Казка

1

Коли я наступного ранку з’явився в будинку номер один на вулиці Платановій, Радар вітала мене дуже радісно, але вже не так несамовито. І це навело мене на думку, що вона звикає до нового порядку. Вона виконала всі необхідні ранкові процедури, поглинула сніданок (тато приніс додому 25-фунтовий мішок її корму), а потім зажадала гратися з мавпочкою. Коли їй це набридло, я ще мав трохи часу, тож пішов у вітальню подивитися, чи працює вінтажний телевізор. Трохи згаяв часу, шукаючи пульт, але зомбоящик містера Боудітча був, звісно, з допультової епохи домашніх розваг. Під екраном стирчали дві великі ручки. Та, що праворуч, була з цифрами — мабуть, номери каналів, припустив я, — тому я крутнув ту, що зліва.

Гудіння телевізора вселяло не таку тривогу, як шуми з сараю, але все одно трохи бентежило. Я відступив назад, сподіваючись, що він не вибухне. Через якийсь час на екрані проступило шоу «Тудей» — Метт Лауер і Саванна Ґатрі базікали з двома політиками. Картинка була не 4К[12], навіть не 1К. Але принаймні то було щось. Я спробував совати антену, яку місіс Сильвіус назвала рогами. Повернув в один бік, і картинка поліпшилася (несуттєво). Крутнув в інший, і шоу «Тудей» розчинилося в сніговій завірюсі. Я зазирнув за сам ящик. У кожусі було повно дірочок для виходу тепла — а його виділялося чимало, — і крізь них я побачив помаранчеве світіння трубок. Я не сумнівався, що саме вони й видавали те гудіння.

Я вимкнув телевізор, думаючи, як, мабуть, дратує вставати щоразу, коли хочеш перемкнути канал. Я сказав Радар, що мушу йти до школи, але спочатку потрібна ще одна фотка. І простягнув їй мавпочку.

— Ти не могла б узяти її в зуби? Це так симпатично.

Радар з радістю виконала прохання.

2

Потреба йти на тренування з бейсболу відпала, тому я вже в середині дня був у лікарні. В реєстратурі спитав, чи до Говарда Боудітча пускають відвідувачів — раніше мед­сестра казала, що йому буде потрібна ще операція. Жіночка в реєстратурі перевірила щось на моніторі й повідомила, що я можу до нього піднятися. Та коли я розвернувся в бік ліфтів, попросила зачекати — вона має для мене один папірець, треба заповнити. Їм потрібні мої контактні дані «для екстрених випадків». Пацієнтом, який про них запитував, був Говард Адріан Боудітч. А мене записали як Чарльза Реда.

— Ви ж Ред, правильно? — уточнила жіночка.

— Трохи не так: Рід, а не Ред. — Закресливши, я написав друкованими літерами «Рід». — Він сказав вам звертатися до мене? Хіба в нього більш нікого нема? Типу брата чи сестри? Бо навряд чи я досить дорослий, щоб приймати якісь важливі рішення, типу коли… — закінчувати я не хотів, а вона й не вимагала.

— Перед операцією він підписав ВВР[13]. А така форма потрібна лише для того, щоб ти йому щось приніс.

— А що таке ВВР?

Вона розповіла. Я про таке насправді знати не хотів. На моє запитання про родичів вона не відповіла. Мабуть, сама не знала — звідки їй знати? Я вписав у формуляр свою домашню адресу, мейл і номер мобільного. А потім піднявся ліфтом, міркуючи, що я дохріна всього не знаю про Говарда Адріана Боудітча.

3

Він не спав, а нога більше не була підвішена. Але, судячи з повільної мови й скляних очей, накачали його добряче.

— Знову ти, — сказав він, що зовсім не дорівнювало «страшенно радий тебе бачити, Чарлі».

— Знову я, — погодився я.

І він усміхнувся. Якби я був ближче з ним знайомий, то сказав би, що демонструвати усмішку йому варто частіше.

— Підтягуй стільця і розказуй, як тобі оце все.

Відкинувши ковдру, якою був укритий до пояса, він розкрив складний сталевий апарат, що скував йому ногу від гомілки до верхньої частини стегна. У плоть заходили тонкі стрижні, а місця входу були заізольовані дрібними штучками, схожими на гумові прокладки, потемнілими від висохлої крові. Перебинтоване коліно здавалося великим, як батон. Ті тонкі штирі віялом встромлялися в бинти.

Він побачив вираз на моєму обличчі й захихотів.

— Наче знаряддя тортур інквізиції, правда? Це називається зовнішній фіксатор.

— Боляче? — Найдурніше питання року. Ті штирі, певно, встромлялися прямо йому в кістки.

— Не сумнівайся. Та, на щастя, я маю оце. — Він підняв ліву руку. В ній був пристрій, схожий на пульт, якого не було в його олдскульного телевізора. — Больова помпа. Вона має виділяти мені достатньо, щоб приборкати біль, але не стільки, щоб я був під кайфом. Та я нічого міцнішого за емпірин у житті не вживав, тому, мабуть, обдовбаний.

— Мені теж так здається, — сказав я, і цього разу він не просто захихотів, а розсміявся. І я засміявся разом з ним.

— Та, мабуть, буде боляче. — Він торкнувся фіксатора, який утворював низку металевих кілець довкола ноги, такої почорнілої від синців, що боляче ставало від самого погляду на неї. — Лікар, який чіпляв його сьогодні вранці, сказав мені, що такі пристрої винайшли росіяни під час битви за Сталінград. — Його пальці тепер торкалися сталевого стрижня одразу над скривавленою прокладкою. — Русскі робили такі стабілізаційні стрижні з велосипедних шпиць.

— Скільки вам його носити?

— Шість тижнів, якщо пощастить і добре гоїтиметься. Три місяці, якщо не підфортунить. Мене спорядили якимось складним залізом, здається, з титаном, але коли знімуть фіксатор, нога зростеться в одне ціле. Фізіотерапією можна буде її розрухати, але мені сказали, що від терапії «буде суттєвий дискомфорт». Ти як людина, котра знає, хто такий Ніцше, можеш це перекласти.

— Я думаю, це означає, що біль буде пекельний.

Я надіявся знову почути сміх — чи хоча б хихотіння, — але він лише кволо всміхнувся і двічі великим пальцем клацнув кнопку на приладі, який порційно видавав наркоту.

— Дуже точно. Якби мені пощастило скинути з себе цю тлінну оболонку під час операції, я позбавив би себе суттєвого дискомфорту.

— Ви ж не серйозно це кажете.

Його брови — сиві, кущуваті — зійшлися в лінію на переніссі.

— Не розказуй мені, що я не серйозний. Це мене принижує, а ти виставляєшся дурнем. Я знаю, що попереду. — А потім, ледь не бурчливим тоном: — Я тобі вдячний за відвідини. Як там Радар?

— Добре. — Я показав йому нові фотки. Над знімком, на якому Радар сиділа з мавпочкою в роті, він затримався. Та зрештою повернув мені телефон.

— Хочете, роздрукую вам одне, бо у вас немає телефона, щоб я міг відправити?

— Насправді так, хочу. Дякую, що годуєш її. І виявляєш симпатію. Я певен, вона це цінує. Я теж ціную.

— Вона мені подобається. Містере Боудітч…

— Говард.

— Так, Говарде. Якщо ви не проти, можу скосити вам траву. В сараї є газонокосарка?

В очах з’явився сторожкий вираз, і він поклав контролер болю на ліжко.

— Ні. Нема в тому сараї нічого. Тобто корисного нема.

«Тоді чому він на замку?» — крутилося на язиці, але я розумів, що краще цього не питати.

— Що ж, тоді принесу нашу. Ми живемо трохи далі по вулиці.

Він зітхнув так, наче це занадто великий клопіт і він не міг з ним розбиратись. А враховуючи, що то був день операцій, так, напевно, й було.

— Навіщо тобі це? Заради грошей? Підробіток собі шукаєш?

— Ні.

— А навіщо тоді?

— Не дуже хочу про це говорити. Є речі, про які люди не хочуть розмовляти, правда ж?

Наприклад, коробка для борошна. А ще сарай.

Він не всміхнувся, але губи сіпнулися.

— Свята правда. То китайці таке кажуть? Врятуєш людині життя і перебираєш на себе відповідальність за неї?

— Ні. — Життя свого батька — от про що я думав. — Можемо не вдаватися в подробиці? Я скошу вам траву і парканчик перед будинком можу полагодити. Якщо хочете.

Він довго дивився на мене. А потім, прояснівши, що мене трохи нашугало:

— Якщо я погоджуся, то зроблю тобі послугу?

Я всміхнувся:

— Взагалі-то зробите.

— Добре, гаразд. Але газонокосарка в тому безладі здох­не після запуску. У підвалі є кілька інструментів. Здебільшого вони ні к чорту не годяться, але там коса, якою можна скосити траву до висоти, придатної для косарки, якщо відчистиш іржу і нагостриш лезо. Там на верстаку десь валявся брусок. Не давай Радар спускатися сходами. Круті, вона може впасти.

— Добре. А драбина? Що мені з нею робити?

— Поклади під задній ґанок. Шкода, що я її там не залишив, зараз би тут не валявся. Кляті лікарі з їхніми клятими поганими новинами. Ще щось?

— Ну… журналіст із «Віклі Сан» хоче про мене написати.

Містер Боудітч закотив очі:

— Ага, шмата. І ти погодишся?

— Тато хоче, щоб погодився. Каже, це мені допоможе, коли вступатиму в коледж.

— Може, й так. Хоча… це ж тобі не «Нью-Йорк Краймз», правда?

— Той чоловік попросив у мене фото з Радар. Я сказав, що запитаю у вас, але подумав, ви не захочете. А мене це влаштовує.

— Собака-герой, під таким соусом він хоче це подати? Чи таким, який потрібен тобі?

— Я думаю, її заслугу повинні визнати, от і все, а вона ж не може вигавкати собі визнання.

Містер Боудітч замислився.

— Гаразд, але щоб ноги його не було на моїй території. Станеш із нею на доріжку. Він може сфотографувати від хвіртки. Стоячи за хвірткою. — Він підняв пристрій для тамування болю й кілька разів натиснув. А потім — не­охоче, ледь не налякано: — На гачку біля вхідних дверей висить повідець. Давно ним не користувався. А їй, може, хочеться прогулятися вниз пагорбом… на повідці, зверни увагу. Якщо її зіб’є машина, я тобі ніколи не пробачу.

Я сказав, що розумію. І авжеж, розумів. У містера Боудітча не було ані братів, ані сестер, ані колишньої дружини, ані покійної. Була тільки Радар.

— І не надто далеко. Колись давно вона могла пройти чотири милі, але ті часи в минулому. Ти вже йди. Я думаю, посплю, доки принесуть миску помиїв, які тут вважають вечерею.

— Добре. Радий був вас побачити.

І я казав правду. Він мені подобався. Мабуть, нема потреби вам пояснювати чому, але поясню. Він мені подобався тим, що любив Радар, а я її теж полюбив.

Я підвівся, подумав, чи не погладити його по руці, вирішив, що не треба, і попрямував до дверей.

— Господи, ще одне, — озвався він. — Принаймні з того, що я можу зараз згадати. Якщо в понеділок ще буду тут — а я буду, — привезуть продукти.

— Доставка з «Кроґера»?

Він знову зміряв мене тим своїм поглядом «ти що, дурний?»

— «Тіллер і сини».

Про «Тіллера» я знав, але ми там не скуповувалися, бо то так званий супермаркет для гурманів. Тобто дорогий. Я невиразно пригадував, що, коли мені було п’ять-шість років, мама купила мені там торт на день народження. На ньому була лимонна глазур, а між коржами — крем. Той торт здався мені найкращим у світі.

— Людина зазвичай приїздить вранці. Зможеш їм зате­лефонувати й сказати, хай перенесуть доставку на після обіду, коли ти будеш? Замовлення в них є.

— Добре.

Він приклав долоню до лоба. Я вже був у дверях, тому напевно сказати не міг, але мені здалося, що рука трохи дрижить.

— А ще тобі треба буде заплатити. Зможеш?

— Авжеж.

Доведеться попросити в тата порожній чек і вписати суму.

— Скажи, хай скасують щотижневу доставку, доки я сам їх не наберу. Веди облік своїх витрат. — Він повільно провів долонею по обличчю, немов хотів розрівняти зморшки — найбезнадійніша справа з усіх можливих. — Чорт забирай, ненавиджу від когось залежати. Нащо я взагалі поліз на ту драбину? Мабуть, пігулок наковтався.

— Ви одужаєте, — запевнив я.

Але, йдучи коридором до ліфтів, я не міг позбутися думки про те, що він сказав, коли ми розмовляли про драбину: «Кляті лікарі з їхніми клятими поганими новинами». Може, він просто мав на увазі те, що клята нога, трясця їй, буде довго гоїтись, а вдома доведеться приймати клятого фізіотерапевта (та ще й кляту нишпорку до всього).

4

Я зателефонував Біллові Гаррімену й повідомив, що він може сфотографувати нас із Радар, якщо ще потрібно. Пояснив, які умови висуває містер Боудітч, і Гаррімен на них пристав.

— Він якийсь самітник? Я нічого про нього не знайшов ані в нашому архіві, ані в «Маяку».

— Навіть не знаю. Ранок суботи вас влаштує?

Його влаштовувало, і ми домовилися на десяту. Я сів на велик і покотив додому, легко тиснучи на педалі й тяжко розмірковуючи. Спочатку про Радар. Повідець висить у коридорі біля парадних дверей, а я в тому великому старому будинку ще так глибоко не проникав. А ще я згадав, що в Радар на нашийнику нема ідентифікаційного жетона. Це могло означати, що в неї немає ветеринарного паспорта, який би засвідчував, що вона не хвора на сказ чи щось таке. Чи ходила Радар коли-небудь до ветеринара? Я підозрював, що ні.

Продукти містерові Боудітчу привозив кур’єр зі служби доставки. Мене це вразило — висококласний спосіб роздобути собі пиво й до пива, а «Тіллер і сини», авжеж, були висококласною крамницею, де скуповувалися далеко не бідні люди з вищих верств суспільства. А це навело мене (як і тата) на роздуми про те, чим же заробляв на життя містер Боудітч до того, як вийти на пенсію. У нього була елегантна манера розмовляти, майже як у викла­дача уні­веру, але я сумнівався, що вчителі на пенсії можуть собі дозволити покупки в маркеті, який хизувався власним «винним погребом». Старий телевізор. Жодного комп’ю­те­ра (я був у цьому впевнений) і мобільного. А також автомобіля. Я знав його друге ім’я, але не знав, скільки йому років.

Удома я зателефонував у «Тіллер» і домовився про доставку на третю годину дня в понеділок. І вже розмірковував, чи не взяти з собою домашку в будинок Боудітча, коли в двері чорного ходу вперше за невідомо скільки часу постукав Енді Чен. У дитинстві ми з Енді та Берті Бердом були нерозлучні, навіть називалися «трьома мушкетерами», але сім’я Берті переїхала в Діаборн (мабуть, для мене на краще), а Енді був головастим і відвідував підготовчі курси, зокрема з фізики, в найближчій філії Університету Іллінойсу. А ще він був спортсменом, показував чудові результати в двох видах спорту, в які я не грав. По-перше, в тенісі. По-друге, в баскетболі, який вів Гаркнесс. І я здогадався, чому прийшов Енді.

— Тренер каже, що ти повинен повернутись і грати в бейсбол, — сказав Енді, перевіривши наш холодильник на предмет смаколиків. Знайдені залишки курки ґунбао його задовольнили. — Каже, підводиш команду.

— Я не планував.

— У нього підгорає, — сказав Енді. — Ти знаєш, як він мене називає? Жовта Загроза. Каже: «Ану, йди туди, Жовта Загрозо, і стережи того великого виродка».

— І ти це терпиш? — із жахом, навпіл змішаним з цікавістю, запитав я.

— Він думає, що це комплімент, і мене це дуже смішить. Крім того, ще два сезони — і я покину Гіллв’ю і гратиму в Гофстрі. Перший дивізіоне, чекай мене. Повний вперед, бейбі. Я перестану бути Жовтою Загрозою. А ти справді врятував тому старому життя? Я в школі таке чув.

— То собака врятувала йому життя. Я лише набрав 911.

— І вона не вчепилася тобі в горлянку?

— Ні. Вона дуже мила. І старенька.

— Тоді, коли я її бачив, вона не була старенька. Тоді вона жадала крові. А всередині моторошно? Опудала тварин? Годинник, який стежить за тобою котячими очима? У підвалі бензопила? Діти кажуть, він може бути маніяком.

— Він не маніяк, а в будинку не моторошно. — То була правда. Моторошно в сараї. Те химерне дріботіння було моторошним. І Радар: вона теж знала, що той звук моторошний.

— Ну добре, — сказав Енді. — Повідомлення я тобі передав. А є ще щось заточити? Печиво?

— Нє-а. — Печиво було вдома в містера Боудітча. Шоколадно-зефірне й пеканове пісочне, напевно, з крамниці «Тіллер і сини».

— Окей. Бувай, чувачелло.

— Бувай, Жовта Загрозо.

Перезирнувшись, ми розсміялись. І на хвилину-дві здалося, що нам знов одинадцять.

5

У суботу я сфоткався з Радар. Довгий повідець справді знайшовся в передпокої — висів біля зимової куртки, під якою стояла пара старомодних калош. Я хотів був перевірити кишені куртки, просто подивитися, що там, але сказав собі, що це нишпорення. До повідця кріпився запасний нашийник, але без жетона: собака містера Боудітча не відсвічувала, ха-ха, на радарах міської влади. Ми рушили стежкою до хвіртки й почекали на появу Білла Гаррімена. Він прибув пунктуально, за кермом пошарпаного старого «мустанга». Вигляд у нього був такий, наче він лише рік тому отримав університетський диплом.

Коли він припаркувався й вийшов з автівки, Радар кілька разів для порядку загарчала. Я сказав, що він свій, і вона затихла, тільки вистромила носа крізь іржаву хвіртку, щоб понюхати холошу його штанів. І знову загарчала, коли він простягнув руку понад хвірткою, вітаючись зі мною.

— Захисниця, — зауважив він.

— Напевно.

Я очікував, що в нього буде велика камера (мабуть, бачив таке у фільмі на каналі «Тернер Класик» про войовничих газетних репортерів), але він нас сфоткав на свій телефон. Після двох-трьох знімків спитав, чи може вона сісти.

— Якщо сяде, опустися біля неї на коліно. Гарний вийде знімок. Просто хлопець і його собака.

— Вона не моя, — заперечив я, а сам подумав, що насправді моя. Принаймні тимчасово. Я дав Радар команду «сидіти», хоча не знав, чи вона виконає. Але вона виконала, миттєво, наче тільки цієї команди й чекала. Я став на коліно біля неї. І помітив, що місіс Річленд вийшла зі свого будинку й дивиться, затіняючи очі долонями.

— Обійми її, — попросив Гаррімен.

Я виконав прохання, і Радар лизнула мене в щоку. Це мене насмішило. І саме цю фотографію надрукували в наступному випуску «Сан». І не лише там, як виявилося.

— А як там у будинку? — спитав Гаррімен, показуючи пальцем.

Я знизав плечима.

— Як у будь-якому іншому будинку. Нормально. — Хоча я й не знав, бо бачив тільки коридор Старого Читва, кухню, вітальню і передпокій.

— Тобто нічого незвичного? Бо на вигляд — страшненький будинок з примарами.

Я розтулив був рота, хотів сказати, що телевізор там — з докабельних часів, не кажучи вже про стрімінг, але вчасно стулив. Мені спало на думку, що Гаррімен перейшов від фотографування до інтерв’ю. Принаймні намагався. Він новачок, ще незграбний.

— Нє, просто будинок. Я вже піду.

— Ти піклуватимешся про собаку, доки містер Боудітч не випишеться з лікарні?

Цього разу я простягнув руку. Радар не загарчала, але подивилась уважно: ану ж як щось дивне буде?

— Сподіваюся, фотографії нормальні. Ходімо, Радар.

Я пішов до будинку. А коли озирнувся, Гаррімен переходив дорогу, щоб побалакати з місіс Річленд. З цим я нічого вдіяти не міг, тому пішов на задній двір, а Радар крокувала за мною назирці. Я помітив, що, трохи походивши, вона розім’ялася.

Я поклав драбину під задній ґанок. Ще там знайшлася лопата для згрібання снігу й великий старий секатор, так само іржавий, як засув на хвіртці, і користуватися ним, певно, так само важко. Радар зорила на мене з середини східців, і це було так мило, що я не втримався і зробив ще фото. Я дурів від неї. Сам це розумів і не проти був визнати.

Під кухонною раковиною стояли засоби для чищення, лежала охайна купка паперових пакетів для харчів з логотипом «Тіллера». Також там знайшлися гумові рукавички. Натягнувши їх, я взяв пакет і пішов збирати какашки. Чимало назбирав.

У неділю я знову почепив на Радар повідець і повів її вниз пагорбом до нашого будинку. Спочатку вона рухалася повільно, як через артрит у стегнах, так і тому, що, вочевидь, не звикла відходити далеко від дому. Вона все озиралася на мене для заспокоєння, і мене це розчулило. Та за якийсь час пішла спокійніше і впевненіше, зупиняючись, щоб обнюхати телефонні стовпи й подекуди присісти, аби інші собаки, які пробігатимуть поруч, знали: тут була Радар з дому Боудітча.

Тато був удома. Спершу Радар сахнулася від нього й загарчала, та коли він простягнув руку, обережно підійшла її понюхати. Ще пів шматочка вареної ковбаски закріпили угоду. Ми побули вдома з годинку. Тато розпитав про фотосесію і посміявся, коли я розказав, як Гаррімен пробував розпитати про інтер’єр і як я його відшив.

— Якщо залишиться в новинарній справі, то навчиться, — сказав тато. — «Віклі Сан» — це стартовий майданчик для його кар’єри.

Радар на той час закуняла біля канапи, на якій колись п’яний тато валявся у відключці. Нахилившись, він скуйовдив їй шерсть.

— Уявляю, яким моторчиком вона була в розквіті сил.

Я згадав оповідку Енді про страхітливого звіра, з яким він зіткнувся чотири-п’ять років тому, і кивнув.

— Пошукай там, чи нема в нього собачих ліків від артриту. А ще їй, мабуть, треба дати пігулку від серцевого хробака[14].

— Подивлюся. — Я причепив їй до нашийника раніше знятий повідець. Вона підвела голову. — Нам пора повертатися.

— Не хочеш залишити її тут на день? По-моєму, їй комфортно.

— Ні, треба відвести її додому.

Якби тато спитав чому, я б сказав правду: бо Говарду Боудітчу це може не сподобатися. Але він не спитав.

— Добре. Підвезти вас?

— Не треба. Я думаю, якщо підемо повільно, з нею все буде в порядку.

Так і сталося. Дорогою назад на пагорб Радар залюбки нюхала траву, яка росла не на її подвір’ї.

6

У понеділок удень перед домом зупинився охайний зелений фургончик з написом «ТІЛЛЕР І СИНИ» (золотими літерами, тільки так). Водій спитав, де містер Боудітч. Я пояснив, і він передав мені пакети через хвіртку з таким виглядом, наче то звична справа, тож, мабуть, так і було. Я вписав суму в порожній чек з татовим підписом — жахаючись від думки про сто п’ятдесят баксів за три пакети харчів — і пере­дав водієві. Там були каре ягняти й фарш із яловичої вирізки, які я поклав у морозилку. Їсти його продукти я не збирався (за винятком печива), але й дати їм зіпсуватися не міг.

Попоравшись із цим, я спустився в підвал. Двері за собою зачинив, щоб Радар не пішла слідом. Підвал був анітрохи не маніяцький, просто затхлий і запорошений, наче сюди давно ніхто не навідувався. На стелі світили лапми денного світла, одна блимала й могла от-от згаснути. Під ногами була груба бетонна підлога. На вбитих у стіну кілках висіли інструменти, серед яких була й коса, схожа на ту, яку носить з собою мультяшна Смерть.

Посередині приміщення височів накритий тканиною верстак. Я підняв чохол, щоб зазирнути одним оком, і побачив частково зібраний пазл, у якому, здавалося, був мільярд шматочків. З того, що я бачив (коробки, щоб порівняти, не було), мала вийти гірська лука зі Скелястими горами на тлі. На краю верстака, біля розсипаних шматочків пазла, стояв розкладний стілець. З шару пилюки на сидінні я зробив дедуктивний висновок, що містер Боудітч давненько не складав свого пазла. Може, взагалі закинув це діло. Я б точно закинув: зібрати залишалося нудне чисте блакитне небо без жодної хмаринки, яка б порушувала цю монотонність. Може, я занадто довго про це розповідаю, довше, ніж воно заслуговує… але з іншого боку, може, й ні. Було в цьому щось печальне. Тоді я не міг описати причину цього смутку, але тепер я старший і думаю, що зможу. Його навіював пазл, але також анти­кварний телевізор та коридор Старого Читва. Навіювали заняття старого самітника, і пилюка — на складаному стільці, книжках і журналах — свідчила, що ці заняття теж занепадають. Лише пральна машина й сушарка в підвалі мали такий вигляд, наче ними регулярно користуються.

Я обережно опустив чохол на пазл і оглянув шафку між піччю та бойлером для води. Вона була старомодна, з купою шухлядок. В одній я знайшов болти, в другій — плоскогубці й ключі, стоси перев’язаних гумкою чеків — у третій, стамески й точильний камінь (мабуть, то був він) — у четвертій. Камінь я поклав у кишеню, узяв косу й пішов нагору. Радар хотіла на мене пострибати, але я їй наказав триматися далі, щоб ненароком не напоролася на лезо.

Ми вийшли на заднє подвір’я, де на телефоні в мене буде чотири поділки, я точно знав. Я сів на сходинку, Радар сіла біля мене. Я відкрив «Сафарі», набрав запит «як точити точильним каменем», переглянув кілька відео і взявся до роботи. Невдовзі коса була вже гостренькою.

Я зробив фото, щоб показати містерові Боудітчу, а потім поїхав на вéлику до лікарні. Прийшов, а він спить. Поїхав назад у надвечір’я і погодував Радар. Трохи заскучав за бейсболом.

Ну… може, більше ніж трохи.

7

У вівторок після обіду я почав косити високий бур’ян — спершу на передньому дворі, потім на задньому. Приблизно через годину я подивився на свої почервонілі руки й зрозумів, що треба обережніше, бо скоро натру там пухирі. Я причепив до Радар повідець, повів її до нас додому й знайшов у тата в гаражі пару робочих рукавиць. Ми рушили назад, нагору пагорбом, йдучи повільно, пам’ятаючи про хворі стегна Радар. Я колошкав траву, поки Радар дрімала, а потім погодував її та на цьому завершив день. Тато посмажив гамбургери на мангалі, і я з’їв три. На десерт у нас був вишневий коблер.

Тато відвіз мене в лікарню й чекав унизу, читаючи звіти, поки я нагорі провідував містера Боудітча. І побачив, що на обід у нього теж гамбургер, а до нього — макарони з сиром, але він не надто багато з’їв ні того, ні того. Звісно, він не нагуляв апетит, дві години розмахуючи косою. Він намагався бути люб’язним, подивився на нові фотки Радар (а ще на одну з косою і другу з його наполовину скошеним парадним газоном), але мені було видно, що йому дуже болить. Він весь час натискав на кнопку, яка вивільняла наркотик. Коли він це зробив утретє, пристрій тихо задзижчав, як тоді, коли учасник ігрового шоу дає хибну відповідь.

— От зараза. Перебрав ліміт на годину. Ти краще йди, Чарлі, поки я не почав на тебе гавкати просто тому, що я нещасний. Повертайся в п’ятницю. Ні, в суботу. Може, тоді почуватимуся краще.

— А не кажуть, коли вас випишуть?

— Може, в неділю. Приходила жіночка, сказала, що хоче допомогти мені скласти… — він підняв великі ручиська, вкриті на тильному боці синцями від крапельниць, і зобразив повітряні лапки, — «план одужання». Я її послав. Хоча не грубо. Я намагаюся бути хорошим пацієн­том, але це важко. Тут не лише біль, тут… — він кволим жестом описав коло і безсило опустив руки на покривало.

— Забагато людей, — сказав я. — Ви до цього не звикли.

— Ти розумієш. Слава Богу, що хтось розуміє. І забагато шуму. Перед тим як піти, ця жінка… її прізвище Рейвенгаґґер чи якось так… спитала мене, чи є в мене на першому поверсі будинку ліжко. Ліжка немає, але диван розсувається. Хоча його давно не використовували як ліжко. Здається… а може, і взагалі ніколи. Я купив його тільки тому, що його продавали на розпродажі зі знижкою.

— Я його застелю, якщо розкажете, де лежить постіль.

— А ти вмієш?

Як син удівця, що був колись дуже активним алкоголіком, я вмів. Так само як прати одяг і купувати харчі. Я був хорошим маленьким співзалежником.

— Так.

— У шафі для білизни. На другому поверсі. Ти вже там був?

Я похитав головою.

— Що ж, тепер маєш нагоду. Вона через коридор від моєї спальні. Дякую.

— Нема питань. А наступного разу, коли прийде та жінка, скажіть їй, що ваш план одужання — це я. — Я встав. — Краще піду, дам вам відпочити.

Я попрямував до дверей. Але він покликав мене на ім’я, і я повернувся.

— Ти — найкраще, що зі мною сталося за довгий час. — А потім, наче звертався як до мене, так і до себе: — Я тобі довірюся. Бачу, вибору в мене нема.

Татові я розповів, що він назвав мене найкращим за довгий час, але про довіру промовчав. Інтуїція підказала це втаїти. Тато міцно обійняв мене однією рукою, поцілував у щоку й сказав, що пишається мною.

Хороший був день.

8

У четвер я примусив себе знову постукати в двері сараю. Дуже мені не подобалася та приземкувата споруда. Ніхто не постукав у відповідь. І не пошкрібся. Я намагався себе переконати, що той дивний тріскучий звук був плодом моєї уяви, але якщо так, то й Радар його уявила собі, а я сумніваюся, що в собак така розвинена уява. Авжеж, вона могла відреагувати на мою реакцію. Або, якщо по правді, могла відчути мій страх і майже інстинктивну відразу.

У понеділок я покотив нашу газонокосарку нагору вулицею і взявся доводити до пуття напівприборкане подвір’я. Розраховував, що до вихідних буде воно в мене відносно стильне. На наступному тижні мали бути весняні канікули, і я збирався провести їх майже винятково за адресою вулиця Платанова, будинок 1. Помию вікна, потім візьмуся за штахетник — поставлю його вертикально. Я подумав, що містер Боудітч зрадіє, коли це все побачить.

Я саме косив траву вздовж тієї стіни будинку, яка виходила на Соснову вулицю (Радар сиділа всередині, не бажаючи мати нічого спільного з ревучим «Лон Боєм»), коли в кишені завібрував мобільний. Я вирубив косарку й побачив на екрані напис «ЛІКАРНЯ АРКАДІЯ». Із завмиранням у животі я відповів на виклик, упевнений, що зараз мені повідомлять: стан містера Боудітча погіршився. Або ще гірше: він помер.

Так, дзвінок стосувався його, але нічого поганого не сталося. Жінка назвалася місіс Рейвенсбургер і спитала, чи міг би я прийти завтра о дев’ятій, щоб поговорити про «одужання й післяопераційний догляд». Я відповів, що можу, а вона тоді попросила привести з собою когось із батьків чи опікуна. Я сказав: «Можливо».

— Я бачила твоє фото в газеті. З тією чудовою собакою. Містер Боудітч у боргу перед вами.

Я подумав, що вона має на увазі «Сан», і це було цілком імовірно. Але ми з Радар з’явилися на сторінках й іншого видання. Чи, може, слід казати «всіх видань».

Як завжди по п’ятницях, тато прийшов додому пізно. У нього був примірник «Чикаго Триб’юн», розгорнутий на другій сторінці, де публікували маленьку врізку під заголовком «В інших часописах». Там було зібрано шматочки новин із позитивнішим забарвленням, ніж ті, що на перших шпальтах. Та, в якій фігурували ми з Радар, була під заголовком «ГЕРОЙ-ПЕС, ГЕРОЙ-ПІДЛІТОК». Я не те щоб шокований був, побачивши себе в «Трибі», але здивувався. Цей світ непоганий, усупереч доказам протилежного, і тисячі людей щодня роблять тисячі добрих справ (а то й мільйони). Підліток, який допоміг старенькому, що впав з драбини й зламав ногу, не зробив нічого особливого, але фотографія справляла таке враження. Камера зловила Радар посеред лизання, я обіймав її рукою за шию, а голову закинув назад, сміючись. І насмілюся зауважити, виглядав красунчиком. На цьому місці мені закортіло дізнатися, чи Джина Паскареллі, дівчина моєї мрії, бачила цю фотку.

— Бачив? — тато постукав пальцем по підпису. — АP. «Associated Press». Це фото вже, напевно, розтиражували сьогодні п’ятсот-шістсот газет, від узбережжя до узбережжя. Не кажучи вже про інтернет. Як казав Енді Воргол, зрештою кожен в Америці матиме свої п’ятнадцять хвилин слави. По-моєму, це твоя чверть години. Хочеш поїдемо в «Бінго», відсвяткуємо?

Авжеж, я хотів. І поки наминав яловичі реберця (подвійну порцію), спитав у тата, чи не поїде він зі мною завтра в лікарню, поговорити з місіс Рейвенсбургер. Він відповів:

— Залюбки.

9

Ми зустрілися в кабінеті Рейвенсбургер. З нею була молода жінка на ім’я Мелісса Вілкокс — висока й підтягнута, коротенький діловий хвостик білявого волосся. Її призначили фізіотерапевткою містера Боудітча. Розмовляла здебільшого вона, час від часу звіряючись із маленьким записником, щоб нічого не забути. Вона сказала, що після «деяких дискусій» містер Боудітч погодився пускати її додому двічі на тиждень, щоб розробляти йому діапазон руху й поставити його на ноги, спочатку з канадськими милицями (у них є металеві кільця для підтримки рук), а потім з ходунками. Також вона записуватиме його життєві показники, щоб пересвідчитися, що він «добре прогресує», і перевіряти щось під назвою «обробка місць фіксації».

— Що доведеться виконувати тобі, Чарлі.

Я спитав у неї, що це означає, і вона пояснила. Штирі, встромлені в його ногу, необхідно регулярно обробляти засобом для дезінфекції. Сказала: це болюча процедура, але не така болюча, як інфекція, що може призвести до гангрени.

— Я хотіла приходити чотири рази на тиждень, але він відмовився, — сказала Мелісса. — Дуже чітко пояснив, з чим погоджується, а з чим ні.

«Наче я не знаю», — подумав я.

— Чарлі, попервах він не зможе обходитися без допомоги. Каже, що ти йому її надаватимеш.

— За його словами, — вставила місіс Рейвенсбургер, — його план одужання — це ти.

Зверталася вона до мене, але дивилася на тата, ніби запрошувала його заперечити.

Він не заперечив.

Мелісса перегорнула нову сторінку свого записничка, яскраво-фіолетового, з вишкіреним тигром на обкладинці.

— Він каже, що на першому поверсі є туалет?

— Так.

Я не став їй пояснювати, що він дуже тісний, — сама побачить, коли прийде з першим візитом.

Вона кивнула:

— Це дуже важливо, бо він ще довго не зможе підійматися сходами.

— Але ж з часом усе-таки зможе?

— Якщо сумлінно працюватиме, то авжеж. Він літня людина… та навіть стверджує, що точно не знає, скільки йому років… але в добрій фізичній формі. Не курить, каже, що не п’є, не має зайвої ваги.

— Це важливо, — прокоментував тато.

— Ще б пак. Надмірна вага — велика проблема, особ­ливо в літніх. З лікарні його планують виписати в понеділок. Доти треба встановити з обох боків унітаза поручні. Зможете в ці вихідні? Якщо ні, перенесемо виписку на вівторок.

— Зможу.

Я зрозумів, що в найближчому майбутньому на мене чекають нові відео в ютубі.

— Йому знадобиться сечоприймач для ночей і судно для невідкладних випадків. Тебе це не бентежить?

Я відповів, що ні, і то була правда. Блювотиння мені вже не раз доводилося прибирати. А викинути лайно з судна в унітаз — це навіть крок вперед у розвитку.

Мелісса згорнула записник:

— Є ще тисяча інших речей… здебільшого дрібничок. Це допоможе. Дивися.

З задньої кишені штанів вона вийняла брошуру. Та не називалася «Домашній догляд для чайників», але могла й називатися. Я пообіцяв ознайомитись і поклав собі в зад­ню кишеню.

— Я краще розумітиму, що необхідно, коли сама побачу будинок, — сказала Мелісса. — Думала збігати туди сьогодні вдень, але він наполіг, щоб я не заходила, доки він не повернеться.

Так, містер Боудітч міг бути дуже наполегливим. Я про це дізнався майже відразу.

— Чарлі, ти впевнений, що хочеш цим займатися? — спитала місіс Рейвенсбургер. Цього разу вона не глянула спершу на батька, щоб оцінити вираз його обличчя.

— Так.

— Навіть якщо доведеться залишатися біля нього перші три-чотири ночі? — уточнила Мелісса. — Я намагалась обговорити можливість лягти в реабілітаційну палату — в одній гарній клініці, «Ріверв’ю», є вільні місця, — але він і чути не хотів. Сказав, що просто бажає додому.

— Я зможу з ним ночувати. — Хоча думка про те, що доведеться спати в кімнаті нагорі, якої я ще досі навіть не бачив, була дивною. — Без проблем. У школі зараз канікули.

Місіс Рейвенсбургер звернулася до тата:

— Містере Рід, а вас влаштовує ця домовленість?

Я чекав, не знаючи, що він скаже. Але він підтримав:

— Мене це трохи непокоїть, що, мабуть, природно. Але Чарлі відповідальний, містер Боудітч наче потоваришував з ним, і в нього справді більше нікого немає.

— Міс Вілкокс, щодо будинку… — почав я.

Вона всміхнулася.

— Називай мене Меліссою, будь ласка. Врешті-решт, ми будемо колегами.

Називати її Меліссою було легше, ніж містера Боудітча — Говардом, бо за віком вона була ближча до мене.

— Щодо будинку — не сприймайте це на власний рахунок, типу він боїться, що ви що-небудь вкрадете чи що. Він просто… ну… — я не знав, як закінчити, але тато закінчив за мене:

— Він замкнута людина.

— Точно, — кивнув я. — А ще вам доведеться зробити припуск на те, що він трохи бурчливий. Бо…

Мелісса не чекала, що буде після «бо».

— Повір, якби моя зламана нога трималася на зовнішньому фіксаторі, я б теж була бурчлива.

— А що в нього зі страхуванням? — спитав тато в місіс Рейвенсбургер. — Можете сказати?

Місіс Рейвенсбургер і Мелісса Вілкокс перезирнулися. А потім місіс Рейвенсбургер відповіла:

— Мені некомфортно обговорювати в деталях фінансові домовленості пацієнта, але скажу так: за словами скарбника, він має намір узяти на себе всі свої витрати.

— А, — сказав тато таким тоном, наче це все пояснювало. Хоча вираз його обличчя свідчив, що не пояснювало нічого. Підвівшись, він потиснув руку місіс Рейвенсбургер. Я теж.

Мелісса провела нас у коридор. Її сліпучо-білі кеди неначе ковзали підлогою.

— УШЛ?[15] — спитав я.

Вона здивовано подивилася на мене:

— Звідки ти знаєш?

— Записник. Баскетбол.

Вона всміхнулась:

— І волейбол.

Зважаючи на її зріст, я не сумнівався, що кидок у неї був звірячий.