Казка

1

Ми з містером Боудітчем непогано потеревенили, поки його сусід у лаунж-зоні на третьому поверсі з монітором серцевого ритму, причепленим до грудей, дивився, як «Вайт Сокс» грають з «Тайґерз».

— У нього якась проблема з двигуном, яку ніяк не можуть усунути, — пояснив містер Боудітч. — Слава Богу, що мені за це не треба перейматись. І так проблем вистачає.

Він показав мені, як доходить до туалету, важко спираючись на милиці з підтримкою рук. Помітно було, що йому боляче, і коли він повернувся після того, як відлив, його лоб був весь мокрий від поту. Але я збадьорився. Нехай уночі йому й потрібен буде сечоприймач із довгою і чомусь зловісною шийкою, але якщо судно не знадобиться, то вже легше. Звісно, якщо він не впаде посеред ночі й не поламає собі знову всю ногу. Я бачив, як з кожним кроком-випадом тремтять м’язи на його кістлявих руках. Полегшено зітхаючи, він опустився на ліжко.

— Допоможеш із… — він жестом показав на залізяку, в яку була закута нога.

Я підняв ногу з фіксатором, і коли вона вже лежала рівно, він знову зітхнув і попросив дві пігулки з паперового стаканчика на тумбочці. Я дав їх, налив з глека води, і пігулки пірнули вниз. Його кадик підскакував на зморшкуватій шиї, як мавпочка на жердині.

— Мене перевели з морфіну на це, — пояснив він. — Оксиконтин. Лікар каже, що я підсяду, якщо вже не підсів, і доведеться позбуватися звикання. Поки що це наче рівноцінний обмін. Тут просто в туалет ідеш — а насправді наче сраний марафон біжиш.

Я це бачив. А в його будинку туалет далі від канапи. Судно може все-таки знадобитися, принаймні попервах. Я пішов у ванну, змочив рушник і викрутив. А коли нахилився над ним, він сіпнувся:

— Так, так! Що це ти робиш?

— Витираю вам піт. Не рухайтеся.

Ми ніколи не знаємо, коли настає поворотна мить у стосунках з іншими людьми, і лише згодом я усвідомив, що то була саме така мить для нас. Він ще трохи тримався відсторонено, та потім розслабився (трішки) й дозволив мені витерти йому чоло та щоки.

— Почуваюся немовлям, чорт забирай.

— Ви мені платите, то дайте відробити гроші, чорт забирай.

Це викликало в нього кволу усмішку. У двері зазирнула медсестра, спитала, чи нічого йому не потрібно. Він відповів заперечно, а коли вона пішла, попросив зачинити двері.

— Зараз я попрошу тебе відстоювати мене, — сказав він. — Принаймні доти, доки я сам не в змозі буду за себе постояти. І за Радар теж. Готовий до цього, Чарлі?

— Зроблю все можливе.

— Так, може, й зробиш. Це все, про що я можу просити. Я б не ставив тебе в це становище, якби не був змушений. До мене приходила жінка з прізвищем Рейвенсбургер. Ти з нею вже знайомий?

Я відповів ствердно.

— Оце так прізвище, правда? Уявив би бургер з воронячого м’яса[18], але мозок неспроможний.

Я не скажу, що він був під кайфом під оксі, але й не скажу, що не був. З його худорлявістю, зростом шість футів і вагою не більш ніж сто п’ятдесят фунтів, від тих рожевих пігулок, мабуть, можна було реально очманіти.

— Вона розмовляла зі мною про «варіанти оплати», як вона це назвала. Я спитав її, які мої збитки станом на сього­дні, й вона дала мені роздрук. Лежить у шухляді, — він показав пальцем. — Але поки що не зважай. Я сказав, що це надзвичайно дорого, а вона відповіла, що добре лікування надзвичайно багато коштує, містере Боудітч, а у вас воно найкраще. Сказала, що в разі, якщо мені потрібна консультація спеціаліста з платежів — знати б ще, що воно таке, — вона залюбки організує нам розмову, або перед тим, як мене випишуть, або вже після того, як я опинюся вдома. Я сказав, що, на мою думку, в цьому нема потреби. Сказав, що все оплачу, але тільки якщо дадуть знижку. Ми почали торгуватись. І зрештою зійшлися на двадцяти відсотках, тож знижка вийшла приблизно дев’ятнадцять тисяч доларів.

Я аж присвиснув. Містер Боудітч осміхнувся:

— Я намагався дотиснути до двадцяти п’яти відсотків, але вона вперлася — двадцять і годі. Думаю, це стандарт індустрії… а лікарні — це індустрія, якщо тобі цікаво знати. Лікарні та в’язниці, особливих відмінностей у тому, як вони ведуть бізнес, немає, тільки у тюрмах рахунок виставляють платникам податків. — Він провів рукою по очах. — Я міг би заплатити повністю, але мені подобається торгуватися. Давненько не випадало такої можливості. Колись на дворових розпродажах я купляв багато книжок і старих журналів. Люблю старі речі. Я говорю безладно? Так. Ось у чому суть: я можу заплатити, але треба, щоб ти це уможливив.

— Якщо ви говорите про те, що в посудині для борошна…

Він відмахнувся з таким виглядом, наче вісім тисяч доларів — то дрібні гроші. Хоча в масштабі того, що він заборгував лікарні, так і було.

— Ось що я попрошу тебе зробити.

І він розповів. А коли закінчив, то спитав, чи треба для мене все записати.

— Якщо треба, нічого страшного, головне, щоб ти знищив нотатки, коли все зробиш.

— Може, тільки шифр від сейфа. Я запишу його на руці, а потім змию.

— Чесно змиєш?

— Так.

Я навіть подумати не міг про те, щоб не змити, такою сильною була цікавість дізнатися, чи правду він мені каже.

— Добре. Повтори мені всі етапи.

Я повторив, а потім записав його ручкою з тумбочки ряд номерів і поворотів на передпліччі, там, де його накриє рукав футболки.

— Дякую, — сказав він. — Зустрічі з містером Гайнріхом доведеться зачекати до завтра, але підготуватися можеш сьогодні ввечері. Коли годуватимеш Радар.

Я сказав: «Добре», попрощався й пішов. Я був, як каже тато, збаранілий. На півдорозі до ліфта, згадавши дещо, я повернувся.

— Уже передумав?

Він усміхався, але в очах була тривога.

— Ні. Просто хотів уточнити про дещо зі сказаного.

— Що саме?

— Про подарунки. Ви сказали, що хоробрий допомагає, а боягуз приносить подарунки.

— Не пам’ятаю, щоб я таке казав.

— Казали-казали. Що це означає?

— Не знаю. То, мабуть, пігулки говорили.

Він збрехав. Я кілька років прожив із п’яницею і брехню вирізняв на слух.

2

Я покрутив педалі назад до будинку номер один на вулиці Платановій, і не буде перебільшенням, якщо скажу, що згоряв від цікавості. Я відімкнув двері чорного ходу, й там мене бурхливо привітала Радар. Вона спромоглася зіп’яс­тися на задні лапи, щоб я її погладив, і це навело на думку, що свіжіші ліки діють. Я випустив її на задній двір, щоб зробила свої справи. Але весь час подумки надсилав їй сигнали: поквапся, швидше обирай місце.

Коли вона повернулася в дім, я піднявся в спальню містера Боудітча й відчинив його шафу. У нього було багато одягу, здебільшого затишного, домашнього: фланелеві сорочки, штани кольору хакі, — але знайшлося й два костюми. Один був чорний, другий — сірий, і обидва були схожі на ті, що їх Джордж Рафт і Едвард Ґ. Робінсон носили у фільмах типу «Щоранку я помираю»: двобортні й ши­рокі в плечах.

Відсунувши одяг, я виявив сейф «Вочмен», середнього розміру, старомодний, приблизно три фути заввишки. Я присів навпочіпки й коли вже тягнувся до ручки кодового замка, щось холодне тицьнулося мені в спину там, де сорочка вилізла зі штанів. Я ойкнув і, розвернувшись, побачив Радар, яка повільно виляла хвостом. Те холодне було її носом.

— Не роби так, мала, — сказав я. Вона сіла, з усмішкою від вуха до вуха, наче промовляла: що схочу, те й робитиму. Я знову повернувся до сейфа. Першого разу шифр вийшов неправильний, але з другої спроби дверцята відчинилися навстіж.

Перше, що впало в око, — зброя на єдиній полиці сейфа. Пістолет, більший за той, який тато давав мамі, коли їхав з дому на кілька днів… а одного разу — на тиждень, коли компанія влаштувала їм ретрит. Той був 32-го калібру, дамська пукавка, і я думав, що він досі в тата, хоч і не знав напев­но. Коли батько особливо тяжко пиячив, я шукав пісто­лет, але не знайшов. А цей револьвер був більший, мабуть, 45-го калібру. Як і більшість речей містера Боудітча, він мав старомодний вигляд. Я взяв його — обережно — і знайшов, як прокрутити барабан. Він був заряджений, усі шість. Я відправив барабан на місце і повернув револьвер на полицю. Зважаючи на те, що мені розповів містер Боудітч, револьвер має сенс. А сигналізація мала б ще більше сенсу, та він не хотів, щоб до будинку номер один на вулиці Платановій приїздила поліція. Крім того, з роллю сигналізації в молодості прекрасно справлялася Радар — Енді Чен тому свідок.

На дні сейфа стояло те, про що попереджав містер Боудітч: велике сталеве відро, накрите зверху речовим мішком. Я підняв мішок і побачив, що відро майже повне тих кульок ББ, які насправді були не ББ, а щирим золотом.

Відро мало подвійну ручку. Я взявся за неї й підняв. Сидячи навпочіпки, я ледве-ледве спромігся це зробити. Там було фунтів сорок чи навіть п’ятдесят. Я сів на підлогу та обернувся на Радар.

— Господи Ісусе. Та тут же, бляха, цілий статок.

Радар привітно постукала хвостом.

3

Того вечора, нагодувавши її, я піднявся й знову подивився на відро золота, просто щоб переконатися, що воно мені не примарилось. А коли повернувся додому, тато спитав, чи готовий я до повернення містера Боудітча. Я сказав, що готовий, але перед його прибуттям ще треба дещо зробити.

— Дриль можна взяти, ти не передумав? І електричний шуруповерт?

— Авжеж. Я все так само охоче допоміг би тобі, але о дев’ятій маю зустріч. З приводу пожежі в багатоквартирному будинку, я тобі розказував. Виявляється, то міг бути підпал.

— Я впораюся.

— Сподіваюся. Ти в порядку?

— Авжеж. А що?

— Просто ти трохи неуважний. Переймаєшся завтрашнім днем?

— Трохи, — сказав я. І не збрехав же.

Вам, може, цікаво, чи було в мене бажання розповісти батькові про те, що я знайшов. Не було. Містер Боудітч узяв з мене клятву секретності — це по-перше. Він стверджував, що це золото не крадене «у звичному розумінні» — це по-друге. Я спитав, що це означає, але він сказав тільки, що ніхто в цілому світі його не шукає. Доки не дізнаюся більше, я готовий був вірити йому на слово.

І ще одне. За всі сімнадцять років життя зі мною не ставалося нічого цікавішого за цю пригоду. Поки що. І я хотів її пережити.

4

У понеділок уранці, ще й на світ не зазоріло, я покотив на велосипеді до будинку містера Боудітча годувати Радар. І під її пильним наглядом встановив поручні. У крихітній вбиральні ледве вміщався сам унітаз, а поручні зроблять спуск у позицію розвантаження ще скутішим, але я подумав, що це добре. Господар дому може побурчати, це я передбачав, але впасти йому тут буде важко. Він навіть зможе триматися за поручні, коли відливатиме, і на мою думку, то була перевага. Я спробував їх висмикнути зі стіни, але вони трималися надійно.

— Що скажеш, Радар? Може бути?

Радар постукала хвостом.

— Зваж золото на моїх вагах у ванній, — проінструктував містер Боудітч, коли ми говорили. — Результат буде неточним, але ваги на кухні страшенно тугодумні, знаю з досвіду. Для зважування та перенесення використай речовий мішок. Відваж трохи більше. Гайнріх потім сам переважить, на точніших вагах. Цифр-о-вих.

Він розбив це слово на склади, так, щоб звучало по-дурному й претензійно водночас.

— А як ви до нього добираєтеся, коли потрібне грошове вливання?

До Стентонвілла було сім миль.

— Беру «Убер». Гайнріх оплачує.

Спершу я не зрозумів, а потім дійшло.

— Чого шкіришся, Чарлі?

— Нічого… Ви цей обмін здійснюєте вночі?

Він кивнув:

— Зазвичай близько десятої, коли більшість людей з району лягають спати. Особливо місіс Річленд через дорогу. Ця любить пхати свого носа до чужого проса.

— Ви вже казали.

— Не завадить і повторити.

У мене склалося таке саме враження.

— Думаю, що не лише зі мною Гайнріх веде справи вночі, але він погодився зачинити завтра крамницю, щоб ти при­йшов уранці, між дев’ятою тридцять і десятою. Я ще ніколи не міняв у нього на таку суму. Певен, усе буде гаразд, він зі мною завжди грав тільки чесно, але в сейфі є револьвер, і якщо захочеш його взяти, задля захисту, це буде нормально.

Я не мав жодного наміру його брати. Знаю, що деяким людям зброя дає відчуття могутності, але я до таких не належу. В мені від самого доторку до того револьвера мурашки по шкірі бігли. Якби ви мені сказали, що невдовзі я його носитиму, я б назвав вас божевільним.

Знайшовши в коморі черпак, я піднявся сходами. Шифр, записаний на руці, я вже змив — після того, як запаролив його в нотатці на телефоні, але звірятися з записом потреби не було. Сейф відчинився з першої ж спроби. Я зняв з відра речовий мішок і просто замилувався всім тим золотом. Неспроможний опиратися імпульсу, занурив у нього руки по зап’ястки й дозволив золотим гранулам текти крізь пальці. І повторив. І втретє занурив. Було в цьому щось гіпнотичне. Я струснув головою, наче відганяючи ману, і взявся набирати золото.

Коли я вперше зважив мішок, ваги показали трохи більше трьох фунтів. Я додав ще й довів до п’яти. Коли стрілка показала сім, я вирішив, що досить. Якщо цифр-о-ві ваги містера Гайнріха покажуть більше за погоджені шість фунтів, зайве я заберу. Мені ще до приїзду містера Боудітча треба дещо поробити в будинку. Нагадав собі купити дзвоник, щоб він міг дзвонити вночі, коли чогось потребуватиме. У «Домашньому догляді для чайників» радили інтерком чи радіоняню, але я подумав, що містерові Боудітчу зайде щось більш олдскульне.

Я спитав у нього, скільки коштує шість фунтів золота, одночасно бажаючи і не бажаючи знати, яку суму везтиму на спині, коли долатиму на вéлику сім миль — здебільшого сільською місцевістю — до Стентонвілла. Він відповів, що минулого разу, коли цікавився в компанії «Ґолд Прайс Ґруп» з Техасу, за фунт правили приблизно 15 000 доларів.

— Але він може купувати по чотирнадцять за фунт — це та ціна, яку ми узгодили. Разом вийде вісімдесят чотири тисячі, проте він випише тобі чек на сімдесят чотири. Цього вистачить, щоб оплатити мій лікарняний рахунок, ще трохи залишиться мені, а він отримає гарний відсоток.

«Гарний» — це ще м’яко сказано. Я не знаю, коли містер Боудітч востаннє цікавився ціною золота в «Ґолд Прайс Ґруп», але станом на квітень 2013 року він сильно прогадав. У неділю ввечері, перед тим як лягати спати, я пошукав ціну золота на ноутбуці, і виявилося, що продають більш ніж по 1 200 доларів за унцію, тобто приблизно 20 000 за фунт. На золотовалютній біржі в Цюриху шість фунтів пішли б приблизно за 115 000, а це означало, що цей Гайнріх у плюсі на 40 000 баксів. А золото — це не «гарячі» діаманти, з якими покупець може наполягати на знижці через ризик. Гранули анонімні, без позначок, і їх легко можна переплавити на маленькі зливки. Чи виготовити прикраси.

Я думав зателефонувати містерові Боудітчу в лікарню й сказати, що він продає задешево, але не став цього робити. З однієї дуже простої причини: я подумав, що йому байдуже. І в чомусь навіть це розумів. Навіть якщо забрати з того золотого відра шість фунтів, залишиться ще багато. Моє завдання (хоча вголос містер Боудітч цього не казав) полягало в тому, аби провернути оборудку так, щоб мене не пограбували. Відповідальність неабияка, і я був рішуче налаштований виправдати високу довіру, яку він на мене поклав.

Я застебнув пряжки речового мішка, пошукав на підлозі між сейфом у шафі і ванною золоті кульки, що могли випасти, та не знайшов жодної. Від душі попестив Радар (на щастя) і рушив на вихід, несучи в старому, пошарпаному речовому мішку 115 000 доларів.

Мій давній друзяка Берті Берд назвав би це дофіга жирним шматком.

5

Центр Стентонвілла складався з однієї вулиці: дешеві крамнички, зо два бари й кафешка того штибу, в якій цілий день подають сніданок з бездонною чашкою поганої кави. Чимало крамниць було зачинено й забито дошками, а таблички свідчили, що їх продають чи здають в оренду. Тато розказував, що Стентонвілл колись був успішною маленькою громадою, центром шопінгу для тих, хто не хотів їхати в Елґін, Нейпервілл, Джолієт чи аж до самого Чикаго. А потім 1970 року відкрився торговельно-розважальний центр «Стентонвілл». Не простий торговельний центр, а супергігант, з кінокомплексом на дванадцять екранів, парком розваг для малечі, скеледромом, зоною трамплінів під назвою «Літачі», квест-кімнатою і людьми в костюмах тварин, які блукали всюди й заводили з відвідувачами розмови. Той сліпучий осередок торгівлі розташовувався на північ від Стентонвілла. Він висмоктав майже все життя з центрального «п’ятачка», а те, чого не забрав ТРЦ, досмоктали «Волмарт» і «Клуб Сема» на півночі, біля з’їзду з магістралі.

На велосипеді я уникав магістралі, тому поїхав по шосе 74-А, дві смуги, що тяглися повз ферми й кукурудзяні поля. Там тхнуло гноєм і рослинами. Поїздка погожого весняного ранку могла би бути приємною, якби я не усвідомлював, що везу на спині цілий статок. Пам’ятаю, подумав про Джека, хлопця, який видирався нагору по бобовому стеблу.

На головній вулиці Стентонвілла я був о дев’ятій п’ят­надцять, трохи зарано, тому зайшов у кафешку, взяв колу й вицмулив її на парковій лавці на маленькій брудній площі з висохлим фонтаном, у якому було повно сміття, та вкритою пташиним послідом статуєю діяча, про якого я ніколи не чув. Згодом я пригадав ту площу й сухий фонтан там, де було ще депресивніше, ніж у Стентонвіллі.

Я не можу заприсягтися, що того ранку там був Крістофер Поллі, і не можу заприсягтися, що його там не було. Поллі вмів зливатися з ландшафтом, доки не захоче, щоб ви його побачили. Він міг бути в кафешці, поглинати яєчню з беконом. Міг сидіти на автобусній зупинці чи вдавати, що уважно вивчає гітари й бумбокси у вітрині стентонвілльського ломбарду. Або його могло ніде не бути. Скажу одне: я не пам’ятаю нікого в ретрокепці «Вайт Сокс» із червоним кружальцем спереду. Може, на ньому її не було, але я цього сучого сина без неї ніколи не бачив.

За двадцять десята я викинув наполовину повний стаканчик у найближчий смітник і повільно покотив Головною вулицею. Діловий район, який уже він був, тягнувся всього на чотири квартали. Біля кінця четвертого, рукою сягнути від борда з написом «ДЯКУЄМО, ЩО ЗАВІТАЛИ ДО ПРЕКРАСНОГО СТЕНТОНВІЛЛА», була крамниця «Прекрасні коштовності: купуємо та продаємо». Вигляд у неї був так само пошарпаний і ветхий, як і в решти магазинчиків у цьому напівмертвому містечку. У запилюженій вітрині не було нічого. На дверях з пластикової пімпочки звисала табличка «ЗАЧИНЕНО».

Там був дзвінок. Я натиснув. Ніякої реакції. Я знову натиснув, дуже свідомий свого наплічника. Притулився носом до скла й приклав долоні, затуляючи очі від блиску. Побачив вицвілий килим і порожні вітринні коробки. Я вже подумав, що або я помилився, або містер Боудітч, — аж тут центральним проходом, накульгуючи, вийшов низенький чоловічок у твідовій кепці, кофті на ґудзиках і мішкуватих штанях. Схожий на садівника в британському детективному серіалі. Подивився на мене, потім покульгав геть і натиснув кнопку біля старомодного касового апарата. Двері задзижчали. Я штовхнув їх і переступив поріг назустріч запаху пилюки й повільного розкладання.

— Заходь назад, заходь назад, — сказав він.

Я залишився стояти на місці.

— Ви містер Гайнріх?

— А хто ще?

— А можна, е, побачити ваше водійське посвідчення?

Він насупився на мене, а потім розсміявся:

— Старий відправив обережного хлопця, то й молодець.

Із задньої кишені штанів він витяг пошарпаний гаманець і розкрив його так, щоб я побачив водійські права. Перед тим як він його згорнув, я встиг помітити ім’я — Вільгельм.

— Задоволений?

— Так. Дякую.

— Заходь назад. Schnell[19].

Я пішов за ним у задню кімнату, яку він відімкнув через клавіатуру, ретельно затуляючи від мене, поки набирав цифри. Усередині було все, чого бракувало на вітринах. Полиці ломилися від годинників, медальйонів, брошок, перснів, підвісок, ланцюжків. Полум’яно спалахували рубі­ни та смарагди. Помітивши тіару в діамантах, я показав на неї:

— Вони справжні?

— Ja, ja, справжні. Але не думаю, що ти прийшов купувати. Ти прийшов продавати. Ти, може, помітив, що я не просив тебе показати водійське посвідчення.

— Це добре, бо в мене його нема.

— Я вже знаю, хто ти. Бачив твоє фото в газеті.

— «Сан»?

— «Ю-Ес-Ей Тудей». Тебе тепер уся країна знає, юний містере Чарлі Рід. Принаймні на цей тиждень. Ти врятував старому Боудітчу життя.

Я не став казати йому, що це собака, мені набридло, я просто хотів зробити справу й піти. Усе те золото й коштовне каміння трохи мене лякало, особливо порівняно з голими полицями в крамниці. Я ледь не пожалкував, що не прихопив револьвер, бо вже почувався не Джеком на бобовому дереві, а Джимом Гокінзом в «Острові скарбів». Гайнріх був дрібний, присадкуватий і не загрозливий, але що, як у нього десь там ховається помічник, такий собі Довготелесий Джон Сільвер? Ідея була не зовсім параноїчна. Я міг себе заспокоювати тим, що містер Боудітч уже багато років веде справи з Гайнріхом. Але містер Боудітч сам казав, що такого масштабного обміну ще не проводив.

— Показуй, що в тебе, — сказав він. У пригодницькому романі для хлопців він міг би бути карикатурним втіленням жадоби, ласо потирав би руки й ледь не слину пускав. Але в реальності його голос звучав по-діловому, може, навіть трохи знуджено. Я не повірив у це і не довіряв йому.

Я поставив речовий мішок на прилавок. Поряд були ваги, справді цифр-о-ві. Я розщібнув клапан. Відкрив мішок, і коли він зазирнув, я побачив, як змінюється його обличчя: губи стислися, очі на мить розширилися.

— Mein Gott. Ого що ти віз на велосипеді.

На ланцюжках над вагами висів жолоб з оргскла. Гайнріх засипав золоті гранули в жолоб невеликими жменьками, доки ваги не показали два фунти. Він їх відсипав у пластиковий контейнер і зважив ще два. А коли закінчив, зваживши останні два фунти й додавши до решти, у складці на дні мішка ще залишався струмочок золота. Містер Боудітч сказав зважити трохи більше, і я саме так і вчинив.

— Я думаю, ще чверть фунта лишилося, nein? — спитав він, зазирнувши всередину. — Продаєш мені, і я даю тобі три тисячі доларів, готівкою. Боудітчу знати не потрібно. Будемо вважати, що це чайові.

«Будемо вважати, що це привід мене шантажувати», — подумав я. Та все одно подякував і застебнув мішок.

— У вас є для мене чек, так?

— Так. — Чек лежав у кишені його старечої кофти, складений. Від чиказького банку «PNC», філія на Бельмонт-авеню, на ім’я Говарда Боудітча й суму сімдесят чотири тисячі доларів. Навпроти підпису Вільгельма Гайнріха стояла приписка: «Особисті послуги». На мій погляд, усе було окей. Я поклав чек у гаманець, а гаманець — у ліву передню кишеню.

— Він упертий старигань, який відмовляється йти в ногу з часом, — сказав Гайнріх. — У минулому, коли ми мали справу з набагато меншими сумами, я давав йому готівку. Двічі — чеки. Я йому казав: «Невже ви не чули про грошовий переказ?» А він, знаєш, що відповів?

Я похитав головою, хоча здогадувався.

— Сказав: «Ні, не чув і чути не хочу». А тепер, уперше за весь час, він присилає zwischen gehen — емісара — бо з ним стався нещасний випадок. Я думав, у нього на цілому білому світі немає людини, якій він міг би довірити таке завдання. Але ось він ти. Хлопчик на велосипеді.

— І я вже йду, — сказав я і рушив до дверей, які вели в порожню крамницю, де він згодом може наповнити віт­ри­ни (а може й не наповнити). Я майже очікував, що двері будуть замкнені, але вони відчинилися. Потрапивши в приміщення, де видно було денне світло, я відразу став почуватися краще. Та попри це, сморід старої пилюки був неприємний. Як у склепі.

— Він хоч знає, що таке комп’ютер? — запитав Гайнріх, виходячи за мною і зачиняючи за собою двері в підсобку. — Ставлю на те, що не знає.

Я не мав наміру втягуватися в дискусію про те, що знає й чого не знає містер Боудітч, просто сказав, що радий знайомству. Хоча це була неправда. Мені відлягло на душі, коли побачив, що ніхто не вкрав мій велик: вранці, виходячи з дому, я надто переймався іншими речами, тому забув велосипедний замок.

Гайнріх узяв мене за лікоть. Я повернувся — і таки побачив внутрішнього Джона Сільвера. Для повноти картини йому бракувало тільки папуги на плечі. Сільвер казав, що його папуга бачив стільки ж зла, скільки й сам диявол. Я підозрював, що Вільгельм Гайнріх теж бачив свою частку зла… але не забувайте, що мені було сімнадцять і я по пояс загруз у справах, яких не розумів. Інакше кажучи, перелякався я на смертяку.

— Скільки в нього золота? — тихим гортанним голосом спитав Гайнріх. Те, що він час від часу вставляв німецькі слівця, мені здалося манірністю. Але тієї миті він реально говорив як німець. І не хороший німець. — Скажи, скільки в нього є і де він його бере. Я щедро тебе винагороджу.

— Я вже піду, — сказав я. І пішов.

Чи стежив за мною Крістофер Поллі, коли я сідав на велосипед і від’їжджав із рештою золотих гранул у наплічнику? Я не міг цього знати, бо саме тоді озирнувся через плече на бліде пухке обличчя Гайнріха, що нависло над табличкою «ЗАЧИНЕНО» на запилюжених дверях крамниці. Може, то в мене уява розгулялася — мабуть, так і було, — але мені здалося, що я досі бачив на його обличчі жадобу. Ба більше, я її розумів. Бо згадав, як сам занурив руки у відро й просіював гранули золота крізь пальці. Не просто жадоба — жага золота.

Як у романі про піратів.

6

Близько четвертої години того дня біля хідника зупинився фургон з написом «АМБУЛАТОРІЯ АРКАДІЇ». Я чекав на тротуарі з Радар, на яку почепив повідець. Хвіртка — тепер без іржі, добре змащена — стояла відчинена. З фургона виліз санітар і відчинив задні дверцята. Там, за спиною в містера Боудітча, стояла Мелісса Вілкокс. Старий сидів в інвалідному візку, нога, охоплена фіксатором, витягнута вперед. Мелісса розблокувала візок, покотила його вперед і краєм долоні натиснула на кнопку. Коли платформа з візком почала опускатися, разом з нею пішла вниз і моя душа. Я продумав телефон, сечоприймач, навіть дзвінок для виклику. Чек від Гайнріха лежав у мене в кишені. Усе добре, але пандуса для візка не було ніде: ані перед парадним входом, ані перед чорним. Я почувався дурнем, але принаймні недовго. Мене відволікла Радар. Побачивши містера Боудітча, вона кинулася до нього. Тієї миті в її стегнах не залишилось ані сліду від артриту. Я міцно вхопив повідець, саме вчасно, щоб її лапи не розчавило платформою, але віддача пішла рукою аж до плеча.

Дзяв! Дзяв! Дзяв!

То був не розкотистий гавкіт великого пса, який так налякав колись Енді, а крики, такі жалібні й людські, що в мене стислося серце. «Ти повернувся! — промовляли ті дзявки. — Слава Богу, а я думала, ти пішов назавжди!»

Містер Боудітч простяг до неї руки, й вона підстрибнула, спершись лапами на його витягнуту ногу. Він здригнувся, а потім розсміявся і взяв її за голову.

— Так, маленька, — проспівав він. Я власним вухам не вірив, що він може видавати такі звуки, але старий буркотун і справді наспівував. В очах у нього блищали сльози. Радар тихо попискувала від щастя й розмахувала величеньким хвостом.

— Так, дівчинко, я теж за тобою скучив. Але злізь, бо ти мене вб’єш.

Радар опустилася на чотири лапи й пішла поряд з візком, коли Мелісса покотила його доріжкою, натикаючись на нерівності та об’їжджаючи їх.

— Пандуса немає, — сказав я. — Вибачте, вибачте, я можу побудувати, пошукаю, як це робиться, в інеті, там усе можна знайти, — я белькотів, ніяк не міг замовкнути. — Думаю, все інше більш-менш готове…

— Наймемо когось, щоб поставив пандус, не метушися, — перебив містер Боудітч. — Ти не мусиш сам усе робити. В особистого секретаря є одна перевага — можна делегувати завдання. Та й поспіху тут немає. Як ти знаєш, я майже не виходжу з дому. Ти вже владнав справу?

— Так. Сьогодні вранці.

— Добре.

Мелісса сказала:

— Ви вдвох зможете занести візок нагору сходами, такі міцні та дужі хлопці. Що скажеш, Гербі?

— Нема питань, — озвався санітар. — Правда, друже?

Я підтвердив і взявся за візок з одного боку. Радар видерлася до середини сходів, призупинилася, коли задні лапи підвели, та потім знайшла в собі сили подолати решту шляху. Вона зорила на нас згори вниз, постукуючи хвостом.

— І хтось повинен полагодити доріжку, якщо він по ній буде їздити, — сказала Мелісса. — Вона гірша за ґрунтову дорогу, на якій я росла колись у Теннессі.

— Готовий, братан? — спитав Гербі.

Ми підняли візок на ґанок. Я перебрав ключі містера Боудітча й нарешті знайшов той, що відмикає парадні двері.

— Слухай, — сказав санітар. — А то не твою фотку я бачив у газеті?

Я зітхнув:

— Мабуть. Нашу з Радар. Там, біля хвіртки.

— Ні, ні, ще торік. Ти забив виграшний тачдаун у Кубку індички. За п’ять секунд до кінця гри. — Він здійняв руку над головою, ніби тримав невидимий м’яч, як я на тому фото.

Важко сказати, чому мене ощасливило те, що він запа­м’ятав це фото, а не новіше, але так і сталося.

У вітальні я чекав — як ніколи знервований, — поки Мелісса інспектувала розкладну канапу.

— Добре, — кивнула вона. — Це добре. Може, трохи занизько, але обійдемося тим, що маємо. Потрібен валик чи щось таке, щоб підкласти йому під ногу. А хто застеляв ліжко?

— Я.

І її здивований погляд теж мене ощасливив.

— Ти прочитав брошуру, яку я тобі дала?

— Так. Купив антибактеріальну рідину для обробки штирів…

Вона похитала головою:

— Простий фізрозчин, більш нічого не треба. Тепла солона вода. Ти готовий його пересаджувати?

— Агов? — озвався містер Боудітч. — Може, ви й мене приймете до розмови? Я тут.

— Так, але я не до вас звертаюся, — Мелісса сказала це з усмішкою.

— Е-е, не впевнений, — відповів я.

— Містере Боудітч, тепер я звертаюся до вас. Ви не проти, якщо Чарлі проведе вам тест-драйв?

Містер Боудітч глянув на Радар, яка всілася якомога ближче до нього.

— Що скажеш, мала? Довіримося цьому хлопцю?

Радар один раз гавкнула.

— Радар каже: «Добре», то і я так скажу. Не впусти мене, юначе. Ця нога гуде на ноті до.

Я підкотив візок ближче до дивана, поставив на гальмо і спитав, чи зможе він стати на здорову ногу. Він наполовину підвівся на руках, дозволяючи мені розблокувати й опустити підставку, яка підтримувала хвору ногу. Крекнув, але зміг піднятися повністю — і став, трохи похитуючись, але вертикально.

— Розверніться так, щоб задом стояти до ліжка, але не намагайтеся сісти, доки я не дозволю, — сказав я, і Мелісса схвально кивнула.

Містер Боудітч так і зробив. Я відкотив візок, щоб не заважав.

— Не зможу так довго простояти без милиць.

На лобі й щоках у нього знову виступили краплини поту.

Я сів навпочіпки й узявся за фіксатор.

— Тепер можете сідати.

Він не сів, а впав. Полегшено зітхнувши. Ліг на спину. Я поклав його хвору ногу на ліжко, і так відбулося перше пересаджування. Спітнів я не так сильно, як містер Боудітч, але все-таки спітнів, здебільшого від нервів. Це було складніше, ніж приймати кидки від пітчера.

— Непогано, — прокоментувала Мелісса. — Коли його підніматимеш, треба буде обійняти. Сплети пальці посеред спини й підіймай. Використовуй його підпахви…

— Для підтримки, — підхопив я. — Це було в брошурі.

— Люблю хлопців, які виконують домашнє завдання. Слідкуй за тим, щоб милиці в нього завжди були напохваті, особливо коли встаєте з ліжка. Як почуваєтеся, містере Боудітч?

— Як десять фунтів лайна в пакеті, розрахованому на дев’ять фунтів. Пігулки ще не пора приймати?

— Ви їх приймали перед тим, як ми виїхали з лікарні. О шостій можете випити ще кілька.

— А вже наче стільки часу минуло. Може, перкоцет, щоб я міг якось перетоптатися?

— У мене нема. — А тоді до мене: — З часом тобі ста­ватиме все легше, і йому теж, особливо коли нога трохи загоїться і діапазон рухів розшириться. Вийдеш зі мною на хвилинку?

— Розмови в мене за спиною, — гукнув навздогін Боудітч. — Не знаю, про що ви там перешіптуєтесь, але клізми цей юнак ставити не буде.

— Ого, — протягнув Гербі. Він стояв, упершись руками в коліна, і вивчав поглядом телевізор. — Приятелю, це найстаріший зомбоящик, який я тільки бачив. Він ще працює?

7

Сонце надвечір’я світило яскраво і навіть трохи зігрівало — дивовижне відчуття після тривалої зими та холодної весни. Мелісса повела мене до амбулаторного фургона, нахилилася всередину й розблокувала широку консоль у центрі. Витягнувши пластиковий пакет, вона поклала його на сидіння.

— Милиці ззаду. Ось його ліки й два тюбики гелю з арнікою. Усередині є аркуш, на якому розписано точні дози, зрозумів? — Вона вийняла флакончики й показала їх мені, один за одним. — Це антибіотики. Це вітаміни, чотирьох видів. Це рецепт на лінпарзу. Купуй в аптеці «Сі-Ві-Ес» у Сентрі-Віллідж. То проносне. Свічок немає, але підчитай, як їх ставити, якщо знадобиться. Йому це не сподобається.

— Йому взагалі мало що подобається, — сказав я. — Крім Радар.

— І крім тебе, — зауважила вона. — Ти йому подобаєшся, Чарлі. Каже, що тобі можна вірити. Сподіваюся, він це каже не лише тому, що ти нагодився слушної миті й урятував йому життя. Бо є ще оце.

Найбільша пляшечка була наповнена пігулками оксиконтину по двадцять міліграмів. Мелісса подивилася на мене серйозним поглядом.

— Чарлі, це погані ліки. Викликають сильне звикання. А ще вони дуже ефективні від того виду болю, від якого зараз потерпає твій друг і ще може потерпати, від восьми місяців до року. Або й довше, залежно від інших проблем.

— Яких проблем?

Вона похитала головою.

— Не маю права казати. Просто дотримуйся графіка дозування і будь глухий до його вимог, якщо проситиме більше. Власне, він зможе отримувати більше перед нашими сеансами терапії, і це знання суттєво — а може, й найбільше — підігріватиме його мотивацію продовжувати терапію, навіть якщо буде боляче. А буде боляче. Ти повинен тримати їх там, де він не зможе дістати. Знаєш якесь таке місце?

— Так. — Я подумав про сейф. — Туди він не потрапить, принаймні доти, доки не зможе підійматися сходами.

— Отже, три тижні, якщо не ухилятиметься від терапії. А може, й місяць. Щойно він зможе вибиратися нагору, доведеться тобі шукати інший сховок. І переймайся не лише через нього. Для залежних ці пігулки — на вагу золота.

Я розсміявся. Не зміг стриматися.

— Що? Що смішного?

— Нічого. Я триматиму їх у безпечному місці й не дозволю йому випросити більше.

Вона уважно подивилася на мене:

— А сам ти, Чарлі? Бо я не маю права давати їх неповнолітньому; лікар, який їх призначив, думає, що їх видаватиме дорослий доглядач. Мені може влетіти. Ти не спокусишся на те, щоб спробувати одну-дві й трішечки кайфонути?

Я згадав батька, його стан від випивки і те, як я колись боявся, що ми будемо ночувати під мостом, а всі наші пожитки вмістяться у крадений візок із супермаркету.

Забравши в неї великий флакон оксі, я кинув його в пакет до решти ліків. А потім узяв її за руку й подивився в очі.

— Таку фігню я навряд чи встругну, — сказав я.

8

Інструктаж тривав ще якийсь час — і я його затягнув, бо необхідність залишатися з ним наодинці мене нервувала. А раптом щось станеться і той дурний телефон з 1970-х років вирішить не працювати?

«Тоді набереш 911 зі свого телефона зразка двадцять першого століття, — подумав я. — Як тоді, коли знайшов його на сходах». Але що, як у нього буде інфаркт? Про серцево-легеневу реанімацію я знав лише те, що видивився в телесеріалах, а якщо його моторчик зупиниться, я не матиму часу лізти в ютуб і шукати відео на цю тему. Я вже бачив, що в майбутньому на мене чекають додаткові домашні завдання.

Я провів їхній фургон поглядом і пішов у будинок. Містер Боудітч лежав, прикривши очі рукою. Радар сторожила біля ліжка. Ми залишилися втрьох.

— Ви в порядку? — спитав я.

Він опустив руку й повернув голову, щоб подивитися на мене. Вираз обличчя в нього був нещасний.

— Я в глибокій ямі, Чарлі. І не знаю, чи зможу з неї вибратися.

— Виберетеся, — заявив я, сподіваючись, що мій голос звучить упевненіше, ніж я почувався в цьому плані. — Хочете поїсти?

— Я хочу таблеток від болю.

— Мені не можна…

Він здійняв руку:

— Я знаю, що не можна, і я не опускатимусь і не ображатиму тебе, випрошуючи їх. Ніколи. Принаймні сподіваюся. — Він знову і знову гладив Радар по голові. Вона сиділа геть нерухомо, тільки повільно виляла хвостом і не зводила з хазяїна очей. — Дай мені той чек і ручку.

Я виконав його прохання, подавши ще й книжку в палітурці, щоб було на чому писати. Друкованими літерами він вивів «ЛИШЕ ДЛЯ ДЕПОЗИТУ», а потім нашкрябав свій підпис.

— Зможеш завтра сходити в банк?

— Авжеж. «Перший громадянський», так?

— Так. Коли гроші будуть на рахунку, я випишу чек для оплати мого перебування в лікарні. — Він віддав мені чек, а я поклав його назад у гаманець. Містер Боудітч заплющив очі, знову розплющив і втупився поглядом у стелю. Його рука не полишала голови Радар. — Я так втомився. А біль ніколи не бере відпустки. Навіть довбаної перерви на каву не робить.

— Їсти?

— Не хочу, але мені сказали, що треба. Може, трохи «С плюс С» — сардин із солоними крекерами.

Як на мене, то було жахіття, але я приніс їх йому — і склянку води з льодом. Він одразу жадібно вихлебтав половину. А перш ніж узятися за сардини (без голів, блискучі від жиру — фу), спитав, чи я не передумав лишатися на ніч.

— Сьогодні й весь тиждень, — підтвердив я.

— Добре. Я раніше ніколи не мав нічого проти самотності, але тепер усе інакше. Ти знаєш, чого мене навчило падіння з драбини? Чи радше перенавчило?

Я похитав головою.

— Боятися. Я старий і зламаний. — Він промовив це без жалощів до себе, сухим тоном, наче констатував факт. — Я думаю, тобі слід піти додому ненадовго, запевнити батька, що все поки гаразд. Може, повечеряєш. А тоді повертайся, нагодуй Радар і даси мені ті довбані пігулки. Сказали, що в мене розвинеться залежність, і не так уже й багато часу минуло, перш ніж виявилося, що це правда.

— Схоже на план. — Я трохи помовчав. — Містере Боудітч… Говарде… Я б хотів привести тата сюди, познайомити з вами. Я розумію, ви не дуже товариський, навіть без перелому, але…

— Гаразд. Він хоче пересвідчитися, це розумно. Але не сьогодні, Чарлі, і не завтра. Наприклад, у середу. До середи мені, може, трохи полегшає.

— Добре, — кивнув я. — І ще одне. — Записавши на відривному листочку свій номер мобільного, я поклав його на столик біля ліжка — столик, що невдовзі вкриється мазями, марлевими тампонами й пігулками (але не оксі). — Дзвінок — для тих випадків, коли я нагорі…

— Дуже по-вікторіанському.

— Але тоді, коли мене в будинку немає, а я вам потрібен, набирайте номер мого мобільного. Байдуже, в школі я чи ні. Я поясню місіс Сильвіус у кабінеті директора, яка в мене ситуація.

— Добре. Іди. Заспокой батька. Але не затримуйся допізна, бо я спробую встати й самостійно знайти ті таблетки.

Він заплющив очі.

— Погана ідея, — сказав я.

Не розплющуючи очей, він прокоментував:

— Усесвіт ними повниться.

9

Понеділок для тата — день, коли він надолужує згаяне. Часто повертається додому о пів на сьому чи навіть о сьомій, тому я не очікував його там знайти. І його там не було. Він стояв за хвірткою містера Боудітча, чекав на мене.

— Я раніше пішов з роботи, — сказав він. — Переживав за тебе.

— Не треба було…

Він обійняв мене за плечі.

— То подай на мене до суду. Я бачив, як ти виходив і розмовляв з молодою жінкою, коли був на середині пагорба. Я помахав, але ти мене не помітив. У тебе був такий вираз, наче вся твоя увага зосереджена на тому, що вона тобі розповідає.

— І відтоді ти там чекав?

— Думав постукати в двері, але, мабуть, у цій ситуації я мов той вампір. Не можу зайти, доки не запросять.

— У середу, — сказав я. — Ми з ним про це вже пого­ворили.

— Чудово. Ввечері.

— Може, десь о сьомій. Він приймає ліки від болю о шостій.

Ми рушили додолу пагорбом. Тато все ще обіймав мене за плечі. А я був не проти. Я розказав йому, що не хочу надовго залишати містера Боудітча, тому на вечерю не залишуся. Сказав, що візьму деякі речі — на думку спала зубна щітка — і знайду щось пожувати в його коморі (тільки не сардини).

— Не доведеться, — сказав тато. — Я привіз бутери від Джерсі Майка. Візьмеш із собою.

— Супер!

— Як він?

— Йому дуже боляче. Сподіваюся, пігулки допоможуть заснути. А опівночі він отримає ще декілька.

— Оксі?

— Так.

— Тримай їх у надійному місці. Щоб він не знав, де вони.

Цю пораду я вже чув, але тато принаймні не спитав, чи не буде в мене спокуси самому спробувати одненьку.

Удома я спакував у рюкзак трохи одягу на кілька днів та портативну точку доступу «Найтгок». Телефон у мене був хороший, але «Найтгок» роздавав офігенський вайфай. Докинув зубну щітку і бритву, якою почав користуватися за два роки до того. Деякі хлопці в школі того року відпускали щетину — модно було, — але мені подобається мати чисто виголені щоки. Збирався я швидко, бо знав, що завтра зможу прийти й узяти необхідне, якщо раптом забуду. А ще я думав про містера Боудітча, який залишився сам у великому будинку під дірявим дахом, у товаристві своєї старенької собаньки.

Коли я вже був готовий іти, тато ще раз мене обійняв, а потім узяв обома руками за плечі.

— Це ж треба. Ти взяв на себе серйозний обов’язок. Я пишаюся тобою, Чарлі. Жаль, що мама тебе не бачить. Вона б теж пишалася.

— Мені страшнувато.

Він кивнув.

— Якби ти не боявся, мене б це стурбувало. Просто не забувай: у разі чого можеш набрати мене.

— Так і зроблю.

— Ти знаєш, я так чекав твого вступу в коледж. Але тепер уже не так сильно чекаю. У домі без тебе буде порожньо.

— Тату, я недалеко, за чверть милі вгору вулицею.

Але до горла підкотив клубок.

— Я знаю. Знаю. Виходь з дому, Чіпе. Виконуй свою роботу. — Він проковтнув слину. В горлі у нього щось клацнуло. — Як слід виконуй.