Інсургент. Бунтівниця. Книга 2

Розділ 46

Торі стоїть з божевільним поглядом в очах, тоді обертається до мене.

Я ціпенію.

Все, що я зробила, щоб потрапити сюди, — змовилася з Маркусом, попросила про допомогу в ерудитів, перелізла драбину на рівні третього поверху, вистрілила в саму себе, нехай і в симуляції, — все марно. Я принесла в жертву все: свої стосунки з Тобіасом, життя Фернандо, власне майбутнє в Безстрашності, — і намарно.

Намарно.

За мить відчиняються скляні двері. До кімнати вриваються Тобіас із Юраєю, готові до бою. Юрая кашляє, напевно, від отрути, та бій завершено. Джанін мертва, Торі перемогла, а я — зрадниця-безстрашна.

Коли Тобіас бачить мене, то зупиняється як укопаний. Його очі розширюються.

— Вона зрадниця, — каже Торі. — Мало не застрелила мене, захищаючи Джанін.

— Що? — перепитує Юрая. — Трис, вона правду каже? Чому ти взагалі тут?

Та я дивлюся лише на Тобіаса. У мені спалахує вогник надії, але болючої, змішаної з провиною. Я обдурила його. Тобіас гордий, упертий, але він — мій. Може, він вислухає мене, і тоді є бодай один шанс, що все, що я зробила, має сенс...

— Ти знаєш, чому я тут, — тихо кажу я.

Простягаю йому пістолет Горі. Він невпевнено підходить до мене і забирає зброю.

— Ми в сусідній кімнаті знайшли Маркуса. Він застряг у симуляції, — каже Тобіас. — Ти прийшла сюди з ним.

— Так, — відповідаю я. Кров від укусу Торі стікає по моїй руці.

— Я тобі вірив, — Тобіаса трусить від гніву. — А ти кинула мене і стала на його бік?

— Ні, — хитаю я головою. — Він мені дещо пояснив, і все, сказане моїм братом і почуте від Джанін, ідеально узгоджувалося з його словами. Я хотіла знати правду. Це було необхідно.

— Правду, — гмикає він. — Ти вважаєш, що можна довідатися правду від брехуна, зрадника і соціопата?

— Ти взагалі про що? — запитує Торі.

Ми з Тобіасом дивимось одне на одного. Його сині очі, зазвичай задумливі, зараз жорсткі, в них осуд. Вони ніби знімають з мене шар за шаром, докопуючись до суті.

— Я так вважаю, — відповідаю я. Роблю паузу, щоб вдихнути. Я його не переконала. Я програла, і, напевно, зараз прозвучать мої останні слова, а потім мене заарештують. — А ще я думаю, що це ти брехун! — тремтячим голосом вимовляю я. — Ти казав, що кохаєш мене, довіряєш, вважаєш, шо я спостережливіша за інших. Але ні віра в мою спостережливість, ні довіра до мене, ні кохання не пройшли перевірки, і все розвалилося! — я плачу, не соромлячись ні сліз, які блищать на щоках, ні свого хрипкого голосу. — Отже, ти брехав мені, кажучи все це... точно брехав, бо я не можу повірити в тс, що твоє кохання таке слабеньке.

Я підходжу до нього ближче, нас розділяє кілька дюймів, ніхто інший мене не почує.

— Я — та сама людина, яка радше готова була померти, ніж застрелити тебе, — кажу я, згадуючи симуляційну атаку й калатання його серця під моєю долонею. — Я — та сама, яку ти добре знаєш. І зараз я хочу сказати тобі, що знаю... знаю, що ця інформація все змінить. Усе, що ми робили, усе, що збираємося робити.

Дивлюся на нього, ніби намагаюся подумки передати своє розуміння, але це неможливо. Він відвертається, і я не впевнена, що він узагалі мене слухав.

— Годі вже, — каже Торі. — Відведіть її вниз. Її судитимуть разом з іншими військовими злочинцями.

Тобіас не зрушує з місця. Юрая бере мене за руку і тягне за собою. Через лабораторію, ясну кімнату, блакитний коридор. Там нас зустрічає Тереза, позафракційна. З цікавістю спостерігає за нами.

Коли ми опиняємося на сходах, я відчуваю, як щось втикається мені в бік. У руці Юраї бачу бинт. Беру, силкуючись усміхнутися на знак подяки, але не виходить.

Ми спускаємося сходами, я обмотую руку, оминаючи тіла і намагаючись не дивитися на мертві обличчя. Юрая притримує мене за лікоть, щоб я не впала. Бинт не допомагає від болю од укусу, та загалом мені трохи ліпше. Принаймні Юрая наче не ненавидить мене.

Це вперше неповага безстрашних до віку не здається мені перевагою. Схоже, це мене і погубить. Вони не скажуть: «Вона молода, мабуть, заплуталася». Вони скажуть: «Вона доросла і зробила свій вибір».

Певна річ, я з ними згодна. Я таки зробила вибір. Я вибрала матір, батька і те, за що вони боролися.

Спускатися сходами легше, ніж підніматися. На п’ятому поверсі я вже розумію, що ми йдемо у вестибюль.

— Дай пістолет, — просить Тереза Юраю. — Хтось із нас повинен стріляти в потенційного ворога. А поки ти тримаєш її, щоб вона не впала зі сходів, ти не зможеш стріляти.

Юрая без питань віддає зброю. Мене це насторожує. адже в Терези і так є пістолет, навіщо він свого віддав? Але я не питаю. Я і так по вуха в неприємностях.

Ми вже на першому поверсі, минаємо велику залу зборів, де повно людей, одягнених у чорне і біле. Я на мить призупиняюся. Деякі люди стоять невеличкими гуртами, спираються одне на одного та плачуть. Хтось стоїть сам, прихилившись до стіни, а хтось із порожніми очима забився в куток.

— Багатьох довелося застрелити, — тихо бурмоче Юрая, стискаючи мені руку. — Просто для того, щоб потрапити сюди.

— Знаю, — відповідаю я.

Бачу в правому куті зали матір і сестру Христини. Ліворуч — юнак з чорним чубом, що виблискує у світлі ламп, — Пітер. Він притримує за плече жінку середнього віку — свою матір.

— Що тут робить він? — запитую я.

— Боягуз прийшов останній, уже наприкінці, — відповідає Юрая. — Чув, його батько загинув. А мати, як бачиш, жива.

Пітер дивиться в наш бік і на мить зустрічається поглядом зі мною. Я намагаюся пробудити в собі крапельку жалю до людини, яка зберегла мені життя. Хоч я вже не відчуваю до Пітера ненависті, ніяких почуттів до нього в мене немає.

— Чого стоїмо? — дратується Тереза. — Рухайтеся.

Тепер ми прямуємо у вестибюль, де я колись зустрічалася з Калебом. Величезний портрет Джанін Метьюз, розірваний на клоччя, валяється на підлозі. У повітрі висить дим від книжкових шаф, які вже догоряють. Комп’ютери розбиті.

У центрі рядами сидять ерудити, яким не вдалося сховатися, і зрадники-безстрашні, які залишилися живі. Я шукаю знайомі обличчя. У задньому ряду помічаю Калеба, він досі видається приголомшеним. Відвертаюся.

— Трис! — чую я. Христина зайняла місце попереду, поряд з Карою, її нога перебинтована тканиною. Христина махає мені рукою, і я сідаю поруч з нею.

— Марно? — тихо питає вона.

Я киваю.

Вона зітхає і кладе мені руку на плечі. Цей жест — вияв такої доброти, що я мало не плачу. Та ми з Христиною не з тих, хто ридатиме. Разом ми тільки воюємо. Тому я стримую сльози.

— Бачила в сусідній залі твою маму і сестру, — шепочу я.

— Я також. Сім’я ціла.

— Добре, — погоджуюсь я. — Як твоя нога?

— Нормально. Кара сказала, що загоїться без проблем. Кривавиться не сильно, одна з медсестер-ерудитів встигла тицьнути мені в кишеню знеболювальне й бинти, тож усе гаразд, — пояснює Христина. Позаду неї Кара оглядає руку ерудитові. — Де Маркус?

— Не знаю, — відповідаю я. — Нам довелося розділитися. Десь має тут бути, якщо його не вбили.

— По правді, я б не здивувалася.

Якийсь час у приміщенні панує хаос: люди вбігають і вибігають, охоронці-позафракційні стоять на чатах і приводять нових людей у синьому одязі Ерудиції. Та поступово хаос вщухає, і тут я бачу його. Тобіас виходить з дверей, що ведуть зі сходів.

Прикушую губу, намагаючись не думати, не зациклюватися на тому, як похололо в грудях, як на плечі впав тягар. Тобіас мене ненавидить. Він мені не вірить.

Коли він проходить повз, навіть не звертаючи на мене уваги, Христина міцніше обнімає мене. Я дивлюся йому вслід. Він зупиняється біля Калеба, хапає його за руку і піднімає на ноги. Той якийсь час намагається чинити опір, та він не має і половини Тобіасової сили, тож Калебу доводиться підкоритися.

— Що таке? — перестрашено запитує Калеб. — Чого ти хочеш?

— Хочу, щоб ти відключив систему безпеки в лабораторії Джанін, — гаркає Тобіас. — Нехай позафракційні отримають доступ до її комп’ютера.

«І знищать усе», — думаю я. У мене на серці стає ще важче, якщо таке взагалі можливо. Тобіас із Калебом зникають у дверях.

Христина спирається на мене, а я — на неї, ми підтримуємо одна одну.

— Сама розумієш, Джанін ввімкнула всі передавачі в Безстрашності, — повідомляє вона. — Один з гуртів позафракційних потрапив у засідку, організовану безстрашними, які були під дією симуляції. Вони з’явилися хвилин десять тому — просто з фракції Альтруїзму. Вочевидь, позафракційні взяли гору, якщо можна так охарактеризувати розстріл людей з вимкненими мізками.

— Ясно.

Що ще тут скажеш? Здається, вона й сама це розуміє.

— Що сталося після того, як мене поранили? — запитує вона.

Я розповідаю про блакитний коридор з двома дверима, і про симуляцію, і про тренувальну залу Безстрашності та вбивство двійника. Не розказую тільки про те, як мені привидівся Вілл.

— Зачекай, — каже вона. — Симуляція? Без передавача?

Я замислююся. Це мені не спадало на думку, а надто вже тоді.

— Якщо лабораторія розпізнає людину, можливо, в комп’ютері є інформація про всіх, і вона здатна створити відповідну обстановку.

Нині здається безглуздим мізкувати над тим, як саме Джанін організувала свою систему безпеки. Однак приємно усвідомлювати, що я ще можу бути корисна: потому як я завалила всі справи, може, досягну успіху бодай в одній.

Христина випростується. Можливо, вона міркує так само.

— Або передавач міститься в отруті, — припускаю я.

— А як тоді пройшла Торі? Вона ж не дивергент, — дивується Христина.

— Не знаю, — схиляю я голову.

Можливо, вона дивергент, як і її брат. Але Торі не хотіла в цьому зізнаватися, попри те, що ставлення до дивергентів змінилося.

Дедалі більше я переконуюся, що люди — суцільне нашарування таємниць. Думаєш, що їх розумієш, але їхні мотиви завжди глибоко заховані. Ти ніколи до кінця не можеш цілком вивчити людей, тож іноді доводиться їм довіряти.

— Як вважаєш, що з нами зроблять, коли нас визнають винними? — за кілька хвилин тиші запитує Христина.

— Чесно?

— А зараз слушний час для чесності?

Я краєм ока дивлюся на неї.

— Загодують нас до смерті печивом, а потім заморять сном.

Христина сміється. Я намагаюся втриматися: якщо я зараз розсміюся, то одразу ж розридаюся.

Чую крик і роззираюся, щоб визначити, звідки він лунає.

— Лінн! — кричить Юрая. Він біжить до дверей, через які двоє безстрашних несуть на саморобних ношах Лінн. Судячи з усього, ноші зроблені з полиці книжкової шафи. Дівчина дуже бліда, руки в неї складені на животі.

Зриваюся з місця і кидаюся до неї, але два пістолети позафракційних перегороджують мені дорогу. Зупинившись, піднімаю руки вгору.

Юрая, обходячи натовп військових злочинців, показує пальцем на сиву жінку-ерудита з жорстким виразом обличчя.

— Ви. Підійдіть.

Жінка підводиться, осмикує штани і підходить до людей, які сидять на лавках. Очікувально дивиться на Юраю.

— Ви лікар? — запитує він.

— Так, — відповідає вона.

— Тоді допоможіть їй!

Лікарка підходить до Лінн і просить безстрашних опустити ноші. Вони скоряються, і вона сідає навпочіпки поруч.

— Будь ласка, люба, — каже вона, — забери руки з рани.

— Не можу, — стогне Лінн, — боляче.

— Я розумію, — відповідає жінка. — Та коли ти мені не дозволиш, то я не зможу оглянути рану.

Юрая теж стає навколішки й обережно забирає руки в Лінн з живота. Жінка акуратно піднімає на дівчині сорочку. Кульове поранення — проста кругла дірка, червоне кружальце на шкірі, з темним синцем довкола. Занадто темним.

Жінка стискає губи, і я розумію, що Лінн при смерті.

— Врятуйте її! — стогне Юрая. — Будь ласка!

— Ні, — тихо відповідає вона. — Я не зможу, бо ви підпалили лікарняний поверх.

— Є інші лікарні! — кричить він. — Ви візьмете звідти все необхідне і врятуєте Лінн!

— Вона в надто важкому стані, — спокійно каже лікарка. — Якби ви не трощили все на своєму шляху, я б спробувала, але в нинішній ситуації мої зусилля марні.

— Припиніть! — вибухає Юрая, тицяючи пальцем їй у груди. — Я вашої лікарні не палив! Вона — моя подруга, і я... просто...

— Мовчи, — шепоче Лінн. — Запізно.

Юрая опускає руки, вони повисають уздовж тіла, і він тягнеться до Лінн, щоб узяти за руку; в нього тремтять губи.

— Я теж її подруга, — заявляю я позафракційним, які наставили на мене пістолети. — Не могли б ви тримати мене на прицілі отам, біля неї?

Вони пропускають мене, і я підбігаю до Лінн. Хапаю її за другу руку, липку від крові. Мені начхати, що на мене наставлена зброя. Я дивлюся на обличчя Лінн, що вже жовтіє.

Здається, мене вона вже не впізнає, бо дивиться тільки на Юраю.

— Я рада, що помираю при тямі, а не під дією симуляції, — слабким голосом вимовляє вона.

— Ти не помреш, тільки не сьогодні!

— Не верзи дурниць, — відповідає вона. — Слухай, я теж її любила.

— Кого? — тремтячим голосом запитує він.

— Марлін.

— Так, ми всі любили Марлін, — погоджується він.

— Ні, я не це мала на увазі, — хитає головою вона. І заплющує очі.

Спливає ще кілька хвилин, перш ніж її рука, яку я тримаю, обм’якає. Я кладу її назад на живіт і роблю те ж саме з другою рукою. Юрая тре очі, по його щоках струменять сльози. Ми дивимося одне на одного, стоячи над мертвою Лінн.

— Тобі доведеться сказати Шоні, — кажу я. — І Гектору.

— Так, — шморгає він і торкається долонею обличчя Лінн. Може, її щоки ще теплі, думаю я, та не хочу торкатися, щоб не відчути холоду.

Підводжуся і йду назад до Христини.