Казка

1

Ми з Радар підійшли до розвилки, позначеної дороговказом, що показував на Шлях Королівства праворуч. Той, що позначав дорогу до Узбережжя, тримався тепер нещільно і вказував прямо вниз, наче Узбережжя під землею. Радар хрипко гавкнула, і я побачив, що з боку Узбережжя йдуть чоловік із хлопчиком. Чоловік спирався на милицю. Його ліва нога була обмотана брудною ганчіркою і щокілька кроків ледве торкалася землі. Я подумав, чи далеко він зайде на одній неушкодженій нозі. З хлопчика особливої допомоги не буде; він був маленький і ніс їхні пожитки в мішку, який перекладав з руки в руку, а іноді тягнув по дорозі. На розвилці вони зупинились і дивились на мене, коли я повертав праворуч і минав дороговказ.

— Пане, туди не йдіть! — гукнув хлопчик. — То дорога до міста з примарами!

Він був сірий, але не такий, як чоловік, що йшов з ним. Можливо, то були батько з сином, але годі було роздивитися подібність, бо чоловікове обличчя вже почало розпливатись, а очі потроху зникали.

Чоловік гупнув його по плечу й розтягнувся б на дорозі, якби хлопчик його не підхопив.

— Не чіпай, хай іде собі, — сказав чоловік. Голос у нього звучав розбірливо, але притлумлено, ніби зв’я´зки обгорнули паперовою серветкою. Я подумав, що зовсім скоро він сичатиме і дзижчатиме, як Дора.

Він кричав мені навздогін, і крик линув через відстань між двома дорогами, яка все збільшувалася. Йому, вочевидь, було боляче. Від гримаси болю розпливчасті риси стали ще жахливіші, але від наміру сказати своє слово він не відмовився:

— Здоров, цілий! Перед котрим з них твоя мати задерла спідниці, щоб у тебе чисте лице було?

Я гадки не мав, про що він говорить, тому промовчав. Радар іще раз кволо гавкнула.

— Тату, а то собака? Чи ручний вовк?

Відповіддю хлопцеві був ще один стусан у плече. А потім чоловік глузливо мені посміхнувся й показав рукою жест, який я прекрасно зрозумів. Очевидно, деякі речі незмінні, хоч у якому ти світі. Мені кортіло показати йому у відповідь американський варіант, але я стримався. Кривдити людей з інвалідністю — гівняне діло, навіть якщо ця людина з інвалідністю — сама гівнюк, лупить сина й зводить наклепи на твою матір.

— Крокуй гарно, цілий! — прокричав він глухим голосом. — Хай цей день стане для тебе останнім!

«Завжди приємно зустрічати дорогою милих людей», — подумав я і пішов далі. Невдовзі вони зникли з очей.

2

Шлях Королівства був цілком у моєму розпорядженні, і це давало мені прірву часу на роздуми… і зачудування.

Ось, наприклад, цілі люди — хто це такі? Авжеж, ось я, але я подумав, що, якби була книга перепису цілих людей, в ній я фігурував би з зірочкою біля прізвища, бо я не з Емпісу (принаймні ця частина світу звалася так; Вуді сказав, що Хана — велетень з краю під назвою Кретчі). Приємно було почути від Вуді запевнення — а він запевнив, — що я не посірію і не втрачу обличчя, бо, як сказав він, цілі люди мають імунітет проти сіризни. Це було вранці того дня за сніданком, і він відмовився говорити про це детальніше, бо, за його словами, в мене попереду довга дорога і треба вже вирушати. Коли я спитав про Вбивцю Польоту, він лише насупився і головою похитав. Знову повторив, що кузина Клаудія розповість більше, а поки що доведеться мені задовольнитися цим. Та все ж наводило на роздуми почуте від чоловіка на милиці: «Перед котрим з них твоя мати задерла спідниці, щоб у тебе чисте лице було?»

А ще я думав про постійно сіре небо. Принаймні в денний час воно було постійно сіре, але вночі хмари часом розступалися, пропускаючи місячне сяйво. Що своєю чергою, здавалось, активувало вовків. У небі висів не один місяць, а два, і це змусило мене замислитись: а де я зараз? Я прочитав удосталь наукової фантастики, щоб знати про ідею паралельних світів і мультивсесвіту, але в мене виник­ла думка, що коли я проходив те місце в підземному коридорі, де мій розум неначе відокремився від тіла, то міг опинитися взагалі на іншому рівні існування. Імовірність того, що я на планеті в далекій-далекій галактиці, до певної міри логічна — з огляду на два місяці. Але тут не іншопланетні форми життя, а люди.

Я подумав про книжку на тумбочці в містера Боудітча, на обкладинці якої лійка наповнювалася зорями. А що, як я знайшов дорогу в матрицю світу, про яку йшлося в тій книжці? (Я страшенно шкодував, що не поклав її в рюкзак разом з харчами, пігулками Радар і пістолетом Поллі.) Ця ідея навела мене на спогад про фільм, який я дивився з мамою і татом, коли ще був зовсім малий — «Нескінченна історія» він називався. Припустімо, Емпіс — як Фантазія в тому фільмі: світ, що постав з колективної уяви? То теж була юнґіанська перспектива? Звідки я мав знати, якщо навіть не знав, як правильно вимовляти прізвище цього кадра: Юнґ, Янґ чи Джунґ?

Я міркував про це все, але думками повертався до практичнішої проблеми: тата. Він уже дізнався, що я зник? Може, досі перебуває в невіданні (а кажуть, що невідання — це щастя), але, як і у Вуді, в нього може спрацювати інтуїція — я чув, що в батьків вона розвинена. Він міг спробувати зателефонувати, а коли я не відповів, то написати. Не отримав­ши відповіді, вирішив би, що я надто зайнятий шкільною фігнею. Але надовго цього не вистачить, бо він знає: я занадто відповідальний і відповів би, щойно звільнюся.

Мені дуже не подобалося думати про те, що він переживає, але я нічого не міг із цим удіяти. Я прийняв рішення. І до того ж — мушу це сказати, якщо хочу бути правдивим, — був радий, що я тут. Не скажу, що мені було весело, але так, я радів. Я хотів дізнатися відповіді на тисячі запитань. Хотів побачити, що там, за кожним новим підйомом і поворотом. Хотів побачити місто, яке хлопчик назвав примарним. Авжеж, мені було страшно. Я боявся Хани, нічних солдатів і людини чи іншої істоти, яку називають Вбивцею Польоту, а найбільше — Гогмагога. Але також я був на драйві. І ще Радар. Якщо є змога дати їй другий шанс, то я мав намір це зробити.

У тому місці, де я зупинився підобідати й перепочити, ліси підступали до дороги з обох боків. Живності я не бачив, але затінку було багато.

— Раді, хочеш корму?

Я сподівався, що хоче, бо вранці не нагодував її пігулками. Я відкрив рюкзак, вийняв бляшанку сардин, відкрив їх і нахилив до неї, щоб вона могла понюхати. Вона підняла носа, але не встала. Я бачив, що з її очей сочиться клейка рідина.

— Ходи, маленька, ти ж їх любиш.

Вона спромоглася зробити три-чотири кроки донизу похилим возиком, а потім задні лапи не витримали. Вона з’їхала з возика боком, голосно вискнувши від болю. Вдарилася боком об тверду землю і, хекаючи, підняла голову та подивилася на мене. Бік її морди був у землі. Боляче дивитися. Вона спробувала встати, але не змогла.

Я перестав роздумувати про цілих людей, сірих людей, навіть про батька. Усе це було втрачено. Я струсив з неї землю, взяв на руки й відніс до вузької трав’янистої смуги між дорогою та щільними скупченнями дерев. Поклав її на траву, погладив по голові й оглянув задні лапи. Переломів наче не було, але вона заскавчала і вишкірила зуби — не для того щоб укусити, а від болю, — коли я обмацував лапи високо вгорі. На дотик усе було гаразд, але я був певен, що на рентгені проявилися б набряклі від запалення суглоби.

Вона випила трохи води й з’їла одну-дві сардини… думаю, щоб мене потішити. У мене зник апетит, але я примусив себе трохи поїсти смаженої кролятини, яку поклала Дора, і два печива. Треба було підживити двигун. Коли я піднімав Радар — обережно — і переносив на возик, то чув хрипке дихання й відчував кожне ребро. Вуді сказав, що вона помирає, і він мав рацію, але я весь цей шлях про­йшов не для того, щоб знайти свою собаку мертвою на Дориній тачці. Я взявся за держаки й рушив далі. Не бігом, бо знав, що так швидко видихаюсь, але швидким кроком.

— Тримайся. Завтра все може бути краще, тому тримайся, дівчинко, заради мене.

Я почув стукіт хвоста об возик, коли вона повиляла.

3

Хмари потемніли, поки я тягнув возик Шляхом Королівства, але дощу не було. От і добре. Сам я не боявся води з неба, але якщо Радар намокне, це може погіршити її стан, а накрити її особливо не було чим. А ще тягти возик стане важко чи навіть неможливо, якщо сильна злива перетворить дорогу на болото.

Десь через чотири-п’ять годин після того, як Радар прийняла пігулку, я піднявся на крутий пагорб і зупинився, частково щоб віддихатися, але здебільшого тому, що просто хотів роззирнутися. Земля переді мною відступала додолу, і я вперше чітко побачив вежі міста. У тьмяному світлі вежі похмуро відливали оливковим, як мильний камінь. Обабіч дороги, скільки око сягало, біг удалечінь високий сірий мур. До міста все ще було багато миль, і визначити висоту муру з такої відстані було неможливо, але мені здалося, що я бачу посередині гігантські ворота. «Якщо вони замкнені, — подумав я, — мені торба».

Дорога між будинком Вуді і тим місцем, де я зупинявся перепочити, звивалася й петляла, але до міської брами бігла рівно, як стрічка. За кілька миль попереду ліси почали відступати, і я побачив у зарослих бур’яном полях покинуті вози й ручні плуги. А ще помітив якийсь транс­портний засіб, що прямував у мій бік. У мене добрий зір, але через багатомильну відстань годі було розібрати, що то таке. Я торкнувся руків’я револьвера містера Боудітча, не щоб перевірити, чи він на місці, а для самозаспокоєння.

— Раді? Ти в порядку?

Озирнувшись через плече, я побачив, що вона дивиться на мене з передньої частини возика. Це було добре. Я взявся за держаки й пішов далі. На руках уже виступив чималий врожай пухирів, і я багато віддав би за пару робочих рукавиць. Чорт, та навіть за пару мітенок. Принаймні дорога якийсь час ішла вниз.

Через милю-дві (вежі зникали за міським муром у міру того, як опускалася дорога) я знову зупинився. Тепер стало видно, що людина, яка їде в мій бік, сидить на завеликому триколісному велосипеді. Відстань між нами скорочувалась, і я побачив, що то жінка — і рухається вона з пристойною швидкістю. Вона була в чорній сукні, яка надималася навколо неї, і годі було знову не згадати «Чарівника країни Оз». Особливо чорно-білу частину на початку, коли Ельміра Ґульч їде на велосипеді під грізним небом Канзасу, щоб забрати песика Дороті й приспати його за те, що вкусив її. На багажнику триколісного велосипеда, що наближався, навіть був дерев’яний кошик, хоч і значно більший, ніж той, завбільшки з Тото, який стояв на багажнику велика міс Ґульч.

— Не бійся, Раді, — сказав я. — Вона тебе нікуди не забере.

Коли вона вже була близько, я зупинився і розім’яв руки, які пекло вогнем. Був готовий привітно розмовляти, якщо то саме та, про кого я думав, але також готовий був захищати себе й свою собаку, якщо то виявиться емпісаріанська версія Лихої відьми.

Жінка зупинилася, прокрутивши назад педалі велосипеда й здійнявши чималий фонтан куряви. Сукня перестала надиматись і мляво лягла вздовж тіла. Під сукнею в жінки були товсті чорні легінси й високі чорні черевики. Цій дамі Дорина зміна взуття була ні до чого. Обличчя в неї було рожеве від фізичних вправ, без жодного сліду сіризни. Якби мене примусили вгадувати, я сказав би, що їй за сорок чи п’ятдесят, але то був би лише здогад. В Емпісі час плине дивно, і процес старіння теж.

— Ви Клаудія, так? — спитав я. — Зачекайте, маю вам дещо показати.

Відкривши рюкзак, я дістав золоте дверне стукальце. Вона ледве кинула на нього погляд, кивнула й перехилилася через кермо. Руки в неї були обтягнуті шкіряними рукавичками, яким я гірко позаздрив.

— Я КЛАУДІЯ! МОЖЕШ НЕ ПОКАЗУВАТИ, МЕНІ НАСНИЛОСЯ, ЩО ТИ ПРИЙДЕШ! — Вона постукала по скроні й хрипко розсміялася. — СНАМ ДОВІРЯТИ НЕ МОЖНА, АЛЕ СЬОГОДНІ ВРАНЦІ Я ПОБАЧИЛА СНАБА! А ЦЕ ЗАВЖДИ ДО ДОЩУ ЧИ ТОВАРИСТВА! — Голос у неї був не просто гучний, а цілковито монотонний, як у лихого комп’ютера в фантастичному фільмі. Вона додала те, що я вже й так зрозумів: — Я ГЛУХА!

Жінка повернула голову. Волосся в неї було зібране в тугий вузол високо на голові, і я побачив би вухо, якби воно в неї було. Але його не було. Замість вуха був шрам, як у Лії на місці рота, а у Вуді — очей.

4

Вона підняла спідниці, злізла з триколісного велосипеда й великими кроками підійшла до возика, щоб глянути на Радар. Дорогою постукала по руків’ю револьвера 45-го калібру.

— БОУДІТЧА! Я ПАМ’ЯТАЮ! ЇЇ ТЕЖ ПАМ’ЯТАЮ!

Радар підняла голову, коли Клаудія погладила її, а потім почухала за вухами саме так, як любила Радар. Жінка нахилилася ближче, явно не боячись бути вкушеною, і принюхалася. Радар лизнула їй щоку.

Клаудія повернулася до мене обличчям:

— ВОНА ПЕКЕЛЬНО ХВОРА!

Я кивнув. Не було сенсу заперечувати.

— АЛЕ МИ ЇЇ ПОСТАВИМО НА НОГИ! ВОНА ЇСТЬ?

Я покрутив рукою, маючи на увазі «трохи».

— Ви можете читати по губах? — я торкнувся своїх губ і показав на її.

— НІКОЛИ ОСОБЛИВО НЕ ВЧИЛАСЯ! — прогорлала вона. — НЕМА З КИМ ПРАКТИКУВАТИСЬ! ДАМО ЇЙ ЯЛОВИЧОГО БУЛЬЙОНУ! ЙОГО ВОНА ПОЇСТЬ, БОЖЕ МИЛИЙ! ВІН ЇЇ ВІДЖИВИТЬ! ХОЧЕШ ПОКЛАСТИ ЇЇ В МІЙ КОШИК? МОЖЕ, ПОЇДЕМО ШВИДШЕ!

Я не міг їй сказати, що боюся розтривожити хворі задні лапи Радар, тому лише головою похитав.

— ГАРАЗД, АЛЕ ХУТЧІШ ЗА МНОЮ! ДО ТРЬОХ ДЗВОНІВ ЛИШИЛОСЯ МАЛО! КІНЕЦЬ ДНЯ! Є Ж ТІ РОЗТРИКЛЯТІ ВОВКИ, ТИ ЗНАЄШ!

Вона прокрутила свій великий трайк — сидіння було на висоті щонайменше п’яти футів од землі — по колу, а тоді вибралася на нього. Педалі крутила повільно, дорога була досить широка, щоб я йшов поряд із нею. Так нам з Радар не довелося ковтати її пилюку.

— ЧОТИРИ МИЛІ! — монотонним голосом прокричала вона. — ЮНАЧЕ, ТЯГНІТЬ ЖВАВІШЕ! Я ПОЗИЧИЛА Б ВАМ СВОЇ РУКАВИЧКИ, АЛЕ У ВАС ЗАВЕЛИКІ РУКИ! КОЛИ БУДЕМО В УКРИТТІ, ДАМ ВАМ ХОРОШУ МАЗЬ! МІЙ ВЛАСНИЙ РЕЦЕПТ, МАЗЬ НЕПЕРЕВЕРШЕНА, ЧОРТ ЗАБИРАЙ! РУКИ У ВАС УЖЕ ГЕТЬ РОЗТЕРТІ!

5

Коли ми наблизилися до будинку Клаудії, вже спускалася темрява, а я був майже вбитий. Порівняно з двома днями тягання Дориного возика тренування з американського футболу — легкотня. Попереду, може, за милю-дві далі дорогою, я бачив початок передмістя, хоча це слово тут навряд чи годиться — то були хатини, такі як у Дори, але з розбитими дахами. На початку вони стояли віддалік одна від одної, мали невеличкі подвір’я чи городи, але в міру наближення до міського муру забудова ставала дедалі щільніша. З жодного комина не здіймався дим. Дороги й вулиці подекуди позаростали бур’янами. Якийсь транспорт — я не міг роздивитись, який саме, — застиг, перекривши головну дорогу. Спочатку я подумав, що то довга підвода для перевезення вантажів. А коли ми наблизилися, то вирішив, що може бути автобус. І показав пальцем.

— ТРОЛЕЙБУС! — гримнула Клаудія. — ВІН ТАМ ДАВНЕНЬКО! ТЯГНИ, ЮНАЧЕ! НАПРУЖ КАКАЛЬНИЦЮ!

Такого я ще не чув. Треба запам’ятати, сяйнути потім перед Енді Ченом. Звісно, якщо я ще коли-небудь його побачу.

— МИ МАЙЖЕ НА МІСЦІ!

Через увесь обшир між містом і тим місцем, звідки ми йшли, розляглось урочисте бумкання трьох дзвонів: БУМ, і БУМ, і БУМ. Клаудія помітила, що Радар нашорошила вуха й повернулася на звук.

— ТРИ ДЗВОНИ?

Я кивнув.

— У ДАВНІ ЧАСИ ВОНИ ПОВІДОМЛЯЛИ: ОБЛИШТЕ ПРАЦЮ, ЙДІТЬ ДОДОМУ ВЕЧЕРЯТИ! ТЕПЕР НЕМА НІ ПРАЦІ, НІ ЛЮДЕЙ, ЩОБ ЇЇ ВИКОНУВАЛИ, АЛЕ ДЗВОНИ КАЛАТАЮТЬ І ДАЛІ! Я ЇХ НЕ ЧУЮ, АЛЕ ВІДЧУВАЮ ЗУБАМИ, ОСОБЛИВО В БУРЮ!

Будинок Клаудії стояв на збур’янілому клапті землі перед пінистим ставком, який зусібіч обступали кущі. Був круглий, споруджений з роздобутих дощок і шматків бляхи. Мені він здався дуже хистким: важко було знову не згадати про поросят і вовка. У Вуді був будиночок з цег­ли, а в Клаудії — з паличок. Якщо була ще якась людина з королівської сім’ї, що жила в будиночку з соломи, то, мабуть, його чи її давно зжерли.

Коли ми були вже біля будинку, я побачив дохлих вовків, трьох-чотирьох перед будинком і ще одного збоку, тільки лапи стирчали з бур’янів. Того, що в траві, я не міг добре роздивитись, але ті, що валялися спереду, вже добряче порозкладались, і з решток шерсті вистромлювалися ребра. Очей не було — мабуть, видзьобали голодні ворони, — і порожні очниці неначе проводжали мене поглядами, коли ми звернули на второвану стежку, що вела до дверей. Мені полегшало, коли побачив, що вовки не гігантські, як комахи… та все одно чималі. Тобто були чималі за життя. Смерть посадила їх на сувору дієту, як стається з усіма живими створіннями.

— Я СТРІЛЯЮ В НИХ, КОЛИ МОЖУ! — Клаудія злізла з велосипеда. — ЦЕ ВІДНАДЖУЄ ІНШИХ! А КОЛИ ЗАПАХ ВИВІТРЮЄТЬСЯ, ВБИВАЮ ЩЕ КІЛЬКОХ ЇБАНАТІВ!

«Як на особу королівської крові, — подумав я, — лається вона, мов вантажник».

Я опустив держаки возика, постукав її по плечу й витяг з кобури револьвер містера Боудітча. Питально підняв брови. Я не був певен, чи вона зрозуміла, але міг не пере­йматися. У її широкій усмішці бракувало кількох зубів.

— НЄ, НЄ, ТАКОГО Я НЕ МАЮ! АРБАЛЕТ! — Вона жестами показала, як піднімає арбалет. — САМА СОБІ ЗРОБИЛА! І Є ЩЕ ДЕЩО, НАВІТЬ КРАЩЕ! АДРІАН ПРИНІС, КОЛИ ВОНА БУЛА ЩЕ ЗОВСІМ ЦУЦЕНЯМ!

Підійшовши до дверей, вона штовхнула їх мускулястим плечем. Я вийняв Радар з возика і спробував поставити на лапи. Вона змогла стати й пройтися, але біля кам’яної сходинки завагалася й озирнулася на мене: «Допоможи». Я підняв її і заніс у будинок. Усередині була одна велика кругла кімната, і ще одна, менша, ховалася, мабуть, за блакитною оксамитовою шторою, прикрашеною шкарлатно-золотими нитками. Були там піч, крихітна кухонька й робочий стіл, захаращений інструментами. А ще на тому столі лежали стріли на різних стадіях готовності й стояв плетений кошик, що містив кілька вже готових. Їхні наконечники заблищали, коли жінка дістала довгий сірник і запалила кілька олійних ламп. Я взяв одну стрілу, щоб ближче роздивитися наконечник. Золотий. І гострий. Коли я торкнувся вістря подушечкою вказівного пальця, на тому місці вмить виступила краплина крові.

— ТАК, ОБЕРЕЖНО, ЧИ ТИ ХОЧЕШ ЗАПОДІЯТИ СОБІ ГОРЕ?

Ухопивши мене за сорочку, вона потягла мене до оббитої бляхою раковини. Над нею висіла ручна помпа рукомийника. Клаудія кілька разів сильно на неї натисла, щоб запустити, а потім підставила мій скривавлений палець під струмінь крижаної води.

— Та це маленька… — почав я, але здався на її ласку.

Промивши, вона мене налякала тим, що поцілувала вавку.

— СІДАЙ! ВІДПОЧИВАЙ! СКОРО ПОЇМО! ТРЕБА ПОДБАТИ ПРО ТВОЮ СОБАКУ, А ПОТІМ — ПРО ТВОЇ ЛАПИ!

Вона поставила на плиту чайник, а коли він нагрівся, але не парував, витягла з-під раковини тазик і наповнила його. У воду додала якусь смердючу речовину з череп’яного глечика, що стояв на одній з полиць. На тих полицях було повно всякого добра — щось у каністрах, щось у пакунках, схожих на марлеві, перев’язаних шпагатом, а здебільшого в скляних банках. На стіні праворуч від оксамитової штори висів арбалет, і вигляд у нього був серйозний. Загалом цей будинок нагадав мені прикордонний дім, а Клаудія скидалася не на родичку короля, а на жінку з прикордоння, загартовану й готову до всього.

Намочивши ганчірку в смердючому розчині, вона викрутила її та присіла навпочіпки над Радар, яка зиркнула на неї з підозрою. Клаудія обережно притисла ганчірку до хворих задніх лап. А в процесі дивно туркотіла — думаю, то був спів. Він лунав то вище, то нижче, хоча її розмовний голос був незмінно гучний і монотонний, майже як оголошення по гучномовцю в школі. Я думав, Радар спробує відскочити чи навіть укусити, але вона не спробувала. Просто поклала голову на грубі мостини підлоги та вдоволено зітхнула.

Клаудія підсунула руки під тіло Радар:

— ПЕРЕВЕРНИСЯ, ЛЮБА! МЕНІ ТРЕБА ДРУГУ ЛАПУ!

Радар не перевернулася, а наче плюхнулася. Клаудія знову намочила тканину й узялася до роботи над другою задньою лапою. А закінчивши, викинула ганчірку в бляшану раковину й узяла ще дві. Намочила їх, викрутила і повернулася до мене.

— ПРОСТЯГНИ ЇХ УПЕРЕД, ЮНИЙ ПРИНЦЕ! ТАК ВУДІ НАЗИВАВ ТЕБЕ В МОЄМУ СНІ!

Віднікуватися, що я, мовляв, просто Чарлі, не допомог­ло б, тому я покірно простяг руки. Вона загорнула їх у теплу вологу тканину. Сморід зілля був неприємний, але полегшення настало моментально. Я не міг їй сказати це словами, але вона прочитала на обличчі.

— ДОБРЕ, ЧОРТ ЗАБИРАЙ, ПРАВДА? МЕНЕ БАБУСЯ НАВЧИЛА ЦЕ РОБИТИ, ДАВНО, ЩЕ КОЛИ ТОЙ ТРОЛЕЙБУС БІГАВ ДО УЛЛУМА Й БУЛИ ЛЮДИ, ЯКІ ЧУЛИ ДЗВОНИ! ТАМ КОРА ВЕРБИ, АЛЕ ЦЕ ЛИШЕ ПОЧАТОК! ЛИШЕ ПОЧАТОК, ХЛОПЧИКУ МІЙ! ПОТРИМАЙ ЇХ ТАК, А Я ЗБЕРУ НАМ ЯКИЙСЬ ХАРЧ! ТИ, МАБУТЬ, ГОЛОДНИЙ!

6

То були зелені боби зі стейком, а на десерт — пиріг, схожий на яблучно-персиковий коблер. З моменту появи в Емпісі я вже чимало перепробував дармового харчу, а Клаудія просто підкладала й підкладала його мені на тарілку. Радар дістався черпак яловичого бульйону з краплинками жиру, що плавали на поверхні. Вона дочиста вилизала миску, облиз­нулась і подивилася на Клаудію, випрошуючи ще.

— НЄ, НЄ, НЄ! — прокричала Клаудія, нахиляючись почухати Радар за вухами так, як тій подобалося. — ТИ ЙОГО НАЗАД БЕКНЕШ, СТАРА БІДОСЯ, І ЯКА ТОДІ З НЬОГО БУДЕ КОРИСТЬ? А СТІЛЬКИ ТОБІ НЕ ЗАШКОДИТЬ!

На столі лежав буханець чорного хліба. Сильними, зашкарублими від праці пальцями жінка відламала скибку (якби вона волокла той возик цілий день, жодного пухиря б не вискочило), а потім узяла з кошика стрілу. Настромила на неї хліб, відчинила дверцята печі й засунула хліб туди. А вийняла ще чорнішим, охопленим полум’ям. Клау­дія задмухну­ла його, як свічку на іменинному торті, пальцями намасти­ла маслом, що стояло в глиняній посудинці на столі, й простягла вперед. Радар звелася на лапи, зубами зняла хліб з кінчика стріли й понесла в куток. Кульгання було вже не таке помітне. Я подумав, що якби містерові Боудітчу трохи мазі від Клаудії, то, може, оксиконтин йому й не знадобився б.

Клаудія зайшла за оксамитову завісу, що затуляла її будуар, і вийшла з блокнотом та олівцем. Простягла їх мені. Глянувши на літери, витиснені на олівці, я відчув, як мене накриває хвиля нереальності. На необструганій частині олівця було написано: «ПОДАРУНОК ВІД “СЕНТРІ ДРОВО”…» У блокноті залишилося всього кілька аркушів. Перевернувши його, я побачив вицвілу наліпку з ціною: «СТЕЙПЛЗ $1.99».

— ПИШИ, ЯКЩО ПОТРІБНО, АЛЕ ПРОСТО КИВАЙ ЧИ ХИТАЙ ГОЛОВОЮ, ЯКЩО НІ! ЕКОНОМ ПАПІР, ЧОРТ! АДРІАН ПРИНІС ЙОГО З ШУМОТВОРОМ У СВІЙ ОСТАННІЙ ВІЗИТ, І ЦЕ ВСЕ, ЩО ЛИШИЛОСЯ! ЗРОЗУМІВ?

Я кивнув.

— ТИ ПРИЙШОВ ПОВЕРНУТИ ДО ЖИТТЯ СОБАКУ АДІ, ТАК?

Я кивнув.

— ЧИ ЗНАЙДЕШ ТИ ДОРОГУ ДО ГНОМОНА, ЮНАЧЕ?

Я написав і показав їй блокнот: «Містер Боудітч залишив на шляху свої ініціали». А сам подумав, що це краще за хлібні крихти. Принаймні їх дощем не позмивало.

Вона кивнула й задумливо опустила голову. У світлі ламп я бачив виразну схожість на її двоюрідного брата Вуді, хоча він був набагато старший. Під машкарою років важкого життя і стрільби по мішенях з вовків-мародерів у цій жінці крилася сувора краса. «Королівські особи у вигнанні, — подумав я. — Вона, Вуді та Лія. Не троє поросят, а троє людей блакитної крові».

Зрештою вона підвела погляд і прорекла:

— РИЗИК!

Я кивнув.

— ВУДІ РОЗПОВІВ ТОБІ, ЯК ІТИ І ЩО РОБИТИ?

Я знизав плечима й написав: «Пересуватися тихо».

Вона пирхнула — так, наче це була аж ніяк не корисна інформація.

— НІЯК НЕ ПЕРЕСТАНУ НАЗИВАТИ ТЕБЕ ЮНАКОМ ЧИ ЮНИМ ПРИНЦОМ, ХОЧА В ТОБІ Є ЩОСЬ ВІД ПРИНЦА! ЯК ТЕБЕ ЗВАТИ?

Великими літерами я вивів: «ЧАРЛІ РІД».

— ШАРЛІ?

Майже. Я кивнув.

З ящика біля печі вона взяла дровиняку, відчинила дверцята, запхнула її туди, грюкнула дверцятами. Повернулася на місце, сплела руки на колінах, обтягнутих сукнею, і нахилилася над ними. Вираз обличчя в неї був серйозний.

— ЗАВТРА ТОБІ БУДЕ ПІЗНО ВИРУШАТИ У СВОЇЙ СПРАВІ, ШАРЛІ, ТОЖ ДОВЕДЕТЬСЯ ПЕРЕБУТИ НІЧ НА СКЛАДІ — ЦЕ ТРОХИ ВІДДАЛІК ОД ГОЛОВНОЇ БРАМИ! ТАМ ЧЕРВОНИЙ ФУРГОН БЕЗ ПЕРЕДНІХ ­КОЛІС. ЗАПИСУЙ!

Я записав: «Склад, червоний фургон б/коліс».

— ДОБРЕ! ВІН БУДЕ ВІДЧИНЕНИЙ, АЛЕ ВСЕРЕДИНІ Є ЗАСУВ! ЗАМКНИСЯ НА НЬОГО, ЯКЩО НЕ ХОЧЕШ ТОВАРИСТВА ОДНОГО-ТРЬОХ ВОВКІВ! ЗАПИШИ!

«Замкнути на засув двері».

— БУДЬ ТАМ, ДОКИ НЕ ПОЧУЄШ РАНКОВИЙ ДЗВІН! ОДИН УДАР! БРАМА МІСТА БУДЕ ЗАЧИНЕНА, АЛЕ ЇЇ ТИ ВІДЧИНИШ ІМЕНЕМ ЛІЇ! ТІЛЬКИ ЇЇ ІМ’Я! ЛІЯ З РОДУ ҐАЛЛІЄНІВ! ЗАПИСУЙ!

Я записав «Лія з роду ґалеонів». Вона жестом попросила блокнот, щоб подивитися, що я там накремзав, насупилась і взяла в мене олівець. Викреслила «ґалеонів» і написала вгорі «Ґаллієнів».

— ТЕБЕ В ТВОЄМУ КРАЇ НЕ ВЧИЛИ ПРАВИЛЬНО ПИСАТИ, ХЛОПЧЕ?

Я знизав плечима. «Галеон», «Ґаллієн» — особливої різниці нема. А якщо місто покинуте, то хто мене почує і впустить?

— ЗАЙДИ У ВОРОТА ДУЖЕ СКОРО ПІСЛЯ РАНКОВОГО ДЗВОНА, БО ДОРОГА В ТЕБЕ ПОПЕРЕДУ ОЙ ЯКА НЕБЛИЗЬКА! — Вона потерла чоло і стурбовано глянула на мене. — ЯКЩО ПОБАЧИШ ПОЗНАЧКИ АДІ, ВСЕ МОЖЕ БУТИ ДОБРЕ! ЯКЩО НІ, ПОВЕРТАЙСЯ, БО ЗАБЛУКАЄШ! ТАМ ЛАБІРИНТ ВУЛИЦЬ! КОЛИ СТЕМНІЄ, ТИ ВСЕ ЩЕ БЛУКАТИМЕШ У ТІЙ ПЕКЕЛЬНІЙ ДІРІ!

«Вона помре, якщо я не поверну її до життя!» — написав я.

Прочитавши, вона тицьнула мені блокнот назад.

— ЧИ ДОСТАТНЬО СИЛЬНО ТИ ЇЇ ЛЮБИШ, ЩОБ ПОМЕРТИ РАЗОМ З НЕЮ?

Я похитав головою. Клаудія здивувала мене сміхом, що пролунав майже як музика. Я подумав, що це маленький залишок її голосу, яким він був до того, як прокляття прирекло її на вічну тишу.

— НЕБЛАГОРОДНА ВІДПОВІДЬ, АЛЕ ТІ, ХТО ВІДПОВІДАЄ БЛАГОРОДНО, МАЮТЬ ЗВИЧАЙ ПОМИРАТИ МОЛОДИМИ, ОБКАЛЯВШИ СОБІ ШТАНИ! БАЖАЄШ ВИПИТИ ЕЛЮ?

Я похитав головою. Вона встала, покопирсалася в холодній коморі (я припустив, що то комора) і вийшла з білою пляшкою. Витягла корок з дірочкою (мабуть, щоб напій «дихав») і зробила довгий ковток. А після цього лунко відригнула. І знову сіла, затиснувши пляшку між колін.

— ЯКЩО ПОЗНАЧКИ НА МІСЦІ, ШАРЛІ, — АДРІАНОВІ ПОЗНАЧКИ — ЙДИ ЗА НИМИ ЯКНАЙХУТЧІШ І ТИХО! ЗАВЖДИ ТИХО! НА ГОЛОСИ, ЯКІ МОЖЕШ ПОЧУТИ, НЕ ЗВАЖАЙ, БО ТО ГОЛОСИ МЕРТВИХ… І ГІРШИХ ЗА МЕРТВИХ!

«Гірших за мертвих»? Мені не сподобалося, як це прозвучало. До речі, про звук: дерев’яні коліщата Дориного возика тарабанитимуть по вуличній бруківці. Може, Радар якусь частину шляху пройде сама, а далі я понесу її на руках?

— ТИ МОЖЕШ ПОБАЧИТИ ДИВНІ РЕЧІ… ЗМІНИ У ФОРМАХ РЕЧЕЙ… АЛЕ НЕ ЗВЕРТАЙ УВАГИ! ЗРЕШТОЮ ТИ ПРИЙДЕШ ДО ПЛОЩІ З ВИСОХЛИМ ФОНТАНОМ!

Я подумав, що той фонтан я вже, мабуть, бачив — на портреті Клаудії та Лії, який показував мені Вуді.

— НЕПОДАЛІК Є ВЕЛИЧЕЗНИЙ ЖОВТИЙ БУДИНОК З КОРИЧНЕВИМИ ВІКОННИЦЯМИ! ПОСЕРЕДИНІ — ПАСАЖ! ЦЕ ХАНИН БУДИНОК! В ОДНІЙ ЙОГО ПОЛОВИНІ ЖИВЕ ХАНА! ДРУГА ПОЛОВИНА — КУХНЯ, ДЕ В ХАНИ ТРАПЕЗИ! ЗАПИСУЙ!

Я записав, а вона, взявши блокнот, намалювала пасаж із вигнутим дахом. Над ним зобразила метелика з випростаними крильцями. Як на замальовку це було дуже гарно.

— СХОВАЙСЯ, ШАРЛІ! РАЗОМ ЗІ СВОЄЮ СОБАКОЮ! ВОНА ПОВОДИТИМЕТЬСЯ ТИХО?

Я кивнув.

— ХАЙ ТАМ ЩО СТАНЕТЬСЯ?

Щодо цього я певності не мав, але знову кивнув.

— ДОЧЕКАЙСЯ ДВОХ ДЗВОНІВ! ЗАПИСУЙ!

«2 дзвони», — занотував я.

— ТИ МОЖЕШ ПОБАЧИТИ ХАНУ НАДВОРІ ДО ДВОХ ДЗВОНІВ! АБО НІ! АЛЕ ТИ ПОБАЧИШ ЇЇ, КОЛИ ВОНА ПІДЕ НА КУХНЮ ОБІДАТИ! САМЕ ТОДІ ПРОЙДИ КРІЗЬ ПАСАЖ ЯКНАЙШВИДШЕ! ЗАПИСУЙ!

Я подумав, що таке мені записувати ні до чого — я не збирався проводити поблизу Хани багато часу, якщо вона така страхітлива, як я чув; але очевидно було, що Клаудія дуже непокоїться за мене.

— ГНОМОН ТРОХИ ДАЛІ, НЕДАЛЕКО! ТИ ЗРОЗУ­МІЄШ — ЧЕРЕЗ ШИРОКІ ДОРІЖКИ! ПОКЛАДИ ЇЇ НА ГОДИННИК І ПРОКРУТИ ЙОГО НАЗАД! РУКАМИ! І ПАМ’ЯТАЙ: ЯКЩО КРУТНЕШ УПЕРЕД, ТИ ЇЇ ВБ’ЄШ! ТІЛЬКИ САМ НА НЬОГО НЕ ЗАХОДЬ! ЗАПИСУЙ!

Я записав, але тільки для того, щоб її потішити. Я читав «Щось лихе насуває» і знав, як небезпечно крутити сонячний годинник не в той бік. Чого Радар не потрібно було, то це постаріти.

— НАЗАД ПОВЕРТАЙСЯ ТАК САМО, ЯК ЗАЙШОВ! АЛЕ СТЕРЕЖИСЯ ХАНИ! У ПАСАЖІ ПРИСЛУХАЙСЯ, ДЕ ВОНА!

Я підняв руки й похитав головою: «Не розумію».

Клаудія понуро всміхнулася.

— ТА ВЕЛИКА СУЧКА ПІСЛЯ ЇДИ ЛЯГАЄ ПОДРІМАТИ! А ВОНА ХРОПЕ! ТИ ЦЕ ПОЧУЄШ, ШАРЛІ! ЦЕ ЯК ГРІМ!

Я підняв два великі пальці.

— ВЕРТАЙСЯ ШВИДКО! ДОРОГА ДАЛЕКА, В ТЕБЕ БУДЕ МАЛО ЧАСУ! НЕ ОБОВ’ЯЗКОВО БУТИ ЗА БРАМОЮ, КОЛИ ПРОЛУНАЮТЬ ТРИ ДЗВОНИ, АЛЕ НЕВДОВЗІ ПО ТОМУ ТРЕБА ПОКИНУТИ ЛІЛІМАР! ДО ТЕМРЯВИ!

Я написав у блокноті: «Нічні солдати?» — і показав їй. Клаудія змочила губи в елі. Й подивилася похмуро.

— ТАК! ВОНИ! А ТЕПЕР ЗАКРЕСЛИ!

Я закреслив і показав їй.

— ДОБРЕ! ЩО МЕНШЕ ГОВОРИТИ ЧИ ПИСАТИ ПРО ЦИХ ВИРОДКІВ, ТО КРАЩЕ! ПЕРЕНОЧУЙ У САРАЇ З ЧЕРВОНИМ ФУРГОНОМ ПЕРЕД НИМ! ІДИ ЗВІДТИ, КОЛИ ПОЧУЄШ РАНКОВИЙ ДЗВІН! ПОВЕРТАЙСЯ СЮДИ! ЗАПИШИ!

Я записав.

— ЦЕ ВСЕ, — сказала Клаудія. — А ТЕПЕР ЛЯГАЙ СПАТИ, БО ТИ НАПЕВНО СТОМИВСЯ, А ЗАВТРА ЧЕКАЄ ДАЛЕКА ДОРОГА!

Кивнувши, я нашкрябав у блокноті слова. Підняв його однією рукою, а другою взяв за руку її. Великими літерами на папері було виведено «ДЯКУЮ».

— НЄ, НЄ, НЄ! — Вона стиснула мою руку, піднесла її до зашерхлих губ і поцілувала. — Я ЛЮБИЛА АДІ! НЕ ЯК ЖІНКА ЧОЛОВІКА, А ЯК СЕСТРА БРАТА! СПОДІВАЮСЯ ЛИШЕНЬ, ЩО НЕ ВІДПРАВЛЯЮ ТЕБЕ НА СМЕРТЬ… АБО ГІРШЕ!

Я усміхнувся й показав їй два великі пальці догори, намагаючись донести, що зі мною все буде в порядку. Звісно, в порядку нічого не було.

7

Не встиг я поставити інші питання — у мене їх було багато, — завелися вовки. Багато вовків, вили на всю горлянку. Я побачив місячне сяйво, що просочувалося між двох дощок, які трохи розійшлись, і в стіну будинку щось гупнуло з такою силою, що вся конструкція затремтіла. Радар загавкала й зіп’ялася на лапи, нашорошивши вуха. Знову гупнуло, потім утретє, потім двічі поспіль. З полиці впала пляшка, і я відчув запах розсолу.

Я витяг револьвер містера Боудітча, думаючи: «Вони дмухатимуть і дмухатимуть, доки її хатка не розлетиться».

— НЄ, НЄ, НЄ, — прогриміла Клаудія. У її очах танцювали веселі бісики. — ХОДИ ЗІ МНОЮ, ШАРЛІ, ПОБАЧИШ, ЩО ПРИНІС АДРІАН!

Відсунувши оксамитову завісу, вона поманила мене всередину. У великій кімнаті був порядок, чого не скажеш про її спальню. Я б не наважився назвати Клаудію не­охайною в її приватному помешканні, проте… а знаєте, насправді б наважився. Дві зіжмакані клаптикові ковдри були відкинуті на ліжку. Штани, сорочки й спіднє, схоже на бавовняні панталони й натільні сорочки, були розкидані по підлозі. Клаудія ногами відкидала речі з дороги, ведучи мене вглиб кімнатки. Мене менше цікавило те, що вона має мені показати, ніж наступ вовків надворі. А це таки був наступ, бо удари в стіну її хисткого дерев’яного будиночка тепер майже не припинялися. Я боявся, що атака триватиме, навіть якщо хмари затулять місяць. Вовки були збуджені й жадали крові.

Вона відчинила двері, за якими відкрилася кімнатка завбільшки з шафу, де стояв компостний туалет, що, безумовно, походив з мого світу.

— СРАЛЬНИК! — оголосила вона. — У РАЗІ, ЯКЩО ТОБІ ВНОЧІ ЗАХОЧЕТЬСЯ ДО ВІТРУ! НЕ БІЙСЯ МЕНЕ РОЗБУДИТИ, Я СПЛЮ, ЯК ТА КАМЕНЮКА!

Я не сумнівався, бо ж вона ще й глуха, як каменюка. Але якщо вовки прорвуться всередину, туалет мені не знадобиться. Ні сьогодні, ні взагалі. На слух здавалося, що їх там десятки і всі вони йдуть на прорив, поки Клаудія проводила мені екскурсію будинком.

— А ТЕПЕР УВАГА СЮДИ!

Долонею Клаудія зсунула панель біля туалету. Усередині лежав автомобільний акумулятор з наліпкою «ACDelco». До клем кріпилися затискачі. Проводи тяглися до якогось конвертера струму. З конвертера виходив ще один провід, під’єднаний до звичайного на вигляд вимикача. Клаудія широко всміхалася.

— ЦЕ АДРІАН ПРИНІС! А БІСОВІ ВОВКИ НЕНА­ВИДЯТЬ!

«Боягузи приносять подарунки», — подумав я.

Вона клацнула вимикачем. І раптом повітря розірвав такий оглушливий рейвах, наче купу автомобільних клаксонів підсилили в п’ятдесят-сто разів. Я затулив вуха руками, боячись, що оглухну так само, як Клаудія. Через десять-п’ятнадцять довжелезних секунд вона знову натиснула на вимикач. Я обережно відкрив вуха. Радар у великій кімнаті гавкала як ненормальна, але вовки стихли.

— ШІСТЬ КОЛОНОК! ЦІ УЙОБКИ ТІКАЮТЬ ДО ЛІСУ ТАК, НАЧЕ В НИХ ХВОСТИ ПІДПАЛЕНІ! ЯК ТОБІ, ШАРЛІ? ДОСИТЬ ГУЧНО БУЛО?

Я кивнув і постукав долонями по вухах. Ніщо на світі не змогло б довго витримувати такий звуковий обстріл.

— ЖАЛЬ, ЩО Я НЕ ЧУЮ! — виголосила Клаудія. — АЛЕ ВІДЧУВАЮ ЗУБАМИ! ХА!

Блокнот і олівець досі були в мене. Я написав і підняв: «А що буде, коли здохне акумулятор?»

Замислившись, вона всміхнулась і поплескала мене по щоці.

— Я ДАЮ ТОБІ ХАРЧ І ДАХ НАД ГОЛОВОЮ, А ТИ ПРИНЕСЕШ МЕНІ ЩЕ ОДИН! СПРАВЕДЛИВИЙ ОБМІН, ЮНИЙ ПРИНЦЕ? Я КАЖУ «ТАК»!

8

Спав я біля печі, як у Дори. Лежати й прокручувати в голові своє становище тієї ночі не вийшло: Клаудія дала мені стос рушників замість подушки, і я вирубився одразу, як голова їх торкнулась. А через дві секунди — за відчуттями — вона вже трясла мене за плече, щоб розбудити. На ній було довге пальто з аплікацією у вигляді метеликів, теж Дорина робота.

— Що? — простогнав я. — Дайте поспати.

— НЄ, НЄ, НЄ! — Навіть глуха, вона прекрасно зрозуміла, що я сказав. — ВСТАВАЙ, ШАРЛІ! У ТЕБЕ ПОПЕРЕДУ ДОВГА ДОРОГА! ПОРА ВИРУШАТИ! ДО ТОГО Ж Я ХОЧУ ТОБІ ДЕЩО ПОКАЗАТИ!

Я спробував лягти, але вона мене знову потягла на себе й посадила.

— ТВОЯ СОБАКА ЧЕКАЄ! Я НА НОГАХ УЖЕ ГОДИНУ ЧИ Й БІЛЬШЕ! СОБАКА ТЕЖ! ВОНА ОТРИМАЛА ЩЕ ОДНУ ДОЗУ МАЗІ Й ПОЖВАВІШАЛА! САМ ПОДИВИСЯ!

Радар стояла в неї за спиною, махала хвостом. Побачивши, що я дивлюся, вона тицьнулася носом мені в шию і лизнула в щоку. Я встав. Ноги боліли сильно, руки й плечі — ще сильніше. Я зробив оберти руками, потім з десяток разів знизував плечима вперед, як на розминці під час досезонного футбольного тренування.

— ЗРОБИ СВОЇ РАНКОВІ СПРАВИ! КОЛИ ВИЙДЕШ, Я ДАМ ТОБІ ЩОСЬ ТЕПЛЕ ПОЇСТИ!

Я пішов у маленьку вбиральню, де вона залишила мені тазик теплої води й брусок твердого жовтого мила. Я помочився, вмився, вимив руки. На стіні висів квадратик дзеркала, не більший за дзеркало заднього огляду в машині. Було воно в подряпинах і плямах, та коли я нахилився ближче, то роздивився себе. Випроставшись, я розвернувся, щоб уже йти, але потім придивився уважніше. Чи то мені здалося, чи моє каштанове волосся трохи посвітлішало. Таке бувало влітку, після днів, проведених на сонці, але тут не було сонця, тільки низько навислі хмари. Вони розступалися лише вночі, й крізь них просвічувало сяйво місяця.

Я вирішив, що це просто гра світла олійної лампи й затуманеного уламка дзеркала. Коли я вийшов, Клаудія дала мені товсту скибку хліба, в яку була загорнута подвійна порція яєчні-бовтанки. Я поглинув сніданок, як голодне вовчисько (не знаю, каламбур це чи ні).

Клаудія простягла мені мій наплічник:

— Я ПОКЛАЛА ТОБІ ВОДУ Й ХОЛОДНИЙ ЧАЙ! ПАПІР З ОЛІВЦЕМ ТЕЖ, ПРО ВСЯК! ВОЗИК, ЯКИЙ ТИ ТЯГНУВ, ЗАЛИШИТЬСЯ ТУТ!

Я похитав головою і пантомімою показав, як підіймаю держаки.

— НЄ, НЄ, НЄ! ЗАБУДЬ ПРО НЬОГО ДО ТОГО ЧАСУ, КОЛИ ПОВЕРНЕШСЯ З МОЇМ ТРИКОЛІСНИМ!

— Я не можу взяти ваш велосипед!

Вона відвернулась і не чула.

— ШАРЛІ, ВИХОДЬ! СКОРО СВІТАНОК! ТАКЕ ВИДОВИЩЕ НЕ МОЖНА ПРОПУСКАТИ!

Я пішов за нею до дверей у надії, що вона не відчинить їх перед зграєю ненажерливих вовків. Але їх там не було, а з боку міста, яке хлопчик на дорозі назвав містом з примарами, хмари розступились, і я побачив розсип зірок. Біля Шляху Королівства стояв Клаудіїн великий трайк. У кошику на багажнику був м’який білий квадрат тканини, схожої на фліс, і я зрозумів, що саме там має їхати Радар. Я усвідомлював, що їхати на велосипеді буде легше й швидше, ніж тягти возик із Радар. Але було в ньому щось навіть краще.

Нахилившись, Клаудія піднесла лампу до величезного переднього колеса.

— ЇХ ТЕЖ ПРИНІС АДІ! ГУМА! Я ПРО НЕЇ ЧУЛА, АЛЕ НІКОЛИ НЕ БАЧИЛА! МАГІЯ З ТВОГО СВІТУ, ШАРЛІ, ТИХА МАГІЯ!

Це мене переконало. Можна не переживати через те, що тверді колеса деренчатимуть по бруківці.

Я показав на велик. На себе. Погладив себе по грудях над серцем.

— Я поверну, Клаудіє. Обіцяю.

— ТИ ПОВЕРНЕШ ЙОГО МЕНІ, ЮНИЙ ПРИНЦЕ ШАРЛІ! НЕ СУМНІВАЮСЯ!

Вона погладила мене по спині, а потім розкуто ляснула по дупі, нагадавши цим тренера Гаркнесса, коли той відправляв мене грати в захисті чи на заміну.

— А ТЕПЕР ПОГЛЯНЬ НА ЦЕ ЯСКРАВЕ НЕБО!

Я подивився. Зорі поблякли, і небо над містом Лілімар набуло прегарного персикового відтінку. Може, в тропіках бувають такі кольори, коли заповідається на світанок, але я такого ніколи не бачив. Радар сиділа між нами, піднявши голову, й нюхала повітря. Якби з очей у неї не сочилася рідина, а тіло так не схудло, я б міг подумати, що з нею все в повному порядку.

— На що ми дивимося?

Клаудія не відповіла, бо не бачила, що я говорю. Її погляд був звернений до міста, де здіймалися вежі й три високі шпилі, чорні на тлі посвітлілого неба. Навіть здаля мені не подобався вигляд тих скляних шпилів. Формою вони нагадували якісь обличчя, що дивляться на нас. Я намагався себе переконати, що це ілюзія, така сама, як широко розтулений рот у дуплі старого дерева чи хмара, подібна до дракона, але не допомагало. Навіть близько не допомагало. Мені в голову заповзла непрохана думка (дурнувата, звісно), що місто — це сам Гогмагог: розумне, пильне, лихе. Від думки про те, щоб наблизитися до нього, проймав дрож; думка про те, що треба назвати Ліїне ім’я, аби пройти в браму, жахала.

«Містер Боудітч ходив туди і повернувся, — сказав я собі. — Ти теж зможеш».

Але сумніви не полишали.

А потім озвався дзвін, однією тривалою лункою залізною нотою: ДОН.

Радар звелася на лапи й зробила крок на звук.

— ПЕРШИЙ ДЗВІН, ШАРЛІ?

Здійнявши один палець, я кивнув.

А поки звук ще висів у повітрі, стало відбуватися щось значно неймовірніше за гігантського таргана чи великого червоного цвіркуна: небо над тісним скупченням халуп і хатин за межами міста потемніло, наче ролет на вікні не опускався, а підіймався. Я взяв Клаудію за руку, на мить злякавшись, що дивлюся на якесь дивне затемнення — не сонця чи місяця, а самої землі. А коли звук дзвона розта­нув удалині, темрява розламалася на десять тисяч тріщинок денного світла, що пульсували й змінювалися. Я бачив кольори — чорний і золотавий, білий і помаранчевий, найглибший відтінок королівського пурпуру.

То були метелики монархи, кожен завбільшки з горобця, але такі тендітні й ефемерні, що ранкове світло просвічувало крізь них, а не тільки навколо.

— СЛАВА ЕМПІСУ! — закричала Клаудія і здійняла обидві руки до висхідного потоку життя навколо нас. Той потік затьмарив лінію міського обрію, затулив собою облич­чя, які, мені здалося, я бачив. — СЛАВА ҐАЛЛІЄНАМ! НАЙ ПРАВЛЯТЬ ВОНИ ЗНОВУ І НА ВІКИ ВІЧНІ!

Викрикувала вона гучно, але я майже не чув. Був загіпнотизований. Ще ніколи в житті я не бачив видовища, що було б таким химерно-сюрреалістичним і прекрасним водночас. Метелики затемнили небо, пролітаючи над нами. Бог знає, куди вони мандрували. І відчуваючи вітер від їхніх крилець, я зрештою змирився — повністю й цілковито — з реальністю цього іншого світу. Емпісу. Я при­йшов зі світу вигадок.

А це — реальність.