Інсургент. Бунтівниця. Книга 2

Розділ 36

Але я дихаю. Неглибоко, зовсім неглибоко, але дихаю. Пітер стуляє мені повіки. Я не померла? А Джанін? Вона бачить, що відбувається?

— Відвезіть тіло в лабораторію, — наказує Джанін. — Розтин проведемо по обіді.

— Гаразд, — відповідає Пітер.

Штовхає стіл до дверей. Я чую перешіптування, коли він провозить мене повз роззяв-ерудитів. Ми повертаємо, моя рука падає зі столу і вдаряється об стіну. Я відчуваю біль у пальцях, та не можу поворушити ними.

Цього разу, коли ми проминаємо коридор, де стоять зрадники-безстрашні, там панує тиша. Пітер іде вперед, спершу повільно, а коли завертає, то прискорює ходу. Майже біжить коридором і раптом різко зупиняється. Де я? Це ще не лабораторія. Для чого ми тут?

Пітер підсовує руки мені під коліна і плечі й піднімає мене. Моя голова падає йому на плече.

— Як на таку малу ти заважка, занудо, — бурмоче він.

Він знає, що я при тямі.

Чути кілька гудочків, тоді шурхіт: відчиняються замкнені двері.

— Що ти... — долинає голос Тобіаса. Тобіаса! — О Боже! О...

— Припини причитати, о’кей? — каже Пітер. — Вона просто паралізована, і це триватиме ще хвилину. Готуйся тікати.

Я не розумію.

Пітер у курсі справи?

— Дозволь мені її понести, — каже Тобіас.

— Ні. Ти стріляєш краще за мене. Бери мій пістолет, а я понесу її.

Я чую, як пістолет вислизає з кобури. Тобіас проводить рукою по моєму чолу, й вони кидаються бігти.

Спершу я чую лише тупіт ніг. Голова боляче теліпається з боку в бік. Поколює в долонях і ступнях.

— Ліворуч! — кричить Пітер.

— Агов, що... — лунає крик у кінці коридору.

Постріл. Крик уривається.

Знову тупіт.

— Праворуч! — кричить Пітер.

Постріл, ще постріл.

— Ого, — шепоче Пітер. — Стривай, стій тут!

Коле поздовж хребта. Я розплющую очі. Пітер відчиняє ще одні двері. Пробігає далі, і я, поки не буцнулася головою об лутку, виставляю руку і пригальмовую його.

— Обережніше, — прошу я. Голос дивний. У горлі таке напруження, наче мені щойно зробили укол і важко дихати. Пітер повертається, переносить мене через поріг, а потім п’ятою штовхає двері, щоб зачинити їх. І кладе мене на підлогу.

У приміщенні нічого немає, крім двох сміттєвих баків з одного боку і квадратного металевого люка — з другого; в такий люк якраз пройде бак.

— Трис, — Тобіас сідає поруч зі мною, в нього бліде, аж жовте обличчя.

Мені дуже багато хочеться йому сказати.

— Беатрис, — вичавлюю я перше слово.

Він слабенько сміється.

— Беатрис, — він торкається вустами моїх вуст. Я згинаю пальці, хапаючи його за сорочку.

— Давайте так, коли ви не хочете, щоб мене знудило просто на вас, залиште ніжності на потім.

— Де ми? — запитую я.

— Там сміттєспалювач, — відповідає Пітер, стукаючи по люку в стіні. — Я його вимкнув. Ми вийдемо у провулок. І тоді тобі доведеться стріляти краще, ніж ти можеш, Чотири, якщо хочеш вибратися живим з Ерудиції.

— Моєю влучністю можеш не перейматися, — огризається Тобіас. Він босий, як і я.

Пітер відчиняє люк.

— Трис, ти перша.

Сміттєпровід завширшки три фути і чотири фути заввишки. Я закидаю всередину одну ногу, а потім мені допомагає Тобіас. Шлунок стискається, коли я з’їжджаю короткою металевою трубою. Потім спиною відчуваю, як підскакую на кількох валиках.

Я відчуваю запах горілого і попелу, але не горю. Падаю, вдаряючись рукою в металеву стінку. У мене вихоплюється стогін. Я приземляюся на цементну підлогу, жорстко, аж від удару в гомілках віддає.

— Ох! — кульгаючи подалі від отвору, я кричу: — Можна!

До того часу, як на підлогу гепається Пітер, ноги вже не болять. Він падає набік, стогне від болю і відповзає, щоб трохи оговтатися.

Я роззираюся. Ми всередині сміттєспалювача. Тут було б зовсім темно, якби не смуги світла зі щілин по краях невеликих дверцят у протилежній стіні. У деяких місцях підлога вкрита товстими листами металу, в інших видно решітки. Все просмерділося гнилими рештками й гаром.

— Тільки не кажи, що я завжди приводжу тебе в смердючі місця, — бурчить Пітер.

— І не мрій.

Тобіас вивалюється з труби, приземляючись на ноги, але за інерцією летить вперед і падає навколішки. Здригається від болю. Я допомагаю йому звестися на ноги і притуляюся до нього. Зараз у мене як ніколи загострене сприйняття всіх запахів і відчуттів цього світу. Я була майже мертва, а тепер жива завдяки Пітеру.

Саме Пітеру — з усіх можливих людей.

Пітер проходить по решітках і відчиняє дверцята. Досередини проникає проміння. Тобіас іде разом зі мною — подалі від запаху паленого, від металевої печі, у приміщення з бетонними стінами, усередині якого і встановлена ця піч.

— Пістолет з тобою? — запитує Пітер.

— Ні, вирішив, що стрілятиму ніздрями, і залишив нагорі, — відповідає Тобіас.

— Стули пельку, гаразд?

Пітер, тримаючи поперед себе ще один пістолет, виходить з приміщення. Ми опиняємося у вогкому коридорі, по стелі якого йдуть труби. На табличці на дверях в кінці коридору написано «Вихід». Я жива, і я тікаю.

Поле, що розділяє Ерудицію і Безстрашність, на зворотній дорозі здається зовсім не таким. Напевно, коли ти мало не помер, усе кардинально змінюється.

Коли ми досягаємо кінця провулка, Тобіас притискається плечем до стіни й визирає. Він холоднокровно виставляє руку з пістолетом, для певності притискає її до стіни і двічі стріляє. Я затуляю вуха пальцями, намагаючись не зосереджуватися на пострілах і на тому, про що вони мені нагадують.

— Швидше! — гукає Тобіас.

Ми біжимо по Вобаш-авеню. Пітер — перший, я — друга, Тобіас — останній. Я озираюсь у тому напрямку, куди стріляв Тобіас, і бачу двох чоловіків. Один лежить нерухомо, а другий біжить до дверей, тримаючись за руку. Він покличе підмогу.

В голові паморочиться від утоми, та адреналін допомагає бігти далі.

— Ми маємо вибрати найменш логічний маршрут! — кричить Тобіас.

— Що? — перепитує Пітер.

— Найменш логічний маршрут, — повторює Тобіас. — Тоді нас не знайдуть!

Пітер рвучко звертає ліворуч, в іншій провулок, забитий картонними коробками з подертими ковдрами і брудними подушками. Наскільки я розумію, це старе мешкання позафракційних. Він перестрибує через коробку. Я мчу напролам, відкидаючи її ногою.

В кінці провулка він звертає ліворуч, на пустирище. Ми знову на Мічиган-авеню, просто перед штаб-квартирою Ерудиції — тільки визирни у вікно.

— Кепська ідея! — кричу я.

Пітер звертає праворуч. Принаймні тут вулиці чисті й немає явних перешкод: повалених дорожніх знаків і ям. Легені так палахкотять, ніби я вдихнула отруйного газу. Ноги спершу просто боліли, а тепер німіють, і це краще. Десь здаля лунають крики.

Аж тут мені спадає на думку, що найбільш нелогічно буде не тікати.

Я хапаю Пітера за рукав і тягну до найближчого будинку. Шестиповерховий, з рядком широких вікон, розділених вузькими цеглинами. Смикаю перші двері — зачинені, але Тобіас стріляє у вікно біля дверей, поки те не лускає, і відчиняє двері зсередини.

Будинок порожній: жодного столу, жодного стільця. Й забагато вікон. Ми виходимо на аварійні східці, і я заповзаю під перший прольот, так щоб сходи затуляли мене. Тобіас сідає біля мене, Пітер, підібгавши коліна до грудей, розміщується навпроти нас.

Я намагаюся перевести дух і заспокоїтися, але це нелегко. Я була мертва, а потім ожила. Чому? Це Пітерова заслуга?

Я дивлюся на нього. Він зберігає невинний вигляд попри те, що доклав усіх зусиль, аби показати, що не безгрішний. Його чорне блискуче волосся укладене так гладенько, наче він і не долав цієї шаленої дистанції завдовжки з милю. Очима він вивчає сходи, а потім його погляд зупиняється на мені.

— Ну? — запитує він. — Чого дивишся так?

— Як ти це зробив?

— Нічого складного, — пояснює він. — Узяв паралізуючу сироватку, підфарбував у фіолетовий колір, підмінив смертельну. Замінив дріт, що від кардіомонітора під'єднується до твого серця, на порожній. З кардіомонітором було вже трохи важче. Довелося кликати на допомогу декого з ерудитів, хто має пульт дистанційного керування... Коротше, довго пояснювати, однаково не зрозумієш.

— Для чого? — запитую я. — Ти ж хотів, щоб я померла. Що ж тоді змінилося?

Він стискає губи, але не відводить погляду. Потім розтуляє рот, недовго міркує й відповідає.

— Не люблю залишатися в боргу. О’кей? Мене нудило на саму думку про те, що я тобі чимось зобов’язаний. Щоночі прокидався з відчуттям, що от-от виблюю. Завинити зануді? Ото вже ні! Я б цього не пережив.

— Це ти про що? Коли це ти мені завинив?

Він закочує очі.

— У Злагоді. Хтось стріляв у мене. Куля йшла на рівні голови й точно поцілила б мені межі очі. Ти відштовхнула мене вбік. До цього ми були квити: я мало не вбив тебе під час посвячення, ти мало не пришила мене під час симуляції. Рівний рахунок, еге ж? А після того...

— Їй-бо хворий, — каже Тобіас. — Не можна так жити в цьому світі... все рахувати.

— Хіба? — здивовано зводить брови Пітер. — Я не знаю, в якому світі живеш ти, але в моєму люди для тебе щось роблять із двох причин. Або якщо вони хочуть чогось взамін, або якщо відчувають, що чимось тобі зобов’язані.

— Це не єдині причини, з яких люди щось для тебе роблять, — кажу я. — Часом вони роблять щось тому, що люблять тебе. А як не тебе, то...

— Це саме та дурня, яку я й очікував почути від зануди, — гмикає Пітер.

— Мабуть, нам доведеться переконати тебе, що ти нам чимось зобов’язаний, — додає Тобіас. — Інакше ти швиденько побіжиш до того, хто запропонує більшу вигоду.

— Саме так, — посміхається Пітер. — Майже завжди так і трапляється.

Я хитаю головою. Навіть уявити не можу, як так можна жити. Весь час рахувати, хто що тобі дав і що натомість необхідно віддати. Ніякої тобі любові, відданості, прощення. Одноокий з ножем у руці, який шукає, кому виколоти око. Не життя, а його бліда подоба. Цікаво, звідки це в Пітера?

— Як гадаєш, коли можна буде вибиратися? — цікавиться Пітер.

— За кілька годин, — відповідає Тобіас. — Треба вирушати до альтруїстів. Там позафракційні й безстрашні, котрі без приймачів і котрі не піддаються симуляціям. Принаймні вже мають там бути.

— Фантастика, — каже Пітер.

Тобіас пригортає мене. Я притуляюся щокою до його плеча і заплющую очі, щоб більше не дивитися на Пітера. Я могла б чимало йому сказати, та не впевнена, що варто це говорити тут і зараз.

Ми йдемо колись рідними для мене вулицями, розмови вщухають: люди пильно дивляться на нас. Вони вважали, стовідсотково вважали, враховуючи здатність Джанін поширювати новини, що шість годин тому я померла. Помічаю, що деякі позафракційні мають мітки синьою фарбою. Це означає, що вони вразливі до симуляцій.

Тут, у безпеці, я відчуваю порізи на ступнях від бігу босоніж по битому склу і нерівних тротуарах. Кожен крок завдає болю. Я намагаюся зосередитися на цьому, щоб забути про цікаві погляди оточуючих.

— Трис? — гукає хтось. Я піднімаю погляд і бачу Юраю і Христину з револьверами в руках. Юрая жбурляє револьвер на траву і біжить до мене, Христина за ним, але повільніше.

Тобіас виставляє руку, загороджуючи Юраї шлях, за що я йому дуже вдячна. Я не витримаю обіймів Юраї, його бурхливої радості й неминучих розпитувань.

— Вона багато пережила, — пояснює Тобіас. — Зараз їй треба добре виспатися. Вона буде в тридцять сьомому номері по цій вулиці. Приходь завтра в гості.

Обличчя Юраї смутнішає. Безстрашні не терплять обмежень, а він — безстрашний до шпику кісток. Та, глянувши на мене, Юрая, скоріше за все, згоден з Тобіасом.

— О’кей, завтра, — киває він.

Підходить Христина і, простягнувши руку, легенько стискає моє плече. Я силкуюся випростатися, та м’язи такі скуті, що так і стою зігнута. Ми рушаємо далі, а люди своїми поглядами наче лоскочуть мені потилицю. Я відчуваю неймовірне полегшення тільки тоді, коли Тобіас відводить мене до сірого будинку, що належав Маркусу Ітону.

Не знаю, що він відчуває, коли входить досередини, адже цей будинок для нього сповнений спогадів про крики і сварки батьків, про свист паска й години, проведені в темній комірчині. Та коли він веде нас із Пітером на кухню, я не помічаю на його обличчі жодних ознак занепокоєння. Мені лише здається, що він розпрямив плечі та став вищий — такий-бо в нього характер. Він завжди стає сильніший, коли чекають, що він виявить слабкість.

На кухні стоять Торі, Гарисон і Евелін. Це так мене приголомшує, що я притуляюся плечем до стіни і заплющую очі. Раптом перед внутрішнім зором постає стіл, на якому мене стратили. Я розплющую очі й намагаюся дихати. Присутні щось кажуть, але я не чую. Чому Евелін у будинку Маркуса? І де сам Маркус?

Однією рукою Евелін обнімає Тобіаса, а другою торкається його обличчя й притуляється до нього щокою та щось йому каже. Він відходить від неї з посмішкою. Щасливе возз’єднання матері з сином. Не впевнена, що це мудро.

Тобіас розвертає мене в інший бік, поклавши одну руку мені на талію, а другу на передпліччя, щоб не торкатися пораненого плеча, і веде до сходів. Ми піднімаємося.

Там колишня спальня його батьків, його кімната, між ними — вбиральня. Він заводить мене до себе, і я на мить завмираю, оглядаючи місце, де він провів більшу частину життя.

Він і досі тримає мене за руку. Відтоді як ми втекли з того будинку, він те й діло торкається мене, наче боїться, що я розсиплюся, як він мене не притримуватиме.

— Потому як я пішов, Маркус точно не заходив до цієї кімнати, — зауважує він. — Тут нічого не змінилося.

Кімнати альтруїстів не надто прикрашені, оскільки це вважається потуранням бажанням, однак дещо з дозволеного тут є: стос похвальних листів зі школи, невеличка книжкова шафа і, що дуже дивно, скульптура з синього скла на шафі.

— Матір потай принесла її мені, коли я був маленький. Сказала сховати, — провадить Тобіас. — У день Церемонії вибору, перш ніж піти, я поставив її на шафу. Невеличкий акт непокори — щоб батько бачив.

Я киваю. Дивно опинитися в такому місці, де збереглася вся пам’ять про життя людини. Кімната шістнадцятирічного Тобіаса, який вирішив обрати Безстрашність і піти від батька.

— А тепер займімося твоїми ногами, — він стоїть на місці, тільки опускає пальці мені на лікоть.

— О’кей, — відповідаю я.

Ми йдемо у вбиральню, і я сідаю на край душової кабіни. Тобіас сідає поруч зі мною, поклавши руку мені на коліно, відкриває кран і затуляє злив корком. Вода струмить, заливаючи мені ступні, і рожевіє від крові.

Тобіас стає навколішки поруч, бере мою ступню в долоні й починає промивати глибокі порізи махровим рушником. Я нічого не відчуваю, навіть коли він намилює мені ногу. Вода сіріє.

Я беру шматок мила, і за кілька секунд руки покриваються білою піною. Простягаю пальці до Тобіаса і проводжу по його кистях і долонях — приємно знову торкнутися його.

Ми споліскуємося і забризкуємо всю підлогу. Мені стає холодно, я тремчу. Він бере рушник і починає витирати мене.

— Я не... — голос у мене здавлений, ніби мене душать. — Усі мої рідні або мертві, або зрадили мене; як я можу...

Верзу якусь нерозбірливу дурню. Від плачу здригаюся всім тілом. Тобіас притискає мене до себе, і вода знову намочує мені ноги. Тобіас міцно обнімає мене. Я чую калатання його серця, і згодом відчуваю, що цей ритм мене заспокоює.

— Тепер я — твоя рідня.

— Я кохаю тебе.

Одного разу я вже казала це, перед тим як піти до ерудитів, але тоді він спав. Чому я раніше не зізнавалася? Може, боялася розкрити глибину своїх почуттів? Боялася, а раптом я справді не знаю, що значить когось кохати. Та зараз я розумію, що мовчати й чекати, поки не стане запізно, ще жахливіше.

Я належу йому, а він — мені, і вже віддавна.

Він дивиться на мене. Я чекаю, поки він відповість, для стійкості тримаючись за його руки.

— Повтори ще раз, — хмуриться він.

— Тобіасе, я кохаю тебе.

Його шкіра слизька від води, від нього пахне потом. Коли він обнімає мене, моя сорочка прилипає до його рук. Він притискається до моєї шиї і цілує над ключицею, потім у щоку і в губи.

— І я тебе кохаю, — каже він.