Інсургент. Бунтівниця. Книга 2

Розділ 31

Вночі мені сниться не Тобіас і не Вілл, а мама. Ми стоїмо в саду Злагоди, стиглі яблука звисають над самісінькими нашими головами. Тіні від листя візерунком відбиваються на маминому обличчі. Вона в чорному, хоча жодного разу я не бачила, щоб вона носила одяг такого кольору. Мама вчить мене заплітати косу, показуючи, як це робиться, на пасмах власного волосся. Вона сміється, дивлячись на мої невмілі пальці.

Прокинувшись, я дивуюся, чому ніколи не помічала, як у мамі вирує енергія Безстрашності. Невже вона так ретельно це приховувала? Чи я просто не намагалася здогадатися?

Тицяюсь обличчям у матрац, на якому спала. Цього я ніколи не дізнаюся. Принаймні мама не знатиме, що я зробила з Віллом. Мені здається, я б цього не пережила.

Кліпаю очима, намагаючись прочуняти, й тоді, коли йду за Пітером коридором. Я навіть не знаю, спливли хвилини чи секунди.

— Пітере, — звертаюсь я. Горло болить. Напевно, я кричала уві сні. — Котра година?

У нього на руці годинник, але циферблат затулений, тож я не маю змоги підглянути, а він навіть не дивиться на нього.

— Чому саме ти конвоюєш мене? — запитую я. — Хіба немає інших ницостей, у яких ти міг би взяти участь? Тузати цуценят, підглядати за дівчатами, коли вони перевдягаються, абощо?

— Я знаю, що ти зробила з Віллом, сама розумієш, тож не намагайся вдавати кращу за мене, бо сама така.

Коридори відрізняються один від одного тільки довжиною. Я вирішую запам'ятовувати їх, відраховуючи кроки. Десять. Сорок сім. Двадцять дев’ять.

— Ти помиляєшся, — відповідаю я. — Можливо, ми обоє погані, та між нами величезна відмінність. Мені не подобається бути такою.

Пітер тільки гмикає у відповідь, і ми йдемо між лабораторних столів ерудитів. Тепер я розумію, де ми. У тій залі, яку мені показала Джанін. Тут мене стратять. Я починаю тремтіти так сильно, що стукотять зуби. Ступати важко, думати важко. «Це просто зала, — кажу я собі, — звичайне приміщення».

Я така брехуха!

Цього разу в залі є люди. Четверо зрадників-безстрашних стоять в одному кутку; біля металевого столу посередині зібралися двоє ерудитів — темношкіра жінка і літній чоловік у лабораторних халатах — і Джанін. У приміщенні стоїть кілька апаратів, висить купа дротів.

Я не знаю призначення приладів, хіба впізнаю кардіомонітор. Що збирається зробити Джанін, для чого їй знадобився кардіомонітор?

— Кладіть її на стіл, — втомлено каже Джанін. Я секунду дивлюся на сталевий лист, куди мені доведеться лягти. Що як вона передумала і вирішила стратити мене раніше? Що як я помру просто зараз? Пітер хапає мене за руки, я щосили пручаюся.

Та він піднімає мене в повітря, ухиляючись від моїх ніг, якими я хвицаю на всі боки. Потім з розмаху жбурляє мене на стіл. Мені аж дух забиває, та я навмання б’ю кулаком і випадково стукаю Пітера по зап’ястку. Він здригається, та на допомогу вже поспішають інші зрадники-безстрашні.

Один притискає до столу мене за кісточки на ногах, другий — за плечі. Пітер затягує чорні ремені. Я здригаюся від болю в пораненому плечі та припиняю чинити опір.

— Якого біса? — кричу я, піднімаючи голову, щоб подивитися на Джанін. — Ми ж домовилися, співпраця в обмін на результати! Ми домовилися...

— Це аж ніяк не стосується нашої угоди, — відповідає Джанін, дивлячись на годинник. — Це не тебе стосується, Беатрис.

Двері знову відчиняються.

Заходить Тобіас — вірніше, заповзає накульгуючи. Його ведуть зрадники-безстрашні. Обличчя в синцях, шкіра над бровою розсічена. Він не рухається з властивою йому спритністю, не тримається прямо. Мабуть, його покалічили, і я намагаюся не думати про те, як це сталося.

— Що тут відбувається? — хрипко запитує він.

Певно, кричав і зірвав голос.

У мене застрягає грудка в горлі.

— Трис, — вигукує Тобіас і рветься до мене, та не встигає він ступити й двох кроків, як зрадники хапають його. — Трис, з тобою все гаразд?

— Так, — відповідаю я. — А з тобою?

Він киває, але я не вірю.

— Щоб не марнувати часу, містере Ітон, я вигадала логічніший спосіб. Звісно, сироватка правди — ще краща. Та, на жаль, щоб змусити Джека Канга надати її, піде не один день. Правдолюби неохоче віддають її, а я не бажаю витрачати й кількох днів.

Вона підходить зі шприцом у руці. Сироватка сіра. Можливо, новий варіант для симуляції, але я чомусь сумніваюся.

Цікаво, що це може бути. Навряд чи щось хороше, бо Джанін дуже задоволена собою.

— За кілька секунд я введу Трис цю рідину. Впевнена, що тоді твої інстинкти самопожертви візьмуть гору і ти розповіси мені все.

— Що їй треба? — кричу я, перебиваючи Джанін.

— Інформація про укриття позафракційних, — відповідає він, не дивлячись на мене.

У мене розширюються очі. Позафракційні — остання наша надія, оскільки половина безстрашних і всі правдолюби вразливі до симуляцій, а половину альтруїстів знищено.

— Не кажи їй! Я однак помру. Нічого їй не кажи!

— Нагадайте-но, містере Ітон, що відбувається в симуляціях у Безстрашності, — говорить Джанін.

— Тут не урок, — крізь зуби сичить він. — Кажіть, що ви зібралися робити.

— Скажу, коли відповіси на моє просте питання.

— Гаразд, — Тобіас дивиться на мене. — Симуляції стимулюють шишковидну залозу, що відповідає за страх. Викликають відповідні галюцинації, які передаються в комп’ютер, обробляються і досліджуються.

Таке враження, що він давно вивчив цю фразу напам’ять. Можливо, він добре знає процес, адже провів чимало часу, працюючи з симуляціями.

— Дуже добре, — каже Джанін. — Коли багато років тому я розробляла симуляції для Безстрашності, ми з’ясували, що певний рівень збудження перевантажує мозок і людина настільки втрачає глузд від жаху, аж відмовляється сприймати нову обстановку. Це відбувалося, коли ми збільшували концентрацію сироватки, щоб симуляція потужніше управляла людиною. Я пам’ятаю, як таке робити.

Вона постукує нігтем по шприцу.

— Страх, — провадить вона, — набагато сильніший за біль. Не хочеш нічого сказати перш, ніж я зроблю укол міс Прапор?

Тобіас стискає губи.

Джанін устромляє голку.

Все починається тихо з калатання пульсу. Спочатку я не впевнена, що чую саме своє серце, воно занадто гучне, щоб бути моїм власним, та потім розумію, що це воно стукотить дедалі сильніше й швидше.

Виступає піт на долонях і під колінами.

Я судомно хапаю повітря.

Чується вереск

і я

не можу

думати

Тобіас б’ється зі зрадниками-безстрашними біля дверей.

Я чую позаду дитячий вереск, обертаю голову, але бачу тільки кардіомонітор. Стики кахлів на стелі перетворюються на чудовиськ. Повітря наповнює сморід гнилої плоті, мене нудить. Чудовиська набувають чітких обрисів: це птахи — ворони з дзьобами завдовжки мені по лікоть і такими чорними крилами, що, здається, вони поглинають світло.

— Трис, — кличе мене Тобіас. Я відводжу погляд від ворон.

Він стоїть біля дверей, де і був, але з ножем у руці. Повертає вістрям до себе, спрямовує в живіт. Потім торкається вістрям живота.

— Що ти коїш?! Зупинися!

Він усміхається.

— Я роблю це заради тебе.

Всаджує ніж повільно — по сорочці збігає кров. Мене нудить, я смикаюся, намагаючись звільнитися від ременів, що утримують мене на столі.

— Ні, зупинися!

Я б’юся в конвульсіях. У симуляції я б уже звільнилася, а отже, це реальність. Я волаю. Тобіас устромляє ніж по руків’я. Падає на підлогу, і кров швидко розтікається навколо тіла. Птахи-тіні дивляться на нього очима-намистинами і вихором кидаються на Тобіаса. Крізь вир пір’я я бачу його очі: він і досі при тямі.

Птах сідає на пальці, які тримають ніж. Тобіас розтискає їх, і ніж із дзенькотом падає на підлогу. Мені б молитися, що Тобіас загинув, та я така егоїстка! Я не хочу його смерті. Моя спина вигинається, всі м’язи напружуються, горло болить від волання, що триває вічно.

— Заспокійливе, — командує суворий голос.

Знову укол голкою в шию, і серцебиття починає сповільнюватися. Я плачу від полегшення. Кілька секунд я можу тільки ридати.

Але це був не страх. Такого почуття навіть не існує в природі.

— Відпустіть мене, — каже Тобіас. У нього ще хрипкіший голос. Я швидко кліпаю, щоб розгледіти його крізь сльози. У нього на руках червоні сліди — там, де зрадники-безстрашні тримали його, та він не помирає, з ним усе гаразд.

— Я розповім, якщо відпустите.

Джанін киває, і він кидається до мене, хапає мене за руку, торкається волосся. Його пальці мокрі від моїх сліз. Він не витирає їх. Нахиляється і притискається головою до мого чола.

— Укриття позафракційних, — глухо вимовляє він просто мені в щоку. — Дайте карту, я їх позначу.

Порівняно з моєю його шкіра суха і холодна. У мене болять м’язи — мабуть, тому, що я довго пролежала зв’язаною і перебувала під дією сироватки, яку вколола мені Джанін.

Тобіас випростується, тримаючи мої пальці, поки зрадники-безстрашні не підходять до нього і не відтягують від мене. Моя рука падає на стіл. У мене більше немає охоти видиратися. Хочеться тільки спати.

— Поки ти тут... — починає Джанін, щойно вартові виводять Тобіаса. Водянистими очима вона свердлить одного з учених-ерудитів. — Знайдіть його і приведіть сюди. Прийшов час.

Вона знову дивиться на мене.

— Поки ти спатимеш, ми проведемо коротке дослідження твого мозку. Безпечне. Але перед цим... я ж обіцяла надати тобі повну інформацію про процедури. Тож буде чесно сказати тобі, хто саме допомагав мені, — вона посміхається. — Хто сказав мені про три фракції, схильність до яких у тебе виявили, хто пояснив, як найкраще заманити тебе, як вставити в симуляцію твою матір, щоб процес відбувався ефективніше.

Вона дивиться на двері. Дія заспокійливого посилюється, у мене перед очима все розпливається, та крізь наркотичну пелену проступає він.

Калеб.