Інсургент. Бунтівниця. Книга 2

Розділ 28

Навіть засинаючи, Тобіас і далі люто стискає мене в обіймах: це в’язниця, що має зберегти мені життя. А я чекаю: мені не дає заснути думка про тіла, які падають на асфальт. Нарешті його хватка слабшає, дихання вирівнюється.

Я не дозволю, щоб Тобіас пішов до ерудитів, коли це станеться знову — коли хтось іще загине. Не дозволю.

Я вислизаю з його рук. Вдягаю одну з його спортивних кофтин, щоб забрати з собою Тобіасів запах. Пірнаю у черевики. Мені не потрібна ні зброя, ні рюкзак.

Зупиняюся в дверях, щоб подивитися на нього, сильного і заспокоєного, наполовину затуленого покривалом.

— Я кохаю тебе, — тихо кажу я. Виходжу, двері зачиняються самі.

Час уже все привести до ладу.

Йду в дортуар, де колись жили неофіти, які зросли у Безстрашності. Приміщення достоту таке, в якому і я спала під час посвячення: довге, вузьке, з двоярусними ліжками обабіч і класною дошкою на стіні. Синій нічник у кутку освітлює дошку — ніхто так і не стер позиції, зайняті неофітами. На першому місці — Юрая.

Христина спить на нижньому ліжку, нагорі — Лінн. Я не хочу нікого лякати, але з Христиною треба поговорити. Затуляю їй рота долонею. Вона сіпається й відразу прокидається, її очі розширюються, та потім вона бачить мене. Я притискаю палець до губ і змахую рукою, кличучи її за собою.

Доходжу до кінця приміщення й повертаю за ріг. Коридор, освітлений аварійним ліхтарем, заляпаний різнобарвною пейнтбольною фарбою. Христина вискакує за мною босоніж, піджимаючи пальці від холоду.

— Що таке? — цікавиться вона. — Ти куди?

— Я...

Доведеться брехати, а то вона ще спробує зупинити мене.

— Мені треба побачитися з братом. Він з альтруїстами, пам’ятаєш?

Вона примружується.

— Вибач, що збудила, — кажу я. — Та маю до тебе прохання, дуже важливе прохання.

— Гаразд. Трис, ти дуже дивно поводишся. Ти впевнена, що не...

— Ні. Послухай. Час для симуляції, коли напали на альтруїстів, вибрали невипадково. Це сталося саме в той момент, коли альтруїсти збиралися щось зробити. Точно не знаю що, але це пов’язано з якоюсь важливою інформацією, і тепер ці дані у Джанін...

— Що? — супиться вона.

— Ти не в курсі, що вони збиралися зробити? І яка це інформація?

— Ні.

Мабуть, я видаюся божевільною.

— Я не змогла дізнатися. Маркус Ітон — єдина людина, яка щось про те знає, та він нічого мені не розповів. Я просто... коротше, саме в цьому була причина атаки. Серйозна причина. І нам треба її дізнатися.

Христина вже киває.

— Причина, через яку Джанін змусила нас убивати невинних, — з гіркотою каже вона. — Авжеж, ми мусимо довідатися, що то за причина.

Я мало не забула, що Христина перебувала під впливом симуляції. Скільки альтруїстів вона вбила, коли нічого не тямила? Як вона почувалася, коли раптом очуняла з усвідомленням, що є вбивцею невинних? Я ніколи не питала її про це й не питатиму.

— Мені знадобиться твоя допомога, і дуже скоро. Мені потрібна людина, яка переконає Маркуса співпрацювати, я впевнена, що в тебе вийде.

Вона схиляє голову набік і кілька секунд дивиться на мене.

— Трис. Тільки не роби дурниць.

Я силувано посміхаюся.

— Чому всі тільки й торочать мені про це?

— Я не жартую, — відповідає вона, хапаючи мене за руку.

— Я просто провідаю Калеба. Повернуся за кілька днів, і ми зможемо розробити план. Просто я подумала, буде краще, якщо все це знатиме хтось іще, крім мене. Про всяк випадок. Гаразд?

Вона тримає мене за руку ще кілька секунд і відпускає.

— О’кей, — каже вона.

Я прямую до виходу. Стримуюся, поки не виходжу надвір, а тоді вже даю волю сльозам.

Це моя остання розмова з Христиною, а вона вся просякнута брехнею.

Надворі накидаю каптур кофтини, що її позичила у Тобіаса. Роззираюся в пошуках якихось ознак життя — нікого.

Легені лоскоче холодне повітря. З рота йде пара. Скоро зима. Цікаво, скільки протягнеться ця нічия між ерудитами й безстрашними, це очікування, хто кого знищить? На щастя, я цього не побачу.

До того як вибрати Безстрашність, я про таке й не думала. Я була впевнена, що проживу довге та спокійне життя. А зараз я ні в чому не впевнена — тільки в тому, що знаю, куди зараз іду, і що роблю це з власної волі.

Ховаюся в тіні будинків, намагаючися ступати якнайтихіше й не привертати уваги. В цьому районі немає ліхтарів, але місяць доволі яскравий і добре освітлює дорогу.

Проходжу попід залізничними коліями на естакаді,— вони здригаються: їде поїзд. Я маю поквапитися, коли хочу зникнути непомітно. Роблю різкий крок убік і стрибаю через повалений ліхтарний стовп.

Виходячи, я не думала, скільки дороги мені доведеться здолати пішки. Тіло тим часом розігрівається від навантаження: від швидкої ходьби, стрибків через перешкоди, постійного озирання. Я набираю ритм, середній між ступою і бігом.

Незабаром опиняюся у знайомій частині міста. Вулиці чисто підметені, асфальт майже без ям. Здаля видно світло штаб-квартири Ерудиції. Тут не переймаються економією енергії. Навіть не знаю, що робитиму, коли дістануся туди. Вимагатиму зустрічі з Джанін? Або просто стану й чекатиму?

Проводжу кінчиками пальців по шибці у вікні якогось будинку. Недовго вже лишилося. Що ближче, то сильніше я тремчу. І дихати важко. Я вже не намагаюся заспокоїтися і судомно, зі свистом, вдихаю і видихаю. Що зі мною зроблять? Які тут мають на мене плани — до тої миті, як я стану непотрібна і мене вб’ють? Я не сумніваюся, що з часом мене прикінчать. Зосереджуюся на русі вперед, на тому, щоб переставляти ноги, які вже відмовляються нести тіло.

І от я перед штаб-квартирою ерудитів.

У будівлі за столами сидять люди в синьому одязі. Хтось стукає по клавіатурі комп’ютера, хтось схилився над книжками, хтось переставляє туди-сюди стоси паперів. Серед ерудитів є і гідні люди, які не відають, що вони — гвинтики в машині своєї фракції, та якщо просто зараз на моїх очах завалиться ця будівля, я не відчуватиму жалю.

Це останній момент, коли я ще можу повернутися. Холодне повітря щипає щоки і руки. Я стою. Можу вернути назад просто зараз. Сховатися у безстрашних. Сподіватися і молитися, що ніхто більше не помре через мій егоїзм.

Таж ні. Мене зламають докори сумління — важкий тягар життів Вілла, моїх батьків, а тепер і Марлін. Я просто не зможу дихати.

Я повільно доходжу до будівлі та штовхаю двері.

Це єдиний спосіб не задихнутися.

За мить по тому, як мої ноги торкаються дерев’яної підлоги, я опиняюся навпроти велетенського портрета Джанін Метьюз, який висить на протилежній стіні. Ніхто не помічає мене, навіть два зрадники-безстрашні, які стоять на варті біля дверей. Я підходжу до столу, за яким сидить чоловік середнього віку, з лисиною на тімені; лисань перебирає папери. Я кладу руки на його стіл.

— Вибачте, — звертаюсь я до нього.

— Зачекайте секундочку, — відповідає він, навіть не підводячи погляду.

— Ні.

Аж тут він зводить очі. Окуляри на ньому сидять косо. Дивиться на мене невдоволено, наче готовий насваритися. Та хай що він хотів мені сказати, слова застрягають у нього в горлі. З роззявленим ротом він переводить погляд з мого обличчя на чорну кофтину з каптуром.

Хай мені страшно, а він здається мені кумедним. Посміхнувшись, я ховаю тремтячі руки.

— Здається, Джанін Метьюз хотіла бачити мене, — кажу я. — Тож буду вдячна, якщо ви з нею зв’яжетеся.

Він махає рукою зрадникам-безстрашним, які стоять коло дверей, та в цьому вже немає потреби. Нарешті вони прочуняли. Й з усього вестибюлю до нас уже сходяться інші. Вони оточують мене, але не торкаються і не говорять. Переводжу погляд з обличчя на обличчя, вдаючи повний спокій.

— Дивергент? — нарешті запитує один з них. Чоловік, що сидить за столом, піднімає слухавку на телефоні внутрішнього зв’язку.

Якщо я стисну руки в кулаки, то зможу вгамувати тремтіння. Я киваю.

Скошую погляд ліворуч: з ліфта виходять безстрашні. І моє обличчя обм’якає — до нас прямує Пітер.

У голові пролітають тисячі думок, як учинити. Кинутися на нього і вчепитися в горлянку, заплакати, спробувати пожартувати... Так нічого й не вирішивши, я просто мовчки стою. Напевно, Джанін усе знала заздалегідь, тому й послала по мене Пітера.

— Нам наказано відвести тебе нагору, — каже він.

Хочеться зронити щось дошкульне або вдати безтурботність, та я спромагаюся лише вичавити зі свого здавленого горла щось схоже на згоду. Пітер прямує до ліфта, а я волочуся слідом.

Потім ми довго йдемо вузькими коридорами. Попри те, що ми кілька разів піднімалися сходами, мені здається, що я спускаюся під землю.

Я сподіваюся, що мене приведуть до Джанін, та цього не стається. Ми зупиняємося в короткому коридорі з металевими дверима з обох боків. Пітер набирає на одних дверях код, а зрадники-безстрашні не спускають з мене очей.

Приміщення маленьке, десь шість на шість футів. Підлога, стіни і стеля зроблені зі світляних панелей, як у тій кімнаті, де я проходила тест на схильності. Але зараз вони ледве світяться. У кожному кутку вмонтована крихітна чорна камера стеження.

Нарешті я дозволяю собі злякатися.

Роззираюся навсібіч, тлумлячи зойк, що рветься з грудей, зойк, що заповнює все моє тіло. Мене знову посідають провина і печаль. Вони борються між собою за цілковиту владу наді мною. Але страх перемагає і їх. Я вдихаю, але не видихаю. Колись батько розповідав, що це спосіб боротися з істерикою. Я запитала, чи не помру, постійно тамуючи подих.

«Ні, — сказав він. — Інстинкти візьмуть гору над розумом».

От сором! Бо можна було би скористатися цим як виходом. На саму думку про це хочеться розреготатися. І заверещати.

Я сідаю, притуливши обличчя до колін. Треба скласти план. Якщо мені вдасться скласти план, тоді так сильно не боятимусь.

Але плану немає. Я не зможу втекти зі штаб-квартири ерудитів, від Джанін і від самої себе.