Інсургент. Бунтівниця. Книга 2

Розділ 9

Один з позафракційних розпалює багаття, щоб ми могли розігріти їжу. Голодні сходяться до великої залізної діжки, в якій горить вогонь. Розігрівають бляшанки з харчами, а потім передають їх по колу, з ложками і виделками, щоб кожен міг взяти по шматочку. Намагаюсь не думати, скільки зарази може поширитися в такий спосіб, і опускаю ложку в бляшанку з супом.

Едвард гепається на землю поруч і приймає в мене бляшанку з супом.

— Отож, ви всі з Альтруїзму, еге ж? — запитує він, виловлюючи кілька вермішельок і шматок морквини. Запихує їх до рота й передає бляшанку жінці, що сидить ліворуч.

— Були, — уточнюю я. — Ми з Тобіасом перейшли, сам розумієш, і...

Раптом до мене доходить: не варто уточнювати, що Калеб перейшов до Ерудиції.

— А Калеб і Сюзан — альтруїсти, так.

— І він твій брат, той Калеб, — уточнює він. — Полишила сім’ю, щоб піти у Безстрашність?

— Ти говориш, як справжній правдолюб, — роздратовано відповідаю я. — Може, свої думки залишиш при собі?

— Насправді він був ерудитом, а не правдолюбом, — зауважує Тереза, схиляючись над нами.

— Угу, я знаю. Я...

— І я теж, — перебиває вона мене. — Та довелося піти.

— Що сталося ?

— Забракло клепки, — відповідає вона, беручи в Едварда бляшанку з бобами і застромляючи в неї ложку. — Під час посвячення отримала недосить високу оцінку в тесті на інтелект. «Усе життя митимеш підлогу в лабораторії, — сказали мені. — Або забирайся геть». Я вирішила піти.

Вона дивиться на ложку й чистенько вилизує її. Я беру в Терези боби і передаю Тобіасу, який дивиться на вогонь.

— І багато тут у вас з Ерудиції? — запитую я.

Тереза хитає головою.

— Загалом більшість із Безстрашності, — відповідає вона, киваючи в бік Едварда, що скривився по цих словах. — Потім — з Ерудиції, Правдолюбства, трохи зі Злагоди. В Альтруїзмі посвячення ніхто не завалює, тож їх у нас мало, хіба що ті, хто вижив після симуляційної атаки і приєднався до нас — як біженці.

— Чомусь ситуація з безстрашними мене не дивує,— кажу я.

— Звісно ж, бо у вас найжорсткіше посвячення, та ще й ця ідея з віком.

— Яка ідея з віком? — запитую я і дивлюся на Тобіаса. Він дослухається до нашої розмови, та вираз його обличчя при цьому не міняється. Він замислений, сині очі виблискують у світлі вогню.

— Коли безстрашний досягає певного спаду фізичних сил, його змушують піти, — відповідає він. — У той чи той спосіб.

— І який другий спосіб? — запитую я. Моє серце калатає, ніби я вже знаю відповідь, та сама собі не можу зізнатися.

— Скажімо так, для деяких людей смерть краща за позафракційність, — відповідає Тобіас.

— Дурні, — усміхається Едвард. — Ліпше мені бути позафракційним, ніж безстрашним.

— Тобто тобі пощастило, що ти опинився тут, — холодно констатує Тобіас.

— Пощастило? — гмикає Едвард. — Атож, залишився з одним оком.

— Пригадую, подейкували, що ти сам спровокував напад, — каже Тобіас.

— Ти про що? — заперечую я. — Він був кращий, а Пітер йому заздрив, і просто...

На обличчі Едварда з’являється крива посмішка, і я замовкаю. Можливо, я не в курсі всього, що було під час посвячення.

— Був один випадок, — провадить Едвард, — коли я спровокував Пітера, а він не переміг. Та це не привід встромляти ножа в око.

— Нема й мови, — відповідає Тобіас. — Якщо тобі від цього буде легше, знай, під час симуляційної атаки його поранили в руку.

Ця звістка явно до вподоби Едварду, обличчя його розпливається в усмішці.

— І хто це зробив? — запитує він. — Ти?

— Трис, — хитаючи головою, відповідає Тобіас.

— Боєць, — хвалить мене Едвард.

Я киваю, та мені не вельми приємно за таке отримувати похвалу.

Ну, не так уже й неприємно, зрештою, це ж був Пітер.

Я дивлюся на вогонь, що лиже дрова. Язики полум’я гойдаються і скачуть, достоту як мої думки. Я згадую, коли вперше збагнула, що жодного разу не бачила літніх безстрашних. І що мій батько не зміг би ходити стежками Ями, бо був застарий. Я починаю розуміти більше, ніж хотілося б.

— Наскільки добре ви знаєте нинішню ситуацію? — запитує Едварда Тобіас. — Чи всі безстрашні перейшли до ерудитів? Що роблять правдолюби?

— Безстрашні розділилися приблизно навпіл, — жуючи, відповідає Едвард. — Частина — у фракції Ерудиції, друга — у правдолюбів. Ті з альтруїстів, що вижили,— з нами. Більше нічого не відбувалося. Крім того, що сталося з вами, я так розумію.

Тобіас киває. Я відчуваю полегшення від того, що принаймні половина безстрашних не стала зрадниками.

Їм ложка по ложці, аж поки не насичуюсь. Потім Тобіас знаходить нам матраци і ковдри, і ми вкладаємося на вільне місце. Коли він нахиляється, щоб розв’язати черевики, я бачу на його попереку татуювання з символом Злагоди. Обабіч хребта вигинаються гілки. Коли він випростовується, переступаю через ковдри і обнімаю його за талію, погладжуючи татуювання пальцями.

Тобіас заплющує очі. Покладаючись на обмежене освітлення від вогню, яке б мало надати нам бодай трохи відчуття відокремленості від інших, проводжу руками по його спині, торкаючись кожного з татуювань. Уявляю собі око — символ ерудиції, терези правдолюбів, складені долоні Альтруїзму і полум’я Безстрашності. Другою рукою намацую татуювання полум’я на його грудях. Він важко дихає, я відчуваю це щокою.

— Добре було б залишитися на самоті, — мрійливо мовить він.

— І я цього хочу, — відповідаю я.

Під гудіння голосів поступово провалююсь у сон. Мені простіше заснути, коли навколо шум. Тоді я можу зосередитися на звуках, відгородитися від думок, що вирують у голові в тиші. Гамірлива метушня — порятунок для осиротілих і винних.

Прокидаюся, коли вугілля ледь жевріє. Не сплять тільки декілька позафракційних. Лише за кілька секунд розумію, чому я прокинулася: менш як за крок од мене чуються голоси Евелін і Тобіаса. Лежу й не рухаюсь, аби вони не виявили, що я не сплю.

— Як хочеш, щоб я тобі допоміг, мусиш розповісти мені все, що тут відбувається, — каже Тобіас. — Я й досі не можу зрозуміти, для чого тобі потрібен.

Мені видно на стіні тінь Евелін, яка тремтить в унісон з полум’ям. Жінка худорлява і міцна, як Тобіас. Вона запускає пальці у волосся, а потім каже:

— Що саме ти хочеш знати?

— Розкажи про таблицю.

— Твій друг має рацію. На мапі й у таблиці позначені наші укриття, — відповідає вона. — Щоправда, він не зовсім точно висловився щодо перепису населення... Цифрами позначено не всю кількість позафракційних, а тільки певних людей. Думаю, ти здогадуєшся, яких саме.

— Я не маю охоти зараз розв’язувати задачки.

— Позначено дивергентів, — зітхає вона. — Ми ведемо підрахунок дивергентів.

— Як ви їх визначаєте?

— До атаки в рамках допомоги, яку надавали нам альтруїсти, було проведено тестування позафракційних на певну генетичну аномалію, — відповідає вона. — Під час дослідження заново проводився тест на схильності. Були тести і складніші, й вони підтвердили факт, що серед позафракційних найбільша кількість дивергентів.

— Не розумію, чому...

— Чому серед позафракційних найбільше дивергентів? — усміхається вона. — Вочевидь, люди, які не можуть обмежитися певним способом життя і мислення, залишають фракцію або провалюють посвячення, хіба ні?

— Я про інше, — каже Тобіас. — Я хотів зрозуміти, чому тебе турбує, скільки тут дивергентів.

— Ерудити потребують армії. На якийсь час вони її отримали — з безстрашних, але вони потребують більше людей і можуть спробувати набрати їх з нас, поки не з’ясували, що в нас дивергентів більше, ніж деінде. Якщо вони ще цього не з’ясували, я хочу знати, скільки ми маємо людей, здатних протистояти симуляціям.

— Відверто, — каже він. — А навіщо дивергентами так переймалися альтруїсти? Не для того ж, аби допомогти Джанін, правда?

— Звісно, ні, — відповідає вона. — Поки що я цього не знаю. Альтруїсти неохоче діляться інформацією, коли вважають питання простим задоволенням цікавості. Вони завжди говорять лише стільки, скільки вважають за необхідне.

— Дивно, — каже Тобіас.

— Можливо, тобі слід запитати у батька, — зауважує вона. — Адже саме він сказав мені про тебе.

— Про мене, — повторює Тобіас. — Що саме?

— Він підозрює, що ти — дивергент, — відповідає вона. — Він весь час стежив за тобою. Помічав особливості твоєї поведінки. Він дуже спостережливий. Саме тому-саме тому я вважала, що з ним ти будеш у безпеці. Більшій, ніж зі мною.

Тобіас нічого на це не відповідає.

— Тепер я бачу, що помилялася.

Він і далі мовчить.

— Хотіла б я... — починає вона.

— Навіть не намагайся вибачитися, — в нього тремтить голос. — Цього не виправиш однією-двома фразами, обіймами абощо.

— Гаразд, не буду, — киває вона.

— Навіщо позафракційні об’єднуються? — запитує Тобіас. — Що ви збираєтеся робити?

— Хочемо повалити ерудитів, — відповідає Евелін. — Коли їх спекаємося, ніщо вже не здатне буде зупинити нас на шляху до уряду.

— То он для чого тобі моя допомога! Повалити продажний уряд і встановити тиранію позафракційних,— гмикає він. — І не сподівайся.

— Ми не хочемо ставати тиранами, — відповідає вона. — Ми побудуємо нове суспільство. Без фракцій.

У мене пересихає в роті. Без фракцій? Світ, у якому ніхто не знає, хто він такий і що для нього найкраще? Такого я собі навіть уявити не можу. Для мене це означає лише хаос і взаємне відчуження.

— Гаразд, — усміхається Тобіас, — то як ви хочете скинути ерудитів?

— Часом радикальні зміни вимагають радикальних заходів, — тінь Евелін піднімає одне плече. — Я так розумію, перелам буде серйозний.

Я здригаюся. Десь глибоко, у темряві мого підсвідомого, я вітаю «перелам», якщо поламають владу ерудитів, та зараз у цьому слові я бачу новий сенс. Нині я знаю, як виглядає «перелам». Тіла в сірому одязі валяються на узбіччях і на тротуарах. Лідерів Альтруїзму вбивають просто на газонах перед власними будинками, біля поштових скриньок... Втискаюсь обличчям у матрац, аж чоло болить. Мушу позбутися спогадів — геть, геть, геть.

— Ось для чого нам потрібен ти, — каже Евелін. — Щоб зробити це, необхідна допомога безстрашних. У них є зброя і бойовий досвід, а ти зможеш скоротити прірву між ними і нами.

— Ти вважаєш, я серед безстрашних велике цабе? Ти помиляєшся. Я — просто людина, в якої мало страхів.

— А я вважаю, ти таки став серед них великим цабе,— відповідає Евелін. Вона підводиться, і її тінь розтягується від підлоги до стелі. — І впевнена, якщо ти захочеш, то знайдеш спосіб це зробити. Поміркуй, — вона відкидає назад кучеряве волосся і зав’язує його у вузол. — Наші двері завжди відчинені.

За кілька хвилин Тобіас знову лежить біля мене. Я не маю охоти зізнаватися, що підслуховувала, але дуже хочу сказати йому одну річ. Я не вірю ні Евелін, ні позафракційним — нікому, хто з такою невимушеністю говорить про знищення цілої фракції.

Та тільки-но я зважуюся заговорити, Тобіасове дихання вповільнюється — він засинає.