Інсургент. Бунтівниця. Книга 2

Розділ 11

Нас оточують, але наручників не вдягають, просто ведуть до ліфтів. Я кілька разів питаю, за що нас заарештували, але ніхто навіть не дивиться в мій бік. Я здаюся і йду мовчки, як Тобіас.

Ми виїжджаємо на третій поверх, де нас відводять до невеликої кімнати з білою мармуровою підлогою. Вона зовсім порожня, без меблів, тільки лавки під стіною. У кожної фракції є камери, куди садять тих, хто може завдати іншим клопоту.

Двері зачиняються, клацає замок. Ми знову самі.

Тобіас понуро сидить на лавці, а я тупцяю перед ним туди-сюди. Якщо схоче він сказати мені, для чого ми сюди взагалі прийшли, то скаже, тому я не питаю. П’ять кроків уперед, п’ять назад, п’ять кроків уперед, п’ять назад — може, ритмічний рух допоможе мені до чогось дійти.

Якщо ерудити не підкорили правдолюбів, а саме це й сказав нам Едвард, то для чого нас заарештували? Що ми їм поганого зробили?

Якщо ерудити не встигли захопити владу, то єдиний злочин, у якому нас можуть підозрювати, це змова з ними. Але я ж нічого такого не зробила, що можна витлумачити як змову? До болю прикушую нижню губу, аж здригаюся. Я таки дещо зробила. Я застрелила Вілла. Я застрелила ще кількох безстрашних. Вони були під впливом симуляції, але правдолюби або не в курсі, або для них це не виправдання.

— Може, нарешті вгамуєшся? — питає Тобіас. — Я вже сам нервую.

— Я намагаюся заспокоїтися.

Поставивши лікті на коліна, він втуплюється у підлогу між кросівками.

— Рана в тебе на губі свідчить про інше.

Сідаю коло нього, підібгавши коліна й обхопивши їх лівою рукою, права теліпається збоку. Він довго мовчить, і я стискаю коліна рукою дедалі дужче. Мені ввижається, якщо я змалію, буде безпечніше.

— Часом мені здається, ти мені не довіряєш, — каже Тобіас.

— Я тобі довіряю, — відповідаю я. — Звісно, довіряю. Чому ти так подумав?

— Просто є щось, чого ти мені не кажеш. Я зізнався тобі в такому... — він хитає головою. — Я не розповів би цього нікому і ніколи. А з тобою щось відбувається, але ти мовчиш.

— Багато чого відбувається, ти це знаєш, — відповідаю я. — А як щодо тебе? Тобі я можу те саме закинути.

Він торкається моєї щоки, запускає пальці у волосся — й ігнорує моє запитання.

— Якщо це через твоїх батьків, — шепоче він, — просто скажи, я повірю.

Враховуючи місце, де ми перебуваємо, в його очах міг би з’явитися страх через погані передчуття, та його очі темні й нерухомі. Вони змушують мене відчувати, що я в безпечному місці. В місці, де можна зізнатися у вбивстві одного з його найкращих друзів і не боятися Тобіасової реакції.

Кладу свою долоню на його.

— Все через це, — слабким голосом відповідаю я.

— Гаразд, — каже він і торкається моїх вуст своїми. Від почуття провини в мене аж у животі млоїть.

Двері відчиняються. З’являються люди. Ці двоє з пістолетами: темношкірий правдолюб старшого віку й жінка-безстрашна. А потім заходить Джек Канг, представник правдолюбів ув уряді.

За мірками фракцій, він молодий лідер, йому всього лише тридцять дев’ять років. Щоправда, для безстрашних то не має значення. Наприклад, Ерик очолив Безстрашність у сімнадцять. Та, скоріше за все, саме в цьому полягає причина, з якої інші фракції не сприймають усерйоз наші думки й наші рішення.

Джек симпатичний, з короткою чорною чуприною, високими вилицями і теплим поглядом розкосих, як у Торі, очей. Та попри приємну зовнішність, його ніхто не називає чарівним — імовірно, тому, що він правдолюб, а в них чарівність вважається знаряддям облуди. Я сподіваюся, він скаже нам, що відбувається, не гаючи часу на люб’язності. Нині час коштує дорого.

— Мені доповіли, що ви здивувалися тому, що вас заарештовано, — каже він низьким, але на диво невиразним голосом, який, здається, не відлунюватиме навіть у порожній печері. — Ваша поведінка свідчить про те, що або проти вас висунуто помилкове звинувачення, або ви вдаєте невинність. Єдиним...

— У чому нас звинувачують? — перебиваю я його.

— От його звинувачують у злочинах проти людяності, а ти — його спільниця.

— Злочини проти людяності? — озивається явно розлючений Тобіас. — Які це злочини?

— Ми бачили відеозапис атаки. Ти керував симуляцією, — відповідає Джек.

— І звідки у вас запис? Ми ж забрали диск з даними,— каже Тобіас.

— Ви взяли тільки копію. Повний відеозапис із Безстрашності поширили на інші комп’ютери по всьому місту, — відповідає Джек. — Ми бачили, як ти керував симуляцією, а потім мало не забив до смерті її, поки вона не здалася. Тоді ви раптом швиденько помирилися, як двоє закоханих, і зрештою вкрали жорсткий диск. Єдине цьому пояснення таке: симуляцію було завершено, тож ви не хотіли, щоб запис потрапив до наших рук.

Я ледь стримуюся, щоб не розреготатися. Мій єдиний героїчний вчинок, що його я вважала найвартіснішим у житті, перекрутили так, наче я працювала на ерудитів.

— Симуляція не закінчилася, — кажу я. — Це ми її зупинили, ви...

Джек піднімає руку.

— Байдуже, що ви скажете зараз. Ви розкажете правду на допиті з застосуванням сироватки правди.

Якось Христина розповідала мені про цю штуку. Вона зізналася, що найскладніше в посвяченні правдолюбів — укол сироватки правди. Тоді доводиться відповідати на особисті питання перед усіма членами фракції. Мені вже й так зрозуміло, що ніяких уколів я не хочу.

— Нізащо, — обурено хитаю я головою.

— Ти маєш що приховувати? — зводить Джек брови.

Я хочу відповісти йому, що всі, хто має бодай краплю гідності, мають і що приховувати від інших, та не хочу викликати підозр. І просто хитаю головою.

— Гаразд, — він дивиться на годинник. — Вже за полудень повернуло. Допит відбудеться о сьомій вечора. Підготуватися до нього неможливо, адже під впливом сироватки ви нічого не зможете приховати.

Розвернувшись на закаблуках, він виходить.

— Який люб’язний пан! — іронізує Тобіас.

Незабаром гурт озброєних безстрашних супроводжує мене в душ. Я не кваплюся, тримаючи руки під гарячою водою, поки вони не червоніють, і роздивляюся себе в дзеркало. Коли я жила в альтруїзмі, мені не дозволялося часто дивитися в дзеркало, а за три місяці, гадаю, людина може сильно змінитися. Та мені вистачило й кількох днів.

Я видаюся старшою. Можливо, через коротке волосся або через те, що всі нещодавні події відбилися на моєму обличчі й застигли машкарою. Хай там як, я завжди вважала, що непогано було б уже перестати виглядати дитиною. Та зараз у мене чомусь застрягає грудка в горлі, бо я вже не та дівчинка, яку знали мої батьки. І вони вже ніколи не побачать, якою я тепер стала.

Відвертаюсь і обома долонями штовхаю двері в коридор.

Коли безстрашні приводять мене назад у камеру, я застигаю в дверях. Тобіас достоту такий, як того дня, коли я вперше його зустріла. Чорна футболка, коротка чуприна, жорсткий погляд. Його вигляд завжди доводив мене до шалу. Пригадую, як узяла його за руку, коли ми вийшли з тренувального залу, — всього на кілька секунд, — і як ми сиділи на скелях, і мене охоплює туга за минулим.

— Хочеш їсти? — запитує Тобіас. Дає мені бутерброд з тарілки.

Беру бутерброд і сідаю. Головою притуляюся до Тобіасового плеча. Залишається тільки чекати, що ми й робимо. З’їдаємо все. Сидимо, аж потомилися. Нарешті лягаємо на долівку, плечима торкаючись одне одного, й дивимося в білу стелю.

— Що саме ти боїшся розповісти? — запитує він.

— Усе. Не хочу це знов пережити.

Він киває. Я заплющую очі та вдаю, що заснула. В кімнаті немає годинника, і я не знаю, скільки ще залишилося до допиту. Та я відчуваю, що вечір неминуче наближається, секунди тиснуть, вчавлюючи мене в мармурові кахлі підлоги.

Може, час швидше спливав би, коли б не відчуття провини. Я знаю правду, та заховала її дуже далеко, навіть від Тобіаса. Можливо, мені не варто боятися, а відвертість полегшила б моє життя.

Мабуть, я й справді засинаю, бо аж здригаюся, почувши рипіння дверей. Заходять кілька безстрашних. Одна з дівчат кличе мене на ім’я. Це Христина розштовхує інших і кидається до мене в обійми. Її пальці впиваються просто в рану на плечі, і я скрикую.

— Кульове поранення, — пояснюю я. — У плече.

— О Боже! Вибач, Трис, — каже вона, відпускаючи мене.

Вона теж не схожа на ту Христину, яку я знала. Стрижка коротка, як у хлопчика, шкіра радше сіра, ніж брунатна. Христина всміхається до мене, та очі в неї не такі — втомлені. Намагаюся всміхнутися у відповідь, та надто вже хвилююся. Христина буде на допиті. Вона почує, що я зробила з Віллом. І ніколи не пробачить мене.

Якщо тільки я не впораюся з сироваткою...

А чи хочу я цього насправді? Щоб цей жах гнив усередині мене вічно?

— З тобою все гаразд? Почула, що ти тут, і зголосилася відвести тебе, — каже вона, коли ми виходимо з камери. — Я знаю, що ти не зрадниця.

— Зі мною все нормально. Дякую за довіру, — відповідаю я. — Ти як?

— О, я... — вона замовкає і прикушує губу. — Тобі ніхто не говорив... тобто, можливо, зараз не час, але...

— Що? Що таке?

— Вілл під час атаки загинув.

Вона стривожено дивиться на мене і чекає. Чого саме?

Ох! Я б не мала показувати, що знаю про смерть Вілла, мала б удати, що емоційно реагую на звістку, та не зможу зробити це переконливо. Краще визнати, що я все знаю. Та як це пояснити, не розповідаючи всього?

Мені стає зле. Я швидко метикую, як ліпше обдурити найкращу подругу.

— Я бачила, — кажу я. — На моніторі, коли була в диспетчерській. Мені дуже шкода, Христино.

— О, — відповідає вона і киває. — Ну... добре, що ти в курсі. Не хотілося таку новину розповідати тут, при всіх.

Короткий смішок. Мигцем усмішка. Та вони вже не такі, як раніше.

Ми заходимо в ліфт. Я відчуваю Тобіасів погляд. Тобіас знає, що я збрехала про монітор. Дивлюся просто себе, вдаючи, що не згораю від сорому.

— Не турбуйся щодо сироватки, — шепоче Христина. — Це легко. Ти мало що тямиш, коли перебуваєш під її впливом. Усвідомлюєш, що вибовкала, тільки по завершенні її дії. Я змалечку проходила це випробування, у правдолюбів це нормальна практика.

Решта безстрашних у ліфті перезираються. За нормальних обставин хтось та й вишпетив би її за такі розмови про фракцію, але наші обставини ненормальні. За нормальних Христині навряд чи довелось би конвоювати найкращу подругу на публічний допит за підозрою у зраді.

— З рештою все гаразд? — запитую я. — Як там Юрая, Лінн, Марлін?

— Всі тут, крім Зіка, Юраїного брата, він з іншими безстрашними, — відповідає вона.

— Що?

Зік, який застібав на мені стропи там, на даху хмарочоса, — зрадник?

Ліфт зупиняється на верхньому поверсі, й усі виходять.

— Розумію, — каже вона. — Ніхто не очікував.

Вона бере мене під руку і тягне до дверей. Ми йдемо коридором з чорною мармуровою підлогою. Напевно, у штаб-квартирі правдолюбів дуже легко заблукати, оскільки тут усе однакове. Проходимо ще один коридор і подвійні двері.

Зовні «Бузувірський базар» — проста прямокутна будівля з вузьким виступом по центру. Зсередини цей виступ виявляється величезним приміщенням заввишки у три поверхи, з порожніми отворами в стінах замість вікон. У вікнах нагорі бачу темне беззоряне небо.

Тут біла мармурова підлога з чорним символом правдолюбів по центру. На стінах світяться ряди тьмяних жовтих ліхтарів, осяваючи приміщення. Відлунює кожен звук.

Уже зібрались більшість правдолюбів і всі безстрашні. Деякі з них сидять на лавках зі спинками, що розташовані по периметру, та не всім вистачає місця, тож деякі стали навколо емблеми правдолюбів. У центрі символу, між чашами нахилених терезів, стоять два крісла.

Тобіас бере мене за руку, і ми сплітаємо пальці.

Охоронці-безстрашні виводять нас на середину зали, і присутні зустрічають нас перешіптуванням і обуреними вигуками. Бачу Джека Канга на лаві в першому ряду.

Наперед виступає старий темношкірий чоловік з чорною коробкою в руках.

— Мене звати Найлз, — каже він. — Я вас допитуватиму. Ти... — він показує на Тобіаса, — ти будеш перший. Будь ласка, підійди...

Перш ніж відпустити мою руку, Тобіас стискає її, а потім я залишаюся з Христиною, на краю емблеми Правдолюбства. Повітря тут тепле, надворі гарний літній вечір, та мені стає холодно.

Найлз бере коробку з двома шприцами: один для Тобіаса, один для мене. Дістає з кишені антисептичну серветку і пропонує Тобіасу. Зазвичай у Безстрашності цим не переймаються.

— Укол робиться в шию, — каже Найлз.

Тобіас протирає шию серветкою. Чую тільки шурхіт вітру. Найлз ступає крок уперед, устромляє голку шприца Тобіасу в шию, і у вену йому потрапляє тьмяна синювата рідина. Востаннє Тобіасу робила укол Джанін, яка ввела його в нову симуляцію — таку, що діє навіть на дивергента, принаймні вона так вважала. Тоді я думала, що втрачаю його назавжди.

Я здригаюся.