Інсургент. Бунтівниця. Книга 2

Розділ 26

Хтось термосить мене, вириваючи зі сну.

— Трис! Вставай!

Я не сперечаюся. Вистрибую з ліжка і дозволяю тягнути себе за руку до дверей. Біжу босоніж, а під ногами не надто рівно. Примружившись, намагаюся зрозуміти, хто мене схопив. Христина. Вона заледве не висмикує мені руку з суглоба.

— Що сталося? — запитую я. — Що відбувається?

— Стули пельку!

Ми стежками біжимо Ямою, у вухах плюскотить річка. Востаннє Христина витягала мене з ліжка, щоб привести до тіла Ала, яке діставали з Прірви. Зціпивши зуби, я намагаюся не згадувати про це. Вдруге такого не може трапитися. Не повинно.

Засапано хапаю ротом повітря. Христина біжить швидше за мене. Ми мчимо сходами через отвір у скляній підлозі. Христина гепає долонею по кнопці ліфта, застрибує досередини раніше, ніж двері повністю роз’їжджаються, і тягне мене за собою. Тисне кнопку верхнього поверху.

— Симуляція, — хрипить вона. — Не з усіма, тільки... з небагатьма, — упершись долонями в коліна, вона важко відсапується. — Казали щось про дивергентів.

— Казали... хто? — перепитую я. — Під впливом симуляції?

Вона киває.

— Марлін. І голос наче не її. Занадто... монотонний.

Двері відчиняються, і я біжу слідом за нею до дверей, на яких написано «Вихід на дах».

— Христино, навіщо? — запитую я.

Вона не відповідає. Сходи пахнуть старою фарбою. На бетонних стінах чорні графіті безстрашних. Емблема Безстрашності та ініціали. «РГ + НТ», «БР + ФГ». Ініціали пар, які, можливо, вже постаріли або розлучилися. Я торкаюся рукою грудей, щоб відчути серцебиття. Таке прискорене — дивно, що я взагалі ще дихаю.

Нічне повітря холодне, аж на руках шкіра сиротами береться. Очі швидко звикають до темряви, і я бачу три силуети, які стоять на парапеті лицем до мене. Марлін, Гектор, ще хтось. Дівчинка з Безстрашності, приблизно восьмирічна, з пасмами, пофарбованими в зелений колір.

Вони стоять мов статуї, попри дужий вітер, що розмаяв їм волосся. Одяг теліпається на вітрі, та вони не ворушаться.

— Злізайте з парапету, — каже Христина. — Не дурійте. Ну ж бо, ну...

— Вони тебе не чують, — тихо кажу я і прямую до них. — І не бачать.

— Треба одностайно стрибнути на них. Я зловлю Гека, ти...

— Ми ризикуємо зіштовхнути їх з парапету. Про всяк випадок стій біля дівчинки.

Мені спадає на думку, що вона занадто юна для такого, та я не можу віднайти в собі сили, щоб це сказати. Бо тоді вийде, що Марлін для такого досить доросла.

Я зазираю їй в очі — вони порожні, наче розфарбовані камінці або скляні кульки. З’являється таке відчуття, наче ці кульки проскакують мені в горло і падають у шлунок. Причавлюють мене. Марлін неможливо стягнути з парапету.

Нарешті вона розтуляє рот і каже:

— У мене послання для дивергентів.

Голос невиразний. Симуляція керує її голосовими зв’язками, та не надає голосу людських емоцій.

Переводжу погляд з Марлін на Гектора. На хлопчика, який так боявся мене через ті дурниці, які йому мати наплела про дивергентів. Лінн, напевно, перебуває біля Шони, сподівається, що нарешті сестра зможе ходити. Лінн не переживе втрати Гектора.

Я підходжу ближче, щоб вислухати послання.

— Це не переговори, це попередження, — заявляє симуляція ротом Марлін. — Це станеться знову — це ставатиметься що два дні, поки один з вас не прийде у штаб-квартиру ерудитів.

Марлін ступає крок назад, і я кидаюся вперед. Не до Марлін, яка задля забави якось дозволила Юраї кулею збити кекс з її голови. Яка зібрала для мене стос одягу і при зустрічі завжди всміхалася. Ні.

Марлін і дівчинка-безстрашна роблять крок до краю даху, а я стрибаю до Гектора.

Хапаюся, за що попало. За руку, за сорочку. Здираю коліна об жорстку покрівлю. Своєю вагою Гектор тягне мене на край. Мені бракує сили, щоб підняти хлопця.

— Допоможи, — шепочу я, бо на більше мене вже не вистачає.

Христина вже поруч. Вона допомагає мені втягнути назад на дах обм’якле тіло Гектора. Його руки безпорадно теліпаються. За крок на даху лежить горілиць врятована Христиною дівчинка.

Симуляція припиняється. Гектор розплющує очі — вони живі, не порожні.

— О, — дивується він. — Що відбувається?

Дівчинка починає плакати, і Христина нахиляється до неї, заговорює м’яким, заспокійливим голосом.

Я підводжуся. Мене трусить з ніг до голови. Обережно підходжу до краю і зиркаю вниз. Вулиця погано освітлена, та я бачу на тротуарі силует Марлін.

Дихати? Яке там.

Я відвертаюсь, а у вухах стугонить пульс. Христині вуста ворушаться, та я нічого не чую. Прямую до дверей, спускаюся сходами, йду коридором до ліфта.

Двері зачиняються, і я падаю, як Марлін, яка щойно злетіла вниз. Я вирішила не рятувати її. Зойкнувши на всі легені, починаю дерти на собі одяг. В роті пересихає, та я так і горлаю.

Лунає дзвоник, і ліфт зупиняється. Двері відчиняються.

Розправивши футболку, пригладжую волосся і виходжу.

«У мене послання для дивергентів».

Я — дивергент.

«Це не переговори».

Правильно.

«Це попередження».

Я розумію.

«Що два дні, поки один з вас не прийде у штаб-квартиру ерудитів...»

Я прийду.

«Це станеться знову...»

Не станеться.