Інсургент. Бунтівниця. Книга 2

Розділ 40

Дортуар ерудитів — одна з найбільших спалень у штаб-квартирі Злагоди. Загалом дванадцять ліжок: вісім у ряд під дальньою стіною і по два, зсунутих разом, по кінцях. Посеред кімнати стоїть великий стіл, на якому валяються знаряддя, якесь залізяччя, механізми, старі комп’ютерні деталі та дроти.

Ми з Христиною роз’яснюємо свій план, що набуває значно безглуздіших обрисів, коли тебе слухає дюжина уважних ерудитів.

— Ваш план нікчемний, — бере слово Кара.

— Саме тому ми до вас і прийшли, — заявляю я. — Щоб ви сказали, як його виправити.

— Для початку, щодо цієї важливої інформації, яку ви хочете врятувати, — починає вона. — Запис на диску — сміховинна ідея. Рано чи пізно диски розбиваються, потрапляють не в ті руки, як будь-які фізичні об’єкти. Я б скористалася мережею передачі даних.

— Чим?

Вона дивиться на ерудитів.

— Розкажи їм, — мовить хлопець з оливковою шкірою. — Більше немає причин тримати це в таємниці.

— В Ерудиції комп’ютери налаштовані так, що можуть отримувати інформацію з комп’ютерів інших фракцій. Тому Джанін було легше здійснити симуляцію через комп’ютери Безстрашності, а не Ерудиції.

— Що? — дивується Христина. — Ви, як схочете, можете запросто «розгулювати» по всіх даних іншої фракції?

— По даних не можна «розгулювати», — заперечує молодий ерудит. — Ця фраза позбавлена логіки.

— Це метафора, — супить брови Христина. — Правильно?

— Метафора, або просто стилістична фігура? — перепитує хлопець. — Чи метафора є окремою категорією з розряду стилістичних фігур?

— Фернандо, зосередься, — просить Кара.

Він киває.

— Факт у тому, що мережа передачі даних існує, — провадить Кара. — Етичність її існування суперечлива, та я впевнена, що зараз вона прислужиться. Якщо комп’ютери Ерудиції можуть отримувати інформацію, то вони можуть її й відсилати. Ми можемо спробувати переслати необхідну інформацію на комп’ютери всіх фракцій, і тоді знищити її буде неможливо.

— Коли ти говориш «ми», ти маєш на увазі... — починаю я.

— Що ми підемо з вами? — закінчує вона за мене. — Вочевидь, не всі з нас, але декому доведеться. Цікаво, як ви збираєтеся самостійно орієнтуватися у штаб-квартирі Ерудиції?

— Ви не розумієте, що вас можуть там підстрелити,— посміхається Христина. — І вам не вдасться сховатися за нашими спинами, щоб урятувати свої окуляри.

Кара швидко знімає окуляри і ламає їх навпіл.

— Ми вже ризикнули життям, коли зреклися своєї фракції, — каже вона. — І ми готові на все, щоб урятувати нашу фракцію від самої себе.

— А ще ми маємо корисні гаджети, — лунає тоненький голос позаду Кари. Дівчинка років десятьох-одинадцятьох визирає з-за її ліктя. В неї коротке, як у мене, волосся, тільки чорне, й воно обрамляє її голову пухнастим ореолом.

Ми перезираємося з Христиною.

— Які це гаджети? — запитую я.

— Поки що тільки дослідні зразки, — бурмоче Фернандо. — Немає сенсу вдаватися в подробиці.

— Подробиці — це не наше, — киває Христина.

— Тоді як ви покращуєте середовище? — запитує дівчинка.

— А ми не покращуємо, — відповідає Христина. — Ми намагаємося зробити так, щоб не стало ще гірше.

— Ентропія, — погоджується дівчинка.

— Що?

— Ентропія, — щебече вона. — Теорія про те, що поступово матерія у Всесвіті наближається до єдиної середньої температури. Відповідна назва — «теплова смерть».

— Еліє, це жахливе спрощення, — зауважує Кара.

Елія показує їй язика. Я, не стримавшися, сміюся. Ніколи не бачила, щоб ерудит робив таке. Та насправді, чи багато я знала молодих ерудитів? Лише Джанін і людей, з якими вона працює. Включаючи і мого брата.

Фернандо присідає навпочіпки поруч з ліжком і виймає коробку. Порпається в ній декілька секунд, а потім витягує маленький диск з сірого металу, який я бачила тільки в штаб-квартирі Ерудиції й ніде більше. Простягає його мені, аж раптом відсмикує руку.

— Тільки обережно, — просить він. — Цю штуку я приніс зі штаб-квартири, а не тут зібрав. Ти була там, коли напали на правдолюбів?

— Так, — відрізаю я. — Саме там.

— Пам’ятаєш, як луснула шибка?

— А ти теж там був? — примружившись, запитую я.

— Ні. Просто для нас зробили запис і показали в штаб-квартирі Ерудиції, — відповідає він. — Здавалося, ніби шибка розбилася через те, що в неї вистрілили, та насправді один безстрашний кинув біля вікна оце. Ця штукенція випромінює нечутний сигнал, який впливає на деякі предмети.

— Гаразд, — погоджуюся я. — І для чого це нам?

— Зручний спосіб відвернути увагу людей, коли в них одночасно луснуть усі шибки, — з усмішкою відповідає він. — А надто в штаб-квартирі Ерудиції, де повно скла.

— Правильно, — погоджуюсь я.

— Що ви ще маєте? — запитує Христина.

— Це дуже сподобається злагідним, — каже Кара. — Де воно? Ось.

Вона бере чорну пластикову коробочку, яка вміщається на долоні. На торці — два металеві стрижні. Кара клацає вимикачем на дні коробочки, і між стрижнями з’являється синя світна ниточка.

— То що, Фернандо, покажемо? — запитує Кара.

— Ти жартуєш? — скрикує він з вибалушеними очима. — На таке я більше в житті не погоджуся. Навіть не підійду до тебе, коли ця штука у тебе в руках.

Кара з усмішкою пояснює:

— Якщо торкнутися шокером людини, вона знепритомніє від болю. Вчора Фернандо це не дуже сподобалося. От я й надам злагідним можливість захищатися й при цьому ні в кого не стріляти.

— Це так... — суплюсь я, — чуйно з вашого боку.

— Призначення новітніх технологій — полегшити життя, так? — відповідає вона. — Вони завжди тобі допоможуть, хай у що ти віриш.

А що сказала мама в симуляції? Щось типу: «Мені здається, що тобі не пішли на користь висловлювання батька про ерудитів». Раптом вона мала рацію, навіть коли то була не вона, а симуляція? Тато розповідав мені про ерудитів тільки зі свого погляду. Він ніколи не пояснював мені, що вони далекі від філософії, а просто розробляють речі, які слугуватимуть людям, так, як вони це бачать. Ніколи не згадував, що вони можуть веселитися і критикувати власну фракцію.

Кара з шокером у руці стрибає до Фернандо, регоче, коли той швидко відстрибує.

Батько ніколи не говорив мені, що ерудитка погодиться допомогти мені навіть після того, як я вбила її брата.

Атака має початися по обіді, до настання темряви, щоб було видно сині нашивки на рукавах у зрадників-безстрашних. Коли ми закінчуємо планувати операцію, то йдемо через сад на відкритий майданчик, де стоять вантажівки. Я виходжу з саду і бачу Джоанну Реєс, яка сидить на капоті однієї з машин. На пальці в неї висять ключі.

Позаду неї невелика колона машин, у яких сидять злагідні — і не тільки. Серед них я помічаю коротко стрижених і мовчазних альтруїстів. З ними Роберт, старший брат Сюзан.

Джоанна зіскакує на землю. Я придивляюся — в кузові лежать ящики з написами «Яблука», «Борошно» і «Кукурудза». Добре, що в кабіні помістяться тільки двоє.

— Добридень, Джоанно, — вітається Маркус.

— Маркусе! — озивається вона. — Сподіваюся, ти не заперечуватимеш, якщо ми поїдемо до міста разом з вами.

— Певно, що ні. Їдьте перші.

Джоанна віддає Маркусу ключі й сідає в сусідню машину. Христина йде в кабіну вантажівки, а ми з Фернандо влаштовуємося в кузові.

— Не хочеш сісти спереду? — запитує Христина. — І яка ти після цього безстрашна?

— Я сідаю там, де мене менше нудитиме, — відповідаю я.

— Блювота — природний стан.

Я хочу поцікавитися, як часто вона збирається блювати в найближчому майбутньому, та ми вже їдемо. Я хапаюся за борт, щоб не випасти, та вже за кілька хвилин адаптуюся до похитування й ривків і відпускаю його. Інші вантажівки поволі котяться попереду нас, на чолі колони — Джоанна.

Я спокійна, поки ми не під'їжджаємо до паркана. Сподіваюся побачити тих самих охоронців, які зупинили нас дорогою до Злагоди, та ворота відчинені, нікого не видно. Я здригаюся. За всіма тими новими знайомствами й планами я й забула, що збиралася кинутися в бій, який може коштувати мені життя. І це саме після того, як я збагнула, що життя варте того, щоб його прожити.

Машини вповільнюють хід. Помалу проїжджаємо ворота, наче хтось має вискочити й зупинити нас. Та довкола тиша, й тільки десь далеко в деревах стрекочуть цикади.

— Як гадаєш, уже почалося? — запитую я Фернандо.

— Важко сказати, — відповідає він. — У Джанін багато інформаторів. Напевно, їй повідомили, що має щось статися, і вона відкликала всіх вірних безстрашних до штаб-квартири Ерудиції.

Я киваю і згадую про Калеба — він був одним з інформаторів. Цікаво, чому він так свято вірив у те, що зовнішній світ від нас за всяку ціну треба приховати, навіть зрадивши найближчих людей? Очевидячки, тільки Джанін для нього щось означала.

— Тобі ніколи не стрічався хлопець на ім’я Калеб? — запитую я.

— Калеб, — повторює Фернандо. — Так, був такий серед неофітів. Геніальний, але... як їх називають? Згадав, підлабузник, — він посміхається. — Серед неофітів було дві групи. Ті, хто зазирав до рота Джанін, і ті, хто цього не робив. Я, повір, належав до другої, а Калеб — до першої. А чому ти запитала?

— Я його зустріла, коли була в полоні, — мовлю це таким чужим голосом, що аж сама дивуюся. — Просто цікаво.

— Гадаю, не варто судити його суворо, бо Джанін володіє винятковим даром переконання, а надто щодо людей, які від природи позбавлені критичності. А я критичності не позбавлений.

Понад його лівим плечем поглядаю на обрій, що яснішає з нашим наближенням до міста. Шукаю очима два шпилі на вершині Центру і, знайшовши їх, почуваюся ліпше й гірше водночас, адже ці шпилі означають, що невдовзі ми прибудемо на місце.

— Ага, — відповідаю я, — я теж.