Інсургент. Бунтівниця. Книга 2

Розділ 47

Весь час подумки повертаюся до Лінн, намагаючись усвідомити факт смерті, але щоразу відганяю спогад геть. Колись, якщо мене не стратять як зрадницю, або що там для мене задумали нові лідери, я припиню так чинити. А нині я силкуюся звільнити голову від зайвих роздумів, переконати себе в тому, що, крім цієї зали, нічого немає й не буде ніколи. Важко, але я впораюся. Я навчилася боротися з горем.

Невдовзі у вестибюлі з’являються Торі з Гарисоном. Торі, кульгаючи, бреде до крісла. Гарисон прямує за нею.

Позаду них іде безстрашний, несучи на плечі мертву Джанін. На очах ерудитів і зрадників-безстрашних жбурляє її на стіл, як мішок.

Люди тільки ахають і перешіптуються, але ніхто не плаче. Джанін не була лідером, якого оплакуватимуть.

Я дивлюся на її тіло, яке тепер здається набагато меншим, ніж за життя. Вона всього на кілька дюймів вища за мене, і волосся хіба трішки темніше. Зараз вона видається цілком спокійною. Вигляд її мертвого тіла геть не в’яжеться з образом жінки, яку я знала, — жінки без сумління.

Насправді вона виявилася навіть складнішою, ніж я припускала, бо зберігала таємницю, яку вважала жахливою, і не хотіла нікому її відкрити просто в силу збоченого інстинкту самозбереження.

До вестибюлю заходить змокла до рубця Джоанна Реєс: надворі злива. Червоний одяг вкрили яскравіші плямами. Позафракційні тримають Джоанну на прицілі, та, здається, вона їх не помічає.

— Добридень, — вітається вона до Гарисона й Торі. — То саме цього ви прагли?

— Треба ж, лідерка Злагоди виявляє таку ввічливість,— криво усміхається Торі. — А це не йде врозріз із вашими правилами?

— Якби ви знали правила Злагоди, то були б у курсі, що у них немає офіційного лідера, — відповідає Джоанна чемно, але сухо. — Але я більше не у Злагоді, бо покинула фракцію заради того, щоб прийти сюди.

— Еге ж, бачили ми тебе і купку миротворців, що плутаються у всіх під ногами, — пирхає Торі.

— Так, ми робили це навмисно. Якщо під «плутатися під ногами» ви маєте на увазі стати між рушницями і безневинними людьми, то ми врятували чимало життів.

Її обличчя заливає фарба, і я знову думаю, що Джоанна Реєс прегарна, попри шрам на обличчі. Ба навіть завдяки шраму. Як Лінн з її коротко стриженим волоссям, або Тобіас з його пам’яттю про жорстокість батька, яку він носить як броню. Як моя мати в простому сірому одязі.

— Чи не будете ви такі люб’язні, — ядуче посміхається Торі, — доправити у Злагоду одне повідомлення?

— Не хочу я віддавати вам і вашій армії в руки правосуддя, — відповідає Джоанна. — Та замість себе я обов’язково когось пошлю.

— Чудово, — каже Торі. — Тоді передайте їм, що невдовзі буде сформована нова політична система, в якій їх не буде. Ми вважаємо це гідним покаранням за відмову пристати у війні на чийсь бік. Безумовно, за ними залишається обов’язок постачати їжу до міста, та робитимуть вони це під наглядом однієї з керівних фракцій.

На мить мені здається, що Джоанна зараз кинеться на Торі й задушить її. Та вона випростується й стає мовби вища на зріст.

— Це все? — запитує вона.

— Так.

— Чудово. Тоді піду зроблю щось корисне. Ви ж не дозволите нам доглядати цих поранених, так?

Торі похмуро витріщається на неї.

— Але пам’ятайте, — провадить Джоанна. — Часом люди, яких ви гнобите, виявляються сильнішими, ніж ви вважали.

Вона розвертається і виходить з вестибюля.

Щось у її словах чіпляє мене. І сумнівів не маю, що в такий спосіб вона висловила погрозу. Нехай це смішно звучало, та думка продовжує крутитися в моїй голові. Щось тут не так. Вона могла мати на увазі не Злагоду, а інший пригноблений гурт.

Роззираюся на всі боки. Безстрашні, позафракційні.

Я починаю помічати закономірність.

— Христино, — шепочу я. — У позафракційних уся зброя.

Вона теж роззирається, тоді, хмурячись, переводить погляд на мене.

Я згадую, як Тереза забрала пістолет у Юраї, хоча мала свій. Пригадую стиснуті губи Тобіаса, коли я запитала його про вимушений союз безстрашних і позафракційних — він чогось недоговорював.

У вестибюлі з’являється Евелін. Вона йде з величним виглядом, ніби королева, яка повертається на престол. Тобіаса поруч з нею немає. Де він?

Евелін стає біля столу, на якому лежить тіло Джанін Метьюз. До неї кульгає Едвард. Евелін дістає пістолет і стріляє в залишки портрета Джанін.

Западає тиша. Евелін кидає зброю на стіл поряд з трупом.

— Дякую, — каже вона. — Впевнена, вам цікаво дізнатися, що буде далі. Зараз я все вам розповім.

Торі випростується, сидячи на кріслі, й нахиляється до Евелін, наче хоче щось сказати, але та не зважає на неї.

— Система фракцій, яка тривалий час існувала за рахунок знедолених людей, буде знищена, — вимовляє Евелін. — Ми розуміємо, такі зміни важкі для вас, але...

— «Ми»? — ошелешено перепитує Торі. — І що значить «знищена»?

— А це значить, — відповідає Евелін, нарешті подивившись на Торі, — що вашої фракції, яка кілька тижнів тому разом з ерудитами кричала про обмеження постачання позафракційним їжі та предметів першої необхідності, фракції, яка допомогла знищити Альтруїзм, — більш не існує.

Евелін легенько посміхається.

— Якщо ви вирішите підняти проти нас зброю, то маєте змиритися з тим фактом, що у вас її більше немає, — додає вона.

І позафракційні дружно піднімають пістолети. Люди рівномірно розподілені по периметру приміщення і по сходах. Ми оточені.

Все обставлено так елегантно, так розумно, що я мало не регочу.

— Я наказала моїй половині армії забрати у вас зброю по завершенні завдання, — каже Евелін. — Вони успішно впоралися з цим. Дуже шкодую, що мала вести подвійну гру, та ми добре знаємо про вашу звичку жити за правилами фракцій. Ми полегшимо вам вступ у нову епоху.

— Полегшите? — перепитує Торі. Вона підводиться і прямує до Евелін. Та холоднокровно бере зі столу пістолет і наставляє на неї.

— Я голодувала понад десять років не заради того, щоб здатися якійсь каліці-безстрашній, — заявляє Евелін. — Якщо не хочеш, щоб я тебе вбила, сідай назад до своїх колишніх товаришів по фракції.

Всі м'язи на руці Евелін напружені. Її очі не холодні та спокійні, як у Джанін, але такі самі розважливі й цілеспрямовані. Не розумію, як така жінка могла боятися Маркуса. Напевно, тоді вона була іншою. Зараз вона не людина, а гартоване залізо.

Торі декілька секунд стоїть перед Евелін, а потім повертається назад.

— Ті, хто допоміг повалити ерудитів, будуть винагороджені, — провадить Евелін. — Ті ж, хто чинив опір, постануть перед судом і понесуть покарання відповідно до скоєних злочинів.

Останню фразу вона говорить голосніше, і я дивуюся, що її голос заповнює вестибюль.

Раптом відчиняються двері чорного ходу і з’являються Тобіас із Маркусом і Калебом. Ніхто не звертає на них уваги. Та я відразу помічаю Тобіаса, бо звикла всюди шукати його поглядом. Тобіас підходить. На ногах у нього чорні кросівки з хромованими пістонами для шнурків. Він зупиняється біля мене, присідає і торкається мого плеча.

Я очікую, що побачу холодний і впертий погляд.

Та помиляюся.

Евелін щось говорить і далі, а я її вже не чую.

— Ти мала рацію, — шепоче Тобіас, утримуючи рівновагу на носаках. І всміхається. — Я справді знаю, хто ти така. Просто мені треба було нагадати.

Я розтуляю рота — і не можу навіть відповісти.

І тут вмикаються всі вцілілі екрани у вестибюлі, а також проектор на стіні, де раніше висів портрет Джанін.

Евелін замовкає на півслові. Тобіас бере мене за руку і допомагає підвестися.

— Що такс? — вимогливо запитує Евелін.

— Це, — відповідає Тобіас, звертаючись до мене, — інформація, яка змінить все.

У мене підгинаються коліна від полегшення і побоювання.

— Тобі вдалося? — запитую я.

— Це тобі вдалося, — відповідає він. — А я просто змусив Калеба допомогти.

Я обіймаю його рукою за шию і цілую. Він бере моє обличчя в долоні й цілує у відповідь. Я міцно пригортаюся до нього, витискаючи з себе всі таємниці, які ми зберігали одне від одного, всі підозри, які в нас жили. Нарешті.

І тут лунає голос.

Ми розвертаємося до стіни. На екрані — жінка з коротко стриженим каштановим волоссям. Вона сидить за металевим столом у незнайомій кімнаті. Задній план розпливчастий.

— Добридень, — каже вона. — Мене звати Аманда Риттер. У цьому файлі я викладу те, що вам необхідно знати. Я — лідер організації, яка бореться за мир і справедливість. За останні кілька десятиліть боротьба ставала дедалі складнішою, а останнім часом досягла свого апогею. Зараз ви побачите причину.

На стіні з’являються прискорені кадри. Стоїть навколішках чоловік, а жінка з байдужим обличчям приставляє до його чола пістолет.

Оддалік — крихітний повішеник на телефонному стовпі.

Вирва в землі, завбільшки з будинок, вщерть заповнена людськими тілами.

Миготять інші кадри. У пам’яті залишається тільки мішанина плоті та крові, смерті й жорстокості, бездушні порожні обличчя, повні жаху очі.

Коли я відчуваю, що з мене вже годі, — я заверещу, як побачу ще щось, — на екрані знову з’являється Аманда.

— Ви нічого не пам’ятаєте, — каже вона. — Та коли ви думаєте, що так діють терористичні банди або це прояви тиранії, то ви лише частково маєте рацію. На цих кадрах половина людей, які вчиняють зло, були вашими сусідами. Родичами. Товаришами по роботі. Ми ведемо битву не з окремою бандою, ми боремося з людською природою, точніше з тим, на що вона перетворилася.

Ось чому Джанін була готова поневолити свідомість і вбивати людей. Щоб захистити нас від знання. Щоб тримати нас у безпеці й невіданні, в межах паркана.

Якась частина мене це навіть розуміє.

— Тому ви настільки важливі, — провадить Аманда. — Наша боротьба з насильством і жорстокістю лікує симптоми, а не причину хвороби. Ви станете ліками від хвороби.

Щоб ви були в безпеці, ми знайшли спосіб відділити вас від нас. Від наших джерел води, технологій, суспільного устрою. Ми створили ваше суспільство певним чином, сподіваючись, що ви заново відкриєте моральні засади, які більшість із нас утратили. Ми вважаємо, з часом ви змінитеся так, як ми вже не зможемо.

Причина, з якої я залишаю вам інформацію, така: ви самі знатимете, коли прийшов час допомогти нам. Ви усвідомите це, коли серед вас стане більше людей з гнучким розумом. Ви назвете їх дивергентами. Коли їх стане багато, ваші лідери муситимуть наказати Злагоді назавжди відчинити ворота, і ви вийдете з ізоляції...

Саме цього й хотіли мої батьки. Взяти те, чого ми навчилися, і віддати іншим задля їхнього ж блага. Альтруїсти у всьому.

— Цей відеофайл буде заборонений для перегляду всім, крім членів уряду, — каже Аманда. — Ви почнете з чистого аркуша, але не забувайте про нас.

Вона легенько всміхається.

— Я також приєднаюся до вас, — підсумовує вона. — Як і інші, я навмисно зітру собі пам’ять, забуду свій дім і сім’ю. Я стану новою особистістю, з вигаданими спогадами і вигаданою історією життя. Але вам треба переконатися в тому, що я даю вам точні відомості. Тому я назву вам своє нове ім’я.

Вона всміхається ширше, і мені на мить здається, що я її впізнаю.

— Мене зватимуть Едит Прайор, — вимовляє вона. — І я з радістю багато чого забуду.

Прайор.

Відео закінчується. На стіні — лише синє світло проектора. Я стискаю Тобіасову руку, і на мить западає мовчанка — як затамований подих.

А потім вибухає галас.