Казка

1

Про нашу нараду я чітко пам’ятаю дві речі. Ніхто не зга­дував імені Гогмагога, а Лія так і не подивилась на мене. Жодного разу.

2

Трохи згодом тієї ночі шестеро людей і дві тварини зібрались у сараї — у тому сараї, де ми з Радар ховалися перед тим, як увійшли в Лілімар. Вуді, Клаудія і я сиділи разом на підлозі. Радар лежала поряд зі мною, притиснувши мордою мою ногу, ніби хотіла впевнитись в тому, що я більше не втечу від неї. Лія сиділа окремо від нас, на сходах у передній частині тролейбуса з написом «Узбережжя». В дальньому кутку примостилась Франна, сіра жінка, яка прошепотіла мені «допоможи їй» перед тим, як я покинув ферму «гуаски». Франна гладила Фаладу по голові, глибоко зануреній у мішок із зерном, котрий Айота тримав для неї. Надворі була решта втікачів з «Глибокої Малейн» і сірі люди, яких прибувало чимдалі більше. Виття не було чутно; вовки, очевидно, не цікавились натовпами.

Револьвер містера Боудітча 45-го калібру знову був у мене при боці. Може, Клаудія й була глуха, проте зір мала гострий. Вона помітила блиск блакитних камінців на поясі з кончо, який лежав у густих заростях бур’янів під зовнішньою стіною біля воріт. Револьвер варто було б змастити й почистити, перш ніж переконатися, що він працює, тож пізніше мені доведеться про це подбати. Я подумав, що все потрібне для цього зможу знайти на якомусь із засмічених столів у кінці сараю. Колись, у кращі часи, тут явно була ремонтна майстерня.

Вуді сказав:

— Змія поранена, але ще жива. Нам треба відрізати їй голову, перш ніж вона встигне відновити свою отруту. І ти маєш бути лідером, Чарлі.

Під час цієї промови він дістав із кишені свого пальта записник та химерну ручку з пером і записав сказане швидко й упевнено, як зрячий. Потім показав Клаудії. Вона прочитала і жваво закивала:

— ВЕДИ, ЧАРЛІ! ТИ ПРИНЦ, ЯКОГО ОБІЦЯЛИ! НАСТУПНИК АДРІАНА З ЧАРІВНОГО СВІТУ!

Лія коротко глянула на Клаудію, потім знов опустила очі, і пасмо волосся затулило її обличчя. Її пальці бігали по карбованому руків’ю меча.

Я точно нікому нічого не обіцяв. Я був утомлений і наляканий, але було важливіше за це.

— Скажімо, ти маєш рацію, Вуді. Скажімо, дозволити Вбивці Польоту відновити свою отруту небезпечно для нас і всього Емпісу.

— Авжеж, — тихо сказав він. — Так і є.

— Навіть якщо так, я не поведу натовп переважно неозброєних людей у місто, якщо ти про це. Половина нічних солдатів може бути мертва, їх і не було так уже багато, це по-перше…

— Так, — погодився Вуді. — Більшість воліли краще померти справжньою смертю, а не залишатися напівживими на службі в монстра.

Я подивився на Лію — насправді не міг відірвати від неї очей — і помітив, як вона здригнулась, ніби Вуді її вдарив.

— Ми вбили сімох, а монархи — ще більше. Але решта залишились.

— Не більше дюжини, — прогарчав Ай з кутка. — А може, й менше. Монархи вбили десятьох, як я нарахував, а в банді Келліна не було навіть тридцяти.

— Ти впевнений?

Він знизав плечима:

— Коли потрапляєш у таке місце чи не назавжди, робити там нічого, крім як рахувати. Коли я не рахував нічних солдатів, то починав рахувати краплі зі стелі або блоки в підлозі камери.

Підлога моєї камери складалась із сорока трьох блоків.

— Навіть дюжина — це забагато, якщо вони можуть вирубити тебе одним доторком або вбити обійнявши, — сказав я. — А ще ж є Келлін, який командує тими, що залишились.

Вуді нашкрябав у записнику «КЕЛЛІН» і показав Клаудії. Та оскільки він був сліпий, то показував не в той бік. Я посунув записник, щоб Клаудія бачила.

— КЕЛЛІН! ТАК! — вигукнула Клаудія. — І НЕ ЗАБУДЬТЕ ХАНУ!

Ні, про Хану, котра жадає крові, не можна забувати.

Вуді зітхнув і потер обличчя:

— Келлін командував Королівською гвардією, коли правив мій брат. Розумний і хоробрий. У той час я б додав: відданий. Я б ніколи не повірив, що він повстане проти Джана. Хоча я б ніколи не повірив і в те, що Елден зробить те, що він зробив.

Він не міг побачити, що Лія відвернулась від нього, так само як від мене, коли я подивився на неї, щоб привітатись. Але я побачив.

— Ось як я вважаю, — сказав я. — Ми повинні зупинити Вбивцю Польоту, поки він ще чогось не накоїв. Ще гіршого. От подивіться, що він уже наробив. Зробив усе це трикляте королівство сірим. Зробив сірими людей, за винятком хіба кількох… — я мало не сказав байстрюків — слово, яким батько назвав Скутера Макліна, мого клаповухого однокласника в середній школі, — цілих, — незграбно закінчив я. — Та й тих він винищує. Я просто не знаю, що з ним робити. І коли.

— Стосовно «коли» — це просто, — озвався Айота. Він закінчив годувати Фаладу й ховав порожній мішок в один з кошиків, прив’язаних до її боків. — Вдень. Сині хлопці тоді слабшають, а на сонце взагалі не можуть виходити. Інакше — бах — і самі кості. — Він подивився на Вуді. — Принаймні я таке чув.

— Я теж таке чув, — сказав Вуді, — але я б цьому не дуже довіряв.

Він щось нашкрябав у записнику й показав Клаудії. Мені не видно було, що він там написав, але вона похитала головою і усміхнулась.

— НЄ, НЄ, ВІН НЕ МОЖЕ НАКОЇТИ БІЛЬШЕ, НІЖ УЖЕ НАКОЇВ, НЕ ПІШОВШИ ДО ТОГО, А ЦЬОГО ВІН НЕ МОЖЕ ЗРОБИТИ, ДОКИ МІСЯЦІ НЕ ПОЦІ­ЛУЮТЬСЯ! ТАК ГОВОРИТЬ ЛЕГЕНДА, І Я ВІРЮ, ЩО ЦЕ ПРАВДА!

Лія підняла очі й чи не вперше виказала інтерес. Вона повернулась до Фалади. Коли конячка заговорила, реакція Айоти, м’яко кажучи, була кумедною.

— Моя господиня бачила їх сьогодні ввечері, коли хмари на мить розійшлись, і Белла майже наздогнала Арабеллу.

Вуді поплескав Клаудію по руці, щоб привернути її увагу. Він показав у бік Лії, показав на небо та провів перед її обличчям двома пальцями, які ледве торкались один одного. Очі в Клаудії розширились, а усмішка зникла. Вона подивилась на Лію:

— ТИ ЦЕ БАЧИЛА?

Лія кивнула. Клаудія повернулась до мене з виразом обличчя, якого я раніше не бачив. То був страх.

— ТОДІ ЦЕ ЗАВТРА! ЗУПИНИ ЙОГО, ШАРЛІ! ТИ ЄДИНИЙ МОЖЕШ! ЙОГО ТРЕБА ВБИТИ, ПЕРШ НІЖ АРАБЕЛЛА ПОЦІЛУЄ СЕСТРУ! НЕ МОЖНА ЙОМУ ДОЗВОЛИТИ ЗНОВУ ВІДКРИТИ ТЕМНИЙ КОЛОДЯЗЬ!

Лія підвелася, схопила Фаладу за вуздечку й повела до дверей. Радар підняла голову й заскавучала. Франна пішла за Лією і торкнулась її плеча. Лія пересмикнула плечима, проганяючи її. Я підвівся.

— ЗАЛИШ ЇЇ, ЗАЛИШ. ЇЇ СЕРЦЕ РОЗБИТЕ, І ПОТРІБЕН ЧАС, ЩОБ ЙОГО ЗЦІЛИТИ, — сказала Клаудія.

Вона, безумовно, мала добрі наміри, але суремний голос позбавив її слова будь-якого співчуття. Лія аж зіщулилась від них.

Я таки пішов за нею.

— Ліє, будь ласка. Поверни…

Вона штовхнула мене з такою силою, що я мало не впав.

І пішла, ведучи конячку, яка була її голосом.

3

Їй не довелось відчиняти двері, бо, за відсутності вовків поблизу, не було потреби їх зачиняти. Натовп сірих людей усе зростав, і коли з’явилась Лія, ведучи свою конячину, всі, хто стояв, попадали на коліна й поприкладали долоні до лобів. Я нітрохи не сумнівався, що якби Лія чи оті дві вцілілі королівські особи віддали їм наказ захопити місто або принаймні спробувати його відбити, то вони не вагаючись зробили б це.

Ось до чого призвів мій прихід. Будь-яка спроба заперечити це розбивалася вщент, наштовхнувшись на простий факт: вони справді думали, що я той принц, якого обіцяли пророцтва. Не знаю, як Лія, але Вуді й Клаудія теж у це вірили. Саме тому я тепер відповідав за цей натовп потенційних бунтівників, серед яких була й Дора.

Я кинувся за Лією, але Клаудія схопила мене за руку:

— НЄ, ЗАЛИШСЯ! ЗА НЕЮ ПРИГЛЯНЕ ФРАННА.

Вуді сказав:

— Розслабся поки що, Чарлі. Відпочинь, якщо зможеш. Ти, мабуть, втомився.

Я пояснив, що на нас, утікачів, сон налягає тільки зі сходом сонця, а зараз, вночі, сон на очі не йде. Нам зовсім не зашкодить заряд адреналіну та неймовірна радість від того, що ми вирвались із підземелля і втекли подалі від поля смерті.

Вуді послухав, кивнув і написав записку Клаудії. Я був зачарований тим, як акуратно й рівно він пише, хоч і не бачить. У записці було таке: «Чарлі з командою звикли спати вдень, а вночі не стуляти очей». Клаудія кивнула на знак того, що зрозуміла.

— Вона сердиться, бо любила його, так? Коли я з нею познайомився, вона сказала через Фаладу, що Елден завжди був добрий до неї.

Вуді написав у блокноті й показав Клаудії: «Він хоче знати про Л і Е». Внизу поставив великий знак запитання.

— РОЗКАЖИ ЙОМУ ВСЕ, ЩО ХОЧЕШ, — пробасила Клаудія. — У НАС ПОПЕРЕДУ ДОВГА НІЧ, А ДОВГІ НОЧІ ЗАОХОЧУЮТЬ ДО РОЗПОВІДАННЯ ІСТОРІЙ. ВІН ЗАСЛУГОВУЄ ЗНАТИ.

— Гаразд, — сказав Вуді. — Отож хай буде тобі відомо, Чарлі: Лія воліє вірити в те, що Елден мертвий, бо не вірить, не хоче вірити, що він став Вбивцею Польоту. У дитинстві вони були ось такі. — Він склав долоні разом і переплів пальці. — Почасти це пояснювалось обставинами їхнього народження. Вони обоє були наймолодшими, і коли ними не нехтували, то до них чіплялись. Старші сестри — Дрю, Еллі, Джой і Фала — ненавиділи Лію, бо вона була найменша в батька з матір’ю, їхня пестушка, а також бо вони незугарні, а вона вродлива…

— ЩО ВІН ТАМ ТОБІ ПЛЕТЕ? — заволала Клаудія. Я подумав, що вона, мабуть, трохи читає по губах. — ВІН ЩО ТАМ, ДИПЛОМАТІЮ РОЗВОДИТЬ? ЗГАДАВ СВОЮ РОБОТУ, ЯК У ТОЙ ЧАС, КОЛИ ДЖАН СИДІВ НА ТРОНІ? НЄ, НЄ, КАЖИ ВСЮ ПРАВДУ, СТІВЕНЕ ВУДЛІ! ЛІЯ БУЛА ПРЕКРАСНА, ЯК ЛІТНІЙ РАНОК, А ІНШІ ЧОТИРИ — ПОТВОРНІ, НАЧЕ КАМ’ЯНІ ЧОВНИ! ТІ ЧОТИРИ ВДАЛИСЯ В БАТЬКА, А ЛІЯ БУЛА ВИКА­ПАНА МАТИ!

Знову ж таки, «потворні, наче кам’яні човни» — не зовсім те, що вона сказала, а те, що я почув. Думаю, не треба вам казати, що почуте мною далі було ще однією казкою. Не вистачало тільки кришталевого черевичка.

— Дівчата гострили об Елдена свої і так гострі язики, — розповідав Вуді. — Називали його Товстуном і Кутельногою, Містером Косооким і Сіролицим…

— Сіролицим? Справді?

На тонких губах Вуді заграла усмішка:

— Ти починаєш трохи розуміти його помсту, еге ж? Відколи Елден Вбивця Польоту прийшов до влади, Емпіс населяють майже самі сіролиці люди. Він до пня винищує тих небагатьох, хто несприйнятливий до цього прокляття, і якби міг, то повбивав би всіх метеликів-монархів. Замість квітів у нього в саду буяють бур’яни.

Він нахилився вперед і обхопив коліна, однією рукою тримаючи записник.

— Але дівчата обмежувались словами. А ось його брат тероризував Елдена штурханами й стусанами, коли навколо не було нікого, крім його відданих підлабузників. Для цього не було причин: Роберт був настільки ж вродливим, наскільки потворним — Елден, батьки його пестили й панькали, а на Елдена просто не звертали уваги. До того ж у Роберта не було підстав для ревнощів через трон, бо він був старший і мав посісти його в разі смерті чи відставки Джана. Він просто ненавидів молодшого брата й гребував ним. Я думаю… — Вуді змовк, спохмурнівши. — Думаю, що для любові завжди є причина, а ненависть іноді існує просто так. Як таке собі безпричинне зло.

Я не відповів, але подумав про своїх двох Румпельштільцхенів: Крістофера Поллі й Пітеркіна. Чому карлик аж зі шкури пнувся, так старався знищити сліди ініціалів, які б вивели мене з міста задовго до темряви? Навіщо він ризикував життям — і втратив його, — щоб навести на мене Руду Моллі? Бо я перейшов йому дорогу в ситуації, пов’язаній з червоним цвіркуном? Бо я високий, а він низький? Я категорично в це не вірив. Він робив це, бо міг робити. І тому що хотів напаскудити.

Повернулась Франна й прошепотіла щось Вуді на вухо. Той кивнув:

— Вона каже, що неподалік є ще не зруйнований храм. Лія пішла туди з Дорою — тією, яка ремонтує черевики, — і ще кількома жінками на ночівлю.

Я згадав, що бачив той храм.

— Може, це й добре. Вона, мабуть, втомилась.

Спеціально для Клаудії я вказав на Франну біля дверей, склав руки й поклав на них голову.

— ВТОМИЛИСЬ? ЛІЯ І ВСІ МИ! МИ ПРОЙШЛИ ДОВ­ГИЙ ШЛЯХ, ДЕЯКІ З НАС БУЛИ В ДОРОЗІ БАГАТО ДНІВ!

— Розповідайте далі, — попросив я Вуді. — Ви казали, що дівчата ненавиділи Лію, а Роберт — Елдена…

— Вони всі ненавиділи Елдена, — сказав Вуді. — Всі, крім Лії. При дворі було таке відчуття, що він не доживе до двадцяти.

Я згадав про брезклу, слиняву істоту в ложі VIP-глядачів (колір його обличчя змінився з сірого на ще менш здоровий зелений) і подумав, скільки років Елденові тепер. А ще мені було цікаво, що ворушилося під пурпуровим жупаном-мантією… але я не був упевнений в тому, що насправді хочу це знати.

— Двоє наймолодших зблизились через ненависть і неприязнь інших, а також тому що вони щиро любили одне одного, і… як мені здається… тому що були розумніші. Вони обстежили кожен закуток, кожну щілинку в палаці, від шпилів, куди їм заборонялось ходити, але вони все одно ходили, до нижніх рівнів.

— «Глибока Малейн»?

— Імовірно, а може, й глибше. Під містом багато давніх ходів, де мало хто бував багато років. Не знаю, чи була з ним Лія, коли він надибав дорогу до Глибокого Колодязя (вона відмовляється говорити про ті роки, коли вони почали виростати з дитинства), але вони майже скрізь ходили разом, за винятком хіба що палацової бібліотеки. Хоч якою розумницею була Лія, до книжок її душа не лежала. З них двох читачем був Елден.

— І його брат точно й через це з нього насміхався, — озвався Ай.

Вуді повернувся до нього, усміхнувся:

— Слушно підмічено, хлопче, який є другом Чарлі. І Роберт, і його сестри також.

— ЩО ТИ ЗАРАЗ РОЗПОВІДАЄШ? — запитала Клаудія.

Вуді коротко записав свою розповідь у записнику. Вона прочитала, а потім сказала:

— РОЗКАЖИ ЙОМУ ПРО ЕЛЬЗУ!

Я мало не підскочив:

— Русалку?

— Так, — підтвердив Вуді. — Палацову русалку. Ти її бачив?

Я кивнув. І не збирався розповідати, що бачив те, що від неї залишилось.

— Вона жила в маленькому прихованому алькові, — сказав Вуді. — Майже в гроті. Хотілося б вірити, що й досі там живе, але я дуже сумніваюсь. Вона, мабуть, померла через недогляд або від голоду. А може, й від смутку.

Авжеж, померла, але вбив її зовсім не недогляд, голод чи смуток.

— Елден і Лія годували її, а вона їм співала. Дивні то були пісні, але прекрасні. Лія і сама трохи співала. — Він затнувся. — Коли в неї ще був рот.

Я погладив Радар по голові. Вона сонно подивилась на мене. Наша подорож давалась їй так само тяжко, як і мені, але для Раді все склалося добре. Вона здобула нове життя і була серед людей, які її любили. Думка про її втечу навела мене на згадку про те, як я дізнався про її порятунок.

— Розкажи мені про цвіркуна, — попросив я Клаудію. — Червоного цвіркуна. Отакого завбільшки, — я розвів руки в сторони. — Не розумію, як він до тебе дістався. Він прийшов із Радар? І чому…

Вона кинула на мене роздратований погляд:

— ШАРЛІ, ТИ ЗАБУВ, ЩО Я ТЕБЕ НЕ ЧУЮ?

Я й справді забув. Міг би сказати, що причина в тому, що сьогодні ввечері її волосся було вільно розпущене й прикривало вуха, але це було б неправдою. Я просто забув. Тож я розповів Вуді про те, як врятував червоного цвіркуна від Пітеркіна і пізніше побачив, як він вилазив із дірки в стіні підземелля з запискою, прикріпленою до черева. Запискою з пасмом хутра Радар. Про те, як я причепив до цвіркуна свою записку й послав його в дорогу, дотримуючись батькової настанови: «Ні на що не покладайся, але надії не втрачай».

— Гарна порада, — сказав Вуді й застрочив щось у своєму записнику.

Він писав швидко, і кожен рядок був на диво прямий. Надворі сірі люди влягалися на ніч. Ті, хто приніс ковдри, ділилися ними. Через дорогу я бачив Фаладу, яка спокійно паслася.

Вуді передав записник Клаудії, і, читаючи написане там, вона почала усміхатися. Від усмішки вона погарнішала. І коли заговорила, це був не її звичний гучний голос, а набагато тихіший, наче вона говорила сама до себе. Вона сказала:

— Незважаючи на всі зусилля Елдена, які він докладає від імені сутності, якій служить (він може не вірити, що він інструмент тієї тварюки, але саме так і є), магія невмируща. Магію важко знищити. Ти сам це бачив, еге ж?

Я кивнув і погладив Радар, яка вже була помирала, а тепер знову молода й сильна після шести обертів на сонячному годиннику.

— Так, магія невмируща. Тепер він називає себе Вбивця Польоту, але ж ти сам бачив, що тисячі, ні, МІЛЬЙОНИ монархів ще живі. І якщо Ельза померла, то Снаб і досі живий. Завдяки тобі, Шарлі.

— Снаб? — запитав Айота, сівши прямо. Він плеснув себе по лобі долонею дебелої руки. — О боги, чому ж я не знав, коли побачив його?

— Коли він прийшов до мене… о Шарлі!.. коли прийшов…

Я з жахом побачив, що вона заридала.

— ЧУТИ знову, Шарлі! О, ЧУТИ знову, хоч би й нелюдський голос, було так ЧУДОВО…

Радар підвелась і підійшла до неї. Клаудія нахилилась головою до її голови, одночасно гладячи її боки від шиї до хвоста. Заспокоюючись. Вуді обійняв її. Я подумав, чи не зробити й мені так само, але втримався. Завадила надмірна сором’язливість, байдуже, що я ж наче принц.

Клаудія підвела голову й витерла сльози долонями. Вона заговорила, і почувся її звичайний голос:

— РУСАЛКА ЕЛЬЗА СПІВАЛА ДЛЯ ДІТЕЙ, СТІВЕН ТОБІ РОЗПОВІДАВ ПРО ЦЕ?

— Так, — відповів я, потім згадав, що вона глуха, й кивнув.

— СПІВАЛА ДЛЯ ВСІХ, ХТО ЗУПИНЯВСЯ ПОСЛУХАТИ, АЛЕ ТІЛЬКИ ЯКЩО ВОНИ ОЧИЩАЛИ СВІЙ РОЗУМ ВІД ІНШИХ ДУМОК, ЩОБ МАТИ ЗМОГУ ПОЧУТИ. РОБЕРТ І СЕСТРИ ЛІЇ НА ТАКІ ДУРНИЦІ ЧАСУ НЕ МАЛИ, АЛЕ ЕЛДЕН І ЛІЯ БУЛИ ІНАКШІ. ТО БУЛИ ЧУДОВІ ПІСНІ, ПРАВДА Ж, ВУДІ?

— Авжеж, — сказав він, хоча, судячи з виразу його облич­чя, я сумнівався, що в нього був час на пісні Ельзи.

Я постукав собі по лобі, потім нахилився й торкнувся її лоба, а далі підняв руки в запитальному жесті.

— ТАК, ШАРЛІ. ЦЕ НЕ ТІ ПІСНІ, ЯКІ МОЖНА СЛУХАТИ ВУХАМИ, БО РУСАЛКИ НЕ МОЖУТЬ ГОВОРИТИ.

— А цвіркун? — я зобразив рукою стрибки. — Сн… як ти його назвала? Снаб?

Я ненадовго позбавлю вас від гучного голосу Клаудії, гаразд? Червоний цвіркун був не просто якимсь «снабом», це був пан Снаб. Клаудія називала його королем маленького світу. Я думав, що вона мала на увазі комах («Це дурний комах», — казав Пітеркін), але згодом я дійшов висновку, що Снаб міг бути правителем багатьох істот, яких я бачив. І так само як русалка Ельза, Снаб міг говорити з людьми, і він розмовляв із Клаудією, коли привів Радар до її дому. За словами Клаудії, Снаб майже всю дорогу їхав на спині Радар. Мені важко було це уявити, але я міг зрозуміти чому: цвіркун відновлювався після травми задньої ноги.

Снаб розповів їй, що господаря собаки або вбили, або ув’язнили в Лілімарі. Він запитав Клаудію, чи міг би ще чимось допомогти, крім того, що безпечно привів собаку до неї. Бо, сказав він, той юнак врятував йому життя, а такий борг треба повертати. Він повідомив їй, що коли юнак і досі живий, то його посадили в «Глибоку Малейн», і він, цвіркун, знає туди дорогу.

— Снаб, — здивовано сказав Айота. — Я бачив Снаба і навіть не знав про це. Будь я проклятий.

— А зі мною він не розмовляв, — сказав я.

На що Вуді усміхнувся:

— А ти слухав?

Звісно, не слухав. Голова була забита моїми власними думками… як і голови тих багатьох, що проходили повз Ельзу, не чуючи її пісень, бо були надто заклопотані. Так і з піснями (й багатьма казками) навіть у моєму світі. Вони промовляють від розуму до розуму, але тільки якщо ви слухаєте.

Мені раптом спало на думку, що мене врятував не тільки сон про мамин фен, але й цвіркун, якому я зробив послугу. Пам’ятаєте, я казав на початку, що ніхто не повірить моїй розповіді?

4

Вуді й Клаудія втомилися, це було помітно, навіть Радар задрімала, але я мав знати ще одне.

— А що означає «місяці поцілуються»? І що тоді має статись?

Вуді відповів:

— Можливо, твій друг тобі розкаже.

Айоту не треба було просити двічі. В дитинстві йому розповіли казку про небесних сестер, а як ти сам знаєш, дорогий читачу, почуте в дитинстві справляє найглибше враження й залишається в пам’яті дуже надовго.

— Вони ганяються один за одним, це всі бачать. Чи то пак бачили до того, як хмари стали дуже густими й постійно затьмарюють небо. — Він глянув на шрами Вуді. — Принаймні це бачили ті, хто має очі. Часом по­переду Белла, часом — Арабелла. Загалом одна з них набагато випереджає другу, але буває, що відстань зменшується.

Я й сам це бачив кілька разів, коли хмари розходились.

— Кінець кінцем одна проходить повз другу, і в таку ніч вони зливаються і ніби цілуються.

— У давнину мудреці попереджали, що колись вони зіткнуться, — сказав Вуді, — і розтрощать одна одну вщент. Проте для їхньої руйнації навіть зіткнення не потрібне. Вони можуть просто розірватися на шматки від взаємного потягу. Так іноді трапляється і в людей.

Айоту не цікавила ця філософія. Він додав:

— А ще кажуть, що тієї ночі, коли цілуються небесні сестри, все зло вивільняється, щоб творити в світі лихо й біду. — Він змовк. — У дитинстві нам забороняли виходити з хати в ночі, коли сестри цілувались. Тоді вили вовки, завивав вітер, але не тільки вовки й вітер. — Він похмуро подивився на мене. — Чарлі, завивав увесь світ. Наче йому боліло.

— І Елден зможе відкрити Глибокий Колодязь, коли таке станеться? Це легенда?

Жодного слова у відповідь ані від Вуді, ані від Ая, однак достатньо було глянути на їхні обличчя, щоб зрозуміти: для них це не легенда.

— І в тому Глибокому Колодязі живе істота? Почвара, яка перетворила Елдена на Вбивцю Польоту?

— Так, — сказав Вуді. — Ти знаєш її ім’я. А отже, знаєш, що навіть вимовляти це ім’я небезпечно.

Ще б пак я не знав.

— ПОСЛУХАЙ МЕНЕ, ШАРЛІ! — Коли гримнув гучний, монотонний голос Клаудії, Радар розплющила очі й підняла голову, потім знов опустила. — ЗАВТРА МИ ЙДЕМО В МІСТО Й ПОВЕРТАЄМО ЙОГО СОБІ, КОЛИ НІЧНІ СОЛДАТИ БУДУТЬ НАЙСЛАБШИМИ! НАС ВЕСТИМЕ ЛІЯ, БО ЦЕ ЇЇ ПРАВО, АЛЕ ТИ ПОВИНЕН ЗНАЙТИ ЕЛДЕНА І ВБИТИ ЙОГО, ДОКИ ВІН НЕ ВІДКРИЄ ТОЙ КОЛОДЯЗЬ! ЛІЯ — ЗАКОННА СПАДКОЄМИЦЯ ТРОНУ, ТОМУ ЦЕ МАЛО Б БУТИ ЇЇ ЗАВДАННЯ… ЇЇ ЗОБОВ’ЯЗАННЯ… АЛЕ…

Далі їй хотілося говорити не більше, ніж вимовляти ім’я Гогмагога, потаємника з Глибокого Колодязя. Та й не треба було. Лія непохитно вірила, що її любий брат, разом з яким вона слухала русалчині пісні, не може бути Вбивцею Польоту. Попри все, що вона чула, попри все пережите, їй було легше вважати, що Елден помер, а те чудовисько, яке править руїнами Лілімара й нечисленними місцевими мешканцями — самозванець, який узяв собі його ім’я. Якщо вона виявить, що це таки Елден, і знайде його десь глибоко в лабіринті тунелів і ще глибше в нетрях катакомб, то може завагатися.

І її вб’ють так само, як багатьох її родичів.

— ТИ ПРИНЦ, ЯКОГО ОБІЦЯЛИ, — сказала Клаудія. — У ТЕБЕ Є ВСІ ЧУТТЯ, ЯКИХ НАС ПОЗБАВИЛИ. ТИ НАСТУПНИК АДРІАНА, ТОГО, ЩО ПРИЙШОВ ІЗ ЧАРІВНОГО СВІТУ. ТИ ТОЙ, ХТО ПОВИНЕН ВБИТИ ЕЛДЕНА, ПЕРШ НІЖ ВІН ВІДКРИЄ ПЕКЕЛЬНУ БЕЗОДНЮ!

Айота слухав, широко розплющивши очі й відкривши рота. Мовчанку порушив Вуді. Він говорив тихо, але кожне слово вражало мене, мов удар:

— Тут ось що найгірше, найгірша можливість: те, що вилі­зе з Глибокого Колодязя, назад може не полізти. Відкривши його, Елден ризикує не тільки зробити наш світ сірим, а й повністю знищити. І що потім? Хто знає, куди ця тварюка надумає рушити?

Він нахилився вперед, аж доки його обличчя без очей не опинилося за кілька дюймів від мого.

— Емпіс… Белла… Арабелла… Є й інші світи, крім цього, Чарлі.

Атож. Я з одного з них і прийшов.

Думаю, саме в той момент на мене почав налягати холод, як тоді на нашій найгіршій прогулянці з Берті Бердом. Як тоді з Поллі, коли я зламав йому спочатку одну, а потім другу руку. І як тоді з Кла. Я швиргонув у нього обгризеною курячою кісткою і сказав: «Я тебе добряче відтрахаю, любчику». Що я й зробив без жодного жалю. Я не дис­неївський принц, і, мабуть, це добре. Бо диснеївський принц — не той, кого потребує народ Емпісу.

5

Клаудія та Вуді поснули. Поснули й сірі люди, які прийшли з ними. Вони подолали важкий шлях сюди, а попереду на них чекала ще важча робота на довгі дні й тижні. А я, навпаки, ще ніколи не почувався таким бадьорим, і не тільки тому, що час мого спання-неспання був перевернутий з ніг на голову. У голові крутилися тисячі запитань без відпові­дей. І найжахливіше серед них: що може накоїти Гогмагог, якщо вилізе з колодязя? Мене постійно гнітила думка, що він може припертися в наш світ, як отой здоровенний тарган.

«Тарган, з якого все почалось», — подумав я і мало не розсміявся.

Я вийшов надвір. Звуки сонних — бурчання, стогони, випадкове пердіння — нагадали ночі в «Глибокій Малейн». Я сів під стінкою сараю й подивився в небо, сподіваючись упіймати розрив у хмарах, щоб побачити хоча б зірочку, а може, навіть Беллу з Арабеллою. Проте вгорі була порожнеча. Вдень це була б прегуста сірятина. За Шляхом Королівства, біля храму, все ще паслась Фалада. Там у світлі пригаслих вогнищ виднілись інші ночувальники. Вже зібралося щонайменше з сотню людей. Хоч і невелика, але майже армія.

Біля мене ворухнулись тіні. Я повернувся і побачив Ая та Радар. Ай сів навпочіпки, Раді влаштувалась біля нього. Її ніс обережно ворушився, вбираючи запахи ночі.

— Не спиться? — запитав я.

— Нє, нє. Годинник у голові зовсім збився.

«Товариш по нещастю», — подумав я.

— Як часто місяці проходять над головою?

Він задумався.

— Разів три за ніч. Іноді десять.

Це було для мене безглуздям, бо я жив у світі, де годинник всесвіту завжди йде розмірено. Схід і захід місяця можна передбачити на десять, п’ятдесят і сто років наперед. Цей світ не такий. Це світ, де русалки й червоний цвіркун на ім’я Снаб можуть навіювати пісні й думки в голови тих, хто їх слухає.

— Хотілося б їх побачити. Подивитись, наскільки вони близько одна до одної насправді.

— Ну, цього не вийде, але ти можеш побачити їхнє світін­ня крізь хмари, коли вони проходитимуть. Що яскравіше світіння, то ближчі вони. Але навіщо така морока? Думаєш, принцеса брехала про те, що бачила?

Я похитав головою. Вираз тривоги на обличчі Лії говорив сам за себе.

— Це правда, що ти прийшов з іншого світу? — зненацька запитав Айота. — З чарівного? Думаю, так і є, бо я ніколи не бачив такої зброї, як та, що ти носиш при боці. — Він помовчав. — І взагалі ніколи не бачив такого, як ти. Дякую богам, що мені не довелося битися з тобою в першому раунді «Чесного двобою». Мене б тут не було.

— Ти б мене подужав, Аю.

— Нє, нє. Ти принц, ясне діло. Спершу я б зроду так не подумав, але це правда. В тобі щось таке є, міцне, як стара фарба.

«І темне, — подумав я. — Мій власний темний колодязь, якого мені варто остерігатись».

— Ти зможеш його знайти? — запитав він, гладячи Радар по голові великою рукою, вкритою шрамами. — Решту ми зробимо, тут я не сумніваюсь: при денному світлі нічні солдати стають млявими, їм буде не до захисту жменьки дуполизів Елдена, і ті драпатимуть, як кролики, а ми їх заб’ємо, як кроликів… але Вбивця Польоту! Ти зможеш його знайти, якщо він заховається глибоко внизу? У тебе є, ну, я не знаю… таке…

«Павучине чуття» — так я подумав, але не те промовив:

— Такий собі принцячий нюх?

Він засміявся і сказав, що так, приблизно це він і мав на увазі.

— Ні, такого в мене немає.

— А Персі? Той, що нам допоміг? Він зможе знайти дорогу до Темного Колодязя?

Я обмізкував цю ідею, потім похитав головою. Я щосили сподівався, що Персі ще живий, знаючи, що шансів небагато. Келлін розуміє, що ми втекли не без чиєїсь допомоги. Він ще міг припустити, що я здатний придумати смертельний трюк із відрами води, але здогадатись про двері, заставлені шафою? Таку інформацію міг надати тільки хтось ізсередини. І якщо Персі досі уникнув смерті й заохочень до щирих розмов у камері тортур, шанси на те, що він знає дорогу до Темного Колодязя, мізерні.

Ми сиділи в глибоких сутінках, куди не діставали навіть сполохи останніх вогнищ, тож я витяг зі шкарпетки ще сірник і чиркнув ним об стіну будівлі. Відкинувши волосся назад, підніс сірник до очей.

— Що ти бачиш? І досі карі?

— Нє. Сині. Яскраво-сині, мій принце.

Я не був здивований.

— Називай мене Чарлі, — сказав я і загасив сірник. — Що ж до світу, з якого я прийшов… я думаю, всі світи чарівні. Ми просто звикаємо до цього.

— Що тепер?

— Ти про мене? Чекатиму. Можеш почекати зі мною або повернутися всередину і спробувати заснути.

— Я залишусь.

— Ми теж, — сказав хтось.

Я повернувся й угледів двох жінок, Еріс і Джаю. Говорила Еріс:

— А чого ми чекаємо, мій принце?

— Називай його Чарлі, — сказав Ай. — Йому так більше подобається. Скромняга, бач. Як той принц у казці.

— Ми побачимо те, чого я чекаю, або ні. А тепер сидіть тихенько.

Ми сиділи, не порушуючи тиші. Цвіркуни — може, й не червоні — сюрчали в бур’яні та на руйновищі передмістя. Ми дихали вільним повітрям. Це було чудово. Минав час. Фалада паслась, а потім просто стояла, опустивши голову й, мабуть, дрімала. Радар міцно спала. Через деякий час Джая показала на небо. За щільними хмарами на високій швидкості проносились два яскраві вогні. Вони не торкались одне одного — не цілувались, — але навіть крізь товщу хмар було видно, що вони дуже й дуже зблизились. Вогні пройшли за трійкою шпилів палацу й зникли. Кружало газових світильників по периметру стадіону згасло. В місті було темно, але за стіною мали патрулювати нічні солдати, що лишилися.

Минула година, дві. Мій внутрішній годинник був так само збитий, як і в Айоти, але повинно було вже світати, коли те, на що я чекав — на що сподівалась темна частина моєї натури, — сталось. Принцеса Лія вийшла з храму. В штанах, чоботях, з коротким мечем — це могла бути тільки вона. Ай сів прямо й розкрив рота. Я поклав руку йому на груди і притулив пальця до своїх губ. Ми дивились, як вона відв’язала Фаладу й повела до міських воріт, тримаючи її подалі від брукованої дороги, де цокання копит могло потривожити чийсь чуткий сон. Сівши верхи, принцеса стала не більш ніж темним силуетом у мороці ночі.

Я підвівся.

— Нікому не треба йти зі мною, — сказав я. — Але після всього, що ми пережили, я не зупинятиму вас, якщо вирішите піти.

— Я з тобою, — сказав Ай.

— Я йду, — сказала Еріс.

Джая просто кивнула.

— А ти, Радар, — сказав я, — залишайся з Клаудією.

Вуха в неї обвисли. Хвіст перестав метлятися. В очах світилися надія і благання.

— Ні, — сказав я. — Досить з тебе однієї подорожі в Лілі.

— Жінка випереджає нас, Чарлі, — сказав Ай. — А головні ворота близько. Якщо хочемо її наздогнати…

— Йдіть, але повільно. У нас досить часу. Вона не пробуватиме зайти до світанку. Хоче на власні очі переконатися, що Вбивця Польоту не її брат, і я думаю, хоче врятувати Елдена, якщо він досі живий. Але вона не дурна. Ми доженемо її до того, як вона ввійде, і я переконаю її приєднатися до нас.

— Як? — запитала Еріс.

— Будь-як.

Ніхто на це нічого не відповів.

— Можливо, Елден уже в Темному Колодязі, чекає, доки місяці поцілуються, — сказав я. — Нам треба його зупинити, перш ніж це станеться.

— За будь-яку ціну, — тихо сказала Еріс.

— А якщо Лія не знає дороги? — запитав Айота.

— Тоді, — сказав я, — нам кінець.

— Мій принце, — сказала Джая. — Тобто Чарлі. — Вона повернулась і показала.

За нами на віддалі тихенько йшла Радар. Вона побачила, що я дивлюсь, і помчала, щоб наздогнати нас. Я став навколішки і взяв руками її голову:

— Неслухняна собако! Ти повернешся?

Вона тільки дивилась на мене. Я зітхнув і підвівся:

— Гаразд. Ходи з нами.

Вона йшла за мною вслід, і так ми четверо — п’ятеро, враховуючи Радар, — рухалися до міста з привидами.

6

Ворота були вже близько, маячили попереду, коли щось стрибнуло на нас зі зруйнованого будинку ліворуч від дороги. Я вихопив револьвер містера Боудітча 45-го калібру, але перш ніж устиг підняти його, тим більше прицілитись, фігура зробила великий (усе ще кривуватий) стрибок і приземлилася на спину Радар. Це був Снаб. Ми були приголомшені, Радар — ні. Вона вже возила цього пасажира і, схоже, була готова зробити це знову. Снаб влаштувався в неї на шиї, ніби дозорець.

Я не бачив жодних ознак того, що Лія з Фаладою отаборились біля воріт. Мені це не сподобалось. Я зупинився, обдумуючи, що робити далі. Снаб зіскочив зі свого «коня», підійшов майже до воріт, потім повернув праворуч. Радар пішла слідом, обнюхала цвіркуна (який, здавалось, не мав нічого проти), а потім озирнулась на нас, перевіряючи, чи ми йдемо.

Вимощена доріжка, можливо, призначена для ремонту в старі часи, вела через бите каміння біля зовнішньої стіни, яка тут густо заросла плющем. Снаб ішов попереду, стрибаючи крізь бур’яни й спритно долаючи купи розкиданої цегли. Пройшовши з сотню кроків, я побачив у темряві попереду білу постать. Вона форкнула. Біля Фалади, схрестивши ноги, сиділа принцеса Лія, чекаючи світанку. Спочатку вона побачила цвіркуна, потім усіх нас. Скочила на ноги й стала обличчям до нас, поклавши руку на руків’я меча і розставивши ноги, немов приготувавшись до бою.

Фалада заговорила, але обходилась без третьої особи:

— Он як. Пан Снаб привів вас до мене. А тепер, коли ви мене знайшли, повертайтесь.

— Хто доглядає ваших гусей, міледі, поки ви у від’їзді?

Не те, що я збирався сказати, і не те, що сказав би Чарлі Рід із Сентрі, штат Іллінойс.

Її очі розширились, потім трохи зморщились у куточках. Через відсутність рота важко було сказати напевно, але мені здалося, що вона не тільки здивована, а й потішена. Фалада промовила:

— Люди моєї господині, Віт і Дікон, дуже добре їх доглядають.

«Майже як Дік Віттінгтон[74]», — подумав я.

Джая:

— Невже цей кінь…

Лія жестом наказала їй замовкнути. Джая відсахнулась і опустила очі.

— Тепер, коли ви отримали відповідь на своє дурне запитання, залиште нас. У мене важлива справа.

Я зазирнув у її обличчя на закинутій назад голові — воно було прекрасне, за винятком шраму на тому місці, де мав бути рот, і потворної рани біля нього.

— Ти щось їла? — запитав я. — Бо ти маєш бути сильною для того, що чекає попереду, міледі.

— Я взяла все потрібне, — сказала Фалада. Я бачив, як горло Лії стискається від зусиль, яких вона докладає для передачі голосу. — А тепер іди — я тобі наказую.

Я взяв її руки в свої. У моїх вони були маленькі й холодні. Вона щосили тримала марку: пихата принцеса, в якої все під контролем, — але я відчував, що вона налякана до смерті. Вона спробувала забрати руки. Але я міцно їх тримав.

— Ні, Ліє. Це я тобі наказую. Я обіцяний принц. Думаю, ти це знаєш.

— Ти не принц цього світу, — сказала Фалада, і тепер я чув у горлі Лії клацання і бурмотіння.

Її ввічливість була викликана радше необхідністю, ніж бажанням. Якби їй не доводилося — та ще й з великим зусиллям — говорити через кобилу, вона розірвала б мене на шматки. Тепер у її очах не було й сліду втіхи, а лише лють. Ця жінка, яка годувала гусей з фартуха, звикла, щоб їй підкорялись беззаперечно.

— Так, — погодився я. — Я не принц цього світу, і в своєму світі теж не принц, але я провів багато днів у підземеллі, мене змушували вбивати, і я бачив, як помирали мої товариші. Ти мене розумієш, принцесо? Розумієш моє право віддавати накази тобі?

Фалада мовчала. З лівого ока Лії витекла сльоза й повільно скотилась по гладенькій щоці.

— Будь ласка, пройдись трошки зі мною.

Вона так шалено крутнула головою, що волосся вихором злетіло навколо обличчя. Вона знову спробувала вирвати руки, але я й далі міцно їх тримав.

— До світанку є час, принаймні година, і доля всього твого світу може залежати від того, що ми скажемо одне одному. Навіть мій світ може опинитися під загрозою. Тож будь ласка.

Я відпустив її руки, потім дістав зі шкарпетки один з останніх сірників. Відсунув гілку плюща, чиркнув сірником об грубий камінь і підніс до свого обличчя, як у розмові з Айотою. Вона стала навшпиньки подивитись на мене — настільки близько, що я міг поцілувати її підсмикнуту брову.

— Сині, — промовила Фалада.

— Воно говорить, — пробурмотіла Еріс.

— Нє, нє, це вона, — сказав Айота так само тихо.

Їх охопив благоговійний страх. Мене теж — чому ж ні? Тут магія, і тепер я — її частина. Це лякало мене, бо я більше не був цілковито собою, але й кидало в захват.

— Ходімо, леді. Нам треба поговорити. Ходімо, прошу.

І вона пішла.

7

Ми рушили стежкою і трохи відійшли від інших. Ліворуч височіла стіна, вкрита плющем, праворуч громадились руїни передмістя, над нами нависало темне небо.

— Ми маємо зупинити його, — сказав я. — Поки він не догрався до жахливого катаклізму й не довів усіх до згуби.

Радар ішла між нами зі Снабом, який примостився в неї на шиї. І саме Снаб відповів. Цей голос був набагато чіткіший, ніж той, яким Лія користувалась, говорячи через Фаладу.

— Це не мій брат. Вбивця Польоту — це не Елден. Він би ніколи не зробив таких жахливих речей. Він завжди був ніжним і люблячим.

«Люди змінюються, — подумав я. — Як мій батько або я в товаристві Берті. Пам’ятаю, дивувався, чому така наче непогана людина, як я, робить такі паскудні речі».

— Якщо він живий, — промовив Снаб, — то в полоні. Але я в це не вірю. Думаю, що він загинув, як і багато моїх родичів.

— Я теж так думаю, — сказав я.

І це не був обман. Бо, певна річ, Елден, якого вона знала, — той, хто тримав її за руку, коли вони досліджували таємні ходи палацу, хто слухав русалчині пісні, — той Елден загинув. Те, що лишилось, — маріонетка Гогмагога.

Ми зупинились. Її горло заворушилось, і Снаб заговорив. Від надмірного черевомовлення, їй, мабуть, уже було боляче, хоч Снаб і був її найкращим провідником; але вона мала висловити все, що так довго тримала в серці.

— Якщо він у полоні, я його визволю. Якщо мертвий, я помщусь за нього, щоб зняти прокляття з цієї сумної країни. Це моя робота, а не твоя, сину Адріана Боудітча.

Я не був його сином, лише спадкоємцем, але, схоже, не час їй про це казати.

— Можна навіть не сумніватись, що Вбивця Польоту вирушив у Темний Колодязь, принцесо. Там він чекатиме, доки місяці поцілуються і шлях відкриється. Ти можеш його знайти?

Вона кивнула, але вигляд у неї був невпевнений.

— Проведеш нас туди? Бо ми нізащо не знайдемо його самі. Ти допоможеш нам, якщо я пообіцяю, що ти сама вирішиш долю Вбивці Польоту, коли ми з ним зустрінемось?

Відповіді не було довго. Вона не була певна, що я дотримаюсь обіцянки, і правильно вагалась. Якщо вона впізнає Елдена і не зможе примусити себе його вбити — навіть такого, який він зараз, — чи зважу я тоді на її бажання і чи дозволю залишити його в живих? Я згадав понівечене обличчя Дори та її чисте серце. Згадав відвагу Персі, за яку він, найімовірніше, вже заплатив високу ціну. Згадав сірих біженців, які пробиралися з Узбе­режжя, шукаючи притулку, якого, мабуть не існувало. Покладіть зранених і проклятих людей на одну шальку терезів, а ніжне серце принцеси — на другу, і вони ніколи не зрівноважаться.

— Ти справді даси Лії з роду Ґаллієнів таку обіцянку?

Не думаю, що то було знов у третій особі. Мені здається, що Снаб тоді казав від себе, але я не сумніваюсь: Лія теж хотіла це знати.

— Дам.

Вона запитала:

— Чи клянешся ти душею своєї матері, що вона згорить у пеклі, якщо ти порушиш своє слово?

— Клянуся, — сказав я без вагань.

І цю обіцянку я точно мав намір виконати. Коли Лія побачить, на що перетворився її брат, вона сама його вб’є. Я міг на це сподіватись. А якщо ні, дам Айоті револьвер містера Боудітча. Він ніколи не стріляв, але не думаю, що це стане на заваді; така зброя схожа на дешеві камери: все, що треба, — це навести й вистрілити.

— Ти й твої друзі підете за Лією і будете їй підкорятися?

— Так, будемо.

Вона, певно, знала, що не може заборонити мені йти за нею. Інші, може, й підкорилися б наказу майбутньої королеви Емпісу, але я — ні. Як вона вже сказала через Фаладу, я не принц цього світу і не зв’язаний її наказами.

Небо над нами прояснилось. Ми подивилися вгору. Радар теж. І навіть Снаб подивився. Яскраві кулі освітили хмари. Тепер місяці були так близько один біля одного, що нагадували вісімку, яка лежить на боці, або символ нескінченності. За якісь секунди вони пройшли за шпилями палацу, і небо знову потемніло.

— Гаразд, — сказав Снаб. — Я згодна на ваші умови. І будь ласка, досить розмов. Мені боляче.

— Розумію, — сказав я. — Вибач.

Радар заскімлила й лизнула Ліїну руку. Лія нахилилась і погладила її. Угоду було укладено.