Інсургент. Бунтівниця. Книга 2

Розділ 1

Прокидаюся з його іменем на вустах.

«Вілл!»

Перед очима постає картина: він падає долі. Мертвий.

Це я його вбила.

Переді мною сидить Тобіас, поклавши мені руку на ліве плече. Поїзд стукає по рейках, біля дверей стоять Маркус, Пітер і Калеб. Глибоко вдихнувши, я затамовую подих, намагаючись бодай якось послабити тиск у грудях.

Ще годину тому все, що сталося, здавалося нереальним. Уже не здається.

Видихаю, та марно — тиск не зменшується.

— Ну ж бо, Трис, — шепоче Тобіас, зазираючи мені в очі. — Час іти.

Надто темно, щоб зрозуміти, де ми, — здається, неподалік паркана. Тобіас допомагає мені підвестись і веде до виходу.

Всі одне по одному стрибають. Перший — Пітер, далі — Маркус, а потім — Калеб. Я хапаю Тобіаса за руку. Ми стаємо на краю, і вітер б’є нас у груди, як долоня, що хоче заштовхати мене назад, у безпеку.

Та ми стрибаємо в темряву, сильно вдаряємося ногами об землю. Знову про себе нагадує біль од поранення в правому плечі. Я зціплюю зуби, щоб не скрикнути від болю, і роззираюся, шукаючи брата.

— Все гаразд? — запитую я, угледівши Калеба на траві, за крок од себе. Він потирає забите коліно.

Шморгнувши носом, щоб не розплакатися, Калеб киває, і я відвертаюся.

Виявляється, ми повистрибували на траву за декілька кроків од паркана, біля розбитої дороги, якою вантажівки Злагоди постачають місто харчами. Неподалік головні ворота. Зараз вони замкнені, тож вийти за паркан неможливо. Височенна сітка гнучка і міцна — не видерешся й не завалиш.

— Тут мають стояти охоронці-безстрашні, — каже Маркус . — Де вони?

— Либонь, вони під дією симуляції, — відповідає Тобіас і, помовчавши, додає: — Хтозна, де вони і що роблять.

Ми зупинили симуляцію — про це повсякчас нагадує жорсткий диск, що відтягує мені задню кишеню. Та ми не мали часу оцінити наслідки. Зараз ми не маємо жодної змоги довідатися про те, що сталося з нашими друзями, з нашими лідерами та з фракціями.

Тобіас підходить до маленької металевої скриньки, закріпленої з правого боку воріт, і відчиняє її. Бачу всередині кнопки.

— Сподіваюся, в ерудитів забракло клепки змінити код, — бурчить він, набираючи кілька цифр. Коли Тобіас вводить восьмий знак, лунає клацання, і ворота відчиняються.

— Звідки ти знаєш шифр? — питає Калеб так різко, що я дивуюся, як ці слова не застрягли у нього в горлі.

— Працював у диспетчерській Безстрашності, наглядав за системою безпеки. Код ми міняли двічі на рік, — відповідає Тобіас.

— Ото удача, — вигукує Калеб, напружено дивлячись на Тобіаса.

— Удача тут ні до чого, — парирує Тобіас. — Я влаштувався туди, щоб мати можливість вибратися.

Я здригаюся. Він упевнений, що ми в пастці! Я ще ніколи не думала так про наше життя. Очевидно, дарма.

Ми йдемо тісним гуртом. Пітер притискає до грудей закривавлену руку, що її я йому прострелила. Маркус підтримує його за плече, щоб не впав. Раз у раз Калеб утирає щоки, і я розумію, що він плаче, та нічим не можу йому допомогти. Не знаю чому, та сама я не плачу.

Я просто вириваюся вперед. Тобіас мовчки наздоганяє мене і прилаштовується поруч, сама його присутність уже допомагає мені триматися.

А ось і перший сигнал наближення до Злагоди — яскраві крапочки перетворюються на квадратики, аж нарешті ми бачимо залиті світлом вікна. Це невелике скупчення дерев’яних і скляних будівель.

Та спершу треба перетнути сад. Ноги в’язнуть у м’якому грунті, гілки дерев над головою переплітаються, утворюючи тунель. У листі висять темні важкі плоди. Ніс забивають різкі солодкаві пахощі гнилих яблук на вогкій землі.

Коли ми підходимо ближче, Маркус обганяє Пітера й опиняється попереду.

— Всі за мною, — наказує він.

Він веде нас повз першу будівлю до другої, по ліву руч. Усі будівлі, крім теплиць, побудовані з грубо обробленого темною дерева і не пофарбовані. З відчиненого вікна лунає сміх. Контраст між веселощами і відчаєм крижаної німоти, що скувала мою душу, просто разючий.

Маркус відчиняє двері. Тут не вдаються до заходів безпеки: у злагідних гонка межа поміж довірою і дурістю.

Спершу я чую лише рипіння наших черевиків. Калеб уже не плаче, здається, він заспокоївся.

Маркус зупиняється на порозі відчиненої кімнати, і перед нами постає Джоанна Реєс, представник Злагоди в уряді. Я відразу впізнаю її. Джоанну забути неможливо. Її обличчя розтинає шрам — від правої брови і до верхньої губи, впирається в незряче око і заважає говорити, від чого вона шамкотить. Важко забути такий голос. Коли б не цей рубець, вона була би справжньою красунею.

— О, хвалити Бога, — мовить Джоанна і виходить назустріч Маркусу, широко розкинувши руки. Та замість обійняти його, вона лише злегка торкається його плечей. Скоріше за все, вона добре пам’ятає, що альтруїсти не прихильники тісного фізичного контакту.

— Інші члени вашої фракції дісталися кілька годин тому, але не були певні, чи вдасться це зробити вам, — каже вона. Реєс має на увазі альтруїстів, які ховалися разом з моїм батьком і Маркусом. А я ж про них і не подумала!

Вона уважно роздивляється Тобіаса і Калеба, а потім обводить поглядом нас із Пітером.

— О Господи, — вигукує Джоанна, вп’явшись очима у Пітерову футболку, просякнуту кров’ю. — Я пошлю по лікаря. Можу запропонувати вам нічліг, та можливість вашого подальшого перебування тут вирішиться взавтра вранці на загальних зборах. І, — вона робить промовисту паузу, — навряд чи збори потішить присутність у нас безстрашних. Ще я вас попрошу здати зброю.

Дуже дивує її здогад про те, що ми з Тобіасом безстрашні. Я досі зодягнута в сіру сорочку. Батькову сорочку.

Аж раптом татків запах — суміш ногу й мила — вдаряє мені в ніздрі, голову переповнюють думки про нього, і я стискаю кулаки, нігтями мало не проштрикуючи шкіру на долонях. «Не тут. Не зараз».

Тобіас гримає долоню на пістолеті, та коли я збираюся дістати сховану під сорочкою зброю, він стискає мене за руку. Сплітає свої пальці з моїми, щоб приховані цей рух від стороннього ока.

Я розумію, що краще бути при зброї, та мені так кортить позбутися її просто зараз!

— Мене звати Джоанна Реєс, — офіційно представляється жінка, вітаючись за руку зі мною і Тобіасом. Привітання в стилі безстрашних. Мене вражає таке знання звичаїв фракцій. Я завжди забуваю про те, наскільки делікатні й передбачливі злагідні, поки не бачу це на власні очі.

— Це Т... — починає Маркус, але Тобіас перебиває його.

— Мене звати Чотири, — представляється він. — А це — Трис, Калеб і Пітер.

Кілька днів тому ім’я «Тобіас» знала тільки я, він поділився зі мною найпотаємнішим. Поза стінами Безстрашності він має особливий привід приховувати своє ім’я, яке пов’язує його з Маркусом.

— Ласкаво просимо до табору Злагоди, — запрошує Джоанна, всміхаючись. — Дозвольте про вас подбати.

І ми не відмовляємося. Медсестра-злагідна дає мені мазь, яку розробили ерудити для прискорення зцілення, щоб я натерла плече. Пітер залишається в лікарняній палаті, де займаються його рукою. Джоанна відводить нас до їдальні, і ми зустрічаємося з частиною альтруїстів, які були разом з Калебом і батьком. Тут Сюзан і дехто з наших сусідів. Ряд дерев’яних столів простягається з кінця в кінець приміщення. Знайомі вітають і нас, і Маркуса, стримуючи сльози і намагаючись усміхатися.

Я міцно хапаюся за Тобіаса. Присутність членів батькової фракції, їхні життя, їхні сльози тиснуть на мене страшним тягарем.

Один з альтруїстів підсуває мені під ніс філіжанку з паруючою рідиною.

— Пий, — припрошує він. — Це допоможе заснути без сновидінь.

Трунок рожево-червоний, як полуниця. Я перехиляю філіжанку до дна. Одразу здається, що до мене повертаються сили, та незабаром я почуваюся цілком розслабленою. Хтось веде мене коридором у кімнату з ліжком. Далі не пам’ятаю.