Інсургент. Бунтівниця. Книга 2

Розділ 12

— Я поставлю тобі ряд простих питань, щоб ти адаптувався до сироватки. Тим часом вона подіє остаточно, — починає Найлз. — Отже. Як тебе звати?

Тобіас сидить згорблений, з похиленою головою, неначе тіло його обважніло — тримати неможливо. Нахмурившись і посовавшись на кріслі, він цідить крізь зуби:

— Чотири.

Напевно, під дією сироватки правди не можна брехати, але можна вибирати, яку версію правди викласти. Чотири — його ім’я і не ім’я водночас.

— Це прізвисько, — каже Найлз. — Яке твоє справжнє ім’я?

— Тобіас.

Христина штовхає мене ліктем.

— Ти знала?

Я киваю.

— Як звати твоїх батьків, Тобіасе?

Хлопець розтуляє рота, щоб відповісти, та потім зціплює зуби, наче хоче завадити словам вилетіти.

— Який стосунок це має до справи? — запитує він.

Правдолюби перешіптуються, дехто кривиться. Звівши брову, я дивлюся на Христину.

— Дуже важко не відповісти на питання відразу, перебуваючи під дією сироватки правди, — зауважує вона. — У нього дуже сильна воля. І є що приховувати.

— Можливо, раніше це не мало стосунку до справи, Тобіасе, та зараз, коли ти пручаєшся і не відповідаєш на запитання, має, — провадить Найлз. — Будь ласка, назви імена твоїх батьків.

— Евелін і Маркус Ітони, — відповідає Тобіас, заплющивши очі.

Прізвище — всього лише додаток, потрібний для ідентифікації, скажімо, в офіційних документах. Коли ми одружуємося, хтось із подружжя бере прізвище другого, або обидва беруть нове. З родини у фракцію ми переходимо з прізвищами, та рідко згадуємо їх.

Але Маркусове прізвище знають усі. Це стає зрозуміло з галасу, що здіймається в залі. Всі правдолюби знають Маркуса як найвпливовішого члена уряду, деякі з них читали і поширювані Джанін статті щодо його жорстокості до сина. Це була єдина правда зі всього сказаного нею. А тепер усі знають, Тобіас — його син.

Тобіас Ітон — ім’я, що вселяє повагу.

Найлз чекає, аж усі вгамуються, і провадить:

— Отже, ти перейшов до іншої фракції, так?

— Так.

— З Альтруїзму до Безстрашності?

— Так, — різко відповідає Тобіас. — Невже не очевидно?

Я прикушую губу. Йому треба заспокоїтися — він зраджує, що має таємниці. Що більший опір він чинитиме, то наполегливіше розпитуватиме Найлз.

— Ми маємо визначити, кому ти зберігаєш вірність,— каже Найлз. — Тому я змушений поставити запитання. Чому ти змінив фракцію?

Тобіас гнівно дивиться на Найлза, але мовчить. Час спливає в цілковитій тиші. Що більше він намагається протистояти сироватці, то важче йому це дається. Він червоніє, дихає часто й важко. Подробиці його дитинства мають зберігатися в таємниці, він не бажає їх розкривати. Правдолюб жорстокий, бо змушує його відповідати, позбавляє свободи вибору.

— Це жахливо, — вражено кажу Христині. — Так не можна!

— Що не можна? — дивується вона. — Це ж просте запитання.

— Ти не розумієш, — хитаю я головою у відповідь.

— Ти й справді дуже через нього переймаєшся, — усміхається вона.

Я уважно спостерігаю за Тобіасом, тож мовчу.

— Запитую знову. Важливо, щоб ми знали, наскільки ти вірний обраній тобою фракції, — каже Найлз. — Чому ж ти перейшов до Безстрашності, Тобіасе?

— Щоб захиститися, — відповідає Тобіас. — Я змінив фракцію, щоб захиститися.

— Захиститися від кого?

— Від батька.

Розмови в залі змовкають, тиша зловісніша за бурмотіння, що їй передувало. Чекаю на продовження від Найлза.

— Дякую за відвертість, — каже Найлз. Усі правдолюби ледве чутно підхоплюють його слова. «Дякуємо за відвертість», — лунає зусібіч, з різною гучністю, на різні голоси, і я вже не злюся. Ця похвала змушує Тобіаса розслабитися і розкрити найстрашніші таємниці.

Можливо, це не жорстокість, а бажання зрозуміти — саме це спонукає правдолюбів чинити так. Та від цього я й на крапелиночку не перестаю боятися сироватки правди.

— Тобіасе, чи відданий ти фракції, в якій зараз перебуваєш? — запитує Найлз.

— Я відданий тим, хто не підтримує напад на Альтруїзм, — відповідає Тобіас.

— Коли вже про це зайшла мова, то, гадаю, нам слід зосередитися на подіях того дня, — каже Найлз. — Що ти пам’ятаєш з того, коли ти перебував під впливом симуляції?

— Спочатку я не був під впливом симуляції, — відповідає Тобіас. — Вона не спрацювала.

— Що значить не спрацювала? — з посмішкою запитує Найлз.

— Однією з визначальних характеристик дивергентів є те, що їхня свідомість стійка до симуляцій, — відповідає Тобіас. — Я — дивергент, а тому симуляція не спрацювала.

Знову чути перешіптування. Христина штовхає мене ліктем.

— Ти теж? — шепоче вона, нахилившись до мого вуха. — І тому ти не поринула в безтяму ?

Мовчки дивлюся на неї. Останні кілька місяців я боялася слова «дивергент», боялася, що хтось довідається про мене. Та нині вже мені не вдасться приховувати це. Я киваю.

Вона витріщає очі. Важко сказати, що відбивається на її обличчі. Потрясіння? Страх? Захват?

— Ти знаєш, що це означає? — запитую я.

— Чула в дитинстві, — шанобливо відповідає вона. Значить, захват. — Це було, наче фантастичне оповідання,— шепоче вона. — «Серед нас є люди з винятковими здібностями!» Щось на кшталт такого.

— Ніякої фантастики тут немає, і взагалі нічого особливого немає, — заявляю я. — Це як симуляція в панорамі страху: перебуваючи в ній, ти усвідомлюєш себе й отримуєш можливість керувати симуляцією. У мене так відбувається в будь-якій симуляції.

— Трис, це неможливо, — дивується вона, беручи мене за лікоть.

Стоячи в центрі зали, Найлз підносить руки, намагаючись утихомирити присутніх, та люди й далі шепочуться. Дехто відчуває жах, хтось налаштований вороже, а решта — захоплені, як Христина. Нарешті Найлз підводиться.

— Якщо ви не замовкнете, вас попросять розійтися! — вигукує він.

Всі замовкають, і Найлз сідає.

— Що ти мав на увазі, кажучи про здатність «чинити опір симуляції»? — запитує він.

— Зазвичай це означає, що ми продовжуємо усвідомлювати себе під час симуляції, — пояснює Тобіас. Йому явно простіше відповідати на питання, що не стосуються почуттів. Він узагалі не схожий на людину, що перебуває під дією сироватки правди, хоча згорблена спина і блукаючий погляд свідчать про протилежне. — Симуляція, використана для атаки на Альтруїзм, була трохи іншого роду. З іншою сироваткою і передавачами дальньої дії. Мабуть, на дивергентах передавачі не спрацювали, оскільки того ранку я прокинувся при тямі.

— Ти сказав, що спершу не потрапив під вплив симуляції; поясни докладніше.

— Я мав на увазі, що мене викрили і відвели до Джанін. Вона вколола мені нову сироватку, спеціально призначену для дивергентів. У тій симуляції я також перебував при тямі, та нічого доброго з цього не вийшло.

— Відеозйомка з диспетчерської Безстрашності свідчить, що ти керував симуляцією, — похмуро каже Найлз. — Як ти можеш це пояснити?

— Коли триває симуляція, очі бачать навколишній світ, але мозок його не сприймає. Однак на певному рівні мозок розуміє, що людина бачить і де перебуває. Суть нової симуляції полягає в тому, що вона зчитувала мої емоційні реакції на зовнішні подразники, — чеканить Тобіас, на кілька секунд заплющуючії очі. — А потім змінювала моє сприйняття подразників, тобто ворогів перетворювала на друзів і навпаки. Я вважав, що припиняю роботу симуляції, а насправді викопував накази ззовні, керуючи нею.

Христина киває, слухаючи його слова. Мені стає спокійніше, коли я бачу, що більшість людей роблять те ж саме. Ось у чому перевага сироватки правди, розумію я. Зізнання Тобіаса незаперечні.

— Ми бачили відеозапис того, що відбувалося в диспетчерській, — каже Найлз. — Усе дуже дивно. Будь ласка, опиши нам той випадок.

— Хтось вбіг у диспетчерську, і я думав, що це воячка-безстрашна, яка хоче завадити мені знищити симуляцію. Я почав битися і... — Тобіас здригається. Йому дуже важко. — Коли дівчина припинила чинити опір, я розгубився. Я б розгубився навіть при тямі. Чому вона здається? Чому не вбиває мене?

Він оглядає натовп, поки не зупиняє очі на мені. Моє серце калатає, пульс б’ється в горлі, б’ється у щоках.

— Я досі не розумію, — тихо каже він, — звідки вона знала, що це спрацює.

Пульс б’ється у кінчиках пальців.

— Мабуть, емоційний конфлікт порушив дію симуляції, — провадить він. — Я почув знайомий голос. І це допомогло мені подолати симуляцію.

В мене пече в очах. Я намагалася не згадувати ту мить, коли вирішила, що назавжди втратила його і зараз помру. Єдине, чого я тоді хотіла, — відчути його серцебиття. Намагаюся не думати про це й зараз. Кліпаю, щоб приховати сльози.

— Аж нарешті я впізнав її, — каже він. — Ми повернулися в диспетчерську і зупинили симуляцію.

— Як звали ту дівчину?

— Трис, — каже він. — Тобто Беатрис Прайор.

— Ви були знайомі раніше?

— Так.

— Звідки ти її знаєш?

— Я був її інструктором на посвяченні, — каже він. — А тепер ми разом.

— У мене останнє запитання, — мовить Найлз. — У Правдолюбстві, перш ніж когось приймають до спільноти, людина мусить розкритися цілковито. Враховуючи непередбачувану ситуацію, в якій ми опинилися, ми вимагаємо від тебе того самого. Отже, Тобіасе Ітон, про що ти найбільше шкодуєш?

— Я шкодую... — Тобіас схиляє голову і зітхає. — Я шкодую про свій вибір.

— Який?

— Безстрашність, — каже він. — Я природжений альтруїст. Хотів піти з Безстрашності, стати позафракційним, та коли зустрів її... відчув, що, можливо, бодай якась буде користь із мого вибору.

«Її».

На мить у мене таке враження, ніби я бачу іншу людину в Тобіасовій шкурі — людину, чиє життя аж ніяк не таке просте, як мені здавалося. Він хотів піти з Безстрашності, та залишився через мене. Цього він ніколи не розповідав.

— Вибрати Безстрашність тільки для того, щоб утекти від батька, — то вияв слабкодухості, — провадить він. — Я шкодую про свою слабкодухість, бо це означає, що я не гідний своєї фракції, і я завжди шкодуватиму про це.

Я чекаю, що безстрашні вибухнуть обуреними криками або схоплять крісло й віддубасять його до крові. Вони здатні й не на такі необдумані вчинки. Але ж ні. Вони стоять у мертвій тиші, з кам’яними обличчями, дивлячись на хлопця, який не зрадив їх, але ніколи не відчував, що по-справжньому належить до їхньої фракції.

Якусь мить усі мовчать. Я не знаю, хто починає перешіптуватися, здається, шепіт виникає нізвідки. «Дякуємо за відвертість». Ці слова повторюють геть усі.

— Дякуємо за відвертість, — тихо вимовляє кожен.

Та я не приєднуюся до них.

Я — єдине, що примусило його залишитися у фракції, яку він хотів покинути. А я цього не гідна.

Можливо, він має право це знати.

Найлз стоїть посеред зали зі шприцом у руці. У світлі ламп голка зблискує. Навколо мене — правдолюби й безстрашні, які чекають, коли я вийду на середину і викладу їм всю свою історію життя.

Тут мені знову спадає на думку: «А може, мені вдасться опиратися сироватці правди?» Та чи треба чинити опір? Напевно, для людей, яких я люблю, буде краще, якщо я говоритиму правду.

Несміливо прямую на середину зали. Тобіас іде звідти. Ми стикаємося на півдорозі, він бере мене за руку і стискає пальці. Потім переді мною виростає Найлз. Я протираю шию антисептичною серветкою, та коли він витягує руку зі шприцом, я відсуваюся.

— Краще я сама, — кажу я, простягаючи руку. Я більше ніколи й нікому не дозволю нічого мені вколоти, після того як Ерик уколов мені сироватку для симуляції, що примусила безстрашних воювати. Я не можу змінити вміст шприца, та принаймні сама стану інструментом саморуйнування.

— Ти вмієш? — зводить він кущисті брови.

— Так.

Найлз віддає мені шприца. Приставляю голку до шиї, встромляю і натискаю поршень. Уколу майже не відчуваю. Занадто багато в мені зараз адреналіну.

Хтось підносить сміттєвий кошик, і я викидаю шприца. Вплив сироватки відчуваю відразу. Кров наче наливається свинцем. Я мало не падаю, йдучи до крісла. Найлзу доводиться схопити мене за руку і вести.

За кілька секунд мій мозок вимикається. Про що я думала? Здається, то не має значення. Ніщо не має значення, крім крісла піді мною і чоловіка, який сидить навпроти.

— Як тебе звати? — запитує він.

Не встиг він запитати, як відповідь сама вискакує в мене з рота.

— Беатрис Прайор.

— Але ти називаєш себе Трис.

— Так.

— Як звати твоїх батьків, Трис?

— Ендрю і Наталі Прайор.

— Ти теж змінила фракцію?

— Так, — відповідаю я. В глибині свідомості відлунює думка: «Теж?» «Теж» стосується іншої людини, і ця людина — Тобіас. Я суплюся, намагаючись уявити його обличчя. У мене це виходить, та лишень на мить. Потім якусь частку секунди я бачу, як він сидить на тому самому кріслі, на якому зараз сиджу я.

— Ти перейшла з Альтруїзму? І вибрала Безстрашність?

— Так, — відповідаю я, але вже жорсткіше, хоч і не розумію чому.

— Чому ти змінила фракцію?

Це питання складніше, але я знаю відповідь. «Я не гідна Альтруїзму», — мало не зривається з моїх уст, але цю фразу змінює інша. «Я хотіла звільнитися». І те, і те — правда. Я хочу виголосити обидві фрази водночас. Хапаюся за підлокітники, ніби силкуючись пригадати, де я. Навколо мене багато людей, та для чого вони тут?

Я напружуюся — як колись, коли знала відповідь на контрольній, але не могла згадати. Тоді я заплющувала очі й уявляла собі сторінку зошита, в якому, була написана відповідь. Декілька секунд борюся з собою, але не можу згадати.

— Я не гідна Альтруїзму, — відповідаю я. — І я хотіла звільнитися. Тому вибрала Безстрашність.

— Чому ти не гідна Альтруїзму?

— Я була егоїстична, — відповідаю я.

— Була? А тепер — ні?

— Звісно, такою я й залишилася. Мама казала, що егоїзм властивий усім, — веду я далі. — Та серед безстрашних я стала не такою егоїсткою, бо познайомилася з людьми, заради яких я готова битися. Навіть готова померти.

Моя відповідь дивує мене. Чому? Я стискаю губи. Тому, що це — щира правда. Якщо я сказала так зараз, значить — правда.

Ця думка відновлює ланцюг міркувань. Тут я на тесті, на детекторі брехні. По шиї скочується краплина поту.

Тест на детекторі брехні. Сироватка правди. Мені треба постійно про це собі нагадувати, щоб геть не розчинитись у відвертості.

— Трис, ти можеш розповісти нам, що сталося в день атаки ?

— Я прокинулася, — починаю я. — Всі були під впливом симуляції. Тому я вдавала, що теж під впливом симуляції, поки не знайшла Тобіаса.

— Що сталося, коли тебе розлучили з Тобіасом?

— Джанін хотіла вбити мене, та мене врятувала мама. Вона перейшла з Безстрашності, а відтак уміла тримати зброю в руках.

Здається, моє тіло важчає, але вже не холодно. Щось нуртує в грудях, щось гірше за сум і жаль.

Я знаю, що буде далі. Мама загинула, а я вбила Вілла. Застрелила його.

— Вона відвернула увагу солдатів-безстрашних, і я змогла втекти. Вони її вбили, — кажу я.

«Дехто з них побіг за мною, і я їх повбивала». Але довкола мене стоїть юрма людей, серед яких — безстрашні. А я вбила кількох безстрашних. Тут мені не можна про це говорити.

— Я побігла далі, — проваджу я. — І...

«І Вілл побіг за мною. І я його вбила». Ні, ні. На чолі проступає піт.

— Розшукала батька і брата, — кажу я напружено. — Ми почали планувати, як припинити симуляцію.

Край підлокітника врізається в долоню. Я примудрилася приховати частину правди. Ясна річ, це вже обман.

Я подолала сироватку. На мить я перемогла її.

Мені б радіти, та я відчуваю, як вага скоєного розчавлює мене.

— Ми проникли в табір Безстрашності, ми з батьком пішли нагору, в диспетчерську. Він відбив напад солдатів-безстрашних, та це вартувало йому життя, — кажу я. — А я пробралася в диспетчерську, і там був Тобіас.

— Тобіас сказав, ти билася з ним, а потім перестала. Чому ти так вчинила?

— Я зрозуміла, що одному з нас доведеться вбити другого, — пояснюю я. — А я не хотіла вбивати його.

— Ти здалася ?

— Ні! — заперечую я. — Ні, не зовсім. Я згадала одну річ, яку зробила в панорамі страху, під час посвячення в безстрашні... в симуляції жінка вимагала, щоб я вбила своїх рідних, і я дозволила їй убити мене. Там усе спрацювало. Я думала... — щипаю себе за перенісся. Голова починає боліти, я втрачаю контроль — і думки виливаються у слова. — Я гарячково шукала вихід, та нічого іншого мені не спало на думку. У цьому була якась сила. Я не могла вбити його, тому вирішила спробувати... — кліпаю я, щоб приховати сльози.

— Отже, ти взагалі не була під впливом симуляції?

— Ні, — відповідаю я, притискаючи долоні до очей, щоб сльози не потекли по щоках і їх не побачили інші. — Ні,— повторюю я. — Я дивергент.

— Уточнюю, — каже Найлз. — Ти кажеш, що ерудити ледь не вбили тебе... потім ти пробралася у табір Безстрашності... й зупинила симуляцію?

— Так, — відповідаю я.

— Думаю, висловлю загальну думку, — каже він, — якщо скажу — ти заслужила бути в Безстрашності.

Ліворуч чуються схвальні вигуки, я бачу, як у напівтемряві люди підкидають вгору кулаки. Моя фракція мене підтримує.

Ні, вони помиляються. Я не хоробра, я не хоробра, я застрелила Вілла і не можу навіть зізнатися в цьому, не можу зізнатися...

— Беатрис Прайор, про що ти найбільше шкодуєш? — запитує Найлз.

Звісно, не про те, що вибрала Безстрашність, покинувши Альтруїзм. І не про те, що застрелила охоронців біля входу в диспетчерську. Занадто важливо було дістатися туди.

— Я шкодую...

Мій погляд з Найлза ковзає на зал, і я знаходжу Тобіаса. На його обличчі ніяких емоцій, в очах — порожнеча. Руки схрещені на грудях, пальці стиснуті так, що кісточки побіліли. Поруч з ним Христина. Мені стискає груди, я не можу дихати.

Я повинна все їм сказати. Сказати правду.

— Вілл, — вимовляю я. Ім’я звучить, як судомне зітхання, наче воно вихопилося в мене просто з нутра. Вороття немає.

— Я застрелила Вілла, — кажу я. — Він був під впливом симуляції. А я його вбила. Він мало не застрелив мене, та я його вбила перша. Вбила свого друга.

Вбила Вілла, зі складкою між брів, зеленими як селера очима і здатністю напам’ять цитувати маніфест Безстрашності з будь-якого місця. Живіт зводить так, що я мало не стогну. Згадувати Вілла боляче. Болить усе тіло.

Мені спадає інша думка, ще гірша. Досі я цього не розуміла. Я була готова швидше померти, ніж вбити Тобіаса, але така думка не спала мені, коли це стосувалося Вілла. Я вбила його, не повагавшись і частки секунди.

Почуваюся голою. Я не розуміла, що ношу таємниці на собі, як обладунок. Коли їх немає, всім видно, хто я така насправді.

— Дякуємо за відвертість, — тихо говорять усі.

Христина з Тобіасом мовчать.