Казка

1

Усі кухонні шафки були відчинені, каструлі й пательні — розкидані по лінолеуму з несамовитою силою. Плиту відтягли від стіни, дверцята духовки були роззявлені. Вміст усіх коробок — «ЦУКОР», «БОРОШНО», «КАВА», «ПЕЧИВО» — повисипали на стіл. Та грошей в одній з них уже не було, і перша зв’язна думка, яка пробилася мені в голову, була: «Цьому виродку вони не дісталися». Я поклав готівку (й золоті гранулки) в сейф ще кілька місяців тому. У вітальні розкладне ліжко — тепер воно знову перетворилося на канапу, бо містер Боудітч більше його не потребував, — було перевернуте, подушки порізані ножем. Те саме з м’я­ким кріслом містера Боудітча. Скрізь валялася набивка.

Нагорі було ще гірше. Мені не доведеться відкривати комод, щоб дістати речі, бо вони були розкидані по всій кімнаті, якою я користувався. Мої подушки порізані, матрац теж. У головній спальні царював такий самий хаос, ще й шпалери пошматовані і звисали довжелезними смугами. Двері шафи стояли відчинені, одяг кучугурами валявся на підлозі (кишені штанів повивертали), і було вид­но сейф. Уздовж шва біля ручки красувалися подряпини, на кодовому замку також, але сам сейф витримав спроби грабіжника зламати його. Для певності я набрав шифр і відчинив. Усе було на місці. Я зачинив його, замкнув на шифр і спустився на перший поверх. І там, сівши на канапу, де спав містер Боудітч, утретє за той рік набрав номер 911. А потім зателефонував батькові.

2

Я зрозумів, що є одна штука, яку мені треба зробити до появи батька і вже точно до приїзду поліції. Тобто якщо я збирався брехати й брехня є життєздатною. Я зробив усе необхідне, потім вийшов надвір чекати. Батько приїхав пагорбом нагору і припаркувався біля бровки. Радар він із собою не брав, і мене це потішило; розгром у будинку засмутив би її більше, ніж вона могла б витримати з огляду на останні зміни в житті.

Тато пройшовся першим поверхом, прискіпливо оглядаючи розгром. Я залишився на кухні — підбирав каструлі й пательні, ховав їх у шафки. Коли тато повернувся, то допоміг мені підтягти плиту назад до стіни.

— Ну нічого ж собі, Чарлі. І що ти думаєш із цього ­приводу?

Я відповів, що не знаю, але сам подумав, що знаю. Просто не знав хто.

— Тату, почекаєш тут поліцію? Я на хвилинку зганяю на той бік вулиці. Місіс Річленд повернулась, я бачив її машину. Хочу з нею переговорити.

— Тією, що пхає носа?

— Точно.

— А може, хай копи розбираються?

— Якщо вона щось бачила, я скажу їм, хай з нею поговорять.

— Навряд чи, вона була з нами на похороні.

— І все одно хочу з нею поговорити. Може, вона раніше щось бачила.

— Тих, які оцінювали точку?

— Можливо.

Стукати до неї в двері не довелося: вона була на звичному посту біля кінця під’їзної доріжки.

— Привіт, Чарлі. Все нормально? Твій тато дуже квапився. А де собака?

— У мене вдома. Місіс Річленд, хтось вдерся в будинок містера Боудітча, поки ми були на похороні, й погромив там усе.

— Боже мій, серйозно? — Вона приклала до грудей руку.

— Ви кого-небудь раніше бачили? Типу, за останні кілька днів? Когось чужого на цій вулиці?

Вона задумалася.

— Ех, здається, ні. Лише звичних кур’єрів — ну, ти знаєш, «Федерал Експрес», «Ю-Пі-Ес», чоловіка, який приходить порядкувати на газоні Гоутонів… мабуть, недешеве задоволення… листоношу в його фургончику… а чи великі збитки? Щось украли?

— Я поки що не знаю. Може, поліція захоче…

— Побалакати зі мною? Авжеж! Я залюбки! Але якщо це сталося, поки ми були на похороні…

— Так, розумію. Все одно дякую.

Я вже розвернувся, щоб іти.

— А був один дивний чоловічок, продавав передплату на журнали, — сказала вона. — Але це було ще до смерті містера Боудітча.

Я знову повернувся обличчям до неї:

— Справді?

— Так. Ти в цей час був у школі. У нього була торбинка, в такій колись листоноші пошту носили. На ній — наліпка з написом «АМЕРИКАНСЬКА СЛУЖБА ПЕРЕДПЛАТ», здається, так, а всередині примірники — «Тайм», «Ньюсвік», «Воґ» та інші. Я йому сказала, що журнали мені не потрібні, що я все читаю онлайн. Так же набагато зручніше, правда? І екологічніше, весь той папір не потрапляє на звалища.

Екологічні переваги читання в інтернеті мене не цікавили.

— А в інші будинки по вулиці він заходив?

Я відчував: якщо хтось і може відповісти на це запитання, то тільки вона.

— Заходив у декілька. Думаю, до містера Боудітча теж ходив, але старий не підійшов до дверей. Може, погано почувався. Або… думаю, він не любив гостей, правда ж? Я така рада, що ти з ним потоваришував. Дуже сумно, що його не стало. Про тварин кажуть, що вони біжать на веселку. Мені це подобається, а тобі?

— Так, гарно.

Я терпіти не міг цей вислів.

— Мабуть, його собачка скоро теж побіжить на веселку. Бідолашний так схуд і посивів на морді. Ти його забереш?

— Радар? Авжеж. — Я не став їй казати, що Радар жіночої статі. — А який той продавець журналів був із себе?

— О, та просто дивний коротунчик, дивно ходив і розмовляв. Крокував наче підстрибом, майже як дитина, а коли я відповіла, що журнали мені не потрібні, сказав: «Ясненько», з таким акцентом, наче англієць. Але говорив він так само по-американськи, як ми з тобою. Думаєш, це він заліз у будинок? Він не здався мені небезпечним. Просто смішний чоловічок зі смішною манерою розмовляти. Часто приказував «ха-ха».

— Ха-ха?

— Так. Не по-справжньому сміявся, просто «ха-ха». «На сімнадцять відсотків дешевше, ніж на розкладці, мем, ха-ха». І як на чоловіка був невисокий. Мого зросту. Думаєш, це він?

— Мабуть, ні, — сказав я.

— На ньому була бейсболка «Вайт Сокс», я запам’ятала, і вельветові штани. А спереду на бейсболці — червоне кружальце.

3

Я рвався розпочати глобальне прибирання, але тато сказав, що треба дочекатися поліцію:

— Думаю, їм необхідно буде задокументувати місце злочину.

Вони приїхали приблизно через десять хвилин, у пат­рульній машині й седані без розпізнавальних знаків. Чоло­вік за кермом седана мав сиве волосся і чимале черево. Він назвався детективом Ґлісоном, а двох полісменів у формі представив як Вітмарка й Купера. У Вітмарка була камера; Купер мав при собі маленький кейс, схожий на коробку для ланчу, в якому, на мою думку, містилася всіляка фігня для збирання доказів.

Детектив Ґлісон обвів розгром поглядом, якому помітно бракувало зацікавлення. Часом він теліпав картатою спортивною курткою, щоб підтягти штани. Я подумав, що ще рік-два — і він отримає золотий годинник чи вудку на своїй пенсійній вечірці. А поки що збуває час на службі.

Давши Вітмаркові вказівку зняти на відео вітальню, він відправив Купера нагору. Поставив нам кілька запитань (звертаючись до тата, хоча саме я був перший, хто виявив, що в будинок вдерлися грабіжники) і занотував відповіді в блокнотик. Потім рвучко згорнув блокнотик, засунув у внутрішню кишеню спортивної куртки й підтягнув штани:

— Некроложні грабіжники. Сто разів таке бачив.

— І що воно таке? — спитав я.

Але глянувши на тата, зрозумів, що він уже знає. Може, з тієї миті, як зайшов і роззирнувся.

— Коли про його смерть повідомили в газеті?

— Учора, — відповів я. — Його лікарка взяла форму для газети невдовзі після смерті, а я допомагав заповнювати.

Ґлісон кивнув:

— Ага, ага, сто разів таке бачив. Ці упиряки читають газету, дізнаються, коли буде похорон і будинок стоятиме пустий. Ламають двері, хапають усе, що здається цінним. Ви роздивіться, напишіть список, що зникло, і принесіть у відділок.

— А відбитки пальців?

Ґлісон знизав плечима:

— Вони, напевно, були в рукавичках. Нині всі дивляться серіали про копів, особливо злочинці. У таких справах ми зазвичай не…

— Лейтенанте! — То був Купер, з другого поверху. — У великій спальні є сейф.

— А, ну оце вже діло, — сказав Ґлісон.

Ми піднялися слідом за Ґлісоном. Він ішов повільно, наче підтягувався на перилах, а на горішньому майданчику відсапався, розчервонілий. Підтягнувши штани, він зайшов у спальню містера Боудітча. А там нахилився, щоб оглянути сейф.

— А. Хтось спробував і не зумів.

Я й так міг йому це сказати.

Зайшов Вітмарк (схоже, штатний кінематографіст управління поліції), почав знімати на відео.

— Зняти пальчики? — спитав Купер. Він уже відкривав свій ланч-бокс.

— Тут може й пощастити, — сказав нам детектив (я вагаюся, чи можна його так називати). — Грабіжник міг зняти рукавички, щоб спробувати шифр, коли побачив, що так просто не зламати.

Купер посипав чорним порошком передню частину сейфа. Щось прилипло, щось упало на підлогу. Буде що мені прибирати на додачу до всього. Оглянувши працю своїх рук, Купер відступив убік, щоб показати Ґлісону.

— Витерли начисто, — резюмував той, випрямляючись і з особливим запалом підсмикуючи штани.

Авжеж, витерли — я сам і витер після того, як зателефонував 911. Грабіжник міг залишити свої відбитки, але навіть якщо так, їх довелося позбутися, бо мої відбитки там теж були.

— Ви часом не знаєте, який тут шифр? — це також було адресовано батькові.

— Я в цій кімнаті до сьогодні не бував. Спитайте в Чарлі. Він був доглядачем старого.

Доглядачем. Точне слово, а все одно вразило мене як дивне. Думаю, тому що цим словом майже завжди називають дорослих.

— Без поняття, — відповів я.

— Ха. — Ґлісон знову нахилився до сейфа, але ненадовго, так, наче той перестав його цікавити. — Спадкоємцеві цієї штуки доведеться викликати слюсаря. А якщо й це не допоможе, то ведмежатника з нітрогліцерином. Я знаю кількох на зоні в Стейтвіллі, — він засміявся. — Мабуть, особливої здобичі не буде: трохи папірців, може, запонки. Пам’ятаєте веремію з сейфом Аль Капоне? Геральдо Рівера тоді в калюжу сів капітально[25]. Ну гаразд. Приїжджайте у відділок і пишіть заяву, містере Рід.

Знову до батька. Іноді я дуже добре розумію, чому лютують жінки.

4

Ту ніч я провів у нашій маленькій гостьовій на першому поверсі. То був кабінет і швейна кімната матері, і впродовж татових запійних років там нічого не змінювалося, типу як у музеї. Коли батько вже понад пів року не пив, він перетворив її на спальню (з моєю допомогою). Іноді там ночував Лінді, а кілька разів — нещодавно витверезілі хлопці, з якими тато працював, бо така в АА робота. Я скористався цією кімнатою в ніч перед похороном містера Боудітча та пограбуванням його будинку, щоб Радар не намагалася підійматися сходами. Поклав їй на підлогу ковдру, і вона одразу заснула, скрутившись клубком. Мені трохи не спалося, бо ліжко в тій кімнаті було закоротке для мого зросту, а ще тому, що я мав багато поживи для роздумів.

Перед тим як вимкнути світло, я поґуґлив Американську службу передплат. Така компанія існувала, але в множині — «служби». Авжеж, різниця невелика, місіс Річленд могла помилитись, але та компанія, яку я знайшов, працювала лише в інтернеті. Жодних комівояжерів. Я обміркував те, що цей тип міг бути справжнім некроложним грабіжником, який роздивлявся на районі… але не сходилося, бо він ходив по району зі своєю торбою зразків ще до смерті містера Боудітча.

Я вважав, що продавець журналів — убивця містера Гайнріха. А до речі, як саме вбили Гайнріха? В газеті про це нічого не було. Чи не могло бути так, що чоловічок, який примовляв «Ясненько» і «Ха-ха», катував його перед убивством? Щоб витрусити прізвище декого з ничкою золотих ніштячків?

Я перевернувся з правого боку на лівий. Ноги висіли в повітрі, і я накрив їх верхнім простирадлом і ковдрою.

А може, катувати й не довелося. Може, містер Ясненько пообіцяв Гайнріху, що не вб’є, якщо той добровільно назве це прізвище.

Я перевернувся з лівого боку на правий. Знову поправив простирадло й ковдру. Радар підняла голову, стиха сказала: «Вуфф» — і знову заснула.

Ще запитання: чи розмовляв детектив Ґлісон з місіс Річленд? Якщо так, то чи зробив дедуктивний висновок, що містер Боудітч став мішенню ще до смерті? Чи подумав, що дрібний чоловічок просто придивлявся до можливих об’єктів на районі? А може, вирішив, що чоловічок був звичайний, банальний комівояжер. Звісно, якщо детектив узагалі завдав собі клопоту розпитати.

І запитання на джекпот: якщо містер Ясненько Ха-Ха й досі полює за золотом, то чи повернеться він?

Справа наліво. Зліва направо. Поправити ковдри.

Якоїсь миті я вирішив, що краще буде якнайшвидше прослухати касету містера Боудітча, і після цього нарешті заснув. Снилося, що мене душить дрібний чоловічок з ходою підстрибом, а коли я на ранок прокинувся, простирадло й ковдра обмоталися довкола шиї.

5

У п’ятницю я пішов до школи, просто щоб місіс Сильвіус не забула, який я з себе, але в суботу сказав татові, що піду в номер один і почну прибирати. Він запропонував до­помогу.

— Ні, не треба. Залишайся тут, з Радар. Відпочивай, насолоджуйся вихідним.

— Ти впевнений? Там, напевно, багато спогадів для тебе.

— Впевнений.

— Добре, але набери мене, коли засумуєш. Чи рознер­вуєшся.

— Наберу.

— Шкода, що він не сказав тобі шифр до сейфа. Нам реально доведеться наймати когось, щоб відкрити його, якщо хочемо подивитися, що всередині. Я наступного тижня попитаю на роботі. Хтось та й знає якогось ведмежатника. Такого, що не в тюрмі.

— Серйозно?

— Розслідувачі-страховики мають зв’язки з різношерстою сумнівною публікою, Чарлі. Певно, Ґлісон має рацію, там нічого особливого: старі податкові декларації — якщо Боудітч узагалі їх заповнював, у чому я сумніваюсь, — і якісь запонки, але в сейфі можуть бути речі, які пояснять, хто він взагалі такий.

— Ну так, — сказав я, думаючи про револьвер і диктофон, — логічно. І не давай Радар забагато смаколиків.

— Принеси її ліки.

— Уже приніс, — кивнув я. — У кухні на столі.

— Молодець, синку. Дзвони, якщо знадоблюся. Я прибіжу.

Хороший він, мій тато. Особливо після того, як протверезів. Я вже казав, але повторити не завадить.

6

Крізь жердини штахетника пропустили жовту стрічку «ПОЛІЦЕЙСЬКЕ РОЗСЛІДУВАННЯ». Розслідування (хоч якесь) закінчилося, коли Ґлісон і двоє у формі поїхали, але я вирішив так: доки тато чи я не знайдемо когось полагодити замок на дверях чорного ходу, хай стрічка побуде.

Я завернув за ріг будинку, але перед тим, як зайти всередину, наблизився до сараю і став перед дверима. Звідтіля — анічичирк. Ані дряпання, ані гупання, ані дивного нявкоту. «Нічого й не буде, — подумав я. — Він убив те, що там видавало ці звуки. Два постріли, і бум-бум, світло згасло». Я витяг його зв’язку ключів і думав, чи не перебрати їх, доки один не підійде до замка, та потім поклав ключі в кишеню. Спочатку послухаю запис. А якщо там не буде нічого, крім голосу містера Боудітча, який наспівує «Home on the Range» чи «A Bicycle Built for Two» під кайфом від оксиконтину, пошиюся в дурні. Та я так не думав. «Усе інше, що тобі потрібне, теж знайдеш під ліжком», — сказав він. А диктофон саме там і лежав.

Я відчинив сейф і вийняв його — просто старий чорний касетний програвач, не таке ретро, як телевізор, але й далеко не новий: технології диктофонів відтоді розвивалися семимильними кроками. Я спустився на кухню, поклав диктофон на стіл і натиснув на кнопку відтворення. Нічого. Тільки сичання касети, яка прокручувалася над головками. Я вже почав був думати, що все-таки то був розіграш — щось подібне до того сейфа Аль Капоне, про який згадував Ґлісон, — та потім дотумкав, що містер Боудітч просто не перемотав касету. Дуже ймовірно, бо він записував уже з серцевим нападом. Від цієї думки мені стало трохи не по собі. «Як боляче, — сказав він тоді. — Пече, як чавун у кузні».

Я натиснув на перемотування. Касета довго крутилася назад. А коли зрештою клацнула й зупинилась, я знову натиснув на відтворення. Кілька секунд тиші, а потім — гучний клац, після якого пролунало хрипке дихання, яке я так добре знав. Містер Боудітч заговорив.

Я вже казав: я впевнений, що зможу розповісти його історію, але також не сумніваюся, що в неї ніхто не повірить. Саме тут і починається ваша недовіра.

7

Твій батько перевіряв мене, Чарлі? Авжеж, перевіряв. На його місці я б себе перевірив. А з його роботою ресурси для цього є, не сумніваюся. Якщо так, то він мав дізнатися, що такий собі Адріан Боудітч — можливо, мій батько, мав подумати він, а скоріше дід — купив землю, на якій стоїть цей будинок, у тисяча дев’ятсот двадцятому році. То не був ані батько, ані дід. То був я. Я, Адріан Говард Боу­дітч, народився тисяча вісімсот дев’яносто четвертого року. Тобто зараз мені приблизно сто двадцять років. Будинок добудували в тисяча дев’ятсот двадцять другому. А може, то був двадцять третій, я вже не пам’ятаю. І сарай, авжеж, не забуваймо про сарай. Він з’явився ще до будинку, я спорудив його власноруч.

Той Говард Боудітч, якого ти знаєш, любить триматись осібно, він сам і його собака… не забуваймо про Радар. Але Адріан Боудітч, мій гаданий батько, був бродяга ще той. Будинок номер один на вулиці Платановій тут, у Сентріз-Ресті, був його домівкою, але вдома він бував так само часто, як і був відсутній. З кожним поверненням я помічав, як змінюється містечко. То була наче вервечка моментальних знімків. Мене це зачаровувало, але й трохи позбавляло мужності. Здавалося, що так багато всього в Америці розвивалося в хибному напрямку — і досі розвивається. Але, мабуть, це тут ні до чого.

Востаннє Адріаном Боудітчем я повернувся шістдесят дев’ятого року. У тисяча дев’ятсот сімдесят другому, маючи сімдесят вісім років, я найняв доглядача, Джона Мак-Кіна — чудового літнього дядька, надійного, ти знайдеш його в міському архіві, якщо поцікавишся, — і подався в свою останню подорож, начебто до Єгипту. Але поїхав я не туди, Чарлі. Через три роки, тисяча дев’ятсот сімдесят п’ятого, я повернувся наче як мій син, Говард Боудітч, приблизно сорока років. Говард буцімто прожив більшу частину життя до того часу за кордоном з ма­тір’ю, яка жила окремо від чоловіка. Мені завжди подобалася ця деталь. Життя нарізно — це чомусь реалістичніше, ніж розлучення чи смерть. А ще це прекрасний світ, сповнений смаків. Після того як Адріан Боудітч буцімто помер у Єгипті, я оселився в сімейному маєтку й вирішив тут залишитися. Сумнівів щодо власності не було; я заповів будинок із землею самому собі. Прекрасно, правда?

Перш ніж я розповім тобі цю історію до кінця, зупини касету й піди в сарай. Можеш його відчинити, в тебе мої ключі. Принаймні я на це сподіваюся. Там немає нічого такого, що може завдати тобі шкоди: дошки знову на місці, на них зверху — блоки. Господи, які ж вони були важезні! Але візьми мій револьвер, якщо хочеш. І ліхтарик прихопи, він на кухні в буфеті. У сараї є світло, але ліхтарик тобі все одно знадобиться. Ти зрозумієш чому. Роздивись там усе, що можна. Того першого, якого ти чув, вже практично, а може, й повністю немає. Але рештки того, що я застрелив, будуть на місці. Принаймні більша їх частина. Коли сходиш пошуфтиш, як казали колись британці, повертайся і дослухай. А тепер іди. Повір мені, Чарлі. Я покладаюся на тебе.

8

Зупинивши запис, я кілька хвилин просто сидів. Він був божевільний, напевно, хоча божевільним ніколи не здавався. Ясність розуму він зберіг до кінця, коли зателефонував мені й повідомив, що в нього інфаркт. У тому сараї справді щось є — чи то пак раніше було — це незаперечний факт. Я його чув, Радар чула, а містер Боудітч пішов туди й це щось пристрелив. Але сто двадцять років? Практично ніхто не доживає до такого віку, ну може, один на мільйон, і вже точно ніхто не повертається, вдаючи свого сорокарічного сина. Таке лише у вигаданих історіях трапляється.

— Казочки, — мовив я. І аж підскочив від звуку власного голосу, такий був накручений… чи наляканий.

Повір мені, Чарлі. Я покладаюся на тебе.

Я встав, почуваючись так, ніби вийшов зі свого тіла. Не знаю, як це краще описати. Піднявся на другий поверх, відчинив сейф і вийняв револьвер містера Боудітча. Той усе ще був у кобурі, а кобура все ще кріпилася до пояса з кончо. Я начепив його на себе і зав’язав стяжки над колі­ном. У внутрішнього мене враження від цього були якісь безглузді, наче я хлопчик, що грається в ковбоя. Але зовнішній я з радістю відчував вагу револьвера і знання, що він повністю заряджений.

Ліхтарик був хороший, довгий, з шістьма батарейками. Я клацнув ним раз, щоб перевірити, чи працює, а потім вийшов надвір і перетнув газон на задньому подвір’ї, йдучи до сараю. «Треба буде знову постригти», — подумав. Серце билося сильно і швидко. День був не особливо теплий, але я відчував, як по щоках і шиї струменіє піт.

Я витяг з кишені зв’язку ключів — і впустив на землю. Нахилився підняти — і вдарився головою об двері сараю. Піднявши зв’язку, я перебрав ключі. В одного була кругла голівка й напис «Студебекер», вигравіюваний курсивом. Ключі, якими відмикалися двері парадного й чорного ходів, я знав. Ще один був маленький, може, від якоїсь скриньки чи навіть банківської чарунки. А ще був єльський ключ від великого срібного навісного замка «Єль» на дверях сараю. Я встромив його в замок, а потім погупав у двері кулаком.

— Гей! — закричав я… але тихо. Бракувало мені ще, щоб місіс Річленд почула: «Гей, якщо ти там, відійди від дверей! Я озброєний!»

Відповіддю була тиша, але я все одно стояв з ліхтариком у руці, паралізований страхом. Чого? Невідомості, а це найстрашніше на світі.

«Срав або пропав, Чарлі», — почув я уявний голос містера Боудітча.

Я змусив себе повернути ключ. Дужка замка підскочила. Я зняв його, повернув засув і повісив на нього замок. Вітерець скуйовдив мені волосся. Я відчинив двері. Заверещали петлі. Всередині панувала чорнота. Світло від зовнішнього світу неначе проникало туди й падало замертво. На касеті він сказав, що світло є, хоча до сараю жодні електричні дроти підведено не було. Я посвітив ліхтариком праворуч від дверей і побачив перемикач. Клацнув ним угору, і ввімкнулися дві лампочки на батарейках, по одній високо обабіч одвірка. Як те аварійне світло, коли в школі чи кінотеатрі зникає електрика. Вони тихо дзижчали.

Підлога була дощана, дерев’яна. У далекому лівому куті три мостини були складені в ряд, а їхні кінці притискали шлакоблоки. Я сяйнув ліхтариком праворуч — і побачив таке жахливе й несподіване, аж на мить не зрозумів, що це. Схотілося розвернутись і втекти, але я не міг рухатися. Якась частка мого єства думала (якщо в моєму єстві якась частка могла думати в ті перші секунди), що це макабричний жарт, потвора з фільму жахів, зроблена з латексу і дротів. Я бачив світляну монетку там, де куля прошила стіну, пройшовши крізь почвару, на яку я дивився.

То була якась комаха, але завбільшки з дорослого кота. Дохла, численні лапи стирчали догори, зігнуті посередині, як коліна, порослі жорсткими волосками. Чорне око ди­вилося невидющо. Одна з куль містера Боудітча влучила чудо­виську в живіт, і бліді незрозумілі кишки химерним пудингом вивалилися з роздертого черева. Від тих нутрощів здіймався ледь помітний туман, і коли новий подмух вітру прослизнув повз мене (досі прирослого до землі в дверях, з рукою, яку неначе приварило до перемикача), від голови потвори й тих місць, які не вкривали броньовані пластини на спині, заструменіла така сама імла. Раптом витріщене око запало всередину, залишилася порожня очниця, що неначе зиркнула просто на мене. Я тихо скрикнув, бо вирішив, що воно зараз оживе. Але ні. Воно було остаточно мертве. Розкладалося, а свіже повітря прискорило процес.

Я змусив себе зробити крок усередину, з ліхтариком у лівій руці, націленим на труп комахи. Револьвер тримав у правій. Навіть не пам’ятаю, як його вийняв.

Коли сходиш пошуфтиш, як казали колись британці.

Навздогад це означало: коли я пороздивляюся. Мені не подобалася думка про те, щоб відійти від дверей, але я себе змусив. Це зробив зовнішній я, бо це означало піти пошуфтити. Я внутрішній просто щось белькотів там від жаху, приголомшеності й недовіри. Я зробив кілька кроків у бік дощок, накритих блоками. Дорогою нога на щось наступила, і, посвітивши ліхтариком, я скрикнув від огиди. Комашина лапа — чи то пак те, що від неї залишилося. Про це свідчили волосини на ній і колінний згин. Я не сильно наступив, та й узутий був у кеди, але вона розламалася навпіл. Я подумав, що це шмат тієї комахи, яку я чув раніше. Вона тут здохла, і це все, що лишилося.

«Чарлі, з’їж ніжку! — пролунав в уяві батьків голос. Тато простягав мені смажену курячу гомілку. — Найкращі в усьому краї!»

У мене почався блювотний рефлекс. Я затулив рота долонею і так тримав, доки поклики до блювоти не минули. Якби дохле жучисько смерділо, я б не втримався, але запаху наче не було, може, тому що цей етап розкладення вже був у минулому.

Дошки й бетонні блоки накривали діру в підлозі діаметром приблизно п’ять футів. Спершу я подумав, що це криниця, з тих часів, коли в місті ще не було водогону, та коли посвітив ліхтариком між двома дошками, побачив короткі кам’яні сходи, які спіраллю спускалися в шахту. Глибоко в пітьмі лунало дріботіння й тиха тріскотнява. Тінь руху, від якої я застиг. Інші комахи… і не дохлі. Вони сахнулися від мого світла, і зненацька до мене дійшло, хто то такі. Таргани. Велетенські, економ-розмір, але вони робили те, що завжди роблять таргани, коли вмикається світло: в паніці розбігалися.

Містер Боудітч накрив діру, яка вела бозна-куди (чи до чого), але чи то він погано впорався з роботою — що не було йому притаманно, — чи то комахи примудрилися відсунути дошки за тривалий період. Наприклад, із 1920-го? Тато б розреготався, але тато ніколи не бачив дохлого таргана завбільшки з кота.

Опустившись на коліно, я посвітив ліхтариком між дошками. Якщо там і були інші великі таргани, вони повтікали. Залишилися тільки сходинки, що спіраллю вели донизу. У мене з’явилась думка. Спершу вона здалася дивною, а потім перестала такою бути. Переді мною було Джекове бобове дерево у версії містера Боудітча. Воно вело вниз, а не вгору, але на тому кінці чекало золото.

У цьому я був упевнений.

9

Я поволі позадкував, вимкнув світло на батарейках і ще раз, востаннє, посвітив ліхтариком на страховисько, що лежало біля стіни. Його рештки парували тепер сильніше, і запах був відчутний — пахло кислою перцевою м’ятою. Свіже повітря реально взялося за ці рештки.

Я зачинив двері, вставив дужку замка в отвір, заклацнув його й пішов у будинок. Там сховав ліхтарик назад у буфет, а револьвер — у сейф. Кинув погляд на відро золота, але не відчув непереборного бажання занурити в нього руки. Тільки не сьогодні. А що, як я сягну руками дна й намацаю там шматок волохатої комашиної лапи?

Я добрався до сходів, але там коліна підігнулися, і я мусив ухопитися за балясину перил, щоб не навернутися вниз. Сів на горішньому майданчику, і мене всього трясло. Через хвилину-дві я опанував себе і спустився, тримаючись за перила, що нагадало мені містера Боудітча. Біля кухонного стола я важко опустився на стілець і подивився на диктофон. Глибоко в душі хотілося вийняти касету, повисмикувати з неї довгі пасма коричневої стрічки й викинути в смітник. Але я не став. Не зміг.

Повір мені, Чарлі. Я покладаюся на тебе

Я натиснув на відтворення, і на мить здалося, що містер Боудітч зі мною в кімнаті, бачить, який я перестрашений — приголомшений, — і хоче мене заспокоїти. Відволікти від думок про те, як око гігантської комахи запало всередину, залишивши порожню очницю, яка на мене зирила. І це подіяло, принаймні ненадовго.

10

Це просто таргани, вони нешкідливі. Яскраве світло їх розганяє. Якщо ти не втік із криками від того, якого я пристрелив (а це зовсім не схоже на хлопця, з яким я заприязнився), то зазирнув у шпарину між дошками й побачив колодязь та сходинки, які ведуть униз. Іноді кілька тарганів вилазять нагору, але тільки коли погода теплішає. Не знаю як, бо наше повітря для них смертельне. Вони починають розкладатися вже тоді, коли потрапляють у пастку під дошками, але все одно в них б’ються. Якесь інстинктивне бажання смерті? Хто знає. В останні кілька років я занедбав бар’єр над колодязем, в останні роки я багато чого занедбав… тому парочка пролізла нагору. Це сталося багато років тому. Той, якого ти чув навесні, сам здох, нічого не лишилося, крім лапи й вусика. А другий… ну, ти знаєш. Але жодної небезпеки вони не становлять. Вони не кусаються.

Я називаю це криницею світів. Цю назву я вичитав у старому горорі такого собі Генрі Каттнера. І насправді я той колодязь не знайшов. Я в нього провалився.

Чарлі, я тобі розказую стільки, скільки можу.

Як Адріан Боудітч я народився в Род-Айленді, і хоча був здібний до математики та обожнював читати… як тобі відомо… я не любив школу і вітчима, який лупцював мене, коли щось у його житті йшло не так. А це частенько бувало, бо він сильно пиячив і не міг утриматися на жодній роботі більше кількох місяців. У сімнадцять років я втік з дому й подався на північ, у Мейн. А що був я кремезний хлопчина, то став на пекельний шлях дроворуба та подався в округ Арустук. Це було тисяча дев’ятсот одинадцятого року, коли Амундсен дістався Південного полюса. Пам’ятаєш, як я тобі казав, що був простим лісорубом? Це правда.

Шість років виконував я ту роботу. А потім тисяча дев’ятсот сімнадцятого року до нашого табору прийшов солдат і повідомив, що сильні здорові чоловіки мають прибути на призов до поштового відділення в Айленд-Фоллз. Деякі молодші парубки посідали у вантажівку, і я з ними, але я не мав наміру згодовувати себе машині війни десь у Франції. Я вважав, що та машина нап’ється вдосталь крові й без моєї, тому попрощався з хлопцями, коли вони стали в чергу на реєстрацію. А я сів у вантажний поїзд, що прямував на захід, і подався в Джейнсвілл, це недалеко звідси. Там знайшов собі групу лісорубів. Коли і там усе скінчилось, рушив далі дроворубським шляхом до округу Сентрі, який тепер зветься округом Аркадія. До нашого округу.

Особливої вирубки лісів там не було, і я подумував, чи не рушати далі, може, до Вайомінґу чи Монтани. Якби я так і вчинив, Чарлі, моє життя було б зовсім інакшим. Я прожив би звичайний життєвий відрізок, і ми ніколи б не познайомились. Але в Баффінґтоні — де зараз лісовий заказник — я побачив оголошення «ПОТРІБЕН ЗЕМЛЕВПОРЯДНИК». А нижче — те, що було як на мене шите: «ВИМАГАЄТЬСЯ ДОСВІД З МАПАМИ ТА ЛІСОВИМИ УГІДДЯМИ».

Я пішов в окружну контору, там почитав якісь карти — широта, довгота, контури тощо — й отримав роботу. Синку, я почувався так, наче впав у кучугуру лайна і вибрався звідти з трояндою в зубах. Бо тепер я кожен, бляха, день міг блукати лісами, випалювати мітки на деревах, складати мапи, позначати на них старі лісові дороги, яких було безліч. Іноді я зупинявся на ніч у родини, яка виявляла бажання мене прийняти, а іноді таборував під зорями. Це було грандіозно. Бувало й таке, що я днями не стрічав жодної живої душі. Таке життя не для кожного, але напевно для мене.

І от одного дня восени тисяча дев’ятсот дев’ятна­дцятого року я вибрався на пагорб, де зараз Платанова, в лісі Сентрі, який ріс тоді на цьому місці. Сентріз-Рест уже існувало, але то було просто село, а вулиця Платанова закінчувалася біля Малої Румпл. Мосту — першого мосту — ще не було, його побудують щонайменше через п’ятнадцять років. Район, у якому ти виріс, з’явився допіру після Другої світової, коли солдати повернулися додому.

І от ішов я по лісу, на тому місці, де зараз моє заднє подвір’я, продирався крізь підлісок і кущі, шукав стежину, яка мала бути десь попереду, без жодних думок, тільки знічев’я загадуючись питанням, де в селі молодий чоловік може перехилити чарчину. І провалився. Щойно йшов під сонцем, а наступної миті втрапив у криницю світів.

Якщо ти посвітив ліхтариком униз, то знаєш — мені пощастило, що не вбився. Там немає перил, а сходинки звиваються навколо страшного урвища — приблизно сто сімдесят п’ять футів завглибшки[26]. Стіни там вирубано в камені, помітив? Стародавні. Бог відає, скільки їм років. Деякі блоки повипадали й звалилися на дно, їх там ціла купа. Хилячись до прірви, я виставив уперед руку і вхопився за тріщину в одній з тих порожніх очниць. Вона була не ширша за три дюйми, але цього вистачило, щоб зачепитися пальцями. Я підтягнувся на руках до вигину стіни, дивлячись угору, на сонце і ясне блакитне небо, а серце відбивало двісті ударів на хвилину, і я собі думав, у яке це пекло звалився. Авжеж, то не був звичайний колодязь, із тими сходинками, що вели вниз, і стіною з тесаного каменю.

Коли я віддихався… немає нічого дієвішого за падіння в чорну діру, коли ти ледь не розбиваєшся на смерть, щоб тобі геть забило дух… коли я віддихався, то зняв з пояса електричний світильник і посвітив униз. Не видно було ні чорта, але я чув якийсь шурхіт, тож там, унизу, було щось живе. Це мене не стурбувало, бо в ті часи я носив на поясі ще й зброю в кобурі, адже в лісі не завжди безпечно. І боятися слід було не так звірів… хоча ведмеді тоді теж водилися, багато ведмедів… як людей, особливо сивушників; проте я не думав, що на дні тієї ями є якась сивуха. Я не знав, що там може чекати, але я був парубок допитливий і вирішив подивитися.

Я поправив наплічник, який пом’явся від падіння на східці, й рушив додолу. Вниз і вниз, коло за колом. Глибина криниці світів — сто сімдесят п’ять футів, сто вісімдесят п’ять кам’яних сходинок різної висоти. А на дні — тунель з кам’яними стінами… чи, може, краще назвати його коридором. Він досить високий, щоб можна було йти, не пригинаючись, Чарлі, майже в повен зріст.

Підлога біля підніжжя сходів була ґрунтова, але після того як я трохи пройшов… тепер я знаю, що відстань там трохи більша за чверть милі… замість землі виникає кам’яний настил. Те шурхотіння ставало дедалі гучнішим. Наче папір чи листя на легкому вітрі. Невдовзі шурхотіло вже над головою. Я підняв світильник і побачив, що стеля вкрита найбільшими, трясця їм, у світі кажанами. Розмах крил — як у грифа-індички. У світлі вони шурхотіли сильніше, і я вмить опустив ліхтарик собі під ноги, не бажаючи, щоб вони розліталися довкола мене. Від думки про те, що мене накриє ця задушлива крилата хмара, мене пробрало нервами, як називала це мати. Змій та більшості комах я не боюся, але кажани завжди навіювали на мене жах. У всіх свої фобії, правда?

Я йшов і йшов, щонайменше милю, і мій світильник почав гаснути. У ті часи, хлопче, «дюраселок» не було! Іноді над головою висіла колонія кажанів, а іноді ні. Щойно я вирішив повертатися, доки не опинився в непроглядній пітьмі, як побачив удалині проблиск світла. Я вимкнув ліхтарик, і, звісно, то було світло дня.

Мене зацікавило, де я вийду, тому пішов уперед. Навздогад то був північний берег Малої Румпл, бо мені здавалося, що я весь час ішов на південь, хоча певності не мав. Я попрямував туди, а коли вже наближався, зі мною щось сталося. Не можу це до пуття описати, але треба спробувати, на випадок, якщо ти вирішиш піти моїми слідами, так би мовити. Це наче запаморочення в голові, але насправді більше. Я немов перетворився на привида, Чарлі, наче міг подивитися вниз, на своє тіло, і прозирнути крізь нього. Я був нематеріальний, і пам’ятаю, як подумав, що всі ми насправді — лише примари на поверхні землі, примари, які намагаються повірити, що мають вагу й місце у світі.

Це тривало хвилин п’ять. Я крокував попри те, що насправді мене там наче й не було. Потім це відчуття минулось, і я пішов до отвору наприкінці тунелю… може, ще одну восьму милі… і вийшов не на березі Малої Румпл, а на схилі якогось пагорба. Піді мною простиралося поле розкішних червоних квітів. Думаю, то були маки, але пахли вони корицею. Я подумав: «Хтось розстелив для мене червону доріжку!» Стежка, що вела через це поле, виходила на дорогу, де я бачив будиночок… хатинку, не більше… з комина підіймався димок. Ген-ген на далекому обрії дорога губилася серед шпилів великого міста.

Стежка була ледь помітна, така, наче нею давно вже не ходили. Коли я ступив на неї, переді мною вискочив кролик і пострибав на той бік. Вухань був удвічі більший за земного. Він зник серед трави й квітів. Я…

Тут настала пауза, але я чув дихання містера Боудітча. Хрипкіше, ніж завжди. Змучене. Потім він продовжив:

Чарлі, це касета на дев’яносто хвилин. Серед мотлоху на третьому поверсі я знайшов цілу коробку, з тих часів, коли касети ще не стали таким анахронізмом, як трицентові марки. Я міг би заповнити чотири такі касети, п’ять, а може, цілу коробку. У мене було багато пригод у тому іншому світі, і я б усі описав, якби мав час. Та часу в мене, здається, нема. Після стрільби по мішенях у сараї я не дуже добре почуваюсь. У мене болить з лівого боку шиї та рука вище ліктя. Іноді цей біль трохи слабшає, але важкість у грудях не зникає. Я знаю, що означають ці симптоми. У мене всередині насувається гроза, і я думаю, вона скоро почнеться. Я маю свої жалі, багато жалів. Якось я тобі сказав, що хоробрий допомагає, а боягуз лише приносить подарунки. Пам’ятаєш? Я приніс подарунки, але тільки тоді, коли зрозумів, що не маю достатньої хоробрості, щоб допомогти, коли сталися жахливі зміни. Сказав собі, що я застарий, тому взяв золото і втік. Як Джек, що поспішає вниз стеблом бобового дерева. Тільки він був хлопчиськом. А я міг би вчинити краще.

Якщо ти вирушиш у той інший світ, де в небі вночі сходять два місяці й немає сузір’їв, бачених земними астрономами, ти маєш знати певні речі, тому слухай мене уважно.

Повітря нашого світу смертоносне для створінь з їхнього, крім хіба що кажанів. Якось я вирішив поекспериментувати й приніс кролика. Він швидко сконав. А от нас їхнє повітря не вбиває. Навпаки — бадьорить.

Місто зберігає сліди колишньої величі, але тепер у ньому повно небезпек, особливо вночі. Якщо вирушиш туди, то йди лише о денній порі й дуже тихо заходь у браму. Може скластися враження, що місто порожнє, але це не так. У ньому владарює дещо жаске й небезпечне, а те, що внизу, стократ жахливіше. Я позначав шлях до площі за палацом так само, як дерева в лісі, своїми ініціалами: АБ. Якщо слідуватимеш за ними… і йтимеш тихо… то не пропадеш. А якщо ні, то можеш загубитися в тому жахливому місті й блукати до скону. Я говорю, бо знаю. Без своїх позначок я б і дотепер був там, мертвий чи божевільний. Те, що колись було величне і прекрасне, тепер сіре, прокляте й хворе.

Знову пауза. Хрипи в диханні тепер лунали гучніше, і коли він заговорив знову, то різкий голос мало нагадував його власний. Я здогадувався — майже впевнений був, — що поки він записував ці слова, я був у школі: або йшов на урок хімії, або вже був у кабінеті, визначав температуру кипіння ацетону.

Радар ходила туди зі мною, коли була молода, заледве цуценятком. Без натяку на найменший страх вона помчала донизу сходами колодязя. Ти знаєш, як вона лягає на живіт, коли чує команду «Лежати»; а ще вміє замовкати, коли чує команду «Цить» або «Тихо». Того дня я дав їй таку команду, і ми проминули колонії кажанів, не сполохавши їх. Крізь «кордон», як я подумки це називаю, вона пройшла без помітного дискомфорту. Поле червоних квітів викликало в неї захват — вона кидалася в самісіньку гущавину й качалася в них. А ще вона любила стареньку, яка живе у хатинці. Більшість людей з нашого світу гидливо б відвернулися від такої, як вона зараз є, але по-моєму, собаки відчувають внутрішню натуру й ігнорують зовнішність. Це занадто романтично? Можливо, але здається, що…

Стоп. Не можна белькотіти. Часу нема.

Ти можеш узяти Радар з собою, можливо, після того як пошуфтиш там, або й одразу. Бо її час спливає. На нових ліках вона, може, й подолає сходи знову. Якщо так, то я певен: повітря того світу вдихне в неї життя. Принаймні наскільки я можу бути певен.

Колись у тому місті відбувались ігри, й тисячі людей, які приходили їх подивитися, збиралися на площі, про яку я згадував, перед входом на стадіон, що був частиною палацу… чи прилягав до нього, думаю, можна й так сказати. Біля цієї площі є величезний сонячний годинник, діаметром сто футів, не менше. Він обертається, як карусель у романі. Романі Бредбері. Я певен, що він… нехай, запам’ятай от що: у тому сонячному годиннику — секрет мого довголіття, і за це я розплатився сповна. Ти на нього не ставай, але якщо поставиш на нього Радар…

Господи. Здається, почалося. Боже!

Я сидів, стиснувши руки на кухонному столі, дивлячись на коліщатка, що оберталися. Крізь віконце диктофона я бачив, що запис наближається до того місця, з якого я прокручував назад.

Чарлі, мені дуже не хочеться відправляти тебе в джерело наших численних земних жахіть, і я тобі не наказую, але сонячний годинник там, і золото теж там. До нього тебе приведуть мітки. АБ, запам’ятай.

Я заповів тобі цей будинок і землю, але це не подарунок. Це тягар. Щороку його вартість підвищується, щороку зростають податки. Але більше, ніж податківців, значно більше я постійно боюся… того юридичного жахіття, так званого примусового відчуження власності, і я… ти… ми…

Він уже хапав повітря, ковтав слину, знову і знову, великі важкі ковть чітко фіксувалися на плівці. Я відчував, як нігті врізаються в долоні. Коли він знову заговорив, то слова давалися йому з жахливими зусиллями:

Слухай, Чарлі! Ти уявляєш, що буде, якщо люди дізнаються про інший світ, до якого рукою сягнути? Потрапити в який можна, просто спустившись на сто вісімдесят п’ять кам’яних сходинок і прогулявшись коридором зав­довжки не набагато більше милі? Якщо уряд просіче, що знайшовся новий світ, який можна експлуатувати тепер, коли ресурси цієї планети майже вичерпано? Чи злякаються вони Вбивці Польоту, чи боятимуться пробудити жахливого бога того місця від тривалого сну? Чи осягнуть жахливі наслідки… але ти… якби ти мав засоби… ти…

Затріскотіло, задеренчало. Хапання повітря. Коли він знову заговорив, голос було ще чути, але значно тихіше. Він поклав диктофон з маленьким вбудованим мікрофоном на стіл.

У мене серцевий напад, Чарлі… ти знаєш… я тобі телефонував… є адвокат. Леон Бреддок, в Елґіні. Під ліжком. Все інше, що тобі потрібне, теж під л…

Пролунав фінальний клац, за яким — тиша. Він або вимкнув навмисне, або натиснув на кнопочку «СТОП» неслухняною рукою. Я був радий. Не треба мені слухати, як він мучиться в агонії.

Заплющивши очі, я сидів на місці… не знаю скільки. Хвилину або три. Пам’ятаю, що в своїй темряві один раз потягнувся рукою вниз, думаючи, що торкнуся Радар і відчую полегшення, яке завжди наставало, коли я її гладив. Але Радар там не було. Радар була на нижньому боці пагорба, в психічно здоровому будинку, де психічно здоровий задній двір, на якому нема жодної ями, жодної кінченої криниці світів.

Що я мав робити? Що, в ім’я Господа Бога?

Для початку вийняв касету з диктофона й поклав собі в кишеню. То була небезпечна, можливо, найнебезпечніша річ на землі… але тільки якщо люди повірять, що це не просто маячня діда з інфарктом. Авжеж, не повірять. Якщо тільки вони…

Я став на ненадійні ноги й пішов до дверей чорного ходу. Визирнув на сарай, що його містер Боудітч — ще молодий містер Боудітч — побудував над криницею світів. Дивився на нього довго-предовго. Якщо туди хтось зайде…

Боже милий.

Я пішов додому.