Інсургент. Бунтівниця. Книга 2

Розділ 17

Тобіас розповідає мені, як усе було.

Коли ерудити вибігли на сходи у вестибюлі, не всі вони піднялися на другий поверх. Одна з жінок натомість побігла аж нагору. Там вона попередила гурт безстрашних, серед яких був Тобіас, щоб тікали пожежною драбиною, яку ще не заблокували зрадники-безстрашні. Безстрашні-втікачі зібрались у вестибюлі й, розділившись на чотири гурти, пішли в атаку, оточивши зрадників, які зосередилися біля ліфтів.

Ті не були готові до організованого опору. Вони думали, що всі, крім дивергентів, будуть без тями. Тому і програли.

Ерудиткою, яка допомогла, виявилася Кара. Старша Віллова сестра.

Зітхнувши, я скидаю куртку й оглядаю плече. На шкірі — металевий кружечок завбільшки з ніготь мізинця. Від нього розходяться навсібіч сині смужки, ніби хтось упорснув мені під шкіру синю фарбу. Насупившись, я хочу віддерти його — і відчуваю гострий біль.

Зціпивши зуби, встромляю туди лезо ножа і підколупую. У мене вихоплюється зойк, на мить темніє в очах. Але я й далі колупаю кружальце, аж воно піднімається над шкірою настільки, що я можу схопити його пальцями. До кружальця приєднана голка.

Мене нудить. Міцно стискаю кружало і щосили смикаю. Вістря виходить. Воно завдовжки з мізинець. Не звертаючи уваги на кров, що цебенить по руці, підношу кружальце до лампи над умивальником.

Якщо судити з синьої рідини у мене на шкірі й на голці, нас чимось обкололи. Але чим? Отрутою? Вибухівкою?

Хитаю головою. Якби нас хотіли вбити, то просто всіх би перестріляли, коли більшість знепритомніла. Тобто накололи нас з іншою метою.

Хтось стукає у двері. Не розумію чому. Я ж у громадському туалеті, зрештою.

— Трис, ти тут? — чую приглушений голос Юраї.

— Так, — відповідаю я.

Юрая вже має трохи кращий вигляд, ніж годину тому. Змив кров з рота, і трохи зійшла блідота з обличчя. Раптом з подивом помічаю, який він гожий: пропорційне тіло й риси обличчя, живі темні очі, бронзова шкіра. Напевно, він завжди був симпатичний, бо в його віці саме так нахабно посміхаються хлопчаки, що знають собі ціну.

Геть не такий, як Тобіас. Тобіасова усмішка завжди має відтінок сором’язливості, ніби він здивований, що на нього взагалі дивляться.

У мене болить горло. Кладу кружальце на край умивальника.

Юрая переводить погляд з мене на голку, потім на моє плече.

— Боляче? — запитує він.

— Не дуже, — відповідаю я. Беру паперовий рушник і стираю кров з руки. — Як інші?

— Марлін сипле жартами, як зазвичай, — розповідає Юрая, посміхаючись ще ширше, й у нього з’являються ямочки на щоках. — Лінн бурчить. Стривай, що це ти витягла? — запитує він, показуючи на голку. — Боже, Трис, у тебе що — нервових закінчень узагалі немає?

— Мабуть, треба перев’язати.

— Та невже? — Юрая хитає головою. — Тобі б до обличчя ще лід прикласти... Всі вже прокинулися, і навколо божевільня.

Торкаюся щелепи — набряк там, де Ерик стукнув пістолетом. Треба помастити маззю, щоб синець не з’явився.

— Ерик мертвий? — запитую я, та не знаю, яку відповідь хочу почути, «так» чи «ні».

— Ні. Правдолюби вирішили надати йому медичну допомогу, — супиться Юрая. — Таке собі гуманне ставлення до полонених. Канг уже особисто його допитує. Нас туди не пустили, щоб не зчинився шарварок.

Хмикаю у відповідь.

— Еге ж, бо ніхто так нічого й не зрозумів, — він спирається на умивальник, стоячи поруч зі мною. — Навіщо ломитися через головний вхід і стріляти тими штуковинами, щоб нас просто вирубало? Чому нас не вбили?

— Не знаю, — відповідаю я. — Єдине, що можу припустити, — їм треба було з’ясувати, скільки серед нас дивергентів, та впевнена, що це не єдина причина.

— Але чому вони зробили це зараз? Тобто спочатку за допомогою контролю свідомості вони спробували створити армію, а зараз що? Не бачу сенсу.

Притиснувши паперовий рушник до руки, я суплюся. Юрая має рацію. Джанін уже отримала армію, то для чого тоді знищувати дивергентів?

— Джанін не хоче просто всіх убити, — повільно кажу я. — Вона вважає, що це нелогічно. Якщо не буде фракцій, суспільство припинить функціонувати. У кожній фракції людей навчають виконувати певні завдання. Вона прагне до тотального контролю.

Дивлюся в дзеркало на своє відображення. На щелепі набряк, на шкірі відмітини від нігтів. Бридота!

— Мабуть, вона планує чергову симуляцію, — веду далі я. — Таку, як і раніше, але їй потрібна гарантія того, що людина або підкориться, або помре.

— Але ж симуляція триває певний час, — міркує Юрая. — І вона зовсім не дієва, коли ти не збираєшся досягти певної мети просто зараз.

— Правильно, — зітхаю я. — Не знаю. Не розумію,— беру в руку голку. — І що це таке? Якщо черговий укол для симуляції, він одноразовий. Навіщо ж було стріляти в нас тими штуками, щоб ми знепритомніли? Це безглуздо.

— Не знаю, Трис, та зараз нам треба щось робити з величезною будівлею, вщерть набитою переляканими людьми. Ходімо зробимо тобі перев’язку... — він на мить замовкає. — Можна тебе дещо попросити? — запитує він по паузі.

— Що саме?

— Не кажи нікому, що я дивергент, — він прикушує губу. — Шона — моя подруга, і я не хочу, щоб вона мене боялася.

— Звісно, — намагаюсь я усміхнутися. — Нікому не скажу.

Не сплю всю ніч, витягуючи голки в людей з рук. За кілька годин уже ні з ким не панькаюсь і безцеремонно щосили смикаю.

Довідуюся, що хлопчика-правдолюба, якого застрелив Ерик, звали Боббі. Сам Ерик у стабільному стані, і з сотень людей у «Бузувірському базарі» лише близько вісімдесятьох уникли уколу. З них сімдесят безстрашних, серед яких Христина. Я міркую над тим, що то за голки, намагаючись мислити, як наші вороги.

Вранці, по завершенні витягання голок, плентаюся до їдальні, на ходу тручи руками очі. Джек Канг оголосив, що опівдні будуть збори, тож, можливо, як поїм, то вдасться нормально подрімати.

До мене підбігає Калеб. Обережно обнімає мене, і я зітхаю з полегшенням. Я вже думала, що допомога брата мені не знадобиться ніколи, але, мабуть, такого не станеться. На мить розслабляюся, і тут за Калебовим плечем бачу Тобіаса.

— З тобою все гаразд? — брат оглядає мене. — Твоє підборіддя...

— Пусте, — відповідаю я. — Просто набряк.

— Я чув, кількох дивергентів устигли знайти і навіть розстріляли. Хвалити Бога, тебе там не було.

— Насправді була. Але вбили тільки одного, — тру перенісся, щоб позбутися головного болю. — Все гаразд. Коли ти сюди прийшов?

— Хвилин десять тому. Разом з Маркусом, — пояснює він. — Як єдиний наш законний представник, він вважав за свій обов’язок перебувати тут. Про напад ми довідалися годину тому. Один з позафракційних побачив, як безстрашні вломилися в будинок, але ці новини дійшли не відразу.

— Маркус живий? — дивуюсь я. Ми не бачили його загибелі, коли тікали зі Злагоди, та я чомусь була переконана, що він мертвий. Напевно, я розчарована, бо ненавиджу Маркуса через його ставлення до Тобіаса. Чи відчуваю полегшення, бо останній з лідерів Альтруїзму ще живий? Цікаво, чи можна відчувати водночас і те, і те?

— Їм з Пітером удалося втекти й повернутися до міста, — відповідає Калеб. Ніякого полегшення від звістки, що Пітер живий.

— І де він зараз?

— Там, де й очікувалося.

— В ерудитів, — констатую я, хитаючи головою. — Що за...

Навіть лайки не можу дібрати, щоб уповні висловити свої почуття. Може, час уже збагачувати свій словниковий запас.

Калеб здригається, а потім киває і торкається мого плеча.

— Ти не голодна? Може, тобі щось принести?

— Так, будь ласкавий, — відповідаю я зворушено. — Я повернуся за хвилинку, гаразд? Маю поговорити з Тобіасом.

— О’кей, — Калеб іде, перед тим потиснувши мені руку. Він прямує до стійок їдальні, що, здається, простягаються на милі. Ми з Тобіасом стоїмо за кілька кроків одне від одного й мовчимо.

— З тобою все гаразд? — нарешті запитує він, наближаючись.

— Як я ще раз відповім на це питання, то мене знудить, — відповідаю я. — Куля в голову не влучила, значить, усе просто чудово.

— У тебе так набрякла щелепа, наче в тебе їжа за щокою. Ти мало не зарізала Ерика, — супиться Тобіас. — І мені не можна тебе запитати, чи все з тобою гаразд?

Я зітхаю. Доведеться розповісти йому про Маркуса. Та мені не хочеться робити це тут, при свідках.

— Атож, усе гаразд.

Тобіасова рука смикається, наче він хоче торкнутися мене, але не зважується. Та раптом передумує, обнімає мене й пригортає до себе.

І мені спадає на думку, що було б дуже добре, коли б собою ризикували інші, а я просто почну поводитись егоїстично, щоби бути поруч з Тобіасом, не роблячи йому боляче. Дуже хочеться ось так тицьнутися йому в шию й забути про все на світі.

— Пробач, що не відразу прийшов на допомогу, — шепоче він, занурившись обличчям у моє волосся.

Я зітхаю і проводжу пальцями по його спині. Я можу стояти поруч з ним, поки не впаду безтямно від утоми. Хоча ні, не можу.

— Мені треба з тобою поговорити, — відхиляюсь я від Тобіаса. — Деінде.

Він киває. Ми виходимо з їдальні. Коли проминаємо одного з безстрашних, той гукає услід:

— Дивіться-но, Тобіас Ітон!

Я вже майже забула про допит — про те, що тепер Тобіасове прізвище знають усі безстрашні.

— Я тут твого татка бачив, Ітоне! Ховатися зібрався? — кричить іще хтось.

Тобіас дерев’яніє, ніби на нього наставили пістолет, а не наговорили прикростей.

— Еге ж, ховатимешся, боягузе?

Декілька людей регочуть. Я хапаю Тобіаса за руку і тягну до ліфта, поки він нічого не накоїв. Бо він запросто може натовкти котромусь із них пику, ба й гірше.

— Я саме збиралася сказати тобі. З Калебом прийшов Маркус, — пояснюю я. — Вони з Пітером утекли тоді зі Злагоди...

— Чого ж ти чекала? — запитує він. Не грубо, але якось дивно, наче не своїм голосом.

— Це не та новина, яку викладають в їдальні.

— Атож.

Ми мовчки чекаємо на ліфт. Тобіас, закусивши губу, дивиться просто себе. Так само він стоїть, поки ми піднімаємося на вісімнадцятий поверх. Там жодної живої душі. Тиша огортає мене м’яко, як Калебові обійми. Заспокоює. Я сідаю на одну з лавок в кінці зали. Тобіас бере крісло, на якому під час допиту сидів Найлз, і ставить його навпроти мене.

— Наче їх два було? — супиться він.

— Еге ж. — відповідаю я. — Але... е-е-е... друге з вікна випало.

— Дивно... — зронює він і сідає. — То що ти хотіла розповісти? Чи тільки про Маркуса?

— Ні, не тільки. З тобою... з тобою все гаразд? — обережно запитую я.

— У мене ж немає кулі в голові, так? — відповідає він, дивлячись на свої руки. — Значить, гаразд. Мені здається, ліпше змінити тему.

— Я хочу поговорити про симуляції, — мовлю я, — але про все по-порядку. Твоя мати вважала, що наступного удару Джанін завдасть позафракційним. Та, як бачиш, вона помилилася, і я не знаю чому. Не схоже, що правдолюби готуються до війни...

— Ну, подумай сама, — суворо уриває Тобіас. — Обдумай детально, як ерудитка.

Я невдоволено дивлюся на нього.

— Що таке? — запитує він. — Якщо це не вийде у тебе, то у решти взагалі немає шансів.

— Гаразд. Ну... просто напасти на безстрашних і правдолюбів наступними — найлогічніше. Адже... позафракційні розсіяні по різних місцях, а ми зібрані в одному.

— Правильно, — погоджується він. — До речі, коли Джанін напала на альтруїстів, вона отримала доступ до всієї інформації, що зберігалася в них. Мама казала, що альтруїсти зібрали інформацію про дивергентів серед позафракційних. Отже, після нападу Джанін дізналася, що серед позафракційних найвищий відсоток дивергентів. Уже точно вищий, ніж серед правдолюбів. А це означає, що атака на них не матиме такого успіху.

— Правильно. А тепер знову розкажи мені про сироватку, — прошу я. — У ній мало компонентів, правильно?

— Два, — киває він. — Власне сироватка, що викликає симуляцію, і передавач. Передавач отримує інформацію з комп’ютера і передає в мозок, отримує інформацію з мозку і передає в комп’ютер. Рідина змінює стан свідомості.

— Передавач розрахований на одну симуляцію? Що відбувається з ним потім?

— Розсмоктується, — відповідає він. — Наскільки мені відомо, ерудитам не вдалося створити передавач, який працював би довше. Хоча симуляція, коли напали на альтруїстів, тривала набагато довше, ніж усі інші, що я бачив.

У мене в голові застрягають його слова «наскільки мені відомо». Більшу частину свого життя Джанін експериментувала з сироватками. Якщо вона й далі полює на дивергентів, то напевно наполегливо продовжує розробляти нові варіанти сироватки.

— До чого ти ведеш, Трис? — запитує Тобіас.

— Ти ж це вже бачив? — показую на пов’язку на плечі.

— Детально не вивчав, — відповідає він. — Ми з Юраєю весь ранок тягали на четвертий поверх поранених ерудитів і зрадників.

Я відсовую пов’язку і демонструю прокол у шкірі. Кров уже не цебенить, а от сині лінії нікуди не поділися. Потім пхаю руку в кишеню та виймаю голку, яку витягла з себе.

— Нас не намагалися убити під час нападу. А стріляли оцим.

Він торкається моєї шкіри, пофарбованої в синій колір. Досі я не помічала, але Тобіас, виявляється, змінився відтоді, як я проходила посвячення. Відпустив маленьку борідку, волосся трохи відросло, тож навіть можна розгледіти його каштановий відтінок.

Тобіас бере в мене з руки кружальце з голкою. Стукає по пластинці.

— Судячи з усього, воно порожнє. Значить, усередині була ця синя рідина, яка тепер у твоїй руці. Що трапилося після влучання голок?

— Нападники кинули циліндри, з яких пішов газ, і всі знепритомніли. Крім мене, Юраї та ще одного дивергента.

Тобіас явно не здивований, і я дивлюся на нього, примружившись.

— Ти знав, що Юрая — дивергент?

— Звісно. Я вів у нього симуляції, — знизує плечима він.

— І не говорив мені?

— Конфіденційна інформація, до того ж небезпечна.

Я відчуваю, як у мені знову закипає гнів. Скільки ще всього Тобіас приховує від мене? Але потім я заспокоююся. Звісно, він не повинен був казати мені, що Юрая дивергент, хоча б із поваги до хлопця. Цілком логічно.

Я прокашлююся.

— Знаєш, ти врятував нам життя. Ерик хотів нас перестріляти.

— Гадаю, годі вже нам рахувати, хто кому і скільки разів урятував життя.

— Гаразд, — відповідаю я, тільки щоб не мовчати. — Потому як ми з’ясували, що майже всі поснули, Юрая побіг нагору попередити інших, а я — на другий поверх. Ерик зібрав усіх дивергентів біля ліфта і став думати, кого з нас візьме з собою. Сказав, що йому дозволили взяти двох. Гадки не маю, навіщо йому взагалі хтось знадобився.

— Дивно, — каже Тобіас.

— Є ідеї?

— Припустімо, за допомогою голки тобі ввели передавач, — відповідає він. — А газ — то аерозольний варіант сироватки. Але навіщо... — між бровами в нього залягає зморшка. — О! Вона просто вирішила всіх приспати, щоб виявити поміж нас дивергентів.

— Гадаєш, єдиною метою нападу було напхати нас передавачами?

Він хитає головою, а потім уважно дивиться на мене. Очі його темно-сині й такі рідні! Здається, що зараз вони поглинуть мене. І мені думається: от було б добре, щоб так і сталося, і тоді я змогла б забратися з цього місця, від усього, що тут відбувається.

— Гадаю, ти вже сама здогадалася, — каже Тобіас. — Але чекаєш, щоб я з тобою посперечався. Я не збираюся цього робити.

— Вони створили передавачі тривалої дії, — нарешті здогадуюсь я.

Він киває.

— Значить, нас приєднали до комп’ютера, щоб проводити симуляції, і не одну, — веду далі я. — Стільки, скільки буде потрібно Джанін.

Тобіас знову киває.

Моє дихання переривається.

— Оце вже кепсько, Тобіасе.

У коридорі, що веде в залу допитів, Тобіас зупиняється і прихиляється до стіни.

— Отже, ти напала на Ерика, — каже він. — Це сталося під час атаки? Чи потім, коли ви були біля ліфтів?

— Біля ліфтів, — відповідаю я.

— Одного не розумію. Коли ти була внизу, могла просто втекти. Натомість кинулася одна в натовп озброєних безстрашних. Певен, що й пістолета не мала.

Стискаю губи.

— Так? — перепитує він.

— Чому ти вирішив, що в мене пістолета не було? — кривлюсь я.

— Після того нападу на альтруїстів ти торкнутися його не могла, — відповідає він. — Я розумію чому — через той випадок з Віллом, але...

— Це тут ні до чого.

— Хіба? — зводить він брови.

— Я зробила те, що мусила.

— Еге ж. Час уже тобі заспокоїтися, — відлипає від од стіни. Коридори в будівлі широкі, тут легко зберігати дистанцію. — Тобі треба було залишитися в Злагоді. Триматися подалі від усього.

— Ні, не треба, — відповідаю я. — Ти вважаєш, що знаєш усе краще за мене? Та ти гадки не маєш. У Злагоді я мало не збожеволіла, а тут нарешті відчула себе... нормальною.

— Дивно, враховуючи, що поводилася ти як причинна, — не розуміє він. — Твій вибір у ситуації, в якій ти опинилася вчора ввечері, — це зовсім не відвага. І навіть не дурість. Манія самогубства. Тобі життя обридло, чи що?

— Ні, не обридло! — огризаюсь я. — Просто хотіла зробити щось корисне.

Кілька секунд він просто дивиться на мене.

— Ти більш ніж безстрашна, — нарешті шепоче він. — Та коли ти прагнеш поводитися, як вони, без причини кидатися сторчголов у бій, боротися з ворогами, плюючи на етичність учинків, — тоді вперед. Я гадав, ти розумніша, та, мабуть, помилився!

Стискаю кулаки.

— Не кривдь безстрашних, — закипаю я. — Вони прийняли тебе, коли тобі нікуди було податися. Довірили важливу роботу. Серед них ти знайшов друзів.

Я спираюся на стіну й опускаю погляд у підлогу. Кахлі по всьому «Бузувірському базару» чорні й білі, скрізь. Тут вони покладені в шаховому порядку. Якщо розслабити зір і дати йому розфокусуватися, то я побачу те, чого не визнають правдолюби, — сірий колір. Можливо, ми з Тобіасом, десь у глибині душі, теж не визнаємо напівтонів.

Відчуваю неймовірну важкість у тілі, аж скелет, здається, не витримує ваги. Наче от-от провалюся крізь підлогу.

— Трис.

Не відриваю очей від підлоги.

— Трис!

Нарешті зводжу погляд.

— Я не хочу втратити тебе.

Стоїмо так ще зо дві хвилини. Я не говорю про те, що в мене на думці. Можливо, він має рацію. Одна моя половина бажає просто загубитися, возз’єднатися з батьками і Віллом, щоб у мене більше через них не краялося серце. А друга половина хоче побачити, що буде далі.

— Отже, ти — її брат? — запитує Лінн. — Тепер ясно, кому дісталися всі добрі гени.

Бачачи Калебову реакцію, я сміюся. Він трохи кривить губи, а очі розширює.

— Коли тобі треба повертатися? — запитую в нього, штовхаючи брата ліктем.

Зуби встромляю в бутерброд, що його він мені приніс. Поруч із Калебом відчуваю якийсь неспокій. Змішані почуття при вигляді жалюгідних решток сім’ї і жалюгідних решток мого життя з безстрашними. Що брат подумає про моїх друзів? І що моя фракція думатиме про нього?

— Скоро, — відповідає він. — Не хочу нікого обтяжувати.

— А я й не знала, що Сюзан змінила ім’я на «Ніхто», — дивуюсь я.

— Ха-ха, — кривляється він.

Здається, коли брат із сестрою кепкують одне з одного — то природно, та це не про нас. В Альтруїзмі не віталася поведінка, яка б могла поставити в незручне становище іншу людину, те саме стосується і піддражнювання.

Відчуваю, з якою обережністю ми спілкуємося, як намацуємо нові шляхи тепер, коли загинули наші батьки, а ми опинилися в різних фракціях. Щоразу, дивлячись на брата, усвідомлюю, що це — остання близька мені людина, єдина на всенькому світі, і я відчайдушно бажаю утримати брата поруч, відчайдушно бажаю скоротити прірву, що розділяє нас.

— Сюзан — ще один перекинчик від Ерудитів? — запитує Лінн, штрикаючи виделкою стручкову квасолю. Юрая з Тобіасом іще стоять у черзі, позаду двох дюжин правдолюбів, які сперечаються, вибираючи харчі.

— Ні, мешкала по сусідству в дитинстві. Вона з Альтруїзму, — відповідаю я.

— У тебе з нею роман? — запитує Лінн Калеба. — Тобі не здається, що це не вельми розумна затія? Тобто, коли все закінчиться, ви опинитеся в різних фракціях, житимете в різних місцях...

— Лінн, ти коли-небудь заткнешся? — втручається Марлін, опускаючи їй руку на плече.

У протилежному кінці зали помічаю Кару і кладу бутерброд на тарілку. Апетит пропав. Дивлюся на неї спідлоба. Вона прямує в кінець їдальні, де за двома столами сидять нечисленні біженці-ерудити. Більшість із них змінили синій однострій на чорно-білий, та не познімали окулярів. Намагаюся переключитися на Калеба, щоб не дивитися на них, але й він уже витріщається на ерудитів.

— У мене шансів повернутися в Ерудицію не більше, ніж у них, — каже він. — Коли все скінчиться, у мене не буде фракції.

Вперше помічаю, з яким сумом він говорить про Ерудицію. Я й не розуміла, як тяжко далося йому рішення залишити їх.

— Може, сядеш коло них? — пропоную я, киваючи в бік біженців-ерудитів.

— Я їх не знаю, — він знизує плечима. — Ти ж пам’ятаєш, я пробув у фракції всього місяць.

Підходить Юрая і гримає тацю на стіл.

— Я підслухав розмову про результати допиту Ерика,— каже він. — Очевидячки, він практично нічого не знає про плани Джанін.

— Що? — перепитує Лінн, виделка її дзвенить, падаючи на стіл. — Як таке може бути?

Юрая знизує плечима й сідає.

— А мене це не дивує, — каже Калеб.

Усі запитально дивляться на нього.

— Що таке? — мовить він, червоніючи. — Просто було б нерозумно довірити всі свої плани одній людині. Набагато розумніше дати по невеличкому шматочку інформації кожному з тих, з ким працюєш. У такому разі, коли тебе хтось зрадить, втрати будуть мінімальні.

— Оце так пак! — вигукує Юрая.

Лінн піднімає виделку і знову береться до їди.

— Чула, у правдолюбів хороше морозиво роблять,— Марлін озирається на чергу. — Ну, типу, «кепсько, звісно, що на нас напали, та принаймні тут десерт дають».

— Мені зразу стало ліпше, — сухо відповідає Лінн.

— Мабуть, воно все одно не такс смачне, як тістечка в Безстрашності, — понуро мовить Марлін. Зітхає, і пасмо попелястого волосся падає їй на очі.

— В нас такі смачнючі тістечка були! — кажу я Калебу.

— А в нас газовані напої класні, — відповідає він.

— Зате у вас не було кручі над підземною річкою,— морщить брови Марлін. — Або приміщення, де можна зустрітися з усіма своїми кошмарами відразу.

— Ні, — відповідає Калеб. — І, чесно кажучи, мене це цілком влаштовувало.

— Тюхтій, — співає Марлін.

— Усі кошмари? — раптом перепитує Калеб, і в нього аж очі спалахують. — А як це відбувається? Тобто, кошмари створює комп’ютер чи сам мозок?

— О Боже, — Лінн схиляє голову на руки. — Почалося.

Марлін заходиться описувати симуляції. Я поринаю в голоси, що лунають довкола мене, і доїдаю бутерброд. Потім, попри дзвін виделок і гудіння од розмов сотень людей, опускаю голову на стіл і засинаю.