Інсургент. Бунтівниця. Книга 2

Розділ 8

Вирішуємо йти в місто уздовж залізничних колій, оскільки всі ми не надто добре орієнтуємося. Я ступаю по шпалах, Тобіас іде по рейці — балансує, зрідка похитуючись, а Калеб зі Сюзан плентаються позаду. Я здригаюсь од будь-якого незвичного шуму, напружуюсь, поки не збагну, що це вітер або рипіння Тобіасових черевиків. Варто було би бігти, та добре, що я можу принаймні ноги переставляти.

Раптом до мене долинає тихе гудіння.

Нахиляюся, прикладаю долоні до рейок і заплющую очі, щоб зосередитися. Вібрація проникає крізь моє тіло, наче тихий подих. Глянувши поміж колін Сюзан удалину, я не бачу фар поїзда, але це нічого не означає. Часом поїзд іде без гудка й без вогнів.

Бачу тінь невеликого локомотива, він далеко, але швидко наближається.

— Їде, — кажу я. Насилу підводжуся, спираючись руками об коліна, адже мені дуже хочеться відпочити. — Треба сідати на нього.

— Навіть якщо ним керують ерудити? — цікавиться Калеб.

— Якби ерудити водили поїзди, то приїхали б до Злагоди потягом, коли вже взялися нас шукати, — каже Тобіас. — Мабуть, таки варто ризикнути. У місті ми зможемо сховатися. А тут ми просто чекаємо, поки нас знайдуть.

Ми відходимо від колії. Калеб починає детально пояснювати Сюзан, як заплигувати до рухомого поїзда, — так докладно, як може робити лише колишній ерудит. Я дивлюся на потяг, що наближається. Дослухаюся до ритмічного перестуку коліс на стиках рейок.

Коли перший вагон проїжджає повз мене, починаю бігти. Не звертаю уваги, що ноги горять. Калеб допомагає Сюзан видертися в середній вагон, а потім застрибує сам. Я роблю різкий вдих і кидаю тіло праворуч — геп! — і я вже на підлозі вагона. Повисаю на краю, а Калеб хапає мене за ліву руку і затягує досередини. Тобіас звичними рухами застрибує, хапаючись за ручку і виконуючи півоберт навколо неї.

Зводжу погляд — і затамовую подих.

У темряві блищать очі. Всередині сидять темні фігури, і їх більше, ніж нас.

Позафракційні.

Вітер свистить, пролітаючи крізь вагон. Усі різко схоплюються. Зброя є в усіх, крім мене і Сюзан. Позафракційний з пов’язкою на оці наставляє пістолет на Тобіаса. Цікаво, звідки він у нього?

Поруч з ним жінка-позафракційна, трохи старша, з ножем у руці. Зазвичай таким я ріжу хліб. Хтось позаду тримає в руках велику дошку з цвяхом.

— Жодного разу не бачила злагідних зі зброєю в руках, — каже жінка з ножем.

Чоловік-позафракційний з пістолетом наче знайомий. На ньому пошарпаний одяг різних кольорів — чорна футболка, поверх неї — дірява куртка альтруїста, сині джинси й коричневі черевики. На інших кольори всіх фракцій — чорні брюки правдолюбів з чорними футболками безстрашних, жовті костюми з синіми светрами. Здебільшого одяг старий і брудний, але не весь. Припускаю, нещодавно поцуплене.

— Це не злагідні, — каже чоловік з пістолетом. — А безстрашні.

І тут я впізнаю його. Це Едвард, хлопець, що проходив посвячення разом зі мною, але був змушений піти з Безстрашності після того, як Пітер вдарив його ножем для масла. Ось чому в нього пов’язка на оці.

Я згадую, як тримала його руками за голову, коли він лежав на підлозі та кричав од болю. Як витирала кров, коли хлопця забрали.

— Привіт, Едварде, — вітаюсь я.

Він трохи нахиляє голову до мене, та не опускає пістолета.

— Трис, — дивується він.

— Хай хто ви є, а краще забирайтеся з цього поїзда, коли хочете жити, — мовить жінка з ножем.

— Будь ласка, — просить Сюзан. У неї тремтять губи, на очі набігають сльози. — Ми втекли... інші загинули, і я не... — вона знову схлипує. — Я не думаю, що зможу йти далі, я...

У мене виникає дивне бажання стукнутись головою об стіну. Мене страшенно дратує чужий плач. Можливо, з мого боку це егоїстично.

— Ми ховаємося від ерудитів, — пояснює Калеб. — Якщо зіскочимо з поїзда, вони запросто нас знайдуть. Тому ми були б дуже вдячні, якби ви дозволили нам проїхати в місто разом з вами.

— Та ну? — пирхає Едвард. — А що доброго ви для нас робили?

— Я тобі допомогла, коли ніхто не помагав, — кажу я. — Пам’ятаєш?

— Ти — можливо. А інші? — запитує Едвард.

Тобіас ступає крок уперед, аж Едвардів пістолет майже впирається йому в горло.

— Моє прізвище Ітон, Тобіас Ітон, — каже він. — Не думаю, що тобі аж так хочеться зіштовхнути мене з поїзда.

Ефект віл його імені миттєвий і приголомшливий. Усі моментально опускають зброю і багатозначно переглядаються.

— Ітон? Правда? — звівши брови, перепитує Едвард. — Слово честі, не чекав, — він прокашлюється. — Гаразд, залишайся у вагоні. Та коли ми в’їдемо в місто, доведеться тобі піти з нами, — усміхається він. — Ми знаємо декого, хто тебе шукає, Тобіасе Ітон.

Ми з Тобіасом сидимо на краю вагона, звісивши ноги вниз.

— Ти знаєш, про кого він?

Тобіас киває.

— І хто це?

— Важко пояснити, — відповідає він. — Мені ще дуже багато чого треба тобі розповісти.

— Еге ж. І мені, — пригортаюсь я до нього.

Я не знаю, скільки часу спливає, перш ніж нам дають команду стрибати. Ми розуміємо, що перебуваємо в тій частині міста, де живуть позафракційні, приблизно за милю од того місця, де я виросла. Згадую будинки, повз які ходила, коли спізнювалася на автобус до школи. Отой з розкришеними цеглинами. Отой, на який упав вуличний ліхтар.

Ми стоїмо біля дверей вагона, вишикувавшись рядком, усі четверо. Сюзан пхинькає.

— А що як ми покалічимося? — запитує вона.

Я хапаю її за руку.

— Стрибаймо разом: ти і я. Я робила це багато разів. Бачиш, зі мною все гаразд.

Вона киває і до болю стискає мої пальці.

— На рахунок «три». Один. Два. Три.

Я стрибаю і висмикую Сюзан слідом за собою. З гуркотом приземляюся на ноги і біжу далі, за інерцією, але Сюзан падає набік і котиться по асфальту. Здається, в неї все гаразд, коли не рахувати садна на коліні. Інші впоралися без проблем, навіть Калеб, який стрибав так лише раз.

Не второпаю, хто серед позафракційних знає Тобіаса. Можливо, Дрю або Моллі, які завалили посвячення в Безстрашності, але вони й гадки не мають про його справжнє ім’я. Та й, судячи з Едвардової готовності пристрелити нас, їх він уже давно убив. Може, хтось з альтруїстів або зі школи.

Поволі Сюзан заспокоюється. Вона плентається поруч із Калебом, сльози на щоках уже висохли.

Тобіас, який іде позаду, легенько торкається мого плеча.

— Я вже давно його не оглядав, — каже він. — Як плече?

— Добре. На щастя, я прихопила знеболювальне, — відповідаю я. Просто чудово поговорити про щось позитивне. Хоч би про тс, як гоїться рана. — Та не було часу рані затягнутися як слід: мені доводилося рухати рукою, та ще й падала просто на плече.

— Як усе закінчиться, на те, щоб рана загоїлася, буде купа часу.

— Еге ж, — відповідаю я і додаю подумки: «Можливо, це не матиме значення, оскільки я буду мертва».

— Ось, — він із задньої кишені дістає невеликий ніж і віддає мені. — Про всяк випадок.

Ховаю ніж у кишеню. Тепер я ще більше нервую.

Позафракційні ведуть нас вулицею, а потім завертають у темний смердючий провулок. Пищать пацюки і просто в нас під ногами кидаються зі страху врозтіч. Бачу тільки, як їхні хвости зникають у купах сміття, в порожніх сміттєвих баках і вогких картонних коробках. Дихаю через рот, щоб не знудило.

Едвард зупиняється біля напіврозваленого цегляного будинку й насилу прочиняє залізні двері. Я здригаюся, бо мені здається: якщо він потягне ручку надто сильно, будівля завалиться. Вікна вкриті таким шаром бруду, що майже не пропускають світло. Ми йдемо слідом за Едвардом до кімнати з мокрими стінами. У мерехтливому світлі ліхтарика я бачу... людей.

Вони сидять на згорнутих матрацах, длубаються у відкритих бляшанках з їжею або п’ють воду з пляшок. Поміж дорослими бігають діти в одязі всіх кольорів. Діти позафракційних.

Ми на їхньому складі. Позафракційні, які мусили б жити окремо, без жодного суспільного устрою... вони тут разом. Як фракція.

Побачене мене вражає. Вони цілком нормальні. Не б’ються. Не уникають одне одного. Дехто жартує, дехто тихо перемовляється. Та поступово всі усвідомлюють, що з’явилися чужі.

— Ходімо, — каже Едвард. — Вона там.

Ми просуваємося вглиб будинку. Поки йдемо, нас зустрічають мовчанням. Нарешті я не витримую й цікавлюся:

— Що тут відбувається? Чому ви всі разом?

— А ти гадала, вони... ми кожен сам собі? — через плече кидає Едвард. — Так воно й було тривалий час. Усі так голодували, що нічим більше не цікавилися, окрім здобування харчів. Але зануди почали давати продукти, одяг, знаряддя тощо. Позафракційні зміцніли і почали вичікувати. Вони вже були разом, коли я прийшов до них, і прийняли мене.

Заходимо в темний коридор. Тут я почуваюсь як удома. Темрява і тиша нагадують тунелі Безстрашності. А Тобіас починає повільно намотувати на палець нитку зі своєї теніски. Він розуміє, до кого ми йдемо. А я й гадки не маю. Виходить, що я дуже мало знаю хлопця, який освідчився мені. Хлопця, чиє справжнє ім’я має таку силу, що купує нам життя у вагоні, натоптаному ворогами.

Едвард підходить до залізних дверей і гатить у них кулаком.

— Зачекай, ти сказав, що вони почали вичікувати... — мовить Калеб. — А чого саме?

— Коли все почне розвалюватися, — відповідає Едвард. — Саме це зараз і відбувається.

У шпарці з’являється сувора на вигляд жінка з затуманеним оком. Другим, здоровим оком, вона оглядає нас.

— Волоцюги? — запитує вона.

— Не зовсім, Терезо, — відповідає Едвард, показуючи великим пальцем через плече. — Це — Тобіас Ітон.

Тереза лише мить дивиться на Тобіаса і киває:

— Точно він. Зачекай.

Вона зачиняє двері. Тобіас судомно ковтає, аж ворушиться борлак.

— Ти знаєш, кого вона повинна покликати? — запитує Калеб у Тобіаса.

— Калебе, дуже тебе прошу, помовч, — відповідає той.

На мій подив, брат стримує свою вроджену цікавість, яка привела його до ерудитів.

І знову відчиняються двері, Тереза відступає вбік, пропускаючи нас усередину. Ми заходимо до колишньої бойлерної, з усіх стін стирчать труби й механізми. Це настільки несподівано, що я відразу вдаряюся ліктями і колінами. Крізь лабіринт із залізних конструкцій Тереза веде нас у протилежний кінець приміщення, де над столом звисають зі стелі кілька лампочок.

Біля столу стоїть жінка середнього віку. В неї чорні кучері й оливкова шкіра. Її обличчя суворе, кощаве, майже негарне.

Тобіас стискає мене за руку. Аж раптом я розумію, що в нього і в жінки носи однакової форми. На її обличчі ніс видається занадто гачкуватим і довгим, та він цілком нормальний для чоловічих рис. Помічаю й іншу подібність: масивна нижня щелепа, виразне підборіддя, верхня губа тонка, вуха відстовбурчені, тільки очі в жінки не блакитні, а майже чорні.

— Евелін, — мовить Тобіас — голос його трохи тремтить.

Евелін — ім’я Маркусової дружини, Тобіасової матері. Я відпускаю його руку. Всього кілька днів тому я згадувала її похорон, а тепер вона стоїть переді мною, і її погляд холодніший, ніж у будь-якої іншої жінки з цілого Альтруїзму.

— Добридень, — вона обходить стіл. — Ти подорослішав.

— Ще б пак. З часом це з усіма трапляється.

Він знав, що вона жива. Як давно?

— Нарешті ти прийшов... — усміхається вона.

— Та не з тієї причини, про яку ти думаєш, — перебиває він. — Ми тікали від ерудитів, і єдиним шансом на успіх було назвати твоїм бозна-як озброєним посіпакам своє ім’я.

Швидше за все, вона його дратує. Та я не можу позбутися однієї думки. Коли б я знала, що моя мама жива, то я б не стала з нею розмовляти гак, як зараз от говорить зі своєю матір’ю Тобіас. І байдуже, що там вона мені зробила.

Мені боляче. Намагаюся викинути все зайве з голови і зосередитися на тому, що відбувається. На столі лежить велика карта, поцяткована незрозумілими позначками. Вочевидь, карта міста. На стіні висить дошка, на якій розкреслена незрозуміла таблиця.

— Гаразд, — і далі всміхається Евелін, але без веселого блиску в очах. — Тоді представ мені твоїх товаришів-біженців.

Її погляд зупиняється на наших з’єднаних руках, і Тобіас одразу ж розтискає пальці. Спершу він показує на мене.

— Трис Прайор, її брат Калеб, їхня подруга Сюзан Блек.

— Прайор, — каже вона. — Я знала Прайорів, але серед них не було Трис, була Беатрис...

— Я теж знаю кількох Ітонів, та серед живих немає Евелін, — відповідаю я.

— Я волію, щоб мене називали Евелін Джонсон, особливо альтруїсти.

— А я волію називатися Трис, — озиваюсь я. — І ми не альтруїсти. Принаймні не всі.

Евелін багатозначно дивиться на Тобіаса.

— Цікаві в тебе друзі.

— Це перепис населення? — запитує раптом Калеб, що стоїть у мене за спиною; він виходить уперед з роззявленим ротом. — А... що? Укриття позафракційних? — він тицяє в перший рядок таблиці, де написано «7 д. Т-ця». — Отут на карті. Укриття, чи як воно там називається, — як оцей будинок?

— Забагато питань, — відповідає Евелін, вигинаючи брову. Знайома міміка. Як у Тобіаса. А втім, як і нелюбов відповідати на запитання. — Мовчу з міркувань безпеки. У будь-якому разі вже час вечеряти.

Вона показує на двері. Сюзан і Калеб йдуть перші, потім — я; Тобіас з матір’ю — останні. Ми знову опиняємося в лабіринті, вщерть набитому машинерією.

— Я не дурепа, — тихо починає Евелін. — Знаю, що ти не хочеш мати зі мною нічого спільного, хоч і досі не розумію чому...

Тобіас гмикає.

— Але, — провадить вона, — моє запрошення в силі. Ми можемо скористатися твоєю допомогою, крім того, я в курсі, як ти ставишся до системи фракцій...

— Евелін, я вибрав Безстрашність, — каже Тобіас.

— Завжди можна змінити свій вибір.

— І це дає тобі підставу вважати, що мені хочеться провести життя з тобою? — різко запитує він. Чую, що він зупиняється, і теж пригальмовую.

— Я — твоя мати, — відповідає вона, і її голос ледь не зривається. Виявляється, вона може бути вразлива. — А ти — мій син.

— Ти справді не розумієш, — каже він. — Ти й гадки не маєш, що зі мною було, — майже пошепки провадить він. — Я не хочу вступати до твоєї жалюгідної зграї позафракційних. І мрію якнайшвидше забратися звідси геть.

— Моя жалюгідна зграя за чисельністю вдвічі перевершує Безстрашність, — відповідає Евелін. — І раджу тобі поставитися до цього серйозно. Ми здатні вплинути на майбутнє міста.

Вона обганяє мене, а її слова й досі лунають у моїх вухах. «За чисельністю вдвічі перевершує Безстрашність». Коли їх стало так багато?

Тобіас насуплено дивиться на мене.

— І як давно ти довідався? — запитую я.

— Близько року тому, — відповідає він, притуляючись до стіни і заплющуючи очі. — Вона відіслала зашифрованого листа до Безстрашності. Мені. Призначила зустріч у депо. Я прийшов, бо було цікаво. Зустрів її. Живу. Як ти вже здогадалася, то не було щасливе возз’єднання.

— Чому ж вона покинула Альтруїзм?

— Вона закрутила роман, — хитаючи головою, пояснює він. — Нічого дивного, відтоді як мій батько... — він знову хитає головою. — Скажімо так, Маркус поводився з нею аж ніяк не краще, ніж зі мною.

— І... тому ти на неї такий сердитий? Бо вона зрадила йому?

— Ні, — різко відповідає він, розплющуючи очі. — Не тому я сердитий.

Обережно підходжу до нього, як до дикого звіра, тихенько ступаючи по бетонній підлозі.

— А чому?

— Вона змушена була піти від мого батька, я розумію це, — каже він. — Але чому їй на думку не спало забрати з собою мене?

— Вона залишила тебе з ним, — піджимаю я губи.

Кинула в найгіршому з кошмарів. Не дивно, що Тобіас її ненавидить.

— Так, — вигукує він, тупаючи ногою. — Саме так.

Я намацую його пальці, й він переплітає їх з моїми. Знаю, поки що досить питань, тож дозволяю повиснути тиші.

— Здається, — нарешті заговорює Тобіас, — що позафракційних ліпше мати за друзів, ніж за ворогів.

— Можливо. Та яка ціна цієї дружби? — запитую я.

— Не уявляю, — хитає він головою. — Можливо, ми не маємо вибору.