти. На противагу вашим словам, армія в нас надзвичайно маленька. Це такий побічний ефект нашого мирного життя. Старшина керує не військовою силою, а технологічним просвітництвом.

— Що значить, ви не воюєте з расами, яких недолюблюєте, а просто відмовляєте їм у доступі до понадсвітлових польотів, — закінчила я. — Військо вам не потрібне, оскільки маєте контроль над пересуванням.

На це Куна лиш мовчки склали пальці, і я сприйняла цей знак як ствердну відповідь. Нараз усе склалося. Чому Старшина не запустить велетенський флот, щоб знищити нас? Чому в боях я бачила так мало зорельотів, якими керують живі пілоти? Чому лише сто дронів за атаку? Просто в Старшини немає достатньої кількості вояків.

Раніше я вважала, що для управління імперією необхідне велетенське військо. Тут же вигадали інший метод. Якщо маєш повний контроль над гіперприскоренням, потреба воювати з ворогами відпадає сама по собі. Міжпланетні подорожі на досвітлових швидкостях займають сотні років, але якщо неприятель не може тебе дістати — він не нападе.

Куна нахилилися ближче.

— Посланнице Аланік, я — далеко не остання постать у тутешньому уряді й маю особистий інтерес до вашого народу. Я вважаю делверів серйозною загрозою. Якщо урдайлійці нададуть нам пілотів, я зможу посприяти, щоб ваше прийняття пройшло гладко. Можливо навіть, ви отримаєте повноцінне громадянство.

— Добре, — сказала я. — З чого почнемо?

— Я належу до групи планування боротьби з делверами, проте операцією не командуватиму. Це обов’язок Департаменту захисних служб. Його головне завдання — усувати зовнішні загрози для Старшини. Наприклад, вони відповідають за стримування людської пошесті.

— Людей?

— Так. Запевняю, ваші колишні… вороги не становлять вам загрози. Департамент захисних служб керує наглядовими платформами на орбітах їхніх тюрем і пильнує, щоб люди звідти нікуди не втекли.

Тюрем.

Вони сказали це в множині. Тюрем.

Отже, ми не самі. Я потамувала радість, яка, однак, була невелика — частково через усвідомлення ще одної речі. Той Департамент захисних служб, про який сказали Куна… напевно, це і є та сама група, яку ми називали креллами.

То я безпосередньо працюватиму на креллів?

— Щоб приєднатися до них, доведеться скласти їхній іспит, — сказали Куна. — Мені дозволили записати на відбір кількох пілотів, яких я обирали особисто. Бачите, між департаментами існують деякі незгоди, позаяк кожен із них має власні… теорії щодо того, як найкраще протистояти делверам. Ваш вид я вважаю найкращим претендентом на це завдання. У вас залишилися військові традиції з часів союзу з людьми — прикрого непорозуміння. Водночас ви мирний народ, якому можна довіряти. Доведіть, що я не помиляюся. Відбір на проект буде завтра, після того ви представлятимете мої інтереси в програмі підготовки. У разі успіху я буду особистим куратором вашого народу під час набуття громадянства.

Куна знову посміхнулися. Я здригнулася від моторошного вигину їхніх губ, зненацька відчувши себе не у своїй тарілці. Бо ж спершу мені здалося, що Куна — дрібний бюрократ, якого приставили до Аланік. Та виявилося все далеко не так. Куна хотіли використати Аланік у складній політичній грі, що за межами мого розуміння.

Я усвідомила, що пітнію, і подумала, як краплі поту на моєму чолі відображаються на голограмі — і чи видно їх узагалі. Облизнула губи, відчуваючи сухість у роті під незмигним поглядом Куни.

Не переймайся їхньою політикою, сказала я собі. У тебе одне завдання: викрасти гіперприскорювач. Роби все необхідне, аби здобути їхню довіру, аби тебе підпустили до нього.

— Я… зроблю все, що від мене залежить, — запевнила я.

— Чудово. Тоді побачимося завтра на іспиті. Координати й інструкції — на цьому планшеті, який я залишаю вам. Мушу, утім, попередити, що на Міжзір’ї ваші цитонічні здібності глушитимуться, і ви не зможете виконати гіперстрибок, поки не відлетите на певну відстань у космос — завдяки нашим цитощитам.

Куна встали, залишивши планшет на столі.

— На пристрої також знайдете деякі дані з проекту оборони від делверів, хоча характеристики самої зброї засекречені. Якщо захочете побачитися зі мною сьогодні, надішліть повідомлення в…

Куна затнулися, обернулися до вікна й оскалили зуби, через що набули дещо агресивного вигляду.

— От халепа, — сказали вони.

— Що? — спитала я, а тоді й сама почула.

Залунала сирена. За кілька секунд у небі, сліпуче спалахнувши, виринув корабель, який приземлився перед будівлею.

— Я розберуся, — мовили Куна й вийшли крізь двері.

Приголомшена, я заклякла в проході. А тоді побачила, хто вийшов із корабля.

Це була людина. Жінка.