Інсургент. Бунтівниця. Книга 2

Розділ 2

Перелякано розплющую очі, вчіплююся руками у простирадла. Але я вже не на вулицях і не в коридорах штаб-квартири Безстрашності. Я лежу в ліжку, в штаб-квартирі Злагоди, і в повітрі пахне тирсою.

Ворухнувшись, я здригаюся, відчуваючи, наче щось уп’ялося мені в спину. Намацую пістолет.

На мить перед собою знов бачу Вілла. Ми цілимося одне в одного. Але ж я могла вистрілити йому в руку, то чому не зробила цього, чому? Мало не викрикую його ім’я.

Він зникає.

Нарешті я встаю, відхиляю матрац, підпираючи його коліном. Пхаю до сховку пістолет. Тепер, коли зброя не торкається моєї шкіри, в голові вмить прояснюється.

Адреналінова лихоманка вчорашнього дня закінчилася, так само як і дія заспокійливого трунку, і я відчуваю гострий пульсуючий біль у плечі. Я спала вдягнена. З-під подушки стирчить краєчок жорсткого диска — вчора я туди його тицьнула. На ньому збережені дані симуляції, що керувала безстрашними, і запис роботи ерудитів. Це дуже важливо, я навіть боюся його чіпати, але не можна залишати диск на ліжку. Забираю його і ховаю між комодом і стіною. Підсвідомо я переконана, що його треба знищити, та я знаю, що це єдиний доказ причини загибелі моїх батьків.

Хтось стукає. Я сідаю на край ліжка, намагаючись пригладити волосся.

— Заходьте, — кажу.

Двері відчиняються. На порозі застигає Тобіас. Він — у своїх старих джинсах, та замість чорної футболки нап’яв темно-червону. Напевно, позичив у когось зі Злагоди. Для нього це незвична барва, занадто яскрава, та коли Тобіас притуляє голову до одвірка, я розумію, що на тлі цього кольору його темно-сині очі здаються світлішими.

— Збори Злагоди за півгодини, — повідомляє він, звівши брову. — Вирішуватиметься наша доля, — драматичним тоном додає він.

— Ніколи не думала, що моя доля залежатиме від купки злагідних, — відповідаю я, хитаючи головою.

— Я теж. О, я тобі дещо приніс, — Тобіас відкручує кришку невеликої пляшечки, наповнює її прозорою рідиною і простягає мені. — Знеболювальне. Приймай що шість годин.

— Дякую, — відповідаю я, перехиляючи вміст до рота. Ці ліки смакують, як зіпсутий лимон.

Тобіас засовує великий палець у петлю джинсів.

— Ти як, Беатрис?

— Ти назвав мене Беатрис?

— Вирішив спробувати, — усміхається він. — Не варто?

— Хіба що для особливих випадків. Посвячення, День вибору...

Замовкаю. Я хотіла назвати ще кілька свят, але їх відзначають лише альтруїсти. Безстрашні живуть за власним календарем, та поки що я навіть не в курсі, який він. Та й сама думка про те, що ми урочисто відзначатимемо якісь події, здається мені безглуздою.

— Домовилися, — погоджується Тобіас, і його усмішка згасає. — Як ти, Трис?

Нічого дивного в самому питанні, а надто після того, що нам довелося пережити, та я напружуюся, мов струна, наче Тобіас бачить мене наскрізь. Я ще не розповіла йому про Вілла. Хочу, та не знаю як. Нестерпна вже сама думка промовити це вголос, навалюється така важкість, ніби я зараз провалюся крізь підлогу.

— Я... Ніяк, Чотири. Я прокинулася...

Мотаю головою. Він проводить рукою по моїй щоці, кладе палець мені за вухо. Нахиляється і цілує мене. Млосна хвиля розтікається тілом. Я накриваю його долоню своєю і так тримаю. Він пригортається до мене, груди й живіт мені наповнює тепло.

Зараз я не повинна нічого говорити. Маю постаратися все забути, а Тобіас мені допоможе.

— Розумію, — шепоче він. — Вибач, не варто було питати.

«Хіба це можна зрозуміти?» — пролітає думка, та раптом я згадую: він знає, що означає втратити рідну людину. Ще малим він утратив матір. Я пам’ятаю тільки її похорон.

Раптом пригадую, як він, дев’ятирічний, стояв тоді у вітальні, вчепившись руками у фіранки. Він стояв із заплющеними очима. Образ нечіткий, можливо, то просто моя бурхлива фантазія.

Тобіас випускає мене з обіймів.

— Ну все, вдягайся, — каже він.

Жіноча душова за двоє дверей звідти. Підлога вимощена темно-коричневими кахлями, стіни дерев’яні, відгороджені від проходу пластиковими фіранками. На стіні напис:

Вода холодна, тож п’ять хвилин для мене навіть забагато. Похапцем миюся лівою рукою, права звисає вздовж тіла. Ліки, що їх приніс Тобіас, діють дуже швидко. Різкий біль уже змінив тупий, ниючий.

Повертаюся до кімнати й на ліжку виявляю стосик одягу. Жовті й червоні кольори належать Злагоді, сірий — Альтруїзму. Я рідко бачила поєднання цих кольорів. Якби мене попросили вгадати, я би припустила, що одяг принесли альтруїсти. Вони завжди дуже дбайливі.

Вдягаю темно-червоні джинси, тричі підкочую холоші та вбираю сіру сорочку, також завелику. Рукави сягають кінчиків пальців, їх доводиться теж закасати. Боляче ворушити правою рукою, тому змушена робити все повільно і поступово.

Хтось знову стукає.

— Беатрис? — тихий голос належить Сюзан.

Відчиняю двері. Вона заносить тацю зі сніданком і ставить на ліжко. Пильно вдивляюся в її обличчя, сподіваючись побачити біль утрати. Її батько, один з лідерів Альтруїзму, загинув під час нападу. Та Сюзан спокійна, завзята і впевнена — це головна риса фракції, з якої я пішла.

— Вибач, одяг завеликий, — мовить вона. — Підшукаємо тобі щось ліпше, якщо злагідні дозволять залишитися.

— Все гаразд, — відповідаю я. — Дякую.

— Чула, ти поранена. Може, тобі допомогти заплестися чи зашнурувати черевики?

Я вже готова відмовитися, та я і справді потребую допомоги.

Вмощуюсь на стільчику перед дзеркалом, а Сюзан стає у мене за спиною, уважно роздивляючись моє волосся, а не своє віддзеркалення. Сюзан розчісує мене, не підводячи погляду. Вона не запитує про рану, це цікавиться тим, що сталося, коли я покинула укриття в таборі альтруїстів і подалася відключати симуляцію. У мене таке відчуття, що Сюзан наскрізь уся просякнута Альтруїзмом.

— Як Робсрт? — запитую в неї. Роберт, її брат, вибрав Злагоду того дня, коли я зробила свій вибір на користь безстрашних. Він мусить бути десь неподалік. Цікаво, чи їхня з\стріч буде схожа па мою з Калебом.

— Я бачила його мигцем учора ввечері, — відповідає вона. — Він тужив разом зі своїми членами фракції, я ж пішла до своїх. Та однак я рада бачити його знову.

І щось у її тоні підказує мені, що питання вичерпане.

— Жахливо, що все склалося саме так, — Сюзан починає нову тему. — Наші лідери готували щось неймовірне.

— Справді? Що?

— Не знаю, — червоніє вона. — Та я відчувала. Не цікавилася, але помічала події.

— Хто-хто, а я не картатиму тебе за допитливість.

Вона киває, продовжуючи орудувати щіткою. Цікаво, що такого зробили лідери Альтруїзму, а серед них і мій батько? Мені не дає спокою слово «неймовірне». Хотілось би знову повірити в людей.

Якщо колись я в них справді вірила.

— Безстрашні зачісують волосся назад? — запитує вона.

— Буває, — відповідаю я. — Вмієш заплітати косу?

Спритними пальчиками вона заплітає мені косу, що спускається до середини спини. Я напружено вдивляюся в люстро, заки вона не закінчує свою справу. Потім дякую їй, і Сюзан, усміхнувшись, іде.

А я й досі дивлюсь у люстро, та не бачу себе. На шиї ще відчуваю пальці Сюзан, згадую, як мене причісувала мама того останнього ранку. На очі навертаються сльози, я хитаюся вперед-назад на стільчику, намагаючись позбутися спогадів. Боюся, що як дозволю собі розплакатися, то ридатиму, доки не нагадуватиму засушену родзинку.

На шафі помічаю швацький набір: червоні й жовті нитки, ножиці.

Спокійно розплітаю косу та знов розчісуюся. Ділю волосся надвоє і підношу ножиці до підборіддя.

Стараюся відрізати його рівно, по нижній щелепі. Важко стригти ззаду, тож роблю це навмання, але сумлінно. Біляві пасма півколами спадають на підлогу.

Виходжу з кімнати, навіть не подивившись на себе в люстро.

Коли по мене згодом приходять Тобіас із Калебом, то наче не впізнають мене.

— Ти підстриглася, — констатує Калеб. Схоплювати на льоту попри пережитий шок — цілком у дусі ерудита, бо нині ж він в Ерудиції. В нього розкуйовджена чуприна й червоні очі.

— Еге ж, — відповідаю я. — Занадто... спекотно для довгих кіс.

— Справедливо.

Разом ми прямуємо коридором. Дошки підлоги риплять під ногами, а мені бракує відлуння кроків, як у Безстрашності. А ще бракує прохолоди підземелля. Кудись пощезли страхи, що поглинали мене останні два тижні й так змаліли порівняно з нинішніми.

Ми виходимо з будівлі. Повітря тисне на легені, наче мене душать подушкою. Пахне зеленню: так пахне листок, як його розірвати навпіл.

— Чи всі знають, що ти — Маркусів син? — запитує Калеб. — Я маю на увазі альтруїстів.

— Гадки не маю, — відповідає Тобіас. — Буду вдячний, якщо ти про це не згадуватимеш.

— А мені що? Хто має очі, сам побачить, — насупившись, бурмоче Калеб. — До речі, скільки тобі років?

— Вісімнадцять.

— А тобі не здається, що ти застарий для моєї сестри?

— Вона тобі вже не сестра, — усміхається Тобіас.

— Годі вже вам обом, — гаркаю я.

Попереду нас ідуть люди в жовтих одностроях. Вони прямують у бік широкого та призсмистого, суціль скляного будинку. Сонце відбивається від панелей і ріже очі. Я затуляю їх рукою.

Вхідні двері відчинені навстіж. По периметру круглої теплиці, в ночвах з водою і маленьких ставочках, ростуть дерева й інші рослини. Десятки вентиляторів виставлені по периметру й ганяють по колу таке гаряче повітря, що мене одразу ж заливає потом. Та коли натовп рідшає, мою увагу привертає дещо інше.

Посеред будівлі росте величезне дерево. Його гілки розвісилися майже на всю ширину теплиці. Коріння випинається з землі — воно закріплене в ній металевими стрижнями і нагадує щільне павутиння. Щоправда, в цьому немає нічого дивного, адже злагідні все життя гарують на землі, застосовуючи в своїй праці технологічні досягнення ерудитів.

На одному сплетінні коріння стоїть Джоанна Реєс, пасма волосся падають їй на обличчя, затуляючи понівечену шрамами половину. З історії фракцій я знаю, що в Злагоді немає офіційно встановленого лідера. Будь-які питання в них вирішуються голосуванням, тому результат виходить практично анонімним. Вони як один великий мозок. Джоанна Реєс лише озвучує прийняті рішення.

Злагідні сидять на підлозі, схрестивши ноги. Ці люди скидаються на переплетене гілля велетенського дерева. Альтруїсти скупчилися за кілька кроків ліворуч од мене. Я озираюся — і тільки потім розумію, що серед них шукаю своїх батьків.

Судомно глитнувши, намагаюся не думати про це. Тобіас кладе мені руку на пояс, відводить до краю зібрання, позаду альтруїстів, і майже притуляється губами до мого вуха.

— Мені подобається твоя зачіска, — шепоче він.

Вичавлюю у відповідь усмішку і сідаю, притуляючись до нього плечем.

Джоанна тим часом підносить руки і схиляє голову. Не встигаю я навіть вдихнути, як розмови стихають. Злагідні сидять мовчки, а дехто і з заплющеними очима; хтось беззвучно ворушить самими губами, хтось втупився вдалечінь.

Нестерпно довго тягнуться секунди. Коли Джоанна врешті підводить голову, я вже зморена до краю.

— Сьогодні ми маємо вирішити питання винятково важливе й нагальне, — починає вона. — Й от у чому воно полягає. Як нам, людям миролюбним, поводитися під час конфлікту?

Злагідні обертаються одне до одного і починають спокійну дискусію.

— Як вони взагалі можуть щось вирішити? — запитую я за п’ять хвилин їхніх теревенів.

— Їм байдуже до всього, — відповідає Тобіас. — Аби тільки була згода. Дивися.

Дві жінки у жовтих сукнях за крок од нас підводяться і приєднуються до трьох чоловіків. Якийсь хлопець відходить убік. Співрозмовники, що стояли біля нього, приєднуються до інших. Поступово менші гурти об’єднуються, дедалі більше розростаючись. До мене долинають лише уривки фраз: «Мир... Безстрашні... Ерудити... Прихисток... Невтручання...»

— Дивина, — кажу я.

— Як на мене, то це чудово, — відповідає він.

Вражено дивлюся на Тобіаса.

— Що таке? — посміхається він. — У них рівноправність. Однакова міра відповідальності. Вони всі відповідають за свої рішення. Поводяться толерантно. Як на мене, це чудово.

— А як на мене, це неприйнятно, — заперечую я. — Звісно, в рамках Злагоди таке спрацює, та що як не всім до вподоби бринькання на банджо і вирощування рослин? А що як хтось вчинить злочин і вже потрібне буде щось серйозніше за балачки?

— Гадаю, про це ми скоро дізнаємося, — знизує плечима Тобіас.

Нарешті від кожної з груп відділяється по одній людині. Вони підходять до Джоанни, обережно переступаючи коріння великого дерева. Я чекаю, коли вони звернуться до всіх учасників, але вони стають у коло з Реєс і тихо перемовляються. У мене виникає відчуття, що в теплиці я залишуся навіки.

— Нам вони посперечатися не дозволять, я так розумію, — кажу я.

— Атож, — киває Тобіас.

З нами покінчено.

Кожен, хто вже висловив свою думку, спокійно повертається на своє місце. Залишається тільки Джоанна. Вона обертається в наш бік і схрещує руки на грудях. Куди нам іти, коли нас виженуть? Назад до міста, в якому тепер немає де сховатися?

— За нашої пам’яті Злагода завжди мала близькі стосунки з Ерудицією. Ми досі потрібні одне одному, щоб вижити, і ми залюбки співпрацюємо, — починає Джоанна. — Та були в нас міцні стосунки й з альтруїстами. Ми не вважаємо, що буде правильно розірвати нашу тривалу дружбу.

Її голос солодкий, як мед, і такий самий в’язкий. Вона говорить повільно і зважено. Зворотом долоні я втираю піт з чола.

— Ми вважаємо, що невтручання — єдиний спосіб зберегти наші стосунки з обома фракціями, — провадить Реєс. — Та ваша присутність ускладнює таку позицію.

«Оце вже воно», — думаю я.

— І ми дійшли висновку, що надамо притулок у штаб-квартирі Злагоди членам усіх фракцій, — проголошує вона, — за дотримання декількох умов. По-перше, в нашому таборі забороняється носіння будь-якої зброї. По-друге, якщо виникає серйозний конфлікт, словесний або тілесний, усіх його учасників попросять залишити фракцію. По-третє, нинішня ситуація не підлягає обговоренню в нашому таборі, навіть в особистому спілкуванні. По-четверте, кожен, хто тут залишиться, мусить долучитися до активного життя громади, виконуючи посильну роботу. Про це рішення ми доповімо ерудитам, правдолюбам і безстрашним.

Вона зустрічається зі мною і Тобіасом очима.

— Вітаємо вас у Злагоді, якщо ви згодні дотримуватися цих правил, — підсумовує вона. — Такий вердикт.

Я згадую про захований під матрацом пістолет, мої напружені стосунки з Пітером, Тобіасом, Маркусом, і в мене пересихає в роті. Я не надто вміло уникаю конфліктів.

— Ми тут не затримаємося, — ледь чутно шепочу я Тобіасу.

Мить тому він ще слабко усміхався. Але тепер куточки його губ нахмурено опущені.

— Не затримаємося.