Інсургент. Бунтівниця. Книга 2

Розділ 22

На землі ницьма лежить Шона. На сорочці розпливлася пляма крові. Поруч сидить навпочіпки Лінн, дивиться на неї й нічого не робить.

— Це я винна, — бурмоче Лінн. — Я не мала стріляти в нього. Не мала...

Я дивлюся на пляму. Куля поцілила Шоні у спину. Не видно, дихає дівчина чи ні. Тобіас прикладає до її шиї два пальці й киває.

— Треба тікати, — каже він. — Лінн, слухай мене. Я понесу її, і їй буде дуже боляче, але це єдиний вихід.

Лінн киває. Тобіас присідає біля Шони, підсовує під неї руки, а потім завдає її на плечі. Шона стогне. Я кидаюся, щоб допомогти йому підняти обм’якле тіло. Горло здавлює, і я кашляю.

Крекнувши від натуги, Тобіас підводиться, і ми йдемо до «Бузувірського базару». Лінн попереду, з пістолетом у руці, я — позаду. Йду задки, щоб вчасно виявити переслідування, але нікого не бачу. Напевно, зрадники-безстрашні відступили, та краще підстрахуватися.

— Агов! — назустріч нам біжить Юрая. — Зік пішов допомогти відвести Джека... о ні! — як стій зупиняється він. — О ні. Шона?

— Не зараз, — уриває Тобіас. — Біжи назад до «Базару», приведи лікаря.

Юрая так і стоїть, витріщившись.

— Юрає! Біжи!

Нам іти менш як півмилі, та через уривчасте дихання Лінн і кректання Тобіаса, який несе заюшену кров’ю Шону, відстань здається нескінченною. Бачу, як з кожним вдихом напинаються м’язи на Тобіасовій спині. Я не чую кроків, тільки калатання власного пульсу. Коли ми доходимо до дверей, здається, що мене зараз знудить, або я знепритомнію, або заверещу на всю горлянку.

Біля входу нас зустрічають Юрая, якийсь ерудит і Кара. Вони розстеляють простирадло, щоб покласти Шону. Тобіас опускає її на підлогу, і лікар одразу ж береться до справи. Розрізає на спині сорочку, і я відвертаюся, бо не хочеться дивитися на рану від кулі.

Тобіас стоїть переді мною з червоним від напруги обличчям. Мені хочеться сховатися в його обіймах, як після останнього бою, хочеться, щоб він пригорнув мене, та він не робить цього, а я про це його не попрошу.

— Я не вдаватиму, що розумію тебе, — каже він. — Та як здумаєш іще раз отак безрозсудно ризикувати своїм життям...

— Я не ризикувала своїм життям. Я намагалася жертвувати, як мої батьки, як...

— Ти — не твої батьки. Ти шістнадцятирічна дівчина...

— Не смій! — крізь зціплені зуби ціджу я.

— ...Яка не тямить, що цінність жертви полягає в її доцільності, а не в марній загибелі! Якщо ти бодай раз так ще зробиш, між нами все скінчено.

Такого я від нього не чекала.

— Ти ставиш мені ультиматум? — шепочу я, щоб більше ніхто не чув.

— Ні, констатую факт, — хитає він головою. Вуста його стиснуті в тонку лінію. — Якщо ти ще бодай раз бездумно наражатимешся на небезпеку без вагомої причини, то перетворишся на адреналінову наркоманку; повір, таких чимало серед безстрашних. Ти житимеш в очікуванні наступної дози, але я тобі в цьому не допомагатиму, — каже він з гіркотою. — Я кохаю Трис-дивергентку, яка приймає рішення, не думаючи про вірність фракції, і не поводиться так, як постановлено у фракції. Але Трис, яка займається самознищенням... Її я не зможу кохати.

Мені хочеться кричати. І не від злості: просто я боюся, що він має рацію. В мене тремтять руки, і я хапаюся за край сорочки, щоб погамувати те тремтіння.

Тобіас притискається головою до мого чола й заплющує очі.

— Я вірю, що ти тут, справжня, — тихо каже він. — Повернися.

Він ніжно мене цілує, і я настільки вражена, що не зупиняю його.

Він іде до Шони, а я стою, розгублена, на одній із чаш терезів символу Правдолюбства.

— Ох і багато ж часу минуло!

Я опускаюся на ліжко навпроти Торі. Нога її лежить на стосі подушок.

— Так, — відповідаю я. — Як почуваєтеся?

— Як підстрелена, — всміхається вона. — Чула, ти теж це пережила.

— Еге ж.

Зараз мені з голови не йде куля в спині Шони. Принаймні в мене і Торі є всі шанси видужати.

— Щось цікавого було на Джековій зустрічі? — питає вона.

— Трохи. Може, з цього приводу скликати збори безстрашних?

— Можу посприяти. Коли робиш безстрашним татуювання, то знаєш майже всіх.

— Атож, — погоджуюсь я. — А ще у вас авторитет колишнього шпигуна.

— Я вже й забула, — пирхає Торі.

— А вам вдалося вивідати щось цінне, коли ви були шпигункою?

— Моє завдання стосувалося Джанін Метьюз, — каже вона. — Як вона проводить дні. І, що важливіше, де вона їх проводить.

— Та вже ж точно не сидить у кабінеті, еге ж?

— Мені здається, Трис, я можу тобі довіряти, — відповідає вона. — Джанін має персональну лабораторію на верхньому поверсі. Просто запаморочливі системи охорони. Коли я спробувала туди вломитися, мене одразу ж викрили.

— Ви спробували туди вломитися? — перепитую я. Вона відводить погляд. — Мені здається, не для того, щоб шпигувати.

— Я вважала, що краще буде, коли Джанін Метьюз більше не існуватиме на цім світі.

На її обличчі з’являється вираз помсти, такий, як тоді, коли вона розповідала про свого брата за фіранкою в тату-студії. До симуляції, яка змусила безстрашних піти в атаку, я б назвала це бажанням справедливості, помстою, та нині певна, що переді мною реальна кровожерливість. Хоч це мене і лякає, та я можу зрозуміти Торі.

І це лякає мене ще більше.

— Я займуся підготовкою зборів, — пропонує Торі.

Безстрашні зібралися між рядами ліжок і матраців та дверима, ручки яких туго зв’язані простирадлом — кращого замка безстрашні вигадати не змогли. Я не сумніваюся в тому, що Джек Канг погодиться виконати вимоги Джанін. Тепер ми тут уже не в безпеці.

— Які умови ? — запитує Торі. Вона сидить на стільці між ліжками, витягнувши перед собою поранену ногу. Запитує вона Тобіаса, але той, здається, не чує її. Стоїть, притулившись до ліжка, згорнувши руки на грудях, і дивиться в підлогу.

Я прокашлююсь.

— Умов три. Повернути ерудитам Ерика. Назвати імена тих, у кого не стрельнули голкою. Віддати ерудитам дивергентів, — оголошую я.

Дивлюся на Марлін. На її обличчі з’являється сумна усмішка. Напевно, хвилюється за Шону, біля якої ще клопочеться лікар-ерудит. З нею Лінн, Гектор, їхні батьки й Зік.

— Якщо Джек Канг укладає угоди з ерудитами, ми не можемо тут залишатися, — каже Торі. — Куди ж нам іти?

Я думаю про пляму крові на сорочці Шони. З сумом згадую сади Злагоди, шелест листя, дотик кори до шкіри. Ніколи не думала, що сумуватиму за тими місцями. Навіть не припускала, що здатна таке відчувати.

На мить заплющую очі, а як розплющую — я тут, у реальності, а Злагода — в моїх мріях.

— Додому, — підводить Тобіас голову. Всі слухають його. — Ми маємо повернути собі своє. Ми знищимо камери стеження в Безстрашності, й ерудити не зможуть наглядати за нами. Час повертатися додому.

Хтось висловлює згоду криком, хтось киває. Безстрашні так усе і вирішують: криками і кивками. У такі моменти ми не окремі люди, а частина цілого.

— Та спершу, — починає Вад, який колись працював із Торі в тату-студії, а зараз стоїть позаду, тримаючись за спинку її стільця, — ми мусимо вирішити, що робити з Ериком. Дозволити йому залишитися тут і повернутися до ерудитів — чи стратити його.

— Ерик — безстрашний, — бере слово Лорен, крутячи на пальці каблучку. — Тому саме ми вирішуємо його долю, а не правдолюби.

Звідусіль лунають згідливі крики. Я несамохіть також долучаю свій голос.

— Відповідно до законів Безстрашності, страчувати мають право лише лідери фракції. Всі п’ять колишніх лідерів опинилися серед зрадників, — оголошує Торі. — Тому прийшов час обрати нових. У законі йдеться, що лідерів має бути більш як один, число має бути непарним. Називайте кандидатури, і в разі потреби ми проголосуємо.

— Ти! — вигукує хтось.

— О’кей, — погоджується Торі. — Ще?

— Трис! — вигукує Марлін.

У мене шалено калатає серце. Дивно, та ніхто з обуренням не перешіптується і не сміється. Кілька людей кивають, так само як коли називали ім’я Торі. Я обводжу поглядом натовп, шукаючи Христину, — вона стоїть, схрестивши руки на грудях і ніяк не реагує на висунення моєї кандидатури.

Мені дуже цікаво, якою я здаюся в їхніх очах. Очевидячки, вони бачать у мені щось таке, чого я не знала сама про себе: сильну і рішучу людину, якою я не можу бути. Чи можу?..

Торі згідливо киває на кандидатуру, запропоновану Марлін, і починає оглядати натовп, сподіваючись почути імена наступних кандидатур.

— Гарисон, — каже хтось. Я не знаю, хто такий Гарисон, аж поки хтось не починає плескати по плечу чоловіка середніх років з білявим «хвостом» через плече, і він усміхається. Я впізнаю його. Це він назвав мене «дівчинкою», коли Торі й Зік втекли від ерудитів і прийшли до нас.

Безстрашні на мить замовкають.

— Я пропоную Чотири, — оголошує Торі.

Крім обуреного шепоту ззаду, ніхто не висловлює незгоди. Після розправи з Маркусом у їдальні його більше не називають боягузом. Цікаво, як би вони зреагували, коли б дізналися, що це був не порив, а цілком прорахований вчинок.

Тепер Тобіас може опинитися там, куди збирався, якщо я не стану на заваді.

— Нам треба обрати трьох лідерів, — каже Торі. — Час голосувати.

Вони б ніколи не висунули мене, якби я не зупинила симуляцію. І, напевно, не висунули б мене, якби я не тицьнула ножем Ерика й не полізла на міст. Що більше в мені шаленства, то популярніша я серед безстрашних.

Тобіас дивиться на мене. Я не можу бути популярна серед безстрашних, оскільки Тобіас має рацію. Я не безстрашна, я — дивергент. Я можу бути ким завгодно — ким сама виберу. Я маю триматися окремо від решти.

— Ні, — протестую я. Прокашлююся, щоб говорити голосніше. — Ні, голосувати не потрібно, бо я знімаю свою кандидатуру.

Торі зводить од подиву брови.

— Ти впевнена, Трис? — запитує вона.

— Так, — відповідаю я. — Я не хочу, я впевнена.

Отак, без суперечок і особливих церемоній, Тобіас стає лідером Безстрашності. А я — ні.