Інсургент. Бунтівниця. Книга 2

Розділ 41

Коли ми в’їжджаємо в місто, розмови у вантажівці вщухають, усі сидять з блідими обличчями і стиснутими губами. Маркус об’їжджає ями завбільшки з людину і уламки поламаних автобусів. Коли ми проминаємо район міста, в якому живуть позафракційні, та заїжджаємо в охайні райони, дорога гладшає.

Потім я чую постріли. Здаля вони здаються просто гучними хлопками.

На мить я втрачаю орієнтацію. Внутрішнім зором бачу лідерів Альтруїзму і безстрашних, які стоять навколішках з порожніми обличчями та зброєю в руках; бачу власну маму, яка йде назустріч кулям; Вілла, який падає на землю. Кусаю кулак, щоб не закричати. Біль повертає мене до реальності.

Мама казала, що треба бути хороброю. Коли б вона знала, що її смерть тільки ще більше мене налякає, то чи пожертвувала б так рішуче своїм життям?

Маркус відокремлюється від вантажівок і звертає на Медисон-авеню. За два квартали до Мічиган-авеню, де йде бій, він заїжджає у провулок і глушить мотор.

Фернандо вистрибує з кузова і простягає мені руку.

— Ходімо, інсургент ти наш, — підморгує він.

— Хто? — запитую я і з його допомогою сповзаю з борту.

Він відкриває свою сумку з синім одягом і перебирає його, кидаючи речі то мені, то Христині. Я беру футболку і джинси.

— Інсургент, — відповідає він. — Це іменник. Означає бунтівника, який діє всупереч волі чинної влади, але необов’язково воює.

— Ти маєш потребу давати визначення всьому? — Кара пригладжує пальцями свої біляві коси і прибирає пасма, що повисмикувалися. — Ми ж просто робимо разом одну справу. Немає потреби розвішувати ярлики.

— Нічого не вдієш, люблю все систематизувати, — зводить чорні брови Фернандо.

Я зиркаю на нього. Минулого разу я вломилася до штаб-квартири фракції зі зброєю в руках, залишаючи позаду трупи. Тепер я хочу, щоб усе сталося інакше, мені це необхідно.

— А мені подобається. Інсургент Бунтівниця. Просто ідеально.

— Бачиш? — мовить Фернандо до Кари. — Я не самотній.

— Вітаю, — сухо відповідає вона.

Я розглядаю свої речі. Всі вже знімають верхній одяг.

— Занудо, годі вже соромитися! — гаркає на мене Христина.

Я знаю, що вона має рацію, тому знімаю червону сорочку і вдягаю синю футболку. Озираюся на Фернандо і Маркуса — вони перевдягають брюки. Джинси доводиться закасати на чотири оберти. Коли я затягую пасок, штани зморщуються, як зіжмаканий пакет.

— Вона щойно назвала тебе «занудою»? — запитує Фернандо.

— Так, — відповідаю я. — До Безстрашності я перейшла з Альтруїзму.

— Ого, — дивується він. — Величезний стрибок. Нині практично неможливий такий розрив особистісних цінностей — генетично неможливий.

— Досить часто особистісні цінності ніяк не стосуються вибору фракції, — кажу я, згадуючи маму. З Безстрашності вона пішла не тому, що не підходила фракції за особистими якостями, — просто бути дивергентом в Альтруїзмі набагато безпечніше. А ще он Тобіас, який вибрав Безстрашність, щоб утекти від батька... — На вибір впливає багато факторів.

Вибрав Безстрашність, щоб утекти від людини, яку я зробила своїм союзником... На саму думку про це боляче колькає в грудях.

— От у такій манері говори й далі. Тоді ніхто ніколи не запідозрить, що ти не ерудит, — каже Фернандо.

Я проводжу гребінцем по волоссю і заправляю його за вуха.

— Ось, — Кара піднімає в мене з чола пасмо і заколює його сріблястою шпилькою, як зазвичай роблять дівчата-ерудитки.

Потім Христина дістає пістолети.

— Візьмеш? — запитує вона. — Чи надаси перевагу шокеру?

Я дивлюся на зброю в її руці. Якщо я не візьму шокер, то стану беззахисною перед тими, хто з радістю стрілятиме в мене. Якщо візьму, то зізнаюся у своїй слабкості на очах у Фернандо, Кари й Маркуса.

— Знаєш, що сказав би Вілл? — питає Христина.

— Що? — запитую я тремтячим голосом.

— Він сказав би, що тобі пора з цим кінчати, — відповідає вона. — Облиш ірраціональні дурниці й бери кляту зброю.

Христина має рацію. Вілл терпіти не міг нічого ірраціонального. Вона знала його краще за мене.

Вона втратила дорогу їй людину, але знайшла в собі сили пробачити мені, їй вдалося практично неможливе. Коли б ми помінялися місцями, я б так не змогла. Чому мені важко пробачити себе?

Я стискаю пальці на руків’ї пістолета, що його простягає мені Христина. Метал ще теплий. Я відчуваю, як прокидаються спогади про те, як я застрелила Вілла. Намагаюся притлумити цей кошмар, та не можу. Я розтискаю пальці.

— Шокер — цілком нормальний вибір, — усміхається Кара, знімаючи волосину з рукава. — Якщо хочеш знати мою думку, то безстрашні надто звихнуті на зброї.

Фернандо простягає мені шокер. Мені хочеться подякувати Карі, та вона вже зайнята чимось іншим.

— Куди мені сховати цю штуку? — запитую я.

— А ти не ховай.

— Ага.

— Вже час, — каже Маркус, дивлячись на годинник.

Серце відлічує секунди, та решта мене мов заніміла. Ледве усвідомлюю, що стою ногами на землі. Ніколи ще так я не боялася. Це геть нелогічно, враховуючи те, що я бачила в симуляціях і що робила в симуляційній атаці.

А може, й логічно. Хай що там альтруїсти хотіли розповісти іншим, цього було досить, щоби Джанін вжила термінових і жахливих заходів, аби їх зупинити. А зараз я намагаюся завершити їхню справу, за яку загинула фракція, в якій я народилася. Нині на карту поставлено значно більше, ніж моє життя.

Ми з Христиною йдемо попереду. Біжимо чистими й рівними тротуарами Медисон-авеню, повз Стейт-стріт, до Мічиган-авеню.

Лишилося півкварталу до штаб-квартири Ерудиції. Раптом я зупиняюся.

Перед нами стоять чотири шереги людей, зодягнених у чорне й біле, за півметра одне від одного, з піднятими напоготові рушницями і пістолетами. Я кліпаю. Перед очима постають безстрашні, керовані симуляцією, в районі Альтруїзму. «Зберися! Зберися, зберися, зберися...» Я кліпаю. Переді мною знову правдолюби. Деякі одягнені в чорне, та вони не належать до безстрашних. Якщо не зосереджуся, то забуду, де я і для чого тут опинилася.

— Боже! — скрикує Христина. — Сестра, батьки... а що як вони...

Вона дивиться на мене, і я розумію, про що вона думає. Я таке вже відчувала: «Де мої батьки? Я мушу їх розшукати». Але якщо її мати і батько як оці правдолюби — під контролем симуляції, зі зброєю в руках, то вона нічим не зможе їм допомогти.

Цікаво, чи є в їхніх рядах Лінн?

— Що нам діяти? — запитує Фернандо.

Я ступаю крок назустріч правдолюбам. Можливо, програма не змусить їх стріляти. Зазираю в скляні очі жінки в білій блузці й чорних брюках. У неї такий вигляд, ніби вона щойно повернулася з роботи.

Бах! Я інстинктивно падаю на землю, затуляю голову руками і відповзаю назад, до ніг Фернандо. Він допомагає мені підвестись.

— А можна було не робити такого? — запитує він.

Визираю у провулок, що відокремлює нас від штаб-квартири Ерудиції. Там також стоять правдолюби. Я не здивуюся, коли вони щільним кільцем оточили табір Ерудиції.

— Є інший шлях до штаб-квартири? — запитую я в Кари.

— Не знаю, — відповідає вона. — Якщо тільки тобі не спаде на думку пострибати з даху на дах.

З її уст це зривається як жарт, вона посміюється, а я промовисто зводжу брови.

— Стривай, — мовить вона. — Ти ж не хочеш сказати...

— Дах? — озиваюсь я. — Ні. Вікна.

Повертаю ліворуч, намагаючись ні на дюйм не наближатися до правдолюбів. Будівля ліворуч од мене розташована близько до штаб-квартири Ерудиції. Напевно, там знайдуться вікна, розташовані навпроти.

Кара щось бурчить про пришелепуватих безстрашних, та однак не відстає. До нас приєднуються Фернандо, Христина і Маркус. Я пробую відчинити вхідні двері, та вони замкнені.

— Відійдіть, — наказую я. І наважуюся. Беру пістолет, наводжу на замок і, затуляючи обличчя рукою, стріляю. Лунає гучний удар, від якого дзвенить у вухах. Замок зламаний.

Я заходжу досередини. Попереду — довгий коридор з дверима обабіч, є відчинені. В одному з приміщень я бачу ряди старих парт і класні дошки, достоту як у Безстрашності. Повітря задавнене — суміш запаху бібліотечних книжок і мийного розчину.

— Колись тут була офісна будівля, — пояснює Фернандо. — Ерудити переробили її під навчальну — для тих, хто має пройти посвячення. Та після серйозних реконструкцій у штаб-квартирі Ерудиції з десять років тому... ну, коли об’єднали всі будівлі навпроти Міленіуму... тут уже не проводяться заняття. Надто вже старий будинок, важко вдосконалити.

— Дякую за урок історії, — усміхається Христина.

По той бік коридору я заходжу в один з класів і роззираюся. З вікна видно задню стіну штаб-квартири Ерудиції, але там немає вікон на рівні першого поверху.

Я завмираю. Просто поперед мене, надворі, стоїть дівчинка-правдолюбка. В руках вона тримає пістолет з довгою — з лікоть — цівкою. Стоїть вона як статуя, я навіть не можу сказати, чи дихає вона.

Визираю, вигнувши шию, і шукаю вікно вище. У будівлі школи їх багато. У штаб-квартирі Ерудиції — одне, на висоті третього поверху.

— Добрі новини, — кажу я. — Я знайшла, як туди потрапити.