Інсургент. Бунтівниця. Книга 2

Розділ 42

Ми розходимося по будівлі в пошуках технічних приміщень: я прошу пошукати драбину. Чую, як риплять кросівки на кахлях. Хтось скрикує: «Знайшов... ні, зачекай, тут тільки швабри». «Якої довжини потрібна драбина? А складана підійде?»

Забігаю до класу на третьому поверсі, що розташований навпроти штаб-квартири Ерудиції. З третього разу мені вдається відчинити потрібне вікно.

Потім голосно гукаю: «Агов!» І одразу ж ховаюся. Пострілів не чути. Чудово, значить, охоронці не реагують на шум.

Христина бігом залітає до класу, тримаючи під пахвою драбину. За нею ввалюються решта.

— Знайшла! Сподіваюся, довжини вистачить, коли її розтягнути.

Вона різко розвертається — і влучає кінцем драбини Фернандо в плече.

— Ой! Пробач, Нандо.

Від удару у нього злітають з носа окуляри. Він, усміхнувшись, ховає їх у кишеню.

— Нандо? — здивовано перепитую я. — Хіба ерудитам дають прізвиська?

— Гадаю, цілком логічно відгукуватися на прізвисько, коли це лунає з уст симпатичної дівчини, — відповідає він.

Христина відвертається. Спершу мені здається, що вона соромиться, та потім бачу її перекошене обличчя, наче Фернандо дав їй ляпаса, а не зробив комплімент. Для флірту занадто мало часу минуло від Віллової смерті.

Я допомагаю Христині виставити кінець драбини у вікно. Поволі ми висуваємо її до сусіднього будинку. Маркус допомагає нам. Коли ми впираємося драбиною у вікно навпроти, Фернандо войовничо зойкає.

— Час розбити скло, — кажу я.

Фернандо дістає з кишені свій пристрій і простягає мені.

— Певен, що ти поцілиш найвлучніше.

— Я б на це не сподівалася, — відповідаю я. — Права рука у мене ще не працює, доведеться кидати лівою.

— Я кину, — каже Христина.

Натискає кнопку на ребрі диска і підкидає його вгору, через провулок. Я чекаю, стиснувши кулаки. Пристрій вдаряється в підвіконня і котиться по склу. Спалах жовтогарячого світла — і всі вікна, що є довкола, розлітаються на сотні друзок і обсипають правдолюбів, які стоять унизу.

Правдолюби одночасно обертаються і починають стріляти вгору. Біля мене всі падають на підлогу, але я не рухаюся. Щось у мені захоплюється ідеальною синхронністю стрільби, а щось здригається від огиди: ще одну фракцію Джанін Метьюз перетворила з людей на гвинтики. Жодна з куль не поціляє навіть у наш клас.

Правдолюби не дають другого залпу, і я дивлюся на них згори. Вони знову в тому самому положенні, в якому були до стрільби. Половина стоїть лицем до Медисон-авеню, друга — до Вашингтон-стріт.

— Вони реагують тільки на рух, тому... не падайте вниз, — раджу я. — Той, хто піде перший, має закріпити драбину на протилежному кіпці.

Завважую, що Маркус, який мусив би самовіддано запропонувати свою кандидатуру, мовчить.

— Маркусе, ви ще з нами не занудилися? — цікавиться Христина.

— На твоєму місці я б тричі подумав, перш ніж мене ображати, — відповідає він, — Я поки що єдиний, хто напевне знає, що ми шукаємо.

— Це погроза?

Не встигає Маркус відповісти, як я кажу:

— Піду я, адже почасти я також зануда.

Пхаю шокер під ремінь джинсів і заскакую на парту біля вікна, щоб легше було вилазити. Христина тримає драбину збоку, і я починаю лізти вперед.

Вибравшись у вікно, ставлю ноги на вузькі поздовжні рейки, а руки — на щаблі. Драбина доволі надійна — наскільки надійним може бути алюміній. Під моєю вагою вона прогинається і порипує. Я намагаюся не дивитися вниз на правдолюбів і не думати про те, що вони можуть щомиті підняти зброю і вгатити по мені.

Уривчасто дихаючи, я дивлюся вперед — туди, куди мені потрібно потрапити. Он вікно штаб-квартири Ерудиції. Ще кілька щаблів.

У провулку дме вітер, різко штовхаючи мене. Я згадую, як видиралася на чортове колесо з Тобіасом — там він мене притримував. А зараз нема кому допомогти.

Лише краєм ока зиркаю вниз. Крихітна бруківка. Правдолюби, поневолені Джанін... Повзу далі; ниють руки, а надто права.

Драбина, смикнувшись, з’їжджає на край вікна. Христина міцно тримає за другий кінець, та на протилежному боці драбина майже сповзає з підвіконня. Зціпивши зуби, я застигаю. Одразу переставити обидві ноги не вийде, тож доведеться дозволити драбині трохи посунутися. Залишилося чотири щаблі.

Драбина сіпається ліворуч, і я, переставляючи вперед праву ногу, промахуюся й не потрапляю на край щабля.

Тіло завалюється набік, і я скрикую, обхоплюючи металеву конструкцію руками. Ноги теліпаються в повітрі.

— Все гаразд? — гукає Христина.

Я мовчу. Піднімаю ногу і притискаю до тіла. Від мого ривка драбина ще більше з’їжджає вбік, тепер вона тримається на якихось міліметрах бетону.

Вирішую рухатися швидше. Стрибаю на підвіконня саме тієї миті, коли драбина зісковзує. Хапаюся за тверду поверхню, шкіру дряпає бетон. Позаду чути одностайний зойк декількох голосів.

Я підтягуюся, зціпивши зуби: праве плече пронизує біль. Перебираючи ногами по цегляній кладці, марно намагаюся зачепитися носаками. Рикнувши крізь зуби, підважуюся на руках. До половини залізаю досередини, друга половина звисає з вікна. Добре хоч Христина втримала драбину й вона не впала, тож правдолюби не стріляють у мій бік.

Залізаю у вікно штаб-квартири Ерудиції. Це туалет. Я падаю на долівку, на ліве плече, намагаючись перевести подих і вгамувати біль. По лобі стікає піт.

З кабінки виходить жінка-ерудит, я зводжуся на ноги. Автоматично вихоплюю шокер і наставляю на неї.

Вона завмирає, піднявши руки вгору. До її черевика прилип клаптик туалетного паперу.

— Не стріляйте! — верещить вона з витріщеними очима.

Я згадую, що вдягнена як ерудит. Кладу шокер на край раковини.

— Перепрошую, — намагаюсь я говорити офіційним тоном, звичним для ерудитів. — З урахуванням теперішніх подій я трохи рознервувалася. Ми повернулися, бо необхідно забрати результати досліджень з... лабораторії 4-А.

— Це нерозважливо, — відповідає жінка.

— Інформація виняткової важливості, — я намагаюся вдавати самовдоволення, як часто це робили ерудити, яких я зустрічала. — Не хотілося б, щоб її зрешетили кулями.

— Не моя справа відмовляти вас від спроби, — відповідає вона. — А тепер, з вашого дозволу, я помию руки і повернуся в укриття.

— Правильно, — відповідаю я і вирішую не говорити їй про туалетний папір на черсвиці.

Швидко розвертаюся до вікна. По той бік провулка Христина з Фернандо намагаються повернути драбину назад на підвіконня. Попри біль у руках, я вистромлююся з вікна, хапаю драбину за край і тримаю її, поки Христина повзе.

Наш «міст» устояв, і Христина без проблем перебирається. Вона змінює мене, а я присуваю до дверей сміттєвий бак. Потім підставляю пальці під холодну воду, щоб не так боліли садна.

— А ти розумно вигадала, Трис, — бурмоче Христина.

— Необов’язково так дивуватися.

— Просто... — вона вагається. — Ти ж показала схильність і до ерудиції, чи не так?

— Хіба не байдуже? — відрубую я. — Фракції знищені, й це вже не має значення.

Досі я ніколи такого не говорила і навіть не думала, та з подивом розумію, що вірю в ці слова і згодна з Тобіасом.

— Я не намагалася тебе образити, — каже Христина. — Схильність до ерудиції — зовсім не погано, а надто зараз.

— Вибач, я просто... перенервувала.

У вікно залазить Маркус і гепається на кахлі. Кара справляється з завданням напрочуд спритно, наче перебирає струни банджо, а не біжить по драбині на висоті третього поверху, ледь торкаючись її підошвами.

Фернандо повзе останній. Він опиняється в такому ж становищі, що і я, на драбині, закріпленій тільки з одного кінця. Я підходжу ближче до вікна, щоб попередити його, якщо «міст» почне зісковзувати.

Фернандо, в якого, як я гадала, взагалі з цим не буде проблем, рухається дуже незграбно, гірше за всіх. Напевно, він усе життя тільки те й робив, що читав книжки та сліпав за комп’ютером. Повільно повзе він уперед, обличчя червоніє, він тримається за щаблі з такою силою, що руки стають плямисто-червоні.

Він уже на середині, та раптом я помічаю, як з його кишені вивалюються окуляри.

— Фернан... — скрикую я.

Та вже запізно.

Окуляри, вдарившись об поздовжню рейку, падають на тротуар.

Рядами правдолюбів наче прокочується хвиля. Вони піднімають зброю і починають стріляти вгору. Фернандо скрикує і розпластується на драбині. Одна з куль поціляє йому в ногу. Я не бачу, куди влучили інші кулі, та розумію, що вони досягли мети, бо з драбини крапає кров. Мабуть, рани доволі серйозні.

Фернандо дивиться на Христину, його обличчя сіріє. Христина кидається вперед, у вікно, щоб схопити його за руки.

— Не будь дурепою! — слабким голосом мовить він. — Облиш мене.

То його останні слова.