Інсургент. Бунтівниця. Книга 2

Розділ 13

Підводжуся з крісла. У мене вже не паморочиться в голові, як от щойно. Ефект від сироватки майже минув. Натовп розступається. Я шукаю вихід. Зазвичай я не тікаю від неприємностей, та зараз мені хочеться провалитися крізь землю.

Всі починають виходити із зали, крім Христини. Вона стоїть на місці, долоні стиснуті в кулаки, та вже починають розтискатися. Її погляд зустрічається з моїм, але дивиться вона крізь мене. В її очах бринять сльози, та вона не плаче.

— Христино, — кажу я. «Пробач» — це все, що спадає на думку, та наразі таке прозвучало б радше як образа, ніж благання пробачити. Вибачатися можна, коли ти когось штовхнула ліктем або перервала. А тут потрібно щось вагоміше, ніж просто вибачитися.

— У нього був пістолет, — пояснюю я. — Він убив би мене. Він був під впливом симуляції.

— Ти його вбила, — мовить вона. Її слова звучать як вибух. Вона дивиться на мене так, наче вперше бачить, і відвертається.

Молодша дівчина, така ж на зріст і з таким самим кольором шкіри, бере її за руку. Христинина молодша сестра. Я бачила її в День відвідин. Тисячу років тому. Сироватка правди досі діє, в мене все пливе перед очима. А можливо, то просто сльози.

— З тобою все гаразд? — цікавиться ІОрая. Він раптово виникає з натовпу і торкається мого плеча. Я не бачила його з початку симуляції, та немаю сили навіть привітатися.

— Так.

— Агов, — він стискає моє плече. — Ти зробила те, що мусила зробити, правда ж? Урятувала нас від рабства в Ерудиції. Вона також це зрозуміє — з часом, коли біль трохи вщухне.

Я не можу навіть кивнути у відповідь. Усміхнувшись до мене, Юрая йде. Кілька безстрашних, проходячи повз, торкаються мене — чи то дякують, чи то хвалять, чи то підбадьорюють. Інші обходять мене по широкому колу, дивлячись підозріливо.

Люди в чорному одязі переді мною зливаються в одну масу. Я спустошена. В мені не залишилося нічого.

Біля мене стоїть Тобіас. Я намагаюся зосередитись, готуючись до його реакції.

— Нам повернули зброю, — каже він, простягаючи мені ніж.

Пхаю його до задньої кишені, боячись зустрітися з Тобіасом очима.

— Можемо поговорити про це завтра, — каже він. Тихо. Коли йдеться про Тобіаса, то тихий голос означає небезпеку.

— Гаразд.

Він кладе руку мені на плечі. Я намацую його стегно і притискаю Тобіаса до себе.

Міцно тримаюся за нього, і ми разом ідемо до ліфта.

В кінці коридору Тобіас знаходить два ліжка. Ми лягаємо, торкаючись головами, та мовчимо.

Коли я переконуюся в тому, що Тобіас заснув, я вислизаю з-під ковдри і йду коридором, повз десятки сплячих безстрашних. Знаходжу двері, що ведуть на сходи.

Піднімаюся нагору, м’язи починають пекти, засапано хапаю повітря, та вперше за останні дні я відчуваю полегшення.

Можливо, я непогано бігаю по рівній місцевості, та сходи — то зовсім інше. На дванадцятому поверсі зупиняюся, щоб розтерти зведені судомою стегнові м’язи і перевести дух. Усміхаюся, відчуваючи жар у ногах і грудях. Біль треба вибивати болем.

Коли я дістаюся вісімнадцятого поверху, враження таке, що ноги в мене желейні. Я шкандибаю, але заходжу до зали, де мене допитували. Нікого немає, та лавки на місці, і крісло, на якому я сиділа. Крізь хмари світить місяць.

Я ставлю руки на спинку крісла. Воно просте, дерев’яне і трохи рипить. Дивно, що настільки проста річ підштовхнула мене зруйнувати одні стосунки й серйозно попсувати інші.

Погано вже те, що я вбила Вілла, що я не встигла швидко зреагувати і прийняти інше рішення. Але ж тепер мені доведеться жити з цим, я картатимуся сама й мене засуджуватимуть інші, й ніколи вже не буде, як колись.

Правдолюби співають хвалу істині, та ніколи не скажуть про її ціну.

Край спинки впивається в мої долоні. Виявляється, я стискаю його дужче, ніж гадала. З секунду я дивлюся на крісло, а потім завдаю його на здорове плече, ніжками вгору. Оглядаю залу в пошуках сходів, та бачу лише амфітеатр, що підіймається до стін.

Доходжу до верхнього ряду лавок і підношу крісло над головою. Підстрибую, штовхаючи його вгору, і воно опиняється на підвіконні. Болем нагадує про себе плече. Не слід було мені смикати пораненою рукою, та зараз треба думати про інше.

Я роблю зусилля, підважуюся на тремтячих руках і нарешті опиняюся на підвіконні. Кілька секунд просто лежу, судомно ковтаючи повітря.

Потім підводжусь і роздивляюся місто. Будівлю огинає висохле річище і зникає вдалині. Над тим болотом простягнувся міст, пофарбований облізлою червоною фарбою. Потойбіч будівлі — пустирище. Важко це уявити, та колись у місті було стільки людей, що вся територія була заповнена.

На мить я дозволяю собі згадати допит. Спустошене Тобіасове обличчя. А потім його гнів, який він притлумив, щоб не звести мене з глузду. Порожній Христинин погляд. Шепіт. «Дякуємо за відвертість». Легко говорити, коли все, що відбувається, не стосується тебе особисто.

Я хапаю крісло і, ледь чутно зойкнувши, викидаю його з вікна. Зойк переростає в крик, а потім — у вереск. Я стою на підвіконні в «Бузувірському базарі» й волаю на всю горлянку, аж пече. Крісло летить униз і нарешті вдаряється об землю, розлітаючись на друзки, наче скляне. Сідаю на підвіконня, притулившись до віконного отвору, і заплющую очі.

І тут я згадую Ала.

Цікаво, скільки він стояв на краю скелі, перш ніж стрибнув у Прірву?

Напевно, довго. Згадував найгірше, що зробив у житті. До речі, він мало не вбив мене. Згадував і найкраще. Хоробрі, героїчні вчинки. А потім вирішив, що втомився. Не жити — існувати. Втомився бути Алом.

Розплющую очі. Дивлюся на ледве помітні внизу уламки крісла. Вперше в житті відчуваю, що розумію Ала. Набридло бути Трис. Я скоїла злочин. Я не можу це виправити. Він став частиною мене.

Я нахиляюся вперед, до вітру, тримаючись за віконний отвір рукою. Ще кілька дюймів — і моя вага потягне мене вниз. І я вже не зможу втриматися.

Але я не можу. Мої батьки пожертвували собою з любові до мене. Втратити своє життя без достатньої причини буде наругою над їхньою жертвою. Незалежно від того, що я накоїла.

«Нехай почуття провини навчить тебе, як чинити наступного разу», — сказав би тато.

«Я люблю тебе. Незважаючи ні на що», — сказала б мама.

Щось у мені бажає випалити батьків з пам’яті, щоб мені більше не довелося їх оплакувати. Та решта мене боїться, ким я можу стати без них.

Перед очима пливе від сліз, і починаю повільно спускатися назад у залу допитів.

В ліжко я повертаюся під ранок. Тобіас уже прокинувся. Він іде до ліфтів, і я рушаю за ним, оскільки знаю, чого він хоче. Ми стоїмо в ліфті, у мене дзвенить у вухах.

Ліфт зупиняється на другому поверсі; мене лихоманить. Дрож починається з рук, потім тремтять передпліччя, плечі, груди, аж поки не труситься все тіло, і я не можу нічого з цим удіяти. Ми стоїмо між ліфтами, просто над символом Правдолюбства — нахиленими терезами. Цей символ витатуйований у Тобіаса посередині спини.

Тобіас довго не дивиться на мене. Стоїть, схрестивши руки на грудях і схиливши голову. Мені уривається терпець. Ще трохи — і я закричу. Мені треба щось сказати, та я не знаю що. Не можу вибачатися, бо всього лише сказала правду і тепер не можу заявити, що збрехала. І виправдання мені немає.

— Ти мені не сказала, — починає він. — Чому?

— Тому що я не... — хитаю головою. — Я не знала, як це зробити.

— Але ж насправді все просто, Трис...

— Так, — киваю я. — Треба підійти і сказати: «До речі, я застрелила Вілла і тепер почуття провини роздирає мене. Може, поснідаємо?» Так це має бути?

Раптом мені уривається терпець. Очі наливаються сльозами.

— Може, спробуєш убити кращого друга і побачиш, що буде?! — кричу я.

Затуляю обличчя руками. Я не хочу, щоб Тобіас знову дивився, як я ридаю. Він торкається мого плеча.

— Трис, — м’яко каже він. — Пробач. Я не кажу, що не розумію тебе... — він на мить замовкає. — Мені хочеться, щоб ти довіряла мені.

«Я довіряю тобі», — думаю я, і слова мало не зриваються з язика. Та це брехня: я не дуже вірю, що він кохатиме мене попри всі мої жахливі вчинки. Тут я нікому не вірю, та це не Тобіасова проблема, а моя.

— Тобі не здається дивним, що про той випадок, коли ти ледь не потонула в акваріумі з водою, я довідався від Калеба, — провадить він.

З досадою змахую пальцями сльози зі щік.

— Є речі ще більш незрозумілі, — намагаюся бути спокійною. — Наприклад, на власні очі побачити матір твого хлопця, яку всі давно вважали мертвою. Або підслухати, як твій хлопець вступає у спілку з позафракційними, та навіть не ділиться цим з тобою.

Він прибирає руку з мого плеча.

— Тож не вдавай, що це тільки моя проблема, — заявляю я. — Можливо, я тобі й не довіряю, але ти мені — також.

— Я гадав, ми поговоримо про це пізніше, — відповідає він. — Чи я мусив сказати тобі все відразу?

Я почуваюся такою збентеженою, що декілька секунд не можу й слова вимовити. Щоки палахкотять.

— Боже мій, Чотири! — кричу я. — Ти не хочеш говорити мені все й одразу, а я мушу?! Невже ти не бачиш, як це безглуздо?

— Для початку не намагайся використовувати моє ім’я, як зброю, — пропонує він, тицяючи в мене пальцем. — По-друге, я не вступав у спілку з позафракційними, а лише обмірковував таку можливість. По-третє, якби ти справді збиралася зізнатися про Вілла, то це була б зовсім інша справа.

— Але я розповіла тобі про Вілла! — кричу я. — І сироватка правди тут ні до чого. Я сама зробила вибір!

— Що?

— Я була при тямі. Хоч і під дією сироватки. Могла збрехати, приховати все від тебе, та я вирішила, що ти заслужив дізнатися правду.

— Добрий спосіб, — скривившись, відповідає він. — На очах у сотень людей! Яка інтимна обстановка!

— А, то я не тільки повинна розповісти тобі про вбивство, а й зробити це в правильній обстановці? — дивуюсь я. — Наступного разу треба заварити чайку, свічки запалити, так?

Тобіас, застогнавши, розвертається і відступає на кілька кроків. Коли він повертається до мене, його щоки вкриті червоними плямами. Я ще жодного разу не бачила його таким.

— Часом з тобою буває дуже важко, Трис, — шепоче він, не дивлячись мені в очі.

Мені хочеться сказати йому, що зі мною і справді нелегко, та без нього минулого тижня я би просто не вижила. Але я просто дивлюся на нього, а у вухах стукотить пульс.

Я не можу сказати: ти мені потрібен. Я не можу потребувати його, крапка.... чи, радше, ми не можемо потребувати одне одного, адже хтозна, скільки ще ми проживемо на цій війні.

— Пробач, — кажу я. Мій гнів наче здимів. — Я б мала бути відвертішою з тобою.

— І все? — супиться він.

— А що ще ти збирався почути?

У відповідь він просто хитає головою.

— Нічого, Трис.

Я дивлюся, як він іде, і всередині мене росте порожнеча, яка, розширюючись, от-от розірве мене на шматки.