Інсургент. Бунтівниця. Книга 2

Розділ 37

Коли я засинаю, Тобіас лежить поруч. Я чекаю, що насниться кошмар, та я настільки стомлена, що в голові в мене порожньо. Коли я розплющую очі, Тобіаса немає, тільки стос одягу на ліжку поряд.

Підводжуся і йду до вбиральні. Шкіру саднить, наче я драїла її мачулкою, при вдихах у легенях поколює, але я в нормі. Не вмикаю світла у вбиральні, бо воно яскраве й неживе, як у штаб-квартирі Ерудиції. Миюся під душем у темряві й шепочу собі, що звідси вийду оновленою і сильною, а вода зцілить мене.

Потім я щипаю себе за щоки — сильно, щоб прихлинула кров. Безглуздо, та я не хочу видатися блідою, слабкою і втомленою.

Коли я повертаюся в Тобіасову кімнату, там уже повно народу. Юрая лежить на ліжку долілиць, Христина тримає в руках синю скульптуру, роздивляючись її, Лінн стоїть біля Юраї з подушкою в руках і з усмішкою на обличчі.

Щосили гупає Юраю подушкою по потилиці.

— Привіт, Трис, — вітається Христина.

— Ой! Лінн, ти примудряєшся навіть подушкою боляче вдарити! — кричить Юрая.

— Така от я дужа, — радіє Ліпи. — Трис, тебе що, ляснули? У тебе одна щока яскраво-червона.

Напевно, я перестаралася.

— Такий от у мене... ранковий рум’янець.

Я намагаюся жартувати. Христина сміється, можливо, трохи голосніше, ніж варто було би, враховуючи не надто вдалий жарт, але я ціную і це. Юрая кілька разів підстрибує на ліжку, сповзаючи до краю.

— Гаразд, мова не про це, — він махає рукою в мій бік. — Ти мало не померла, тебе врятував цей садистичний слинько-дурко, а зараз ми починаємо повномасштабну війну в союзі з позафракційними.

— Слинько-дурко? — перепитує Христина.

— Жаргон безстрашних, — з усмішкою відповідає Лінн. — Страшна образа, та її давно вже ніхто не вживає.

— Еге ж, бо це надто принизливо, — підтакує Юрая.

— Ні, просто дурниця, яку нормальний безстрашний навіть не подумає, не те що скаже. «Слинько-дурко». Тобі що, дванадцять рочків?

— З половинкою.

Їхня пересварка мені на користь, адже я не беру в ній участі й можу просто посміятися. І я сміюся — стільки, щоб вистачило нагріти камінь у животі.

— Внизу є харчі, — пропонує Христина. — Тобіас приготував омлет, та виявилося, що це страшна гидота.

— А мені смакує омлет, — кажу я.

— То он він який — звичайний сніданок для зануд,— вона хапає мене за руку. — Ходімо.

Ми всі спускаємося сходами, тупаючи так, як ніколи не дозволялося у мене вдома. Батько завжди шпетив мене, коли я бігала сходами. «Не привертай до себе уваги, — повторював він. — Це неввічливо».

Я чую у вітальні голоси — хор голосів, що часом уривається вибухами реготу, і тиху музику — банджо чи гітару. Не чекаєш такого в будинку альтруїстів, де зазвичай тихо, незалежно від кількості зібраного люду. Голоси, сміх і музика вдихнули нове життя в ці глухі стіни, і я почуваюся комфортніше.

Стою в дверях вітальні. На дивані, розрахованому на трьох, сидять п'ятеро, вони грають у карти — гру, що її якось я бачила у правдолюбів. У кріслі сидить чоловік, у нього на колінах — жінка, хтось іще примостився на бильці, тримаючи в руках банку з супом. Тобіас невимушено сидить на підлозі, прихилившись спиною до журнального столика. Одна нога зігнута, друга пряма, рука на коліні, голова схилена набік. Я ніколи не бачила, щоб він почувався так добре без пістолета в руці. Навіть не думала, що таке можливо.

У мене виникає якесь огидне відчуття в животі. Так наче мені брешуть, а я не збагну, з якої причини і хто саме. Це геть не те, чого я чекала від позафракційних. Мене вчили, що бути поза фракцією гірше за смерть.

Присутні декілька секунд не помічають мене.

Нарешті розмова стихає. Я витираю руки об футболку. Забагато очей, забагато тиші.

Евелін прокашлюється.

— Познайомтеся, це Трис Прайор, гадаю, вчора ви про неї чимало почули.

— А ще Христина, Юрая і Лінн, — додає Тобіас.

Я вдячна за спробу відвернути від мене увагу, та його прийом не спрацьовує.

Кілька секунд я стою у дверях, аж раптом якийсь літній зморшкуватий позафракційний з численними татуюваннями говорить до мене:

— Хіба ти не мала загинути?

Дехто сміється, я намагаюся вичавити з себе усмішку, та вона виходить якоюсь кривою.

— Мала, — відповідаю я.

— Але ми вирішили не давати Джанін Метьюз усього, чого їй хочеться, — Тобіас підводиться і подає мені бляшанку квасолі, але всередині — омлет. Алюмінієва бляшанка гріє руки.

Я сідаю поруч із ним. Витрушую трохи омлету собі в рот. Я не голодна, та розумію, що перекусити треба, тому жую і проковтую. Я вже знаю, як звикли їсти позафракційні, тому передаю бляшанку Христині та приймаю у Тобіаса бляшанку з консервованими персиками.

— Чому всі зібралися в Маркуса? — запитую я в нього.

— Евелін його вигнала. Сказала, що це і її будинок; він багато років ним користувався, тепер настала її черга,— посміхається Тобіас. — Просто на газоні відбулася сварка, в якій перемогла Евелін.

Я зиркаю на Тобіасову матір. Вона в дальньому кутку теревенить з Пітером і доїдає омлет. У мене аж у грудях пече — Тобіас говорить про неї майже з повагою, однак я ніколи не забуду її слів про мою тимчасову роль у його житті.

— Тут десь хліб є, — він бере зі столика кошик. — Візьми дві скибки. Тобі потрібно.

Я гризу окраєць і знову дивлюся на Пітера з Евелін.

— Здається, вона вирішила його завербувати, — каже Тобіас. — Вона вміє в яскравих фарбах розмалювати життя позафракційних.

— Що завгодно, тільки б він зникнув з безстрашних. Хоч він і врятував мені життя, та після цього я його не полюбила.

— Сподіваюся, коли все закінчиться, ми не перейматимемося відмінностями між фракціями, й це буде добре.

Я мовчу, бо мені не хочеться заводити з Тобіасом суперечку й нагадувати, як важко переконати безстрашних і правдолюбів об’єднатися з позафракційними у війні з системою фракцій. Може назріти новий конфлікт.

Відчиняються двері, й заходить Едвард. Сьогодні у нього на оці синя пов’язка. Величезне око на колись симпатичному обличчі виглядає кумедно, навіть гротескно.

— Едді! — вітає його хтось, але Едвард уже помічає Пітера. Йде через всю кімнату, ледь не вибиваючи ногою у когось із рук бляшанку. Пітер втискається в стіну біля дверей, ніби прагне розчинитися.

Едвард стоїть усього за декілька дюймів од нього, а потім різко смикається, ніби заміряється вдарити Пітера кулаком. Той відсахується і стукається головою об стіну. Едвард посміхається, а позафракційні вибухають реготом.

— Не такий-бо він уже й сміливець за білого дня,— каже Едвард до Евелін. — Постарайтеся не давати йому в руки ніяких столових приборів. Хтозна, що ще йому спаде на думку...

По цих словах він вихоплює виделку з Пітерової руки.

— Віддай, — просить той.

Вільною рукою Едвард хапає Пітера за горло і приставляє зубці виделки йому до борлака. Пітер ціпеніє, обличчя його набуває бурякової барви.

— Мовчи, коли я поруч, — цідить крізь зуби Едвард. — Бо наступного разу я проштрикну тобі горлянку.

— Годі вже, — наказує Евелін. Едвард жбурляє виделку й відпускає Пітера. Йде через усю кімнату і сідає біля чоловіка, який назвав його «Едді».

— Може, ти не знала, — каже Тобіас, — та Едвард трохи неврівноважений.

— Я вже зрозуміла, — кажу я.

— Той хлопець, Дрю, який допоміг Пітеру провернути справу з ножем для масла, коли його вигнали з Безстрашності, спробував прибитися до того ж гурту позафракційних, що й Едвард, — провадить Тобіас. — Але, як бачиш, Дрю тут немає.

— Едвард його убив? — запитую я.

— Мало не, — відповідає Тобіас. — А та перекинчиця — Майра, здається, її звали — пішла від Едварда. Не змогла такого терпіти.

На саму думку про Дрю, який мало не загинув від Едвардових рук, у мене холоне всередині. Дрю й на мене нападав.

— Не хочу навіть говорити про це.

— О’кей, — погоджується Тобіас, торкаючись мого плеча. — Як ти почуваєшся в будинку альтруїстів? Треба було раніше запитати. Якщо тобі важко тут, можемо пошукати іншого місця.

Я доїдаю другу скибку хліба. Всі будинки альтруїстів однакові, вітальня така сама, як була в нас, і вона навіває спогади. А надто коли пильніше до всього придивлятися. Щоранку світло проникає крізь жалюзі, і батько сідає читати. Щовечора мати плете, постукуючи спицями. Але я не задихаюся. Поки що.

— Важко, та не настільки, як можна було б очікувати.

Тобіас зводить брову.

— Правда. Якимось чином симуляції ерудитів... допомогли мені. Навчили триматися, — суплюсь я. — Ні... напевно, правильніше буде сказати, навчили менше чіплятися за життя.

Це більше схоже на правду.

— Якось я тобі все розповім, — кажу я тихо, мов здалеку.

Попри те, що ми перебуваємо в приміщенні з купою народу, Тобіас торкається моєї щоки і цілує мене.

— Агов, Тобіасе, — гукає чоловік, що сидить ліворуч од мене. — Хіба ти не виріс серед зануд? А я ж думав, що ви тільки... руки одне одному миєте.

— Цікаво, як тоді в альтруїстів народжуються діти? — запитує Тобіас.

— Тобіасе, невже ти не знав, що їх викликають до життя неймовірним зусиллям волі? — втручається в розмову жінка, що сидить на бильці.

— Не знав, — посміхається він, — перепрошую.

Усі сміються. Ми сміємося. Здається, тут і є справжня фракція, до якої належить Тобіас. У них немає особливих чеснот, вони визнають усі кольори, всі чесноти, їм належить усе.

Я не знаю, що їх пов’язує. Єдине, що у них є спільного, — невдача. В кожного своя, та цього було досить для об’єднання.

Нарешті я відчуваю, хто такий насправді Тобіас. Але наскільки добре я його знаю, якщо я досі цього не бачила?

Сонце котиться за небосхил. У фракції Альтруїзму досить гамірно: безстрашні й позафракційні тиняються вулицями, дехто з пляшками в руках, дехто — зі зброєю.

Попереду Зік котить у візку Шону, вони саме проминають будинок Аліс Брюстер, лідерки Альтруїзму. Колишньої. Мене вони не бачать.

— Ще раз! — кричить Шона.

— Впевнена?

— Так!

— Гаразд... — Зік зривається на біг. Коли вони від’їжджають від мене настільки далеко, що я ледве бачу їхні силуети, він спирається руками на візок і відриває ноги від землі. Обоє котяться разом посеред вулиці. Шона верещить, Зік сміється.

На найближчому перехресті я звертаю ліворуч і йду по вищербленому тротуару до будинку, де альтруїсти проводили щомісячні загальні збори фракції. Я давно тут не була, але все тут добре пам’ятаю. Один квартал — на південь, потім два квартали — на захід.

Сонце хилиться ще нижче, я йду вперед. У сутінках будівлі сіріють.

Штаб-квартира Альтруїзму — проста прямокутна бетонна споруда, подібна до решти будинків. Та коли я відчиняю двері, мене зустрічають знайомі дерев’яні підлоги і ряди лавок, розставлених по периметру. У центрі залу помаранчевий квадрат на підлозі, що його утворює світло з вікна в стелі, — єдина прикраса приміщення.

Я сідаю на лавку, яку раніше займала моя родина. Зазвичай я сиділа біля батька, а Калеб — з матір’ю. Тепер я залишилася сама. Остання з Прайор.

— Правда, тут добре?

Заходить Маркус і сідає навпроти мене. Кладе руки на коліна. Нас розділяє пляма сонячного світла.

У нього на щелепі великий синець — мітка від Тобіасового удару. Волосся підстрижене.

— Добре, — випростовуюсь я. — А що ви тут робите?

— Просто побачив, куди ти зазирнула, — відповідає він, уважно вивчаючи свої нігті. — І захотів поговорити з тобою щодо інформації, яку викрала Джанін Метьюз.

— А ви не думаєте, що спізнилися? А що як я вже знаю, що то за інформація?

Маркус примружується. Його погляд значно гостріший за Тобіасів.

— Навряд чи.

— Звідки вам знати?

— Я бачив, що стається з людьми, які дізнаються правду. У них такий вигляд, наче вони забули про все, що шукали і чого домагалися. Просто ходять і силуються згадати, чого ж вони хотіли.

У мене по спині пробігає холодок, потім шкіра береться сиротами.

— Заради цього Джанін вирішила вбити половину фракції, тож інформація мала бути надзвичайно важливою, — кажу я по паузі. Я ще дещо знаю.

«Справа не в тобі. І не в мені...» — саме це промовила Джанін перед тим, як я на неї накинулася.

Значить, інформація пов’язана з дивергентами. Тому Джанін і намагалася розробити симуляції, що діють на мене.

— Це стосується дивергентів, — вихоплюється у мене. — І того, що відбувається за межами паркана.

— Знати, що за парканом щось відбувається, це зовсім не те, що знати, що саме там відбувається.

— Хочете підвісити цю приманку, щоб я за нею пострибала?

— Я прийшов сюди не для суперечок і не для самоствердження. Я не збираюся тобі нічого розповідати, але не тому, що не хочу. Я не уявляю, як тобі пояснити. Тобі доведеться все побачити на власні очі.

Коли він говорить, я помічаю, що сонячне світло набуває помаранчевої барви. Тіні на його обличчі глибшають.

— Здається, Тобіас мав рацію, — вставляю я. — Вам подобається бути єдиним, хто все відає. Вам дуже втішно, що поки я чогось не розумію. Це надає вам відчуття важливості. Саме тому ви мені й не розповідаєте нічого, а не тому, що це неможливо пояснити.

— Неправда.

— Чим доведете?

Маркус дивиться на мене, я мовчки зустрічаю його погляд.

— За тиждень до нападу лідери Альтруїзму вирішили, що настав час розкрити інформацію з файлу. Для всіх у місті. Призначили дату, але за тиждень до цього сталася атака. І ми не змогли нічого зробити.

— Джанін не хотіла розкривати інформацію, але чому? Звідки вона взагалі була в курсі щодо її існування? З ваших слів виходить, що знали тільки лідери Альтруїзму.

— Беатрис, ми не тутешні. Сюди нас оселили з певною метою. Досить давно альтруїстам довелося звернутися до ерудитів по допомогу, але через Джанін з часом все пішло шкереберть. Вона не хотіла здійснити те, що ми мусили, і тепер навіть готова піти на вбивства.

«Оселили».

Від новин мій мозок уже лускається. Я хапаюся за край лавки.

— Що нам робити? — запитую ледь чутно, майже пошепки.

— Я вже досить сказав, щоб ти впевнилася, що я не брехун. І я справді переконаний, що не зможу нормально пояснити. Можу тільки сказати ще раз, ситуація — жахлива.

Раптом я здогадуюся, в чому проблема. Позафракційні не тільки вб’ють ватажків ерудиції, а й знищать інформацію. Зрівняють із землею все живе.

Я ніколи не вважала нинішній план хорошим, але вірила, що ми зможемо вижити, оскільки ерудити знають, у чому полягає секретна інформація, навіть якщо саму її буде стерто. Але виходить, що навіть найосвіченіші ерудити нічого не відають.

— Якщо я допоможу вам, то зраджу Тобіаса. І втрачу його, — я судомно ковтаю. — Отже, ви мусите дати мені вагомі підстави.

— Вагоміші за благо всього суспільства? — з огидою морщить ніс Маркус. — Тобі цього не досить?

— Наше суспільство розвалилося.

Маркус зітхає.

— Твої батьки загинули заради тебе, це правда. Але в штаб-квартирі Альтруїзму, коли тебе мало не стратили, твоя мати перебувала з іншої причини. Вона хотіла врятувати файл від Джанін. Коли почула, що тобі загрожує загибель, кинулася до тебе. І залишила файл у Джанін.

— Вона мені цього не казала! — вигукую я.

— Вона збрехала, бо мусила. Беатрис, справа в тому... твоя мати, напевно, розуміла, що живою з Альтруїзму не вибереться, але хотіла спробувати. Заради цієї інформації вона готова була померти.

У разі потреби альтруїсти завжди готові пожертвувати собою заради інших людей — друзів чи й ворогів. Можливо, саме тому їм важко вижити в екстремальних ситуаціях. Вони не надто себе цінують у фізичному світі.

Значить, якщо Маркус не бреше і моя мати справді була готова померти заради того, щоб інформація отримала розголос... я мушу докласти всіх зусиль, щоб досягти мети, якої вона досягти не змогла.

— Ви намагаєтеся мною маніпулювати. Чи не так?

— Хтозна, — каже Маркус, і на його очі наповзає тінь, роблячи їх схожими на темну воду, — тобі вирішувати.