Казка

1

Замість того щоб повертатися тим самим шляхом, яким ми йшли сюди, Аарон повів мене вниз трьома сходовими маршами, йдучи позаду і час від часу цьвохкаючи мене гнучкою палицею. Я почувався ніби корова, яку женуть у стійло: гидко й принизливо, але принаймні не відчував, що мене ведуть на бійню. Зрештою, я був номером тридцять один, і в цьому моя цінність. Я не знав точно, але ідея почала проглядатись. Тридцять один — просте число: ділиться тільки на одиницю й саме на себе. А от тридцять два… це число ділиться до кінця.

Дорогою ми проминули багато дверей, більшість були зачинені, деякі — відчинені повністю або трохи. Я не чув, щоб у тих кімнатах хтось був. Під час нашої подорожі весь час віяло пусткою й руйновиною. Нічні солдати нам зустрічались, але в мене склалось враження, що загалом цей палац малолюдний. Я не уявляв, куди ми йшли, але врешті до мене почав долинати гучний гуркіт механізмів і рівний стукіт барабана, схожий на серцебиття. На той час я майже не сумнівався, що ми навіть глибше, ніж «Глибока Малейн». Відстань між газовими світильниками на стінах ставала дедалі більшою, деякі ледве тліли. Коли ми подолали третій сходовий марш, стукіт барабана став дуже гучний, гуркіт механізмів ще гучніший і чи не єдиним джерелом світла була блакитна аура Аарона. Я підняв кулак, аби щосили погрюкати у двері біля підніжжя сходів — не хотілося ще раз отримати по потилиці ненависною палицею.

— Нє, нє, — сказав Аарон своїм дивним комахоподібним голосом. — Просто відчиняй.

Я підняв залізну клямку, штовхнув двері, і мене мало не збила з ніг стіна шуму й спеки. Аарон підштовхнув мене всередину. На обличчі та руках майже одразу виступив піт. Я опинився на парапеті, оточеному залізними перилами по пояс. Кругла площина піді мною була схожа на тренажерний клуб у пеклі. Десятків два сірих чоловіків і жінок швидко йшли біговими доріжками, і в кожного на шиї була петля. Троє нічних солдатів байдикували біля кам’яних стін, тримаючи гнучкі палиці й спостерігаючи. Ще один стояв на якійсь подобі подіуму, б’ючи по високому дерев’яному циліндру, як по барабану конґа. На барабані були намальовані метелики-монархи, які спливали кров’ю, що, мабуть, було неправильно — не думаю, що метелики можуть сплива­ти кров’ю. Навпроти мене, за біговими доріжками, гуркотіла машина, вся з ременів і поршнів. Вона тряслась на своїй платформі. Над нею горів єдиний ліхтар, схожий на ті, що ними механіки присвічують собі, заглядаючи під капот автомобілів, які ремонтують.

Те, що я побачив, нагадало військові човни в одному з моїх улюблених фільмів на ТСМ «Бен-Гур». Люди на тих бігових доріжках — раби, так само як ті, що веслували на військових човнах. Поки я дивився, одна жінка спіткнулась, ухопилась за мотузку, яка впилась у її шию, і зуміла скочити на ноги. Двоє нічних солдатів спостерігали за нею, потім переглянулись і зареготали.

— Не хотів би там опинитись, дитятко, еге ж? — запитав Аарон позаду мене.

— Ні. — Я не знав, що жахливіше — в’язні, які шпарко крокували, мало не бігли, чи те, як два мужики-кістяки реготали, коли жінка втратила рівновагу й почала задихатись. — Ні, не хотів би.

Мені стало цікаво, скільки ж енергії може виробити ота таратайка-генератор з приводом від бігової доріжки. Я припускав, що не дуже багато; електрика була в квартирі Верховного Володаря, але більш ніде я її не помітив. Самі газові світильники, та й ті не в найкращому стані.

— Як довго вони мусять…

— Зміна триває дванадцять годин. — Він ужив інше слово, а не годин, але мій розум знову зробив переклад. Я розумів емпісаріанську мову на слух, говорив нею, і те й те виходило дедалі краще. Мабуть, я поки що не зміг би вільно скористатися сленговими словами типу офігенно, але й це могло б статися з часом. — Хіба що хтось зовсім задушиться. На такий випадок тримаємо кількох у резерві. Гаразд, дитятко. Ти вже надивився. Час іти.

І, повірте, я був радий піти. Але перш ніж я відвернувся, та жінка, що впала, глянула на мене. Її волосся звисало мокрим від поту клоччям. Обличчя було всуціль у вузлах і клубках сірої плоті, але його риси ще збереглися настільки, що я зміг побачити її розпач.

Чи розлютив мене цей розпач так само, як моторошне видовище замордованої русалки? Не впевнений, бо мене лютило все. Прекрасна країна перетворилась на купу смердючого сміття, і ось результат: цілих людей кинуто до в’язниці, хворих людей із зашморгами на шиях ганяють по бігових доріжках, щоб забезпечити електричним освітленням Верховного Володаря та ще кількох щасливчиків, серед яких, безумовно, і найбільший пан — людина чи інша істота на ймення Вбивця Польоту.

— Радій, що ти цілий, — сказав Аарон. — Принаймні поки що. Потім, може, про це пошкодуєш.

Просто для більшої виразності він шмальнув мене по шиї гнучким кийком, освіживши там недавній поріз.

2

Хтось — найімовірніше Персі, наш опікун і наглядач, — вкинув брудну ковдру в камеру, яку я ділив з Хеймі. Я її витрусив, вигнавши звідти чималу компанію вошей (звичайного розміру, наскільки я міг судити), і всівся зверху. Хеймі лежав на спині, втупившись у стелю. На лобі в нього була подряпина, під носом запеклась кров, на обох колінах — порізи. З одного порізу цебеніла кров, стікаючи по лівій гомілці.

— Що з тобою сталось? — запитав я.

— Тренування, — глухо сказав він.

— У нього кебети немає, — сказав Фреммі з сусідньої камери. У того було підбите око.

— І ніколи не було, — додав Стукс. У нього був синець під оком, а поза тим усе мало нормальний вигляд.

— Заткніться обоє! — гаркнув Ай через прохід. — Прибийте його, якщо дотягнетесь, а ні — то дайте йому спокій.

Фреммі й Стукс замовкли. Ай сидів, спершись спиною об стіну своєї камери, похмуро втупившись між коліньми в підлогу. Одне його око було суцільним синцем. З інших камер долинали охкання й час від часу було чути здушений стогін болю. Одна жінка тихо плакала.

Двері відчинились, і зайшов Персі з відром, яке розхитувалось на згині його ліктя. Він зупинився, щоб подивитися на газовий світильник, який випав зі стіни. Персі поставив відро і вставив світильник у зубчастий отвір. Цього разу він не випав. Персі витяг дерев’яний сірник із кишені халата, черкнув ним об кам’яний блок і підніс до ніпеля. Спалахнуло полум’я. Я чекав, що Фреммі відпустить якийсь коментар, але фонтан жартів цього славного хлопця, схоже, ненадовго заціпило.

— Іннімен, — промовив Персі крізь дірочку-сльозинку, яка колись була ротом. — Іннімен, о ое іннімен?

— Я візьму трохи, — обізвавсь Ай.

Персі подав йому маленький диск, діставши з відра. Мені він скидався на дерев’яний п’ятак, як у старій приказці, яка попереджала не брати таких[49].

— І дай трохи новому хлопцеві, — додав Ай. — Якщо йому не треба, згодиться Нікчемі.

— Лінімент?[50] — запитав я.

— А що ж іще, в біса? — Айота почав намазувати свій широкий карк.

— Оани, — звернувся до мене Персі. — Оани, нои ое.

Я припустив, що він каже «простягни руку, новий хлопче», тож просунув руку крізь ґрати. Він тицьнув мені в долоню дерев’яний п’ятак.

— Дякую, Персі, — сказав я.

Він озирнувся на мене. На обличчі застигло здивування. Можливо, йому ніколи не дякували, принаймні в «Глибокій Малейн».

Дерев’яний диск був товсто намащений якоюсь смердючою речовиною. Я присів біля Хеймі й запитав, де в нього болить.

— Скрізь, — сказав він і спробував усміхнутись.

— А найбільше?

Тим часом Персі тягав своє відро по проходу між камерами й бубонів:

— Іннімен, іннімен, о ое іннімен?

— Коліна. Плечі. Найгірше, звісно, всередині, в нутрі, але лінімент тут не допоможе.

Він аж задихнувся, коли я втирав мазь у подряпини на колінах, але зітхнув з полегшенням, коли я масажував зад­ні частини колін, а потім плечі. Під час футбольного сезону після чергової гри мені робили (і я робив) масаж, тож знав, що й до чого.

— Це добре, — сказав він. — Дякую.

Він не був брудним — надто брудним, принаймні не таким, як я. Я ж пам’ятав, як Келлін верещав: «Забери пацана, він брудний!» Так я ж і не заперечую. Моє перебування в Емпісі було дуже активним — згадати лишень, як я скупався в грязюці на кладовищі і як недавно відвідав «Ремені», де було жарко, немов у сауні.

— Я так розумію, душових тут немає, так?

— Нє, нє, раніше була водопровідна вода в приміщеннях для команд, ще в часи справжніх ігор, а тепер тільки відра. Вода холодна, але… ой!

— Вибач. У тебе тут суцільні затиски, на шиї біля потилиці.

— Після наступного тренування зможеш прийняти ванну повії — так ми це називаємо. А поки терпи.

— Якщо подивитись на тебе й послухати, що говорять інші, то тренування ці дуже грубі. Навіть в Ая пожмаканий вигляд.

— Скоро сам дізнаєшся, — сказав Стукс.

— Але тобі не сподобається, — додав Фреммі.

У кінці коридору хтось закашляв.

— Накрийся! — заверещала якась жінка. — Ніхто не хоче підчепити те, що в тебе, Доммі.

Кашель не припинявся.

3

Через деякий час Персі повернувся з візком, наповненим шматками напівсирої курки, які повкидав у камери. Я з’їв свою порцію і половину порції Хеймі. У камері напроти Ай скинув кістки в дірку для лайна й зарепетував:

— Гей ви, банда, заткніться! Я хочу спати!

Попри цю вимогу, між камерами ще якийсь час точилася післяобідня балаканина, яка згодом перейшла в шепіт і врешті стихла. Тож я думаю, що курка насправді була вечерею, а потім настала ніч. Точно сказати було важко, бо за нашим заґратованим віконцем завжди стояла непроглядна темрява. Іноді ми отримували стейк, іноді курку, час од часу кістляве філе риби. Зазвичай, але не щоразу нам давали моркву. Жодних солодощів. Словом, нічого такого, що Персі не міг би кинути крізь ґрати. М’ясо хороше, зовсім не ті червиві рештки, на які я очікував у підземеллі, а морква — хрустка. Вони хотіли, щоб ми були здорові, і ми всі були, крім Доммі, у якого було якесь захворювання легень, та Хеймі, який ніколи багато не їв, а коли їв, то скаржився на біль у животі.

Хоч ранок, хоч полудень, хоч ніч — газові світильники не згасали, але їх було так мало, що «Глибока Малейн» існувала в якихось сутінках, і це дезорієнтувало й пригнічува­ло. Якби в мене було відчуття часу, коли я сюди потрапив (а його не було), я б його втратив після перших доби-півтори.

Ті місця, куди Аарон ударив мене гнучкою палицею, боліли й пульсували. Я намазав їх залишками лініменту, і це трохи допомогло. Я витер обличчя й шию. Грязюка відвалювалась грудками. В якийсь момент я заснув і бачив уві сні Радар. Вона бігла, молода й сильна, оточена хмарою помаранчево-чорних метеликів. Не знаю, скільки я спав, але коли прокинувся, в довгому приміщенні з камерами все ще було тихо, за винятком хропіння, несподіваного пердіння і кашлю Доммі. Я встав і напився з відра, не забуваючи затуляти пальцем дірочку в дні бляшаного кухля. Коли повернувся на свою ковдру, то побачив, що Хеймі пильно дивиться на мене. Припухлі кола під його очима були схожі на синці.

— Не захищай мене. Беру свої слова назад. Я все одно влип, як не крути. Вони товчуть мене, як мішок із зерном, і це просто тренування. Що ж буде, коли почнеться «Чесний двобій»?

— Не знаю.

Я хотів запитати його, що таке «Чесний двобій», але подумав, що це, мабуть, якийсь турнір із кривавого спорту, типу боїв у клітці. Тридцять два, як я вже зрозумів, ділиться до кінця. Ну а «тренування»? Практика. Підготовка до головної події. Мене ж інтригувало набагато цікавіше.

— Дорогою до Лілімара я зустрів хлопчика й чоловіка. І, ти знаєш, вони були сірі.

— Чи ж їх не більшість, теж мені дивина? — сказав Хеймі. — Відтоді, як Вбивця Польоту повернувся з Темного Колодязя, — він гірко усміхнувся.

У цьому одному реченні ховалася довга передісторія, і я хотів дізнатись яка. Однак поки що зупинився на тому сірому чоловікові, що шкандибав на милиці.

— Вони йшли від узбережжя…

— Зараз? — прошепотів Хеймі з більшим інтересом.

— І той чоловік дещо мені сказав. Спочатку назвав мене цілим…

— Хіба ж ні? На тобі жодного сліду сірості. Бруду повно, а сірості нема.

— А потім сказав: «Перед котрим з них твоя мати задерла спідниці, щоб у тебе чисте лице було?» Ти не знаєш, що б це могло означати?

Хеймі швидко сів і витріщився на мене широко розплющеними очима:

— Та звідки ж, в ім’я кожного помаранчевого метелика, який будь-коли літав, ти взявся?!

Напроти нас Ай щось пробурчав уві сні й засовався у своїй камері.

— То ти знаєш, що це означає, чи ні?

Він зітхнув:

— Ґаллієни правили Емпісом з давніх-давен, ти це знаєш, еге ж?

Я махнув йому рукою, щоб він казав далі.

— Тисячі й тисячі років.

І знову виникло відчуття, наче в моєму мозку дві мови і вони поєдналися настільки ідеально, що майже стали однією.

— У певному сенсі вони й досі це роблять, — промовив Хеймі. — Вбивця Польоту, будучи тим, ким він є, і все таке… якщо він це й досі він, а не перетворився на якусь істоту з колодязя… однак… де я, блін, зупинився?

— Ґаллієни.

— Тепер їх уже немає, це родинне дерево зрубане… хоча подейкують, що хтось із них ще живий…

Я знав, що деякі ще живі, бо зустрічався з трьома. Хеймі про це розповідати я не збирався.

— Але був час, навіть іще коли батько мого батька жив, що Ґаллієнів було багато. Вони були прекрасні — і чоловіки, й жінки. Такі ж прекрасні, як метелики-монархи, яких винищив Вбивця Польоту.

Ну, не всіх винищив, але й про це я не збирався йому казати.

— А ще вони були сластолюбні. — Він усміхнувся, блиснувши зубами, на диво білими й здоровими на такому виснаженому обличчі. — Ти знаєш, що це означає, еге ж?

— Так.

— Чоловіки засівали своїм насінням все навколо, не тільки в Лілімарі чи Цитаделі, але й на Узбережжі… в Деску… Уллумі… розповідали, що навіть на Зелених островах за Уллумом. — Він хитро усміхнувся. — Але й жінки були не проти маленької пригоди за дверима, як то кажуть. Сластолюбні чоловіки, сластолюбні жінки і коштовний крихітний грабунок, бо чимало простих людей за щастя мають поєднатися з королівською кров’ю. І ти ж знаєш, що виходить із таких забав, еге ж?

— Діти, — сказав я.

— Діти, але не просто. Головне — їхня кров, Чарлі, яка береже нас від сірості. Хтозна, який там принц, придвор­ний чи навіть сам король злягалися з моєю бабусею, прабабусею, навіть із матусею? І ось я — а на мені жодної плямочки сірості. А он Ай, велика мавпа без жодної крапочки, Доммі і Чорний Том — без цяточки… Стукс і Фреммі… Джая й Еріс… Дабл… Булт… док Фрід… усі інші… і ти. Ти, який ні чорта не знає. Це наштовхує мене на певні думки…

— Що? — прошепотів я. — На які думки?

— Та нехай, — сказав Хеймі. Він ліг і поклав одну руку на очі, схожі на синці. — Просто подумай двічі, перш ніж змивати з себе грязюку.

У кінці коридору той, кого називали Ґаллі, проревів:

— Тут є такі, хто хоче спати!

Хеймі заплющив очі.

4

Я лежав без сну, роздумуючи. Ідея про те, що так звані цілі люди захищені від сірості, спочатку вразила мене і здалась расистською, нагадавши фанатичних дурнів, які розпатякували, що білі люди від природи розумніші, ніж темношкірі. Я вважав, як уже казав, що так звані особи королівської крові нічим не відрізняються від нещасних створінь, які гарують на «Ременях», аби у Верховного Володаря не згасало електричне освітлення.

Але ж треба ще враховувати генетику, чи не так? Мешканці Емпісу могли про це не знати, але я знав. Розповсюдження поганих генів може спричиняти негативні наслідки, а королівські сім’ї якраз дуже успішно їх розповсюджували. Один приклад — гемофілія, інший — аномалія нижньої щелепи, так звана «щелепа Габсбургів». Я дізнався про це не де-небудь, а на уроках статевого виховання у восьмому класі. А чи не може існувати певний генетичний код, який забезпечує імунітет до деформуючої сірості?

Я подумав, що в нормальному світі відповідальна особа прагнула б урятувати таких людей. У цьому ж світі відповідальний — Вбивця Польоту, саме ім’я котрого аж ніяк не викликає відчуття безпеки й захищеності, — хоче їх знищити. Та й сірі люди, мабуть, теж довго не живуть. Можна називати це прокляттям чи хворобою, але воно прогресує. Кінець кінцем хто залишиться? Я здогадувався, що це будуть нічні солдати, але хто ще? Чи Вбивця Польоту оточений групою захищених послідовників? Якщо так, то ким вони правитимуть, коли цілих людей винищать, а сірі вимруть? Яка кінцева мета цієї гри? Та чи й існує вона?

І ще дещо: Хеймі сказав, що Ґаллієни правили Емпісом з давніх-давен, але «це родинне дерево зрубане». Але він, здавалось, суперечив собі: «У певному сенсі вони й досі це роблять». Чи не означає це, що Вбивця Польоту з… звідки? З дому Ґаллієнів, як у романі «Гра престолів» Джорджа Р. Р. Мартіна, присвяченому опису королівських сімей? Щось тут не так, бо Лія розповідала мені (через свою конячку, звісно), що чотири її сестри і двоє братів мертві. А також її мати й батько, здогадно король і королева. То хто ж залишився? Якийсь байстрюк штибу Джона Сноу в «Престолах»? Божевільний самітник десь у лісі?

Я встав і підійшов до ґрат камери. Трохи далі біля решітки своєї камери стояла Джая. На лобі в неї виднівся криво пов’язаний шматок бинта з плямою крові, яка просочувалась над лівим оком. Я прошепотів:

— Ти в порядку?

— Так. Нам не можна розмовляти, Чарлі. Зараз час сну.

— Я знаю, але… коли почалась ця сірість? Як довго править Вбивця Польоту?

Вона подумала над запитанням. Нарешті сказала:

— Не знаю. Я була дитиною в Цитаделі, коли все це сталося.

Негусто. «Я була дитиною» могло означати, що їй тоді було шість, дванадцять чи навіть вісімнадцять років. Я думав, що сірість могла початись і Вбивця Польоту міг прийти до влади років дванадцять-чотирнадцять тому, через те, що, як сказав містер Боудітч, «боягузи приносять подарунки». Тобто містер Боудітч побачив, що відбувається, роздав друзям сякі-такі гостинці, набрав собі повно золотих гранул і змився. А також слід урахувати, що сказала Дора: Радар була ледь доросліша від цуценяти, коли містер Боудітч був тут востаннє. Саме тоді й збувалося прокляття. Можливо. Вірогідно. Та ще й, ну просто для приколу, я навіть не знав, чи тривалість року в Емпісі така ж, як у нас.

— Лягай спати, Чарлі. Це для нас єдиний порятунок, — вона почала відвертатися.

— Джає, зачекай!

Навпроти мене Айота забурчав, пирхнув і перевернувся на другий бік.

— Ким він був? Перед тим як перетворився на Вбивцю Польоту, ким він був? Ти знаєш?

— Елден, — сказала вона. — Елден із роду Ґаллієнів.

Я повернувся до своєї ковдри і влігся. «Елден», — подумав я. Мені було відоме це ім’я. Кобила Фалада, яка говорила від імені господині, розповіла мені, що в Лії було чотири сестри й двоє братів. Лія бачила нещасне, понівечене тіло Роберта. Другий брат також був мертвий, та вона не розповідала, як це сталось і чи бачила вона його труп. Цей другий брат завжди був добрий до неї, сказала Фалада. Фалада, а насправді сама Лія.

Другим братом був Елден.

5

Минуло три дні. Я кажу, що три, бо Персі дев’ять разів приходив зі своїм візком напівсирого м’яса, але могло минути й більше часу; в сутінках «Глибокої Малейн», ледь розбавлених світлом газових світильників, важко було вести лік. Весь цей час я намагався скласти докупи історію, яку називав «Падіння Емпісу», або «Становлення Вбивці Польоту», або «Пришестя прокляття». Це було безглуздо, все трималося на клаптиках інформації, якою я володів, але це допомагало якось згаяти час. Принаймні дещицю часу. І в мене таки були ті клаптики, хоч і мізерні.

Один клаптик: містер Боудітч говорив про два місяці, які сходять на небі, але я ніколи не бачив сходження місяців. Я їх взагалі мало бачив. А ще він розповідав про сузір’я, яких земні астрономи зроду не спостерігали, але я помічав лише випадкові зблиски поодиноких зірок. За винятком ефемерного шматочка небесної синяви, який мені сяйнув під час наближення до сонячного годинника, я завжди бачив тільки хмари. Небо в Емпісі — дефіцит. Принаймні зараз.

Ще клаптик: містер Боудітч ніколи не згадував Хану, а я не сумніваюсь, що він би про неї сказав. Я не чув ні від кого імені гігантеси, аж доки не побував у «гуаски».

Але найбільше мене цікавив третій клаптик, що найбільше претендував на розгадку. Містер Боудітч говорив про те, що може статися, якщо люди з нашого світу знай­дуть дорогу до Емпісу — світу, безсумнівно повному незайманих ресурсів, і золото — лише один з них. Незадовго до того, як він зрозумів, що в нього стався серцевий напад, він сказав: «Чи боятимуться вони (тобто потенційні грабіжники з нашого світу) пробудити жахливого бога того місця від тривалого сну?»

Судячи з запису на плівці, справи в Емпісі вже були погані, коли містер Боудітч перебував там з останнім візитом, однак Хана, мабуть, тоді ще не заступила на свій пост. Місто Лілімар було вже безлюдне й «повне небезпек, особливо вночі». Чи він дізнався про це з власного досвіду, наприклад під час останньої експедиції з метою попов­нити запас золота, чи просто почув із джерел, яким довіряв? Можливо, від Вуді? Мені здавалось, що він здійснив останню подорож по золото і що Хани там не було.

На цьому хиткому фундаменті з сірників я спорудив хмарочос припущень. Коли містер Боудітч востаннє відвідував Емпіс, короля з Ґаллієнів (якого здогадно звали Джан) і королеву з того ж дому (ім’я невідоме) вже було повалено. Щонайменше п’ятеро їхніх дітей були вбиті. Лія втекла разом з тіткою Клаудією та дядьком чи кузеном (точно не пам’ятаю) Вуді. Лія стверджувала, що її брата Елдена також убито, але зрозуміло, що Лія любила його найбільше з усіх (це вийшло просто з вуст конячки, ха-ха). Чи могло бути так, що Лія воліла б повірити радше в те, що Елден мертвий, ніж у те, що він став Вбивцею Польоту? Чи може сестра повірити, що її обожнюваний брат став монстром?

Чи могло бути так, що Елден також уникнув розправи — якщо саме це тоді сталось — і «пробудив жахливого бога цього місця від тривалого сну»? Мені здавалось, що це найвірогідніше з моїх припущень, через сказане Хеймі: «Відтоді, як Вбивця Польоту повернувся з Темного Колодязя».

Ця легенда могла бути просто міфом — а якщо ні? А якщо брат Лії спустився в Темний Колодязь (як і я спустився в подібний, щоб дістатися сюди) або для того, щоб уникнути розправи, або навмисне? А якщо він спустився як Елден, а повернувся як Вбивця Польоту? Можливо, ним керував бог цього Темного Колодязя. А може, Елден, одержимий тим богом, і був ним? Жахлива думка, але вона мала певний сенс із огляду на те, як усіх — і сірих, і цілих — методично винищували, причому більшість — повільно й стражденно.

Дещо сюди не підходило, але загалом складалась картина. І я ж кажу, це дозволяло вбивати час.

Але було одне запитання, на яке я не знаходив відповіді: що можна з цим вдіяти?

6

Я трохи роззнайомився з товаришами по ув’язненню, але оскільки ми всі були замкнені в камерах, зав’язати, так би мовити, міцні стосунки не вийшло. Фреммі й Стукс були комедійним дуетом, хоча своїм гумором (чи тим, що за нього видавали) переважно вони самі й тішились, чого не скажеш про решту товариства разом зі мною. Доммі був величезний, але мав характерний «цвинтарний кашель» сухотника, який посилювався, коли він лежав. Другий темношкірий хлопець, Том, був набагато менший. Він мав фантастичний співочий голос, але тільки Еріс могла вмовити його хоч іноді заспівати. Одна його балада розповідала історію, яку я знав. У ній ішлося про маленьку дівчинку, яка пішла провідати свою бабусю, але знайшла вовка в бабусиній нічній сорочці. «Червона Шапочка», яку знав я, мала щасливий кінець, але Томова версія закінчувалась досить похмурою римою: «Вона тікала, та її схопили. Дарма кричала, все одно згубили».

У «Глибокій Малейн» був дефіцит на щасливі кінці.

На третій день я почав розуміти справжнє значення слова схибнутися. Мої товариші по підземеллю, може, й були цілими, однак не кандидатами в «Mensa»[51]. Джая здавалась досить розумною, ще був хлопчина на ім’я Джака, який знав безліч загадок. Але поза тим розмови довкола були безглуздим белькотінням.

Я робив відтискання, щоб розігнати кров, присідав з підстрибуванням і бігав на місці.

— Ви тільки гляньте на цього юного принца, ач як красується, — сказав якось Ай.

Айота був мудаком, однак я пройнявся до нього симпатією. Чимось він нагадував мені давнього приятеля Берті Берда. Подібно до друзяки Берда, Айота був дуже щирий у своєму ідіотизмі, до того ж я завжди захоплювався неординарними тріпачами. Айота був не найкращим із тих, кого я знав, проте все ж непоганим, і хоч я ще був тут без року тиждень, мені подобалось його заводити.

— Подивись-но на це, Аю, — сказав я і підніс руки долонями вниз до грудей. Мої коліна вдарили по них. — Ану, чи вийде в тебе так?

— Це щоб я щось перенапружив? Розтяг м’яз? Щось собі порвав? Тобі б цього дуже хотілось, еге ж? Ти б тоді міг утекти від мене, коли почнеться «Чесний двобій».

— Навряд чи почнеться, — заперечив я. — Тридцять один, більше не буде. А Вбивця Польоту хоче тільки цілих людей. А ось так зможеш зробити?

Я підняв руки аж до підборіддя і продовжив ляскати по них колінами. Мої ендорфіни, хоч і охляли, прийняли виклик.

— Будеш так робити — дупу порвеш, — зауважив Бернд. Він був найстарший з нас, майже зовсім голомозий. Ріденькі залишки волосся були сиві.

Це мене розсмішило, і довелося зупинитись. Хеймі лежав на своєму сіннику й посміювався.

— Тридцять два набереться, — сказав Ай. — Якщо найближчим часом ми не отримаємо когось іще, вони поставлять Руду Моллі. Вона й буде тридцять другою. Ця стерва скоро повернеться з Кретчі, і Вбивці Польоту не доведеться довго дожидатися своєї розваги.

— Тільки не вона! — сказав Фреммі.

— Навіть не згадуй її! — вигукнув Стукс. На їхніх обличчях був однаковий вираз тривоги.

— Я вже її згадав. — Ай стрибнув на ґрати своєї камери й почав їх трусити. Це була його улюблена тренувальна вправа. — Вона ціла, еге ж? Попри те, що ота її здоровенна вахлакувата мати, чортова бабега, гепнулась колись із розкарякуватого дерева й розпанахала мордяку зверху донизу.

— Зачекай, — попросив я. Мене вразила жахлива думка. — Ти ж не хочеш сказати, що її мати — це…

— Хана, — сказав Хеймі. — Та, що охороняє сонячний годинник і скарбницю. Хоча, якщо ти дістався до сонячного годинника, значить, вона уникає роботи. Вбивці Польоту це не сподобається.

Я майже не звернув на те уваги. Мені було дивно, що в Хани є донька, бо я навіть уявити не міг, хто б захотів із нею злягтися, щоб сплодити потомство.

— А ця Руда Моллі, вона… як це… гігантеса?

— Не така, як її мати, — сказав Амміт із кінця коридору. — Але здоровецька. Вона їде до Кретчі побачитись із родичами. Земля велетнів, ага. Ось повернеться, і якщо вхопить тебе, то ти тільки хруснеш у її руках, як сірник. А я ні. Я швидкий, а вона повільна. О, а ось цю Джака точно не знає: я висока в молодості, а коротка в старості. Хто я?

— Свічка, — сказав Джака. — Цю загадку всі знають, дурню.

Я промовив не задумуючись:

— Ось тобі свічка, щоб ліжко освітити, а ось і сокира, щоб голову відрубити[52].

Запала тиша. Потім озвався Ай:

— Господи Всевишній, де ти таке чув?

— Не знаю. Мабуть, так казала мені мати в дитинстві.

— Тоді твоя мати була дуже дивна. Більше ніколи цього не кажи, це поганий віршик.

Трохи далі, в сирому й холодному коридорі підземелля «Глибока Малейн», почав кашляти Доммі. І все кашляв. І кашляв.

7

Ще через два чи три дні (кажу приблизно, бо час у підземеллі — то не-час) прийшов Персі, щоб роздати нам сніданок, і цього разу то справді був сніданок: крізь ґрати летіли ланки ковбаси щедрими ланцюгами. По дев’ять-десять ланок на ланцюг. Я схопив мій на льоту. Хеймі впустив свій на брудну підлогу, потім підняв і апатично витер бруд. Якийсь час він дивився на ковбасу, потім знову її впустив. Мене вразила його моторошна схожість із Радар, коли вона була стара й помирала. Він знову ліг на свій сінник, підтяг коліна до грудей і відвернувся до стіни. Напроти нас біля ґрат своєї камери навпочіпки сидів Ай і наминав ковбасну вервечку з середини, рухаючись туди-сюди, наче гриз качан кукурудзи. Його борода навколо рота блищала від жиру.

— Ну ж бо, Хеймі, — сказав я. — Спробуй з’їсти хоч одну.

— Якщо він не хоче, кинь її сюди, — запропонував Стукс.

— Ми дамо їй раду з подвійною швидкістю, — сказав Фреммі.

Хеймі перевернувся, сів і поклав свій ланцюг ковбаси на коліна. Подивився на мене.

— А мені треба?

— Краще з’їж, Нікчемо, — сказав Ай. Він уже з’їв дві ланки, по одній з кожного кінця. — Ти ж знаєш, що це значить, коли нам таке дають.

Будь-яке залишкове тепло, яке могло бути в ковбасах, зникло, а середини залишились сирими. Я згадав історію, вичитану в інтернеті, про хлопця, який потрапив до лікарні зі скаргами на болі в животі. Рентген показав величезного глиста в кишках. Через вживання недовареного м’яса, стверджувала стаття. Я спробував забути про це (еге ж, спробуйте таке забути) і почав їсти. Я чудово знав, що означає сніданок з ковбас: тренування, буквально зараз.

Персі вертався коридором. Я знову йому подякував. Він зупинився й покликав мене розплавленою рукою-ластом. Я підійшов до ґрат. Хрипким шепотом у сльозоподібну дірочку, яка тепер була його ротом, він сказав:

— Е ий оося.

Я похитав головою:

— Я не розумі…

— Е ий оося!

Потім він знову рушив до виходу, тягнучи за собою порожній візок. Двері зачинились. Грюкнули засуви. Я повернувся до Хеймі. Він з’їв одну ланку ковбаси, куснув другу, подавився і виплюнув собі в руку. Підвівся і викинув у дірку для відходів.

— Я не знаю, що він хотів мені сказати, — промовив я.

Хеймі взяв наш бляшаний кухоль і потер його рештками сорочки, таким рухом, як людина полірує яблуко. Потім сів на свій сінник.

— Іди сюди. — Він поплескав по ковдрі. Я сів біля нього. — Тепер сиди спокійно.

Він роззирнувся. Фреммі й Стукс відійшли в дальній кінець своєї паскудної квартирки. Айота був поглинений поїданням останньої ковбасної ланки, розтягуючи задоволення. З інших камер чулися звуки чавкання, відрижки й цмакання. Очевидно вирішивши, що на нас ніхто не звертає уваги, Хеймі розчепірив пальці — він міг це зробити, бувши цілою людиною з руками, а не ластами, — і запустив їх у моє волосся. Я відсахнувся.

— Нє, нє, Чарлі. Сиди спокійно.

Він намацав шкіру моєї голови і сіпнув за волосся. Посипались хмари бруду. Мене це особливо не збентежило (проведіть кілька днів у камері, похезайте й попісяйте в дірку в підлозі, і ваші тонкі чуття трохи притлумляться), але все одно було жахливо усвідомлювати, наскільки я брудний. Я почувався другом Чарлі Брауна Піґ-Пеном[53].

Хеймі тримав кухоль так, що я міг бачити своє розпливчасте відображення. Ніби перукар, який показує тобі твою нову зачіску, тільки кухоль був погнутий і пом’ятий, тож це нагадувало криве дзеркало в кімнаті сміху. Одна частина мого обличчя була велика, друга — мала.

— Бачиш?

— Що я маю бачити?

Він нахилив кухоль, і я зрозумів, що моє волосся спереду, де Хеймі струсив бруд, більше не каштанове. Воно стало білявим. Тут, унизу, де навіть не було сонця, яке могло б його вибілити, воно стало білявим. Я схопив кухоль і підніс ближче до лиця. Важко було сказати напевне, але схоже, що очі в мене також змінилися. Замість темно-карих, якими вони завжди були, начебто стали світло-коричневими.

Хеймі обхопив мене ззаду за шию і притяг ближче до свого рота.

— Персі сказав: «Не мий волосся».

Я сіпнувся назад. Хеймі пильно дивився на мене. Його очі — такі ж карі, як колись мої, — були широко розплющені. Потім він знову притягнув мене до себе:

— Ти справжній принц? Той, хто прийшов нас урятувати?

8

Я не встиг відповісти, як грюкнули, відчиняючись, дверні засуви. Цього разу то був не Персі. То були четверо нічних солдатів, озброєні гнучкими палицями. Двоє йшли попереду, розставивши руки, і двері по обидва боки з виском відчинялись.

— Час тренуватися! — заверещав один дзизкучим, комашиним голосом. — Ну ж бо, народ, гайда всі гратися!

Ми повиходили з камер. Аарон, який тримався осторонь цієї купи марюк, повів мене направо. Ми пішли ліворуч, усі тридцять один, подвійною шеренгою, ніби діти на екскурсію. Я йшов у кінці, єдиний без напарника. Інші двоє нічних солдатів ішли позаду мене. Спочатку я подумав, що приглушене потріскування, як при низькій напрузі, — то моя фантазія, що спиралась на попередні випадки, коли мене торкалась огортальна сила, котра оживляє цих страховидл; але це не була фантазія. Нічні солдати були електричними зомбі. Це мені здалося шикарною назвою для хеві-метал гурту.

Хеймі йшов з Айотою, який весь час штовхав плечем мого кістлявого співкамерника, змушуючи його спотикатися. Я хотів сказати «Гальмуй», натомість із вуст злетіло «Припини».

Ай насмішкувато подивився на мене:

— Хто це помер і зробив тебе Богом?

— Припини, — сказав я. — Навіщо дражнити того, хто є твоїм товаришем у цьому мерзенному місці?

Це було зовсім не схоже на Чарлі Ріда. Той хлопець радше сказав би: «Гальмуй дешеві приколи, задовбав», а не те, що тільки-но вилетіло з рота. І все ж це був я, і посмішка Айоти змінилась виглядом спантеличеної задуми. Він відсалютував у британському стилі — приставивши здоровенну долоню тильним боком до низького лоба — і сказав:

— Сер, єсть, сер. Подивимось, як довго ти мною покома­ндуєш із пелькою, повною грязюки.

І знову повернувся обличчям уперед.