Інсургент. Бунтівниця. Книга 2

Розділ 25

Хтось зробив набіг на кухню безстрашних і відшукав запаси харчів тривалого зберігання, отож перед сном ми отримуємо гарячу вечерю. Я займаю місце за столом, за яким завжди сиділа з Христиною, Алом і Віллом. Відчуваю, як у горлі застрягає грудка: половини з нас уже немає серед живих.

У всьому винна я. Пробачила б — і могла врятувати Ала, але ж я затялася. Зберегла б ясну голову — і Вілл би не помер, але й тут у мене не вийшло.

Не встигаю цілком поринути у свої переживання — Юрая ставить тацю і сідає поруч. На таці тушонка і величезний шоколадний пиріг.

— Звідки? — дивуюсь я, глипаючи на свою тарілку, вміст якої значно скромніший.

— Хтось тільки-но приніс. Знайшов кілька коробок з готовими сумішами і спік, — відповідає він. — Можеш відкусити у мене трошки.

— Трошки? Ти хочеш змегелити все це сам?

— Так, а що? — дивується він.

— Нічого.

Христина сидить навпроти, якнайдалі від мене. Зік ставить перед нею тацю. До нас приєднуються Лінн, Гектор і Марлін. Краєм ока я помічаю рух під столом і бачу, що Марлін поклала долоню на коліно Юраї і вони переплітають пальці. Обоє намагаються поводитися невимушено, та однак часто зиркають одне на одного.

Лінн, яка сидить ліворуч од Марлін, дивиться так, наче лимон укусила. Вона їсть дуже швидко.

— Де пожежа? — підкушує її Юрая. — Як так запихатимешся, то ще знудить.

— Мене й так скоро знудить від того, як ви дивитеся одне на одного, — кривиться Лінн.

У Юраї червоніють вуха.

— Ти про що?

— Ми ж усі не ідіоти. Чом би тобі просто не переспати з нею?

Юрая ошелешено дивиться на неї. Марлін кидає на Лінн сердитий погляд, нахиляється і твердо цілує Юраю в губи, руками пригорнувши його за шию, пальцями ковзаючи йому під комір. Весь горошок, що був на моїй виделці, сиплеться в тарілку.

Лінн відсуває тацю й вискакує з-за столу.

— Що відбувається? — цікавиться Зік.

— І не питай, — відповідає Гектор. — Їй усе не подобається, навіть важко перелічити, що саме.

Марлін і Юрая всміхаються.

Я змушую себе опустити погляд у тарілку. Так дивно бачити двох людей, з кожним з яких знайомишся окремо, а вони раптом стають парою! Хоч я і не вперше з цим стикаюся. Я чую скрегіт — Христина водить виделкою по тарілці.

— Чотири! — вигукує Зік, махаючи рукою. — Ходи сюди, тут є місце.

Тобіас кладе руку мені на здорове плече. Помічаю, що два суглоби на кулаку збиті в кров: рана свіжа.

— Перепрошую, не можу залишитися з вами, — каже він і нахиляється до мене. — Можна тебе на секунду?

Я підводжуся, помахавши рукою всім, але на мене звертає увагу лише Зік, оскільки Христина з Гектором втупилися в тарілки, а Юрая з Марлін тихо розмовляють. Ми виходимо з їдальні.

— Куди ми?

— На потяг, — відповідає Тобіас. — У мене зустріч, і я хочу, щоб ти допомогла мені зрозуміти ситуацію.

Ми йдемо однією зі стежок по краю Ями до сходів, що ведуть у Шпиль.

— Навіщо тобі знадобилася я...

— У тебе краще виходить.

Мені нема чого відповісти. Ми піднімаємося сходами, перетинаємо скляну підлогу. Потім минаємо вогке приміщення, де я проходила свою панораму страху. Судячи зі шприца на підлозі, ним хтось недавно користувався.

— Ти сьогодні був у панорамі страху? — запитую я.

— Чому ти так вирішила? — Тобіас здивовано дивиться на мене темними очима. Він відчиняє двері, й мене огортає літня спека. Вітру немає.

— У тебе збиті суглоби, а приміщенням хтось недавно користувався.

— От і я про це. Ти спостережливіша за інших, — він дивиться на годинник. — Мені сказали сісти на потяг о 8.05. Ходімо.

Мене охоплює надія. Може, зараз він не стане сперечатися, лаятися і все в нас буде, як колись.

Ми підходимо до колії. Востаннє ми тут були, коли Тобіас хотів показати мені, що в таборі Ерудиції повсякчас горить світло, і розповісти, що ерудити планують напасти на альтруїстів. Зараз мені здається, наче в нас відбудеться зустріч із позафракційними.

— У мене відчуття, що ти ухиляєшся від питання,— кажу я.

— Гаразд, — зітхає він, — я проходив через свою панораму страху. Хотів подивитися на зміни.

— І були зміни?

Він прибирає з обличчя пасмо волосся, не дивлячись мені в очі. Я не знала, що в нього така густа чуприна, бо він завжди коротко стригся, як в Альтруїзмі, та зараз волосся відросло сантиметрів на п’ять і затуляє чоло. Тепер він набув грізного вигляду. Він менше вже подібний до того хлопця, яким був раніше і з яким у мене зав’язалися стосунки.

— Так, — відповідає він. — Але кількість та сама.

Чую з лівого боку гудок паровоза, але фари не горять. Поїзд тихо ковзає по рейках, ніби скрадається.

— П’ятий!

Ми біжимо. Відрахувавши п’ятий вагон, я хапаюся за поруччя лівою рукою і щосили підважуюся. Намагаюся закинути ноги, але вони трішечки не долітають і опиняються дуже близько від коліс... скрикнувши й подряпавши коліно об підлогу вагона, залажу досередини.

Тобіас застрибує одразу ж за мною і сідає поруч. Скрегочучи зубами, я тримаюся за коліно.

— Дай подивлюся, — каже він. Задирає холошу джинсів вище коліна. Від його пальців на моїй шкірі залишаються невидимі оку холодні смуги. Мені дуже хочеться схопити його за сорочку, притягнути до себе й поцілувати, пригорнутися до нього. Та я не можу, бо поміж нами виникло дуже багато таємниць.

Коліно кривавиться.

— Ранка неглибока, швидко загоїться.

Я киваю. Біль вщухає. Тобіас підкочує холошу так, щоб не опускалася. Я лягаю і втуплююся в стелю.

— Значить, він досі в твоїй панорамі страху?

Враження таке, ніби у Тобіаса в очах хтось запалив сірника.

— Так, але тепер інакше.

Колись він мені розповідав, що панорама страху не змінювалася відтоді, як він уперше пройшов її. Значить, сталося щось суттєве.

— Нині там з’явилася ти, — хмуриться він. — Замість застрелити жінку, як зазвичай, мені довелося спостерігати твою загибель. І я нічого не міг удіяти.

Його руки тремтять. Як мені його втішити? «Я не збираюся гинути...» Але звідки мені знати? Ми живемо в небезпечному світі, і я не настільки прив’язана до життя, щоб зробити все задля того, щоб вижити. Я не зможу заспокоїти Тобіаса.

— Вони от-от з’являться, — Тобіас дивиться на годинник.

Я підводжуся — й одразу бачу Евелін і Едварда, які стоять біля колії. Вони розганяються заздалегідь і застрибують практично з тією ж легкістю, що й Тобіас.

Едвард посміхається, дивлячись на мене. Сьогодні у нього на оці пов’язка з вишитим на ньому великим синім хрестом.

— Привіт, — каже Евелін так, наче мене не існує, і дивиться тільки на Тобіаса.

— Чудове місце для зустрічі, — мовить Тобіас.

Стемніло, і я бачу тільки чорні силуети будинків на тлі синього неба. Світло є лише в деяких будинках, що туляться до озера й, мабуть, належать Ерудиції.

Поїзд досить несподівано завертає ліворуч, подалі від вогнів Ерудиції, в покинуту частину міста. Уповільнює хід.

— Нам здалося — найбезпечніше, — відповідає Евелін. — Отже, ти хотів зустрічі.

— Так. Я хочу обговорити умови союзу.

— Союзу, — повторює за ним Едвард. — А хто тобі дав право укладати союзи ?

— Він — лідер Безстрашності, — кажу я. — І має право це робити.

Едвард від подиву зводить брови. Нарешті Евелін кидає на мене погляд, та тільки на мить. Усміхнувшись, вона знову дивиться на Тобіаса.

— Цікаво, — запитує Евелін. — Вона також лідер Безстрашності?

— Ні, — швидко відповідає Тобіас. — Вона тут, щоб допомогти мені зрозуміти, можна вам вірити чи ні.

Евелін стискає губи. Якась частина мене хоче задерти носа і вигукнути «Ха!», однак я обмежуюся самовдоволеною посмішкою.

— Певно, що ми згодні на союз... однак за умови виконання декількох умов, — відповідає Евелін. — Гарантоване і рівне представництво в уряді, який буде створено після перемоги над ерудитами. По завершенні атаки — цілковитий доступ до всіх даних ерудитів. Певна річ...

— Що ви збираєтеся робити з інформацією ерудитів? — перебиваю я.

— Звісно, знищити. Єдиний спосіб позбавити ерудитів влади — позбавити їх знань.

Мені відразу хочеться сказати їй, яка вона дурна. Та я залишаю це при собі. Коли б не було симуляцій та інформації, зібраної ерудитами про всі фракції, коли б вони так не зациклилися на технічному прогресі, то не було б і нападу на альтруїстів. Тоді б мої батьки були живі.

Навіть якби нам вдалося прикінчити Джанін, чи можна довіряти іншим ерудитам? Знати, що вони більше на нас не нападуть? Не певна в тому.

— Що ми отримаємо в обмін на виконання умов? — запитує Тобіас.

— Людей для штурму Ерудиції. Рівне число місць в уряді разом з нами.

— Я певен, що Торі вимагатиме права звільнити цей світ від Джанін Метьюз, — тихо каже Тобіас.

А я й не відала, що всі знають про ненависть Торі до Джанін. А може, й не всі. Тобіас може знати про неї таке, про що не здогадуються інші. Та ще й вони обидва лідери, тож Тобіас мусить знати про неї більше.

— Це можна влаштувати, — відповідає Евелін. — Мені байдуже, хто її вб’є. Просто хочу, щоб її не було.

Тобіас дивиться на мене. Мені хочеться пояснити йому, чому в мене настільки суперечливі почуття... чому я більше за інших маю право бажати знищення Ерудиції, але я не знаю, як сказати це, навіть коли б мала на це час. І він розвертається до Евелін.

— Тоді домовилися, — простягає він руку.

Евелін стискає її.

— Нам треба зустрітися за тиждень, — каже вона. — На нейтральній території. Більшість альтруїстів люб’язно дозволили нам перебувати в їхньому таборі й готуватися, поки вони усувають наслідки нападу.

— Більшість, — повторює Тобіас.

Обличчя Евелін кам’яніє.

— Боюся, твій батько й досі має авторитет серед великої кількості альтруїстів. Він порадив їм не зустрічатися з нами, — вона сумно всміхається. — І вони погодилися, як і того разу, коли він наполіг на тому, щоб мене вигнали.

— Вони тебе вигнали? — запитує Тобіас. — Я завжди вважав, що ти пішла самохіть.

— Ні. Як ти можеш здогадатися, альтруїсти були схильні пробачити й забути. Та твій батько має серед них неабиякий вплив, і завжди мав. Я вирішила піти сама, щоб уникнути ганьби публічного вигнання.

Тобіас вражений почутим.

Едвард, який стояв, прихилившись до стіни вагона, випростується.

— Пора! — нагадує він.

— До зустрічі за тиждень, — прощається Евелін.

Поїзд виходить на один рівень з вулицею, і Едвард стрибає. За кілька секунд зникає Евелін. Ми з Тобіасом залишаємося у вагоні, слухаючи, як свистять колеса на рейках. Ми мовчимо.

— Навіщо ти взяв мене з собою, якщо ти в будь-якому разі хотів укласти союз? — сухо запитую я.

— Ти ж мене не зупинила.

— А що мені треба було зробити — руками помахати? — похмуро відповідаю я. — Мені це не подобається.

— Це необхідність.

— Я так не вважаю, — міркую я вголос. — Мусить бути інший спосіб...

— Який? — запитує він, схрещуючи руки на грудях. — Вона тобі просто не подобається. З самого початку не сподобалася.

— Звісно, вона мені не подобається! Вона ж тебе покинула!

— Її вигнали. І коли я вирішу її пробачити, тобі ліпше вчинити так само. Це ж мене покинули, а не тебе.

— Справа серйозніша. Я їй не довіряю і вважаю, що вона хоче тебе використати.

— Не тобі вирішувати.

— Тоді знову запитую, для чого ти мене покликав? — як і він, схрещую руки на грудях. — А, згадала... щоб я оцінила ситуацію. Добре, але те, що тобі не подобається моя оцінка, не означає...

— Я забув, що на твою оцінку можуть впливати емоції. Якби пам’ятав, може, і не взяв би тебе з собою.

— Мої емоції. А як щодо твоїх? Щодо того, що кожен, хто ненавидить твого батька, як і ти, — обов’язково союзник?

— Маркуса це взагалі не стосується!

— Стосується! Тобіасе, він багато знає, і ми мусимо з’ясувати, що саме.

— Знову? Я думав, ми з цим покінчили. Він брехун, Трис.

— Та ну? Тоді й твоя мати теж. Гадаєш, альтруїсти здатні когось вигнати? Я так не думаю.

— Не говори в такому тоні про мою матір.

Бачу попереду світло. Це — Шпиль.

— Гаразд, — підходжу я до краю. — Не буду.

Вистрибую і пробігаю декілька кроків, щоб не заточитися. Тобіас стрибає слідом, але я не даю йому шансу наздогнати мене: прямую до будівлі, спускаюся сходами в Яму і шукаю, де б його поспати.