Казка

1

Якщо вам здається, що в цій історії є місця, написані явно не сімнадцятирічним юнаком, то ви маєте рацію. Я повернувся з Емпісу дев’ять років тому. З того часу багато читав і писав. Я закінчив Нью-Йоркський університет і отримав диплом з відзнакою cum laude (був на волосину від summa cum laude)[82] з англійської. Зараз викладаю в Коледжі вільних мистецтв у Чикаго, де веду семінар під назвою «Міфи і казки», який добре відвідують. Мене вважають «яскравою іскрою», здебільшого через об’ємне есе, яке я написав аспірантом. Цю роботу опублікували в «Міжнародному журналі юнґіанських досліджень». Заплатили мізер, але ж авторитет і репутація безцінні. І можете не сумніватися: там я процитував одну книжечку, де на обкла­динці зображена лійка, що наповнюється зірками.

«Це все дуже цікаво, — скажеш ти, читачу, — але в мене є запитання».

І не тільки в тебе. Я б хотів знати, як там царює добра королева Лія. Я б хотів знати, чи сірі люди й досі сірі. Я б хотів знати, чи Клаудія з роду Ґаллієнів і досі надсаджується, розмовляючи. Я б хотів знати, чи заблоковано хід у жахливий підземний світ — лігво Гогмагога. Я б хотів знати, хто наглядав за рештою нічних солдатів і чи був присутній хтось із моїх друзів, в’язнів з «Глибокої Малейн», коли їх добили (мабуть, ні, але ж може людина помріяти). Я б навіть хотів знати, як нічні солдати відчиняли наші камери, лише простягаючи руки.

Гадаю, вам би хотілося знати, як справи в Радар? Відповідаю: дуже добре, дякую, хоча вона трохи споважніла; зрештою, в неї теж минуло дев’ять років, а це солідний вік для німецької вівчарки, особливо якщо скласти разом її старе і нове життя.

Вам би хотілося знати, чи розповів я батькові, де був усі ті чотири місяці. Відповідаю — користуючись виразом обличчя одного хлопчика з санчатами на прив’язі — тю. Та хіба ж я міг не розповісти? Невже я мав брехати батькові в очі, що якісь чудодійні ліки, які я добув у Чикаго, перетворили Радар зі старої подагричної собаки за три чисниці до смерті на здорову й життєрадісну істоту, яка мала вигляд і поводилась так, наче їй років чотири?

Звісно, я не розповів йому все й одразу, бо всього було дуже багато, але був з ним відвертий щодо основної інформації. Я розповів йому, що існує зв’язок між нашим та іншим світами (я казав не «Емпіс», а просто «Іншосвіт», як назвав його під час першої подорожі). Я пояснив, що потрапив туди з сараю містера Боудітча. Батько дуже уважно вислухав мене, а потім запитав (як ви вже, певно, здогадались), де я був насправді.

Я показав йому глибоку западину на руці, яка залишиться в мене на все життя. Це його не переконало. Я відкрив рюкзак і показав золотий дверний молоток. Він оглянув його, зважив у руці й припустив — орієнтовно, — що це якась позолочена річ із дворового розпродажу, насправді виготовлена зі свинцю.

— Розламай його і переконайся сам. Можливо, його врешті доведеться переплавити й продати. В сейфі містера Боудітча ціле відро золотих гранул з того ж місця. Покажу тобі, коли будеш готовий подивитися. З цього він і жив. Я сам продав кілька штук ювеліру в Стентонвіллі. Містеру Гайнріху. Тепер він мертвий, тож зрештою мені, мабуть, доведеться знайти ще когось, із ким можна мати справу.

Це посунуло батька трохи далі на шляху до віри, але остаточно переконала його Радар. Вона впевнено знаходила всі свої улюблені місця в нашому домі, але козирним аргументом виявилися маленькі шрами на морді — слід невдалого знайомства з дикобразом у дитинстві (деякі собаки щасливо уникають такого досвіду, а Раді вистачило одного разу). Тато помітив їх, коли Раді жила в нас після того, як містер Боудітч зламав ногу, і після того, як він помер, — коли вона сама була на порозі смерті. Ті шрами залишились і на її молодшій версії, можливо, тому що я стяг її з сонячного годинника до того, як вона досягла й проминула вік, коли їй було напхано повний ніс дикобразячих голок. Тато довго дивився на сліди, а потім глянув на мене широко розплющеними очима:

— Це неможливо.

— Я розумію, що так здається, — сказав я.

— У сейфі Боудітча справді є відро золота?

— Я покажу тобі, — повторив я. — Коли будеш готовий. Я розумію, що все це важко сприйняти одразу.

Він сидів на підлозі, схрестивши ноги, гладив Радар і думав. Перегодом він запитав:

— Цей світ, котрий, як кажеш, ти відвідав, чарівний? Як Ксанс у книжках Пірса Ентоні, що ти читав у молодших класах? Гобліни, василіски, кентаври тощо?

— Не зовсім, — сказав я. Я жодного разу не бачив кентавра в Емпісі, але якщо там є русалки… і велетні…

— А мені можна туди піти?

— Гадаю, тобі треба туди піти, — сказав я. — Хоча б один раз.

Бо Емпіс насправді був не дуже схожий на Ксанс. У книжках Пірса Ентоні не було ані «Глибокої Малейн», ані Гогмагога.

Ми пішли через тиждень — принц, який більше не принц, і містер Джордж Рід зі «Страхової компанії Ріда». Я провів той тиждень удома, їв стару добру американську їжу, спав у старому доброму американському ліжку й відповідав на запитання старих добрих американських копів. Не кажучи вже про запитання дядька Боба, Лінді Франкліна, Енді Чена, шкільних адміністраторів і навіть місіс Річленд, сусідки-нишпорки. На той час батько вже бачив відро з золотом. Я також показав йому «цілунок сонця», який він оглянув з великим інтересом.

Хочете дізнатись, яку історію я вигадав з допомогою тата… котрий абсолютно випадково виявився першокласним страховим слідчим: пам’ятаєте, він знав безліч пасток, у які потрапляють брехуни, а отже, й те, як їх уникнути? Мабуть, хочете, але скажу тільки, що тут свою роль відіграла амнезія, і додам, що собака містера Боудітча померла в Чикаго перед тим, як я потрапив у халепу, якої не пам’ятаю (хоча начебто пам’ятаю, як мене вдарили по голові). Собака в нас із татом зараз — це Радар-молодша. От хто-хто, а містер Боудітч, який повернувся до Сентрі в образі власного сина, зацінив би це. Білл Гаррімен, репортер «Віклі Сан», попросив мене про інтерв’ю (мабуть, він розмовляв з одним із копів). Я відмовився. Публічність — це останнє, що мені було потрібне.

Вам цікаво, що сталось із Крістофером Поллі, гидким малим Румпельштільцхеном, який хотів убити мене і вкрасти скарб містера Боудітча? Мені було цікаво, і ґуґл дав відповідь.

Якщо згадаєте початок моєї історії, то пригадаєте також, як я боявся, що ми з батьком залишимось без даху над головою і спатимемо під естакадою, тягаючи свої злидарські пожитки в магазинному візку для покупок. З нами цього не сталось, зате сталось із Поллі (хоча про візок для покупок нічого сказати не можу). Поліція знайшла його тіло під естакадою Трі-Стейт-Толлвей у селищі Скокі. Його кілька разів ударили ножем. Хоча в нього не було ані гаманця, ані документів, що посвідчують особу, відбитки пальців виявилися в базі, бо його затримували ще в підлітковому віці. У статті було наведено слова капітана поліції Скокі Браяна Бейкера: вбитий не міг себе захистити, бо в нього були зламані обидва зап’ястя.

Я можу запевняти себе, що Поллі в будь-якому разі не пережив би нападу вбивці (з ним неважко було впоратись, до того ж я забрав його пістолет), але не можу бути в цьому впевнений остаточно. Я також не можу бути впевнений у тому, що мотивом убивства було золото. Може, він звернувся не до тієї людини, намагаючись продати його, й заплатив за це життям? Не знаю, не можу знати, але в глибині душі я впевнений. Я не можу точно сказати, що він помер у той час, коли Руда Моллі відкинула Пітеркіна зі шляху з такою силою, що розірвала противного карлика навпіл; але чомусь мені здається, що так воно й було.

Я можу думати, що Поллі сам накликав таке на себе, і це правда; але коли уявляю, як він піднімає зламані руки, намагаючись захиститись від ударів ножа того, хто стояв над ним навколішках у засміченому підземному переході, не можу не відчувати жалю й сорому. Ви скажете, що в мене немає причин для сорому, я робив те, що повинен був, аби захистити своє життя й таємницю сараю; але сором — він як сміх. І як натхнення. Він не стукає.

2

У наступну суботу, коли я повернувся додому, зі Скелястих гір налетіла сильна снігова буря. Ми з батьком насилу дійшли до будинку містера Боудітча — я був у черевиках, які мені не тиснули, — та обійшли його. Тато з осудом подивився на розбиту стіну сараю:

— Це треба буде відремонтувати.

— Знаю, але це був єдиний спосіб вибратися, бо Енді замкнув двері.

«Цілунок сонця» не знадобився, бо в нас були два ліхтарики. Радар ми залишили вдома. По виході з тунелю вона побігла б прямо в хатинку черевичниці, а я не хотів зустрічатися з Дорою. Не хотів бачити нікого з часу, який там провів. Я просто хотів переконати тата в реальності іншого світу й піти назад. Але було також дещо дивне і, мабуть, егоїстичне: я не хотів чути, як батько розмовляє емпісаріанською мовою. Це моє.

Ми спускалися гвинтовими сходами, я попереду. Тато все повторював, що не може повірити в це, просто не може. Я щиро сподівався, що не штовхаю батька до пси­хічного розладу; але, враховуючи високі ставки, відчував, що не маю вибору.

Я й досі це відчуваю.

У тунелі я попросив його світити ліхтариком у підлогу.

— Бо тут кажани. Здоровенні. Не хочу, щоб вони літали навколо нас. А ще ми зараз підійдемо до місця, де ти можеш відчути запаморочення, майже позатілесний досвід. Це точка перетину.

— Хто це зробив? — тихо запитав він. — Господи, Чарлі, хто це створив?

— З таким же успіхом ти можеш запитати, хто створив світ.

Наш та інші світи. Я впевнений, що існують інші світи, можливо, їх стільки ж, скільки зірок на небі. Ми їх відчуваємо. Вони прориваються до нас із усіх старих казок.

Ми підійшли до точки перетину, і він би впав, але я був готовий і обхопив його за талію.

— Мабуть, краще повернутись, — сказав він. — Щось мене нудить.

— Ще трохи. Он попереду світло, бачиш?

Ми підійшли до виноградних лоз. Я відсунув їх, і ми вийшли в Емпіс. Над нами було безхмарне блакитне небо, а під пагорбом виднілася хатинка Дори. На перехрещених мотузках більше не висіли черевики, але біля Королівського Шляху пасся кінь. Відстань була завелика, щоб сказати точно, але я був абсолютно впевнений, що знаю того коня. Королеві більше не потрібна була Фалада, щоб говорити через неї, а велике місто — не місце для коняки.

Батько роззирався з широко розплющеними очима й відвислою щелепою. Цвіркуни — не червоні — стрибали в траві.

— Боже мій, які великі!

— Це ти ще не бачив кролів, — сказав я. — Сідай, тату.

«Поки не впав», — додав я подумки.

Ми сіли. Я дав йому трохи часу на перепочинок. Він запитав, як це може бути небо під землею. Я сказав, що не знаю. Він запитав, чому тут так багато метеликів і всі монархи. Я знову сказав, що не знаю.

Він показав на хатинку Дори:

— А хто там живе?

— Це будинок Дори. Я не знаю її прізвища.

— Вона вдома? Ми можемо її побачити?

— Я привів тебе сюди не для того, щоб поручкатися «здрастуйте-прощайте», тату. Я привів тебе, щоб ти знав, що цей світ реальний, і більше ми сюди ніколи не прийдемо. Ніхто з нашого світу не повинен знати про цей. Це була б катастрофа.

— Судячи з того, що ми зробили з багатьма корінними народами, не кажучи вже про клімат, мушу з тобою погодитись.

Він почав розуміти, це було добре. Я боявся заперечення або істерики.

— Що ти думаєш робити, Чарлі?

— Те, що містер Боудітч мав зробити багато років тому.

Чому ж він цього не зробив? Я гадаю, через сонячний годинник. «Зараза, яка живе в серці кожної людини», — сказала Лія.

— Що ж, тату. Ходімо назад.

Він підвівся, але зупинився, щоб ще раз подивитися, коли я відсунув лози.

— Це прекрасно, еге ж?

— Зараз. І таким воно й залишиться.

Ми захистимо Емпіс від нашого світу, а також захистимо наш світ — принаймні спробуємо — від Емпісу. Бо під Емпісом ховається світ темряви, де живе і править Гогмагог. Може, він уже не втече звідти тепер, коли Белла й Арабелла злилися в руйнівному поцілунку; але коли йдеться про таких непомисленних створінь, краще бути обережним. Принаймні наскільки можна.

Тієї весни ми з татом залатали діру, яку я пробив у стіні сараю. Влітку я працював у будівельній фірмі Кра­мера — переважно в офісі, через свою руку, але також провів чимало часу в касці, вивчаючи все про бетон. Повно інформації є на старому доброму ютубі, але коли на тебе чекає важлива робота, немає кращого за практичний досвід.

За два тижні до того, як я мав їхати на перший семестр у Нью-Йоркському університеті, ми з татом поклали сталеві листи на колодязь. За тиждень до мого від’їзду залили бетоном їх і підлогу сараю. Поки бетон ще був вологий, я заохотив Радар зробити в ньому відбитки лап.

Хочу вам зізнатись: я запечатував колодязь сталлю й сімо­ма дюймами бетону з болем у серці. Унизу був світ, повний магії і людей, яких я любив. Особливо одну людину. Поки бетон повільно плинув з бетономішалки, яку я позичив на фірмі для цієї роботи, я все згадував, як Лія стояла на сходах, оголивши меч і розставивши ноги в бойовій стійці. І про те, як вона розрізала свій запечатаний рот, щоб вигукнути братове ім’я.

Та ні, я щойно вам збрехав. Моє серце не просто боліло — воно кричало ні, ні й ні. Воно питало, як я міг забути про диво й відвернутись від магії. Питало, невже я справді хочу заткнути лійку, крізь яку падають зірки.

Я зробив це, бо мусив. Тато це розумів.

3

Ви питаєте, чи бачу я сни? Аякже. Інколи — про тварюку, яка вилізла з колодязя, і тоді я прокидаюсь, затискаючи рот руками, щоб заглушити крик. Але з роками ці жахіття приходять у мої сни дедалі рідше. Тепер частіше сниться поле, вкрите маками. Сниться «червона надія».

Ми зробили правильно, я знаю. Єдино можливим чином. Тато й досі наглядає за будинком на вулиці Платановій, 1. Я часто приїжджаю додому і теж не спускаю з нього ока. І врешті я повернусь у Сентрі назавжди. Можливо, одружусь, і якщо в мене будуть діти, будинок на пагорбі дістанеться їм. А поки вони будуть маленькі й зустрічатимуться в житті лише з дивами, читатиму їм старі казки, що починаються словами: «Колись давно-давно…»

25 листопада 2020 р. — 7 лютого 2022 р.