Інсургент. Бунтівниця. Книга 2

Розділ 10

Рукою проводжу ззаду по шиї, щоб відкинути прилипле волосся. Ниє все тіло, а надто ноги — вони просто печуть, навіть коли я не ворушуся. Та й пахну я не надто приємно. Мені треба в душ.

Виходжу в коридор і шукаю душову. Я не єдина, в кого виникло таке бажання: у душових стоїть кілька жінок. Половина з них голі, та це нікого не хвилює. Знайшовши вільне місце в кутку, підсовую голову під кран і стою під потоком холодної води.

— Привіт, — радіє мені Сюзан. Я обертаюся на голос. Вода стікає по носу і по щоках. Сюзан приносить два рушники, білий і сірий, з обшарпаними краями.

— Привіт, — відповідаю я.

— Маю ідею, — каже вона. Розвернувшись до мене спиною, вона розгортає рушник, затуляючи мене ним від інших. Я зітхаю з полегшенням. Усамітнення. Бодай якесь, наскільки це можливо за таких умов.

Швидко роздягаюся і хапаю шматок мила, що лежить на полиці.

— Як ти? — запитує Сюзан.

— Нормально, — відповідаю я, знаючи, що вона запитує лише тому, що так вимагають правила, встановлені в Альтруїзмі. А мені хотілось би, щоб вона розмовляла зі мною вільно, не так, як написано в правилах. — А ти, Сюзан ?

— Краще. Тереза сказала, що в укриттях позафракційних тепер живе чимало людей з Альтруїзму, — каже Сюзан.

— А-а, — відповідаю я, намилюючи голову. Підставляю голову під струмінь води і тру волосся лівою рукою, щоб спінити мило. — Ти збираєшся до них?

— Так, — відповідає Сюзан. — Якщо тобі не потрібна моя допомога.

— Дякую, та, думаю, твоя фракція зараз потребує тебе більше, ніж я, — відповідаю я, закриваючи кран. Якби ж то ще не треба було одягатися! Занадто жарко для джинсів. Та я хапаю з підлоги інший рушник і швиденько витираюся.

Надягаю червону сорочку. Дуже не хочеться знову вдягати брудне, але я не маю вибору.

— Певна, що в деяких жінок з позафракційних є запасний одяг, — каже Сюзан.

— Можливо, так воно і є. Гаразд, тепер твоя черга.

Стою з розтягнутим рушником, поки Сюзан миється. Руки судомить, та заради мене вона не зважала на біль, значить, і я зроблю це для неї. Коли вона береться мити голову, вода бризкає мені на ноги.

— Ніколи б не подумала, що ми опинимося разом в такій ситуації, — кажу я. — Й розводитимемо теревені в загальному душі старезного будинку, ховаючись од ерудитів.

— А я гадала, ми житимемо поруч, — відповідає Сюзан. — Разом ходитимемо на громадські заходи. Разом проводжатимемо дітей на автобус.

Кусаю губу. То моя провина, що такого ніколи не станеться, бо я вибрала іншу фракцію.

— Вибач, не хотіла про це говорити, — виправдовується вона. — Просто шкода, що я не звертала достатньо уваги на твоє життя. Якби я так робила, можливо, я б краще знала, що відбувається у тебе в нутрі, я поводилась егоїстично.

Я всміхаюсь.

— Сюзан, у твоїй поведінці немає нічого поганого.

— Все, — каже вона. — Даси рушник?

Заплющую очі й розвертаюся, простягаючи їй рушник. Коли в душову заходить Тереза, заплітаючи волосся в косу, Сюзан запитує її про запасний одяг.

Коли ми нарешті виходимо, на мені джинси і чорна футболка, така вільна, що мало не сповзає з плечей. На Сюзан мішкуваті штани і біла сорочка правдолюбів. Сюзан застібає її під горло. Скромність Альтруїзму доходить до цілковитої відмови від комфорту.

Коли я знову опиняюся у вітальні, деякі позафракційні виходять звідти з відерцями фарби і пензликами. Я проводжаю їх поглядом.

— Вони напишуть послання для решти укриттів,— каже Евелін, яка стоїть позаду мене. — На дошці оголошень. Шифр базується на особистій інформації, такій як улюблені кольори, імена домашніх тварин у дитинстві тощо.

Я не розумію, чому вона вирішила розповісти мені про шифри позафракційних, поки не обертаюся. У неї в очах такий самий вираз, як був у Джанін, коли та сказала, що розробила сироватку, яка підкорить навіть Тобіаса. Гордість.

— Розумно, — кажу я. — Ваша ідея?

— Взагалі-то так, — знизує плечима вона. Але мене не обдуриш. Вона тільки вдає байдужість. — До Альтруїзму я перейшла з Ерудиції.

— Справді? — дивуюсь я. — Не дотягували до решти вчених?

Але приманка не спрацьовує.

— Ну, так, — відповідає вона, а по паузі провадить. — Вочевидь, із цієї ж причини перейшов і твій батько.

Я вже готова завершити розмову і йти, але від її слів так стискає голову, наче Евелін руками вичавлює мені мозок. Я здивовано глипаю на неї.

— Ти не знала? — насупившись, дивується вона. — Вибач. Я забула, що у фракціях рідко обговорюють питання про перехід.

— Що ви сказали? — голос мій зривається.

— Твій тато народився в Ерудиції, — пояснює вона. — Його батьки, коли ще були живі, дружили з батьками Джанін Метьюз. Як твій батько був маленький, то бавився разом із Джанін. У школі я бачила, як вони обмінювалися книжками.

Я уявляю собі свого тата, дорослого чоловіка, який невимушено сидить біля Джанін, дорослої жінки, за столом у їдальні. Сама думка здається мені такою абсурдною, що я хмикаю і мало не сміюся. Це не може бути правдою!

От тільки...

От тільки він ніколи не розповідав мені про батьків і про своє дитинство.

От тільки він не був такий спокійний, як люди, які виросли в Альтруїзмі.

От тільки його ненависть до Ерудиції можна пояснити лише особистими мотивами.

— Вибач, Беатрис, — каже Евелін. — Я не збиралася ятрити твої рани.

— Збиралися, — насуплено відповідаю я.

— Що ти маєш на увазі...

— Слухайте мене уважно, — кажу я тихо. Зиркаю понад її плечем, щоб упевнитися, що нас не почує Тобіас. Але бачу там лише Калеба і Сюзан, що сидять у кутку, передаючи одне одному туди-сюди банку з арахісовим маслом. Тобіаса немає. — Я не дурепа, — веду далі. — Я ж бачу, ви просто хочете його використати. І я скажу йому про це, якщо він сам іще не здогадався.

— Люба моя дівчинко, я йому рідна, — відповідає вона. — Я — назавжди. А ти — явище тимчасове.

— Еге ж, — відповідаю я. — Мама його кинула, тато бив. Як може він не зберегти вірність такій чудовій родині?

Я йду. В мене аж руки трусяться. Вмощуюсь на долівці біля Калеба. Сюзан уже у протилежному кінці кімнати, допомагає збиратися позафракційному. Калеб дає мені банку з арахісовим маслом. Я згадую ряди кущів арахісу в теплицях Злагоди. У ньому багато жирів і білків, а це важливо, особливо для позафракційних. Відколупую трохи масла пальцем і злизую.

Розповісти брагу про розмову з Евелін чи ні? Я не хочу давати йому привід думати, що Ерудиція у нього в крові. Не збираюся допомагати йому повернутися до них.

Поки що я залишу ці відомості при собі.

— Мені треба з тобою поговорити, — пропонує Калеб.

Я киваю, продовжуючи злизувати арахісове масло.

— Сюзан хоче сходити до альтруїстів, навідати їх,— каже він. — І я хочу, бо маю пересвідчитися, що з нею нічого не трапиться. Але тобі не можна тут залишатися.

— Та все гаразд, — відповідаю я.

— Може, приєднаєшся до нас? — запитує він. — Я впевнений, що альтруїсти радо приймуть тебе назад.

Я це знаю. В Альтруїзмі не тримають зла, однак я й так перебуваю на межі відчаю. Якщо повернуся до фракції, до якої належали мої батьки, вона мене поглине.

— Мені краще піти до правдолюбів і з’ясувати, що відбувається, — хитаю я головою. — Бо геть збожеволію, коли не дізнаюся, — насилу всміхаюся я. — А ти, звісно, йди. Підтримаєш Сюзан. Зараз їй наче ліпше, але ти їй однаково потрібен.

— Гаразд, — погоджується Калеб. — Спробую приєднатися до вас пізніше. Будь обережна.

— Хіба я не завжди обережна?

— Ні, тобі пасує радше визначення «навіжена».

Він злегка стискає моє здорове плече, а я кладу до рота наступну порцію арахісового масла.

З чоловічої душової виходить Тобіас. Замість червоної теніски Злагоди на ньому чорна футболка, а коротка чуприна блищить од води. Наші погляди зустрічаються, і я розумію — ми кудись ідемо.

Штаб-квартира правдолюбів велика, як цілий світ. Принаймні здається мені такою.

Живуть вони у великій бетонній будівлі, неподалік болітця, що колись називалося річкою. Вивіска на будівлі збереглася неповністю, залишилися літери «Бу......ий базар».

Колись це була назва «Будівельний базар», та зараз його називають «Бузувірський базар», а все тому, що правдолюби — безжальні бузувіри, хоч і чесні. Здається, їм дуже подобається це прізвисько.

Я не знаю, чого чекати, оскільки ніколи тут не була. Ми зупиняємося біля входу і перезираємося.

— От ми й на місці, — каже Тобіас.

Я не бачу нічого, крім свого відображення в скляних дверях. Я втомлена і брудна. Вперше мені спадає на думку, що ми нічого не мусили робити. Могли би просто сховатися у позафракційних, і нехай інші вирішують проблеми. Сиділи б собі непомітно разом у безпечному місці.

Він не розповів мені про свою нічну розмову з матір’ю, і я не думаю, що збирається. Він мав таку охоту потрапити до правдолюбів, що я вже підозрюю, що він спланував щось таємно від мене.

Заходжу до будівлі, сама не знаю чому. Мабуть, вирішую: якщо ми вже тут, то треба все з’ясувати. Я ж бо дивергент, а це означає, що для мене більше не може бути «безпечних» місць, у мене є інші справи в житті — не лише гратися в родину з Тобіасом. Скоріше за все, він погодиться зі мною.

Вестибюль просторий, добре освітлений, з підлогою з чорного мармуру, що веде аж до ліфтів. У центрі на підлозі викладено кільце з білих мармурових плит, усередині якого зображений символ Правдолюбства — нахилені терези як символ того, що правда переважає олжу. У вестибюлі повно безстрашних зі зброєю.

Одна безстрашна з рукою на перев’язі підходить до нас. Пістолета, що його вона тримає в руці, вона наставляє на Тобіаса.

— Назвіться, — каже дівчина. Молода, але не настільки, щоб знати Тобіаса.

За нею сходяться й інші. Дехто дивиться на нас із підозрою, але більшість — із цікавістю. Тут у їхніх очах спалахує подив — люди впізнають нас. Напевно, вони зустрічали Тобіаса, та звідки знають про мене?

— Чотири, — представляється Тобіас. — Трис, — киває на мене. — Ми безстрашні.

У дівчини розширюються очі, та вона не опускає зброї.

— Навіщо ви тут? — запитує безстрашна. Дехто з присутніх виходить наперед, але обережно, ніби ми становимо для них загрозу.

— А в чому проблема? — запитує Тобіас.

— Ви озброєні?

— Певно, що озброєний, я ж бо безстрашний...

— Стояти, руки за голову, — швидко випалює дівчина, однак видно: вона й не сподівається, що ми підкоримося. Дивлюся на Тобіаса. Чому всі поводяться так, наче ми зараз на них накинемося?

— Ми увійшли з парадного входу, — повільно кажу я. — Гадаєте, ми б так вчинили, коли б хотіли напасти на вас?

Тобіас не дивиться на мене. Торкається пальцями потилиці. За мить я повторюю його рух. Безстрашні обступають нас. Один починає обшукувати Тобіаса, з ніг до голови, другий виймає пістолет у нього з-за пояса. Ще один, кругловидий рум’янощокий хлопчина, поглядом перепрошує мене.

— У мене ніж у задній кишені, — кажу я. — Спробуй тільки мацнути — пошкодуєш.

Він невиразно щось бурмоче і самими пальцями витягує ніж за руків’я, намагаючись не торкатися мене.

— Що відбувається? — запитує Тобіас.

Дівчина обмінюється поглядом з іншими.

— Вибачте, але нам наказали заарештувати вас, щойно ви з’явитеся, — відповідає вона.