Інсургент. Бунтівниця. Книга 2

Розділ 14

— Що ти в біса тут робиш? — виклично питає чийсь голос.

Я сиджу на ліжку в коридорі. Я прийшла сюди, але забула для чого, тому просто сіла. Зводжу погляд. Це Лінн, з якою я познайомилася, коли вона наступила мені на ногу в ліфті в хмарочосі Генкока. Зараз вона стоїть поруч і дивиться на мене, здивовано звівши брови. У неї відросло волосся. Воно ще коротке, та її голова вже не схожа на череп.

— Сиджу. І що? — відповідаю я.

— Ну ти й кумедна, — зітхає вона. — Збирай своє манаття. Ти безстрашна, тож настав час поводитися відповідно. Через тебе в нас погана репутація серед правдолюбів.

— Чому?

— Бо ти вдаєш, що не знаєш нас.

— Я просто намагалася допомогти Христині.

— Христина! — пирхає Лінн. — Закохане цуценя. Люди гинуть. На війні це часто трапляється. З часом вона це зрозуміє.

— Еге ж, гинуть, але не завжди їх вбиває найкраща подруга.

— Байдуже хто, — відповідає Лінн. — Ходімо.

Не маю підстав відмовлятися. Підводжуся і прямую за нею коридорами. Вона йде швидко, тож мені доводиться прискорити крок.

— Де твій страшний приятель? — запитує вона.

Кривлюся, наче з’їла кислого.

— Він не страшний.

— Певно, що ні, — посміхається вона.

— Не знаю я, де він.

— Піднімай і його з ліжка. Нам слід забути про цих виплодків союзу Безстрашності й Ерудиції. Ми знову мусимо стати одним цілим.

— Виплодки союзу Безстрашності й Ерудиції — ото вже загнула! — сміюсь я.

Вона штовхає двері, й ми опиняємося у великому приміщенні, схожому на вестибюль. Підлога вимощена чорним мармуром, а посередині красується величезний білий символ, та цей знак затулили ліжка й матраци. Тут тільки безстрашні: чоловіки, жінки й діти. Жодного правдолюба.

Лінн веде мене ліворуч, між рядами ліжок. Дивиться на хлопчиська, десь на кілька років молодшого од нас, який сидить на крайньому ліжку. Він намагається розв’язати вузол на шнурках.

— Геку, доведеться тобі шукати іншу постіль, — каже вона.

— Що? І не сподівайся, — відповідає він, навіть не дивлячись на нас. — Я не нипатиму в пошуках ліжка тільки тому, що тобі забаглося потеревенити зі своєю дурною подружкою.

— Вона мені не подружка! — гаркає Лінн. Я мало не регочу. — Геку, це Трис. Трис, познайомся з Гектором, моїм молодшим братом.

Почувши моє ім’я, хлопчик підводить голову і роззявляє рота.

— Привіт, — вітаюсь я.

— Ти дивергент, — зауважує він. — Мама казала триматися від вас подалі, бо ви небезпечні.

— Атож, великий і страшний дивергент, здатний самою тільки силою думки змусити твою голову луснути,— каже Лінн, тицяючи йому вказівним пальцем поміж очей. — Тільки не кажи, що й справді віриш у ці нісенітниці про дивергентів.

Його обличчя буряковіє. Він виймає частину своїх речей, що лежать купою біля ліжка. Я почуваюсь ніяково, та він швидко перекидає все манаття за кілька матраців од нас — Гектор не збирається йти далеко.

— Я й сама могла, — кажу я, — ну, переспати отам.

— Атож, — посміхається Лінн. — Та він заслужив на таке ставлення. Назвав Зіка зрадником — бовкнув це просто в обличчя Юраї. Не можу сказати, що це неправда, але не треба бути таким козлом. Мабуть, це правдолюби так на нього впливають. Гадає, може говорити все, що йому заманеться. Агов, Мар!

Марлін підводить голову з матраца і широко всміхається до мене.

— Привіт, Трис! — вітається вона. — Ласкаво просимо. Що таке, Лінн?

— Сходи до дівчат по одяг, — просить Лінн. — Тільки не принеси самі сорочки. Треба джинси, білизна, черевики...

— Звісно, — киває Марлін.

Я кладу біля себе ніж.

— Про які «нісенітниці» ти казала? — запитую я.

— Про дивергентів, людей з особливостями мозку. Та годі тобі! — вона знизує плечима. — Знаю, що ти в це віриш, а от я — ні.

— Тоді як ти поясниш мою здатність до самоусвідомлення під час симуляцій? — запитую я. — Або здатність узагалі не піддаватися їм?

— Думаю, лідери фракцій вибирають людей навмання й досліджують на них інші види симуляцій.

— Для чого їм це?

— Відволікають увагу, — відмахується вона. — Зараз усі переймаються тільки дивергентами, як от моя мама, й уже не зважають на інше. Це тільки інший спосіб контролю свідомості.

Вона дивиться на мене, гупаючи носаком по мармуровій підлозі. Цікаво, чи пам’ятає вона, як сама була під контролем під час симуляції?

Я так зосередилася на тому, що трапилося з альтруїстами, що зовсім забула про безстрашних. Сотні людей очутились і зрозуміли, що на них лягло чорне тавро вбивць. Однак злочини вони скоювали не з власної волі.

Вирішую не вступати з нею в суперечку. Якщо вона хоче вірити в змову влади, не впевнена, що я зможу її переконати.

— Я принесла одяг, — підходить Марлін до нашого ліжка. У неї стос чорного одягу до самого підборіддя, і вона з гордістю віддає його мені.

— Лінн, я навіть сестру твою пробила на жалість, щоб вона віддала сукню. То вона аж три принесла.

— У тебе ще й сестра є? — запитую я в Лінн.

— Еге ж. Їй вісімнадцять. Була на посвяченні разом з Чотири.

— Як її звати?

— Шона, — відповідає вона і дивиться на Марлін. — Я ж казала їй, що сукні нам тепер нескоро знадобляться, але вона, як завжди, не слухала.

Я згадую Шону. Вона була серед тих, хто ловив мене на спуску з хмарочоса.

— Битися в сукні куди легше, — каже Марлін, постукуючи пальцями по підборіддю. — Ногами хвицати простіше. Кому яке діло, що ти зблиснеш перед ворогом своєю нижньою білизною, якщо ти з нього дух вибиваєш!

Лінн мовчить, наче визнає думку слушною, просто не хоче в цьому зізнаватися.

— О, зблиснеш нижньою білизною? — запитує Юрая, обходячи ліжко, — Завжди «за».

Марлін тицяє його кулаком в руку.

— Вночі ми збираємося залізти на хмарочос Генкока,— мовить Юрая. — Приходьте всі. О десятій.

— Спуск по тросу? — запитує Лінн.

— Ні. Звичайне спостереження. Ми чули, що в ерудитів цілу ніч горить світло, тому матимемо змогу зазирати їм до вікон. Подивимося, що вони там роблять.

— Я піду, — кажу я.

— Я теж, — відгукується Лінн.

— Що? Ой, я теж, — каже Марлін, усміхаючись до Юраї. — Я йду по харчі. Підеш зі мною?

— Звісно, — відповідає він.

Марлін махає нам рукою, і вони йдуть. Зазвичай вона трохи підстрибує, наче спотикається. Та зараз її кроки плавні, навіть граційні, позбавлені тієї дитячої радості, яку я колись у ній помічала. Що з нею сталося, коли вона перебувала під дією симуляції?

Лінн стискає губи.

— Що? — запитую я.

— Нічого, — відрізає вона й хитає головою. — Просто вони кудись ідуть самі, проти ночі.

— Здається, Юраї знадобиться підтримка всіх його друзів, — кажу я. — Всі ці події, пов’язані з Зіком...

— Еге ж. Кошмар якийсь. Він був з нами, аж раптом... — вона зітхає. — Байдуже, як довго ти вчиш людину бути хороброю, бо ніколи не дізнаєшся, як добре вона засвоїла урок, аж доки не станеться щось серйозне.

Вона пильно дивиться на мене. Ніколи не помічала, що в неї такі дивні очі: карі з золотом. Зараз у неї вже трохи відросло волосся, і ще я завважую різьблений ніс, повняві вуста... Вона прегарна, хоч і не прагне такою бути. Я навіть заздрю їй, та раптом розумію, що, мабуть, Лінн своєї вроди терпіти не може, саме тому й поголила голову.

— Ти хоробра, — каже вона. — Але ти й сама в курсі. Та я хочу, щоб ти знала мою думку.

Вона робить мені комплімент, та я почуваюся так, наче вона мені ляпаса дала.

— Не зіпсуй усього, — додає Лінн.

За кілька годин по тому, як я перекусила і встигла подрімати, я сідаю на край ліжка і міняю пов’язку на плечі. Знімаю футболку, залишаючись у майці. Навколо купа безстрашних, вони перемовляються і регочуться. Щойно закінчую мастити рану, коли чую вибух сміху. Юрая біжить по проходу між матрацами, закинувши на плечі Марлін. Її обличчя розчервонілося, вона махає мені рукою, коли він пролітає з нею повз мене.

Лінн, сидячи на сусідньому ліжку, гмикає.

— І як він тільки може зараз фліртувати?

— А що йому, волочити ноги й супитись? — усміхаюсь я, притискаючи пов’язку до рани. — Може, тобі варто було б у нього повчитися.

— Ще чого, — пирхає вона. — Це ти весь час сльози ллєш. Може, тебе називати Беатрис Прайор — королева трагедії?

Підскакую й тицяю її кулаком у бік. Виходить сильніше, ніж жартома, та слабше, ніж під час бійки.

— Стули пельку, — кажу я.

Навіть не обертаючись, вона штовхає мене в плече й перекидає на ліжко.

— Я не збираюся слухатися зануд.

Та я помічаю її усмішку.

— Готова? — запитує Лінн.

— Куди зібралися? — цікавиться Тобіас. Він проходив між ліжками і став у проході. Я не розмовляла з ним цілий день і тепер не знаю, чи поновиться наше нормальне спілкування, — не знаю, чого чекати.

— На дах хмарочоса Генкока, стежити за ерудитами,— відповідає Лінн. — Хочеш з нами?

Тобіас кидає на мене багатозначний погляд.

— Ні, ще маю справи тут. Будьте пильні.

Киваю у відповідь. Я знаю, чому він не хоче йти. Тобіас уникає висоти. Він торкається моєї руки, на мить мене притримуючи. Я напружуюся. Він не торкався мене від самої сварки. Він відпускає мою руку.

— Ще побачимося, — невиразно бурмоче він. — Не наробіть дурниць.

— Дякую за довіру, — суплюсь я.

— Я не це мав на увазі, — каже він. — Не давай іншим наробити дурниць. Вони тебе послухаються.

Він нахиляється до мене, ніби хоче поцілувати, але в останню мить вирішує не робити цього і прикушує губу. Дрібниця, та однак виглядає так, наче він мене цурається. Намагаюсь не зустрічатися з ним поглядом і біжу за Лінн.

Ми йдемо коридором до ліфтів. Безстрашні вже розфарбували стіни кольоровими квадратами. Для них житло правдолюбів — лабіринт, і вони хочуть нормально орієнтуватися в ньому. Я поки знаю дорогу тільки до головних пунктів — дортуарів, їдальні, вестибюлю й зали допитів.

— Чому люди пішли з Безстрашності? — запитую я. — Там же ж немає зрадників, правда?

— Ні, всі зрадники в ерудитів. А в нас найбільше камер стеження, — відповідає Лінн. — Швидше за все, ерудити мають до них доступ, а шукати камери можна довго, тому ми вирішили просто зникнути.

— Розумно.

— Еге ж, і в нас таке буває.

Лінн тицяє пальцем у кнопку першого поверху. Я дивлюся на наші відображення в дзеркалах на дверях. Вона вища за мене на кілька дюймів, та навіть широкі штани армійського крою й сорочка не приховують її жіночних форм. Видно, що з цим у неї все гаразд.

— Що? — запитує вона.

— Навіщо ти поголила голову?

— Це на посвяченні, — одразу ж випалює вона. — Я шалію від Безстрашності, однак хлопці з нашої фракції не бачать у дівчині серйозного суперника. Мені це набридло, то я вирішила, що не хочу бути зовні як звичайна дівчина. Можливо, тоді вони сприйматимуть мене серйозніше.

— Те, що тебе недооцінюють, ти могла б використати із зиском для себе.

— Отакої? Вдавати, що непритомнієш за першої-ліпшої нагоди? — Лінн закочує очі. — Ти думаєш, я геть позбавлена гідності?

— Я вважаю, що безстрашні не праві, коли відмовляються хитрувати, — кажу я. — Не завжди треба зразу заціджувати людям у пику.

— Може, тобі краще в синє перевдягнутися, — пирхає вона, — коли збираєшся поводитися, як ерудит. До того ж ти вчинила так само, тільки голову не голила.

Я вискакую з ліфта, поки не ляпнула таке, про що жалкуватиму. Лінн швидко відходить, але і заводиться миттю, як більшість безстрашних. А втім, те саме стосується й мене, хіба що я ще й позбавлена першої якості.

Перед дверима походжають кілька безстрашних з великими рушницями, виглядаючи, чи не збирається хто вломитися. Поруч з ними стоять кілька молодших. Юрая, Марлін, Шона — сестра Лінн — і Лорен, яка готувала до посвячення неофітів, що зростали у Безстрашності, достоту як Чотири готував перекинчиків з інших фракцій. Коли вона повертається, її проколоте згори донизу сережками вухо виблискує у сяйві ліхтарів.

Лінн стає коло них, аж я наступаю їй на п’яти. Вона лається.

— Сама чарівність, — зауважує Шона. Вони не надто схожі, за винятком кольору волосся — каштанового, та в Шони коси до підборіддя, як у мене.

— Так-так, я — сама чарівність, завжди про це мріяла,— відповідає Лінн.

Шона обнімає її за плечі. Дивно бачити Лінн разом із сестрою. Бачити, що в Лінн є хтось, з ким вона тримає зв’язок. Шона кидає погляд на мене, і її посмішка згасає, натомість у погляді читається тривога.

— Привіт, — вітаюсь я, оскільки не маю що сказати.

— Здрастуй, — вітається вона.

— О Боже, таж мама й тобі наговорила, — скрикує Лінн, затуляючи обличчя рукою. — Шона...

— Лінн, стули пельку, — гаркає Шона, напружено дивлячись на мене. Так наче щомиті я можу на неї накинутися. Напасти, застосовуючи особливі можливості свого мозку.

— О, Трис, ти знайома з Лорен? — запитує мене Юрая.

— Так, — відповідає Лорен за мене. В неї різкий і виразний голос, мені навіть здається, що вона хоче, щоб Юрая замовк, хоча, схоже, це її природна манера поведінки. — Під час посвячення вона пройшла через мою панораму страху, тому знає мене навіть краще, ніж слід.

— Правда? А я вважав, що в перекинчиків були панорами Чотири, — відповідає Юрая.

— Цього він у житті не дозволить, — хмикає вона у відповідь.

У моєму нутрі аж тепло розливається. Мені він дозволив!

Раптом позаду Лорен помічаю щось синє і придивляюся.

Починається стрілянина.

Скляні двері розлітаються на друзки. На тротуарі з’являються безстрашні з синіми пов’язками на руках. У руках у них дивні пістолети, досі я ще не бачила таких. З цівок вилітають яскраві промені.

— Зрадники! — кричить хтось.

Безстрашні всі як один беруться до зброї. В мене нічого немає, тому я відскакую вбік, ховаюся за їхніми спинами. Скло хрумтить під підошвами. Із задньої кишені виймаю ножа.

Навколо мене люди падають на підлогу. Мої товариші по фракції. Найближчі друзі. Вони мертві чи конають од ран. Вуха закладає від свисту куль.

Я завмираю. Один з блакитних променів зупиняється на моїх грудях. Сіпаюсь убік, аби відскочити з лінії вогню, та не встигаю.

Лунає постріл, і я провалююсь у темряву.