Інсургент. Бунтівниця. Книга 2

Розділ 39

— О так. Нарешті ти схожа на гравчиньку на банджо,— заявляє Христина.

— Справді?

— Ні. Насправді зовсім не схожа. Просто... дай-но я поправлю, гаразд?

Вона порпається в своїй торбинці й дістає невелику коробку. У ній різнокольорові тюбики. Косметика, якою я й гадки не маю як користуватися.

Ми у мене вдома. Це єдине місце, де перед важливою справою я можу як слід підготуватися і все обміркувати. Христина, якій не знайоме слово «комплекси», завзято покопирсалась у чужих речах і знайшла дві книжки, заховані між шафою і стіною. Доказ того, що Калеб давно збирався до ерудитів.

— Будьмо відверті. Ти, з фракції Безстрашності, на війну вирушила з косметичкою?

— Еге ж, вирішила, що з макіяжем я матиму вбивчу силу, — відповідає вона, звівши брову. — Не ворушися.

Вона знімає ковпачок з чорного тюбика завбільшки з палець. Там червона паличка — вочевидь, губна помада. Христина торкається нею моїх вуст і водить, поки ті не стають яскраво-червоні. Мені це видно, коли випинаю губи трубочкою.

— Ти коли-небудь чула про такс поняття, як вищипування брів? — запитує вона, тримаючи в руці пінцет.

— Забери від мене це!

— Чудово, — зітхає вона. — Я б наклала рум’яна, але впевнена, мій тон тобі не підходить.

— Я в шоці, враховуючи, що у нас майже однаковий колір шкіри.

— Ха-ха!

По завершенні в мене яскраві губи, підкручені вії, і я одягнена в яскраво-червону сукню. Ніж захований у чохлі на ремені, з внутрішнього боку стегна.

— І де нас зустріне Маркус, Нищитель Життів? — запитує Христина. На ній жовті барви Злагоди, і на тлі її шкіри цей колір просто сяє.

— Позаду штаб-квартири Альтруїзму, — зі сміхом відповідаю я.

Темно. Ми йдемо тротуаром. Нині час вечері. Я це перевірила, та на той раз, якщо ми на когось наскочимо, ми понакидали на плечі чорні куртки, щоб приховати одяг кольорів Злагоди. З незвички я перечіпляюся через тріщину в бетоні.

— Куди це ви зібралися? — чую Пітерів голос. Озираюся. Хлопець стоїть на тротуарі позаду нас. Цікаво, як давно він стежить за нами?

— Чому ти не вечеряєш зі своїм гуртом? — запитую я.

— Я не в гурті, — він поплескує по руці, в яку я його поранила. — Травмований.

— Оце вже точно, — зронює Христина.

— Відверто кажучи, мені не хочеться битися пліч-о-пліч з позафракційними, — його зелені очі спалахують. — Тому збираюся залишитися тут.

— Як боягуз, — з огидою кривиться Христина. — Нехай інші все зроблять замість тебе.

— Саме так! — зловтішається він і плескає в долоні. — Щасливо вам подохнути.

Зі свистом він перетинає вулицю і йде собі геть.

— Одного спровадили, — каже Христина. — Він не став перепитувати, куди ми йдемо.

— Точно, — прочищаю горло. — Отже, наш план. Трохи безглуздий, ні?

— Він не... безглуздий.

— Ой, та безглуздо вірити Маркусу, безглуздо намагатися прорватися через охорону безстрашних на воротах паркана. Безглуздо діяти всупереч безстрашним і позафракційним. А в поєднанні перше, друге і третє... безглуздя, якого не знала історія людства.

— На жаль, це найкращий план, на який ми спромоглися, — зауважує вона. — Якщо ми хочемо, щоб усі дізналися правду.

Я відкрила Христині свої плани, коли зрозуміла, що напевно загину, тож безглуздо тепер її не слухати. Мене непокоїло, що вона не захоче йти зі мною, та я забула, з якої вона фракції: вона виросла в Правдолюбстві, де істина понад усе. Може, тепер вона безстрашна, та з мого власного досвіду, в нас назавжди залишається слід тої фракції, в якій ми народилися.

— Я так розумію, ти тут виросла. Тобі тут подобалося? — супиться Христина. — Гадаю, що ні, коли ти вирішила піти.

Сонце хилиться до обрію. Ми йдемо. Ніколи мені не подобалося призахідне світло, оскільки в ньому район Альтруїзму видається ще похмурішим, ніж за будь-якого іншого часу доби, та зараз однотонна сірість заспокоює мене.

— Дещо я любила, дещо — терпіти не могла, — відповідаю я. — А ще тут було те, чого я не цінувала, поки не втратила.

Ми наближаємося до штаб-квартири Альтруїзму — прямокутної бетонної будівлі, достоту як усі будинки в Альтруїзмі. Мені хочеться зайти досередини, вдихнути запах старого дерева в залі зібрань, але в нас обмаль часу. Ми пірнаємо у провулок поруч з будівлею і йдемо до чорного ходу: саме там нас має чекати Маркус.

Там гарчить заведений блакитний пікап, за кермом якого сидить Маркус. Я пропускаю Христину вперед, і вона залазить у машину. Мені геть не хочеться без нагальної потреби зустрічатися з Маркусом. Та моя ненависть до Маркуса наче трохи виправдовує те, що я співпрацею з ним зраджую Тобіаса.

«Я не маю вибору, — переконую я себе, — іншого виходу не існує».

Так себе вмовляючи, я зачиняю дверцята й шукаю пасок безпеки, щоб пристебнутися. Натомість знаходжу обірваний хвостик зі зламаною пряжкою.

— Де це ви відкопали такий мотлох? — цікавиться Христина.

— Вкрав у позафракційних. Вони їх лагодять. Навіть не одразу зміг завести. Дівчатка, ліпше буде, коли ви позбудетеся курток.

Я викидаю куртки у вікно. Маркус вмикає передачу, коробка виє. Я вже приготувалася, що автівка заглухне, коли він натисне газ, та вона рушає.

Наскільки я пам’ятаю, дорога з табору Альтруїзму в табір Злагоди забирає близько години, до того ж тут знадобиться вправний водій. Маркус звертає на одну з головних трас і притоплює педаль газу аж у підлогу. Автівка сіпається, ледь оминаючи величезну діру в асфальті. Я хапаюся за щиток.

— Розслабся, Беатрис, — заспокоює Маркус. — Я не вперше за кермом.

— І я багато чого неодноразово робила, та це не означає, що все це я робила добре!

Маркус посміхається, викручуючи кермо ліворуч, і ми оминаємо повалений стовп. Коли машину підкидає на черговій перешкоді, Христина радісно регоче, ніби ми розважаємося.

— Ще одне безглуздя, еге ж? — перекрикує вона шум вітру в кабіні.

Я втискаюсь у сидіння, намагаючись не згадувати, чого я там наїлася на вечерю.

Доїхавши до паркана, ми у світлі фар бачимо безстрашних, які охороняють ворота. На одязі чітко видно сині нашивки. Я намагаюся дивитися на них доброзичливо, бо коли витріщатися насуплено, то навряд чи я переконаю їх у тому, що я зі Злагоди.

Темношкірий чоловік з пістолетом у руці підходить до вікна з боку Маркуса. По черзі освітлює всіх нас ліхтарем. Я примружую очі й силкуюся всміхнутися, вдаючи, наче байдуже мені до того сліпучого світла і наставленої на мене цівки пістолета.

Якщо злагідним і справді байдуже, то вони божевільні. Або вживають забагато свого хліба.

— А скажіть-но мені, що альтруїст робить в одній машині з двома дівчатами зі Злагоди? — запитує чоловік.

— Дівчата зголосилися доправити в місто харчі, — відповідає Маркус. — А я їх супроводжую.

— А ще ми не вміємо водити автомобіль, — усміхається Христина. — Тато не один рік намагався мене навчити, та я й досі газ із гальмом плутаю. І чим може завершитися така поїздка? Тому Джошуа вчинив дуже шляхетно, коли зголосився відвезти нас, а ще ж коробки такі важкі, як нам їх тягати ?

— Та я все зрозумів, — безстрашний піднімає руку.

— Ой, перепрошую, — хихикає Христина. — Просто я думала, вам потрібні детальні пояснення, бо ви так здивувалися. Воно й не дивно, бо, мабуть, нечасто таке трапляється...

— Саме так, — погоджується чоловік. — Ви повернетеся в місто?

— Нескоро, — відповідає Маркус.

— Гаразд. Їдьте.

Він киває до безстрашних, які стоять біля воріт, і один з них набирає код на замку. Ворота роз’їжджаються. Маркус киває охоронцеві й виводить машину на роздовбану дорогу, що веде до фракції Злагоди. Фари освітлюють колії, степову траву і всюдисущих комах. Праворуч у пітьмі помічаю світлячків, які спалахують і згасають майже в ритмі пульсу.

— На Бога, що то було? — запитує Маркус у Христини за кілька секунд.

— Понад усе безстрашні ненавидять захоплене сюсюкання злагідних, — стенає плечима вона. — Я вирішила дістати його своїм базіканням, щоб він нас швидше пропустив.

— Ти геній, — широко всміхаюсь я.

— Я знаю, — відповідає вона і киває головою так, наче відкидає волосся, та воно в неї для цього закоротке.

— От тільки ім’я «Джошуа» альтруїсти не вживають,— зауважує Маркус.

— Байдуже! Можна подумати, безстрашні на цьому розуміються.

Попереду я бачу світло в будинках Злагоди. Знайомий ансамбль з дерев’яних хаток і теплиця посередині. Ми їдемо через сад. Пахне теплою вогкою землею.

Я знову пригадую, як мама рвала яблука, які росли високо на гілках. Тоді, багато років тому, ми допомагали Злагоді збирати врожай. Груди пронизує біль, та я не поринаю з головою в спогад, як декілька тижнів тому. Чи це тому, що я беру участь в операції і тим самим віддаю шану маминій пам’яті? Чи то надто вже зайнята моя голова, щоб побиватися через мамину смерть, але щось у мені змінилося.

Маркус зупиняє машину за неосвітленим будинком, аж я помічаю, що в замку запалювання відсутній ключ.

— Як ви її завели? — запитую я.

— Лагодити автомобілі й комп’ютери навчив Мене батько. Ці знання я передав і своєму синові. Чи ти вважаєш, що це він сам усього навчився?

— Саме так і вважаю, — я відчиняю дверцята й виходжу. Литки лоскоче трава. Христина, стаючи праворуч од мене, роззирається.

— Тут усе геть інакше, — каже вона. — Можна навіть забути про те, що відбувається там, — великим пальцем вона тицяє за спину, на місто.

— Саме так злагідні й поводяться, — кажу я.

— А чи відомо їм щось про те, що існує поза містом? — цікавиться Христина.

— Не більше, ніж охоронцям-безстрашним, — відповідає Маркус. — Вони знають одне: зовнішній світ чужий і потенційно небезпечний.

— А чому ви вважаєте, що вони знають тільки це?

— Бо ми саме це їм сказали, — Маркус прямує до теплиці.

Я обмінююся поглядами з Христиною, а потім, щоб наздогнати Маркуса, ми біжимо підтюпцем.

— І що це означає?

— Коли тобі довірено інформацію, доводиться вирішувати, скільком людям можна її відкрити, — відповідає Маркус. — Лідери Альтруїзму повідомили їм рівно стільки, скільки треба було. А зараз нам залишається сподіватися, що Джоанна не змінила своїх звичок. Зазвичай ввечері вона в теплиці.

Він відчиняє двері — й нас одразу ж обдає густим теплим повітрям. Так само було й минулого разу, тільки зараз ще й туман холодить щоки.

— Оце так! — дивується Христина.

Приміщення освітлює лише місячне сяєво, тож важко відрізнити рослини від рукотворних об’єктів. Я йду, і листя торкається обличчя. Он і Джоанна сидить біля куща з мискою в руках. Вона збирає малину. Волосся зібране назад, і шрам виразно видно.

— Не думала, що ще раз побачуся з вами, міс Прайор.

— Бо я мала померти? — запитую я.

— Мені здавалося, людина, яка живе зі зброєю в руках, від неї ж і гине. Та, на щастя, я часто помиляюся, — вона ставить миску на коліна і дивиться на мене знизу вгору. — Хоч я й не думаю, що сюди ти повернулася з власного бажання.

— У нас є привід, — відповідаю я.

— Гаразд, — вона підводиться. — Тоді поговорімо.

Вона йде з ягодами на середину теплиці, де проводяться збори Злагоди. Ми рушаємо слідом за нею, переступаючи коріння дерев. Вона пропонує мені малини. Я беру невелику жменю і передаю Христині.

— Джоанно, це Христина, — представляє дівчину Маркус. — Народилася в Правдолюбстві, перейшла до Безстрашності.

— Ласкаво просимо до Злагоди, Христино, — всміхається Джоанна. Дивно, ці дві людини народилися і виросли в Правдолюбстві, та опинилися в таких різних фракціях — Злагоді й Безстрашності.

— Скажи мені, Маркусе, навіщо ви прийшли до мене? — цікавиться Джоанна.

— Думаю, найкраще це пояснить Беатрис, — відповідає він. — Я їх лише привіз.

Без питань вона переводить погляд на мене, та я розумію, що вона охочіше послухала б Маркуса. Якщо запитати, вона не зізнається, та я майже впевнена, що Джоанна Реєс ненавидить мене.

— Гм... — вичавлюю я, і це не найкращий початок. Витираю долоні об сукню. — Все стало зовсім погано.

І слова починають литися з мене потоком, прості й не надто виважені. Я розповідаю, як безстрашні об’єдналися з позафракційними і збираються знищити Ерудицію, залишивши нас без однієї з двох найважливіших фракцій. Розповідаю, що в штаб-квартирі Ерудиції схована надзвичайно важлива інформація, яку треба обов’язково зберегти. Закінчивши, я усвідомлюю, що навіть не згадала про те, яким чином усе це стосується Джоанни і її фракції, але не знаю, як це правильно сформулювати.

— Беатрис, — каже вона. — Чого саме ви хочете від нас?

— Я прийшла сюди не для того, щоб просити про допомогу. Я вважала, вам слід знати, що дуже скоро великій кількості людей загрожує смертельна небезпека. Я гадаю, ви особисто навряд чи захочете сидіти склавши руки, навіть якщо так вчинить більшість членів фракції.

Вона опускає погляд і криво усміхається — я мала рацію.

— А ще я хочу попросити у вас дозволу поговорити з ерудитами, які у вас живуть, — веду далі я. — Знаю, вони переховуються, та мені треба з ними зустрітися.

— І що ви робитимете потім?

— Застрелимо їх, — закочую я очі.

— Не смішно.

— Перепрошую, — зітхаю я. — Мені всього лишень потрібна інформація.

— Годі вам доведеться зачекати до ранку, — пропонує Джоанна. — Поспати можете тут.

Щойно падаю в ліжко, як моментально поринаю в сон, але прокидаюся раніше, ніж планувала. Судячи зі світла над обрієм, от-от розвидніє.

На ліжку поруч лежить Христина, втиснувшись обличчям у матрац і накривши голову подушкою. Посередині стоїть невелика шафа з лампою. Хай як обережно ступати, дерев’яні дошки риплять під ногами. На стіні ліворуч висить звичайнісіньке дзеркало. Всі, крім альтруїстів, сприймають цей предмет як щось звичайне. А я й досі відчуваю легкий шок щоразу, коли бачу незатулене дзеркало.

Я вдягаюся, навіть не намагаючися зберігати тишу. Коли Христина міцно спить, то й півтисячі безстрашних не розбудять її своїм тупотом, але вона може прокинутися і від тихого шепоту ерудита. Ось така дивина.

Коли проміння проникає крізь гілля дерев, я виходжу надвір. У саду стоїть невеликий гурт злагідних, тож я йду до них.

Вони стоять колом і тримаються за руки. Половина з них підлітки, решта — дорослі. З-поміж них дуже вирізняється жінка з заплетеним у косу сивим волоссям. Вона скидається на віщунку.

— Віруємо в Бога, що дарує нам мир і плекає його,— мовить вона. — Тому й даруємо мир одне одному і плекаємо його.

Досі мені не траплялося чути гаку молитву, та, вочевидь, це звичайна молитва злагідних. Люди, що стоять навпроти одне одного, підходять ближче і беруться за руки. Розбившись на пари, кілька секунд люди стоять мовчки. Хтось тихо розмовляє, інші всміхаються, а деякі навіть не ворушаться. Потім вони розходяться і сходяться, знову і знову повторюючи ці слова.

Досі мені не випадало бути присутньою під час проведення релігійних ритуалів Злагоди. Знаю лише, як моляться альтруїсти, серед яких я виросла. Якась частина мене вітає традиції, друга — відкидає, вважаючи це дурістю. У нас усе значно простіше: молитва перед вечерею, перед щотижневими загальними зборами і перед важливими справами. Тут усе інакше і загадковіше.

— Приєднуйся до нас, — лагідним голосом запрошує сивочола жінка. Лише за декілька секунд я розумію, що вона звертається до мене. Вона усміхається.

— О ні. Я просто...

— Ходи до нас, — знову пропонує вона, і я відчуваю, що не маю вибору. Треба стати з ними.

Жінка підходить і бере мене за руку. Її пальці сухі й мозолясті, вона наполегливо намагається зустрітися зі мною поглядом, і я почуваюсь якось незвично.

Раптом відбувається щось дуже дивне. Мене наче паралізує, я не можу поворухнутися, тіло моє стає свинцевим, та не можу сказати, що це неприємне відчуття. У жінки — карі нерухомі очі.

— Господь з тобою, — шепоче вона, — хай яке тебе спіткає лихо.

— Як? — шепочу я, щоб ніхто не почув. — Після всього, що я зробила...

— Це не від тебе залежить, — це дар, що його неможливо заслужити, бо він перестане бути даром.

Вона відпускає мене і повільно рухається до когось іншого, і я залишаюся сама з витягнутою рукою. Хтось іде до мене, та я відступаю від молільників, а потім біжу.

Щодуху мчу поміж деревами й зупиняюся тільки тоді, коли нестерпно пече в легенях.

Притискаюся чолом до стовбура яблуні, заганяючи назад сльози.

Згодом під легеньким дощем іду до головної теплиці. Джоанна скликала нагальні збори.

Щоб не привертати уваги, я стаю скраю, між двома великими рослинами, закріпленими над баками з мінеральним розчином. Поглядом шукаю Христину в жовтому одязі злагідних. До речі, Маркуса помітити нескладно. Він стоїть із Джоанною, біля коріння величезного дерева.

Реєс стоїть, склавши перед собою руки. Волосся зачесане назад. Видно неприкритий шрам, який так пошкодив їй око, що аж нерухома зіниця виступає за краї райдужки. Здоровим оком Джоанна оглядає присутніх злагідних.

Але тут не тільки вони. Люди з коротко стриженим і зібраним у гульку волоссям — альтруїсти. Кілька людей в окулярах — ерудити. Серед них і Кара.

— Я отримала повідомлення з міста, — оголошує Джоанна, коли вщухає гул. — І хочу поділися з вами.

Вона береться пальцями за край сорочки, а потім схрещує руки на грудях — нервує.

— Безстрашні об’єдналися з позафракційними. За два дні вони мають намір напасти на ерудитів. Вони воюватимуть не з армією ерудитів і безстрашних, а з усіма, зокрема і з безневинними ерудитами, а також знищуватимуть знання, набуті важкою працею.

Вона опускає погляд, глибоко вдихає і провадить:

— Знаю, у нас немає формального лідера, тож я не маю права звертатися до вас таким чином. Та сподіваюся, ви пробачите мені за те, що я попрошу переглянути наше попереднє рішення щодо невтручання.

Люди починають перемовлятися. Це не розмови безстрашних: вони тихіші за щебетання птахів, що злітають з гілок.

— Ми маємо сталий зв’язок з Ерудицією та краще за всіх знаємо, наскільки важлива їхня роль у суспільстві. Їх треба захистити від безглуздого знищення. І не лише тому, що вони такі самі люди, як ми, а ще й тому, що нам без них не вижити. Я пропоную увійти до міста як нейтральні сили, миротворці, які не втручаються у конфлікт, але намагаються докласти всіх зусиль, щоб знизити градус насильства. Прошу почати обговорення.

Дощ зарошує дрібними краплями скляні шибки над головами. Джоанна сідає біля самого коріння і чекає, та серед злагідних не заходить спокійна розмова, як минулого разу. Спершу чути шепіт, ледь уловимий на тлі шелесту дощу потім нормальні голоси, а дехто переходить і на крик.

Кожен вигук змушує мене здригатися. За своє життя я чула безліч суперечок, а надто вже за останні два місяці, та жодна з них так не лякала мене. У Злагоді не може бути суперечок.

Я вирішую більше не чекати і проштовхуюся між злагідними, переступаю через руки й ноги. Дехто підводить очі на мене, бо хоч я й зодягнута в червону сукню, однак моє татуювання над ключицею видно здалеку.

Стаю коло ерудитів, і Кара різко підводиться.

— Що ти тут робиш? — цікавиться вона.

— Прийшла, щоб зустрітися з Джоанною, — відповідаю я. — І ще попросити про допомогу.

— Мене? — дивується вона. — Для чого...

— Не тебе, — відповідаю я, намагаючись не згадувати її слів про мій ніс, хоч це й непросто. — Усіх вас. Хочу врятувати бодай частину інформації, що її надбала ваша фракція. Саме тому і прошу вашої підтримки.

— Насправді це наш спільний план, — підходить зліва Христина.

Кара переводить погляд з мене на неї і назад.

— Ти хочеш допомогти ерудитам? — запитує вона. — Дивно.

— А ти хотіла підтримати безстрашних. Гадаєш, ти єдина не бажаєш сліпо підкорятися лідерам своєї фракції?

— Це ж твоя природна схильність, — каже Кара,— стріляти в усіх, хто трапиться на шляху, — саме так чинять безстрашні.

У мене стискається в горлі. Як же ж вона схожа на брата, аж до цієї зморшки між бровами і темних пасом у білявих косах.

— Каро, то ти нам допоможеш? — запитує Христина.

— Звісно, що допоможу, — зітхає Кара. — І впевнена, інші теж. Зустрінемося в дортуарі ерудитів.

Збори тривають іще годину. Доти дощ уже вщухає, та вода досі стікає по стінках і стелі. Я сиджу з Христиною під стінкою, гаємо час за грою, де потрібно ловити одне одного за великий палець. Вона весь час виграє.

Нарешті Джоанна зі злагідними, які взяли на себе роль лідерів, стають під деревом. Джоанна має оголосити результат обговорення, та вона мовчить, знову схрестивши руки на грудях і постукуючи пальцями по ліктях.

— Що відбувається? — дивується Христина.

Раптом Джоанна зводить очі.

— Це складне рішення, — каже вона. — Ми продовжимо політику невтручання.

Мені байдуже, підуть злагідні до міста чи ні, та однак я вірила, що не всі вони боягузи. Це рішення виглядає боягузливим. Я прихиляюся до шибки.

— Я не волію вносити розбрат у громаду, яка стільки для мене зробила, — провадить Джоанна, — та совість змушує мене піти проти цього вердикту. Будь-хто може приєднатися до мене.

Спершу до мене, а втім, як і до решти, не зовсім доходять її слова. Джоанна схиляє голову, і знову видно її шрам.

— Я усвідомлюю, що після такого вчинку більше не маю права бути членом Злагоди, — вона шморгає носом. — Та коли й доведеться мені покинути вас, зроблю це я з любов’ю, а не з ворожістю.

Джоанна вклоняється до всіх присутніх, закладає волосся за вуха і прямує до виходу. Кілька злагідних підводяться, і скоро вже всі вони на ногах. Дехто з них — небагато — йдуть за Реєс.

— А от на таке, — вигукує Христина, — я не розраховувала.