Казка

1

Джая сіла на лаву біля Хеймі й узяла його руку. Та безвольно лежала в її руці.

— Я не хочу цього.

— Знаю, — сказав Хеймі, не дивлячись на неї. — Все гаразд.

— Може, ти мене поб’єш. Я не сильна, знаєш… не така, як Еріс.

— Можливо.

Двері відчинились, і ввійшли двоє нічних солдатів. Вони були схвильовані настільки, наскільки схвильованими можуть бути живі трупи: їхні аури пульсували, ніби всередині них все ще билися мертві серця.

— Перша група! Бігом, бігом! Не змушуйте його величність чекати, дитятка! Він уже зайняв своє місце!

Спочатку ніхто не поворухнувся, і на якусь божевільну мить я майже повірив, що ось-ось почнеться Аммітів страйк… аж доки не згадав про наслідки для страйкарів. Я ще раз глянув на плакат, перевіряючи, чи не змінився, бува, якимось дивом той список, а тим часом перші шестеро підвелись: Фреммі і Мерф, Амміт і невисокий опецькуватий хлопець на ім’я Вейл, Хеймі і Джая. Вона тримала його руку, коли вони виходили, зіщулюючись, щоб не натрапити на ауру найближчого нічного солдата.

У часи правління Ґаллієнів решта нас почула б вітання переповненого стадіону в момент появи бійців. Я прислухався, і здалось, що почув слабкий сплеск аплодисментів, але це могла бути уява. Напевно. Бо трибуни «Поля Елдена» (колись «Поля монархів») були майже порожні. Хлопчина, якого я зустрів дорогою сюди, мав рацію: Лілімар — місто привидів, місце, де залишились тільки мерці, живі мерці й кілька дуполизів.

Жодного метелика тут не було.

Я подумав, що, якби не нічні солдати, втеча була б можлива. А потім згадав, що треба врахувати ще парочку велеток… і самого Вбивцю Польоту. Я не знав, хто він тепер, яких перетворень міг зазнати, але здавалось безсумнівним: він більше не клишоногий молодший брат Лії з горбом на спині чи ґулею на шиї.

Час спливав. Важко було сказати, скільки його минуло. Дехто з нас скористався вбиральнею, я теж. Ніщо так сильно не викликає потреби помочитися, як страх смерті. Нарешті двері відчинились і ввійшов Амміт. Ззаду на лівій волохатій руці в нього був невеличкий поріз, інших поранень не видно.

Як тільки ескорт живих мерців пішов, до Амміта підбіг Мезель:

— Як воно було? Вейл що, справді…

Амміт із такою силою штовхнув його, що Мезель аж носом заорав об плитку:

— Я повернувся, а він ні. Це все, що я можу сказати, і все, що вам треба почути. Відчепіться.

Він пішов до краю лави, сів, похилив голову та обхопив її руками. Цю позу я не раз бачив на бейсбольному полі, найчастіше після невдалої подачі пітчера й вибування його з гри. Поза переможеного, а не переможця. Однак ми всі були приречені на поразку, хіба що станеться щось несподіване.

«Врятуй її», — прошепотіла мені сіра служниця Лії. І що, тепер я мав порятувати їх усіх тільки тому, що моє волосся стало білявим під кількома шарами маскувального бруду? Це абсурд. Кла продовжував спопеляти мене поглядом. Він сподівався, що встигне й пообідати.

Ось почнеться останній смертельний поєдинок дня, і я навіть себе не зможу врятувати.

Наступним повернувся Мерф. Одне око в нього запухло, рукав сорочки на правій руці просяк кров’ю. Стукс побачив, зрозумів, що його комедійного партнера більше немає, тихо скрикнув і заплющив очі.

Ми чекали, не зводячи очей з дверей. Нарешті вони відчинились і ввійшла Джая. Вона була бліда як стіна, але на вигляд — без поранень. По щоках текли сльози.

— Мені довелось, — сказала вона. Не тільки мені, а всім нам. — Довелось, бо інакше вони вбили б нас обох.

2

Викликали другу групу: Янно мав битися з доком Фрідом, Айота — з Джакою, Мезель — із Семом. Коли вони пішли, я сів біля Джаї. Вона не дивилась на мене, але слова так і сипалися з неї, наче щось мало вибухнути в ній, якби вона їх стримувала:

— Він не міг битися по-справжньому, ти ж знаєш, який він, який він був, але він зробив із цього шоу. Думаю, для мене. Вони вимагали крові, ти почуєш це, коли прийде твоя черга, кричали йому завалити цю сучку, кричали, щоб я зайшла йому за спину й штрикнула в шию…

— Там є ножі? — запитав я.

— Ні, дротики з коротким руків’ям. А ще рукавиці з колючками на кісточках пальців. Вони розкладені на столі, де були напої, коли ми тренувалися. Знаєш, вони хочуть, щоб це був ближній бій, хочуть бачити побільше штурханини й різанини, перш ніж хтось упаде, але я взяла жердину, ну, з отих… — вона зробила вигляд, що розмахується.

— Бойових палиць.

— Так. Ми все ходили й ходили по колу. Фреммі був мертвий — горло перерізане, і Хеймі мало не посковзнувся на його крові. Вейл лежав на біговій доріжці.

— Тьху, — озвався Амміт, не підводячи голови. — Тупий мерзотник спробував утекти.

— Ми були останні. Саме тоді Аарон сказав: ще п’ять хвилин, а потім нас уб’ють обох. Він бачив, що ми клеїмо дурня. Хеймі кинувся на мене, відхиляючи дротик убік, так по-дурному, і я вдарила його в живіт товстим кінцем своєї палиці. Він закричав. Кинув свій дротик на траву і все кричав.

«Живіт Хеймі, — подумав я. — Його вічно хворий живіт».

— Я не могла витримати цей крик. Вони аплодували, сміялись і говорили щось наче «гарний удар» і «кицька його цим звалила», а Хеймі все кричав. Я підняла дротик. Я ніколи нікого не вбивала, але я не могла витримати його крику, тож я… я…

— Далі можеш не розповідати, — сказав я.

Вона подивилась на мене очима, повними сліз, із мокрими щоками:

— Зроби щось, Чарлі. Якщо ти принц, обіцяний у пророцтві, ти повинен щось зробити.

Я міг би їй сказати, що найголовніше завдання принца Чарлі — не бути вбитим Кла, але подумав, що їй і без того погано, тож просто коротко її обійняв.

— Він там? Вбивця Польоту?

Вона здригнулась і кивнула.

— Який він на вигляд?

Я все згадував те почесне сидіння з підлокітниками, скошеними назовні, наче той, для кого воно призначалось, непомірно гладкий або принаймні надзвичайно дебелий.

— Жахливий. Жахливий. Обличчя зелене, наче в нього щось не так усередині. Довге біле волосся спадає на щоки з-під корони, яку він носить. Баньки здоровенні, аж страх, завбільшки з яйця. Обличчя повне, таке широке, аж наче нелюдське. Губи товсті й червоні, наче він їв полуницю. Це все, що мені було видно. Він був закутаний у величезну пурпурову мантію від підборіддя й донизу, але я бачила, що вона ворушиться. Наче під нею він тримав якусь тваринку. Він жахливий. Страшелезний. І він сміється. Інші аплодували, коли я… коли Хеймі помер, а він просто сміявся. З обох куточків рота в нього текла слина, мені було видно в газовому світлі. Поряд з ним там була жінка, висока й красива, з мушкою біля рота…

— Петра, — сказав я. — Якийсь чоловік хапав її за цицьку й цілував у шию, коли я звалив Амміта з ніг.

— Вона… вона… — Джая знову здригнулась. — Вона цілувала його туди, де в нього текла слина. Злизувала її з його зеленої пики.

Увійшов Айота в супроводі нічного солдата. Він побачив мене й кивнув. Отже, Джака загинув.

3

Коли двері зачинились, я підійшов до Айоти. На ньому не було жодної подряпини.

— Сучка вже там, — сказав він. — Руда Моллі. Дивиться з бігової доріжки, під ложею, де сидять шишки. Волосся в неї насправді не червоне, а помаранчеве. Кольору моркви. Стирчить на голові, як пір’я. П’ятнадцять футів од пальців ніг до маківки. Носить шкіряну спідницю. Цицьки як валуни. Кожна, мабуть, вагою з п’ятирічну дитину. На боці причеплений ніж у піхвах, на вигляд такої довжини, як оті дротики, що нам повидавали для поєдинків. Думаю, вона спостерігає і запам’ятовує, які рухи роблять переможці. Збирає інформацію на потім.

Це нагадало мені тренера Гаркнесса і тренування в четвер перед вечірніми іграми в п’ятницю. У такі дні ми закінчували на двадцять хвилин раніше і збирались у кімнаті для команд, не такій розкішній, як ця, але в усьому іншому майже такій же. Тренер вмикав телевізор, і ми вивчали майбутніх супротивників — їхні рухи й прийоми. Особливу увагу приділяли захисникові. Тренер показував нам суперницького квотербека разів двадцять-тридцять, знятого окремою камерою: кожен його обманний рух, кожну хитрість і тупотіння. Якось я розповів про це дядькові Бобу, і той засміявся й закивав: «Тренер має рацію, Чарлі. Відріж ворогу голову, і тіло помре».

— Мені не сподобалось, що вона так витріщається, — сказав Ай. — Я сподівався, що вона сприйме мене як належне, і коли зчепимось, я знайду спосіб проштрикнути її чи розтрощити голову. Натомість вона має чотири шанси подивитись на те, як я б’юся, а в мене не буде жодного шансу подивитись на її дії.

Я пропустив повз вуха його невисловлене припущення про те, що на той час мене вже не буде, обіцяний я принц чи не обіцяний.

— Кла вважає, що це буде він.

Ай розреготався, наче це не він щойно вбив свого давнього приятеля по «Малейн»:

— Кла буде проти мене, коли залишаться двоє, тут і мудрувати нічого. Ти вже почав мені подобатися, Чарлі, але не думаю, що ти зможеш хоча б доторкнутися до нього. А я знаю його слабкість.

— І що б це могло бути?

— Один раз він мене звалив, тикнув у горло так сильно, що я аж дивуюсь, як досі розмовляю; але я засвоїв урок.

Але це не було відповіддю на запитання.

Наступним увійшов Мезель, отже, з Семом покінчено. За кілька хвилин двері знову відчинились, і я зі здивуванням побачив, що зайшов док Фрід, хоча не зовсім своїми ногами. З ним був Персі, який підтримував Фріда під пахву своєю ластоподібною рукою. Праве стегно дока сильно кровоточило крізь зроблену нашвидкуруч пов’яз­ку, а обличчя було жахливо понівечене, але він був живий, а Янно — ні.

Я сидів поряд із Даблом і Еріс.

— Він більше не зможе битися, — сказав я. — Другий раунд має бути не раніше ніж через пів року, і то не факт.

— Не буде пів року, — сказала Еріс. — Не буде навіть пів тижня. А він буде битись або помре.

Воістину, це не шкільний футбол.

4

Булт і Бендо вижили в третій групі. Кемміт теж. Коли він повернувся, в кількох місцях на тілі виднілися рани. Він розповідав, що не сумнівався: йому кінець. Аж тут у бідолахи Доммі почався напад кашлю, такий сильний, що він аж зігнувся навпіл. Кемміт скористався несподіваною можливістю і загнав дротика в потилицю Доммі.

Док лежав на підлозі; він або заснув, що малоймовірно, зважаючи на його поранення, або знепритомнів. Поки решта чекала завершення третього поєдинку, Кла продовжував зирити на мене, не перестаючи гидко осміхатися. Єдиний раз мені вдалося забратися геть з-перед його очей — коли я пішов до відра набрати пригорщу води. Та коли я повернувся, він знову був там, пропікаючи мене своїм злісним поглядом.

«Я знаю, в чому його слабкість, — сказав Айота. — Один раз він мене звалив, але я засвоїв урок».

Що ж то за урок?

Я відтворив у пам’яті (якщо можна так сказати) бійку в камері Ая: блискавична швидкість, із якою Кла рубонув ребром долоні по горлу Ая; котиться відро, Кла повертається, щоб подивитись на нього; Янно — тепер уже покійний Янно — каже: «Якщо ти його вбив, тобі це так не зійде»; Ай підводиться і шкандибає до свого сінника, а Кла нахиляється підняти відро. Може, він збирається врізати ним Аю, якщо той знову почне.

Якщо там щось і було, то я того не бачив.

Коли третя група закінчила свої поєдинки, ввійшов Персі, штовхаючи візок. Його супроводжував Аарон. Почувся запах смаженої курки, який був би для мене спокусливим за інших обставин, а не тоді, коли це мала бути моя остання трапеза.

— Наїдайтесь як слід, дитятка! — вигукнув Аарон. — Ви не можете поскаржитись, що ми вас погано годуємо.

Більшість тих, хто на сьогодні вже виграв свої поєдинки, охоче хапали м’ясо з візка. А ті, що ще мали битися, відмовились… за одним винятком. Кла схопив половину курки з візка Персі й рвав її зубами, не зводячи з мене погляду.

Удар.

Айота на підлозі своєї камери.

Відро котиться.

Ай повзе до свого сінника, тримаючись рукою за горло.

Кла шукає відро, піднімає його.

Що там було таке, що Айота бачив, а я ні?

Візок під’їхав до мене. Аарон дивився на Персі, тож салюту не було. Раптом док Фрід застогнав, перекотився на бік і виблював на підлогу. Аарон повернувся і тицьнув у Кемміта й Бендо, які сиділи рядочком на сусідній лавці:

— Ти і ти! Прибрати це!

Я скористався миттєвим сум’яттям, підняв руку зі складеними докупи великим і вказівним пальцями й ворухнув рукою, роблячи вигляд, наче пишу. Персі ледь помітно знизав плечима — чи то зрозумів, чи то хотів зупинити мене, поки не помітив Аарон. Коли Аарон повернувся, я вибирав курячу ніжку з буфета на колесах, думаючи, що розуміння чи нерозуміння Персі не матиме жодного значення, якщо Кла вб’є мене під час сьогоднішнього останнього поєдинку.

— Останнє їдло, дитятко, — бовкнув мені незграбний здоровило. — Насолоджуйся.

«Хоче вивести мене з рівноваги», — подумав я.

Звичайно, я й так це знав, але справжні слова, якими називалось те, що він робив, висували це на передній план, конкретизували. У слів є така сила. І вони щось відкрили в мені. Дірку. Може, навіть колодязь. Це було те саме, що відкривалось у мені під час наших дурних прогулянок із Берті Бердом, під час сутичок із Крістофером Поллі й карликом Пітеркіном. І якщо я принц, то, звісно, не такий, як буває в кінці фільмів, коли нудотно-красивий блондинистий парубок обіймає солодкаво-вродливу дів­чину. Не було нічого красивого в моєму білявому волоссі, замаскованому кількома шарами бруду. І мій бій із Кла також не буде красивим. Можливо, буде коротким, але красивим точно ні.

Я подумав: «Не хочу бути диснеївським принцом. До біса це. Якщо вже бути принцом, то темним».

— Кінчай на мене витріщатися, мурло довбане, — сказав я.

Його дурнувату посмішку змінив вираз приголомшення й збентеження, і я зрозумів чому ще навіть до того, як швиргонув у нього обгризеною курячою кісткою. А сталося це тому, що вираз мурло довбане вийшов із глибин колодязя, вийшов англійською мовою, і він не зрозумів. Я не поцілив у нього — кістка стукнула об якесь відро і впала на підлогу, — однак все одно сіпнувся з несподіванки й повернувся на звук. Еріс засміялась. Він крутнувся до неї і схопився на ноги. Постійна крива посмішка перетворилась на гарчання.

— Нє, нє, нє! — зарепетував Аарон. — Прибережи свій бадьор для поля, дитятко, або я тебе так огрію, що ти й вийти не зможеш і Чарлі оголосять переможцем без бою. Вбивці Польоту це не сподобається, а я зроблю все, щоб тобі це сподобалося ще менше!

Невдоволений і розлючений, якусь мить почуваючись як сорока в сливах, Кла всівся на місце, злісно глипаючи на мене. Тепер була моя черга посміхатися. В мені прокидалося щось темне й недобре, але воно збуджувало і викликало мало не кайф. Я тицьнув у Кла пальцем:

— Я тебе добряче відтрахаю, любчику.

Зухвалі слова. Мабуть, я пошкодую про них, але коли вони вирвались, відчув майже полегкість.

5

Через деякий час після «обіду» викликали четверту групу. Знову потяглося чекання, і один за одним повернулись: спершу Дабл, потім Стукс і нарешті Квіллі. У Стукса дуже текла кров з такого глибокого порізу на щоці, аж мені було видно, як там виблискують зуби, але він прийшов своїми ногами. Джая дала йому рушник зупинити кровотечу, і він сів на лавку біля відер, а білий рушник швидко почервонів. Фрід сидів неподалік у кутку, спершись спиною на стіну. Стукс запитав, чи може док щось зробити з його порізаним обличчям. Фрід похитав головою, навіть не глянувши. Думка про те, що поранені мають битися в наступному раунді дуже скоро, була божевільна, більш ніж садистська, але я не сумнівався, що так і буде. Мерф убив половину комедійної команди; якщо він вийде проти Стукса в другому раунді, то легко вб’є його, байдуже, з пораненим чи здоровим плечем.

Кла досі дивився на мене, але вже без посмішечки. Я подумав, що його оцінка мене як легкої здобичі могла змі­нитися, а отже, я більше не можу розраховувати на його легковажність.

«Він братиме швидкістю, — подумав я. — Он як тоді налетів на Ая». У сні Лія сказала: «Ти швидший, ніж думаєш, принце Чарлі»… тільки насправді це не так. Хіба що мені вдасться винайти якийсь прискорювач із живленням від ненависті.

Викликали п’яту групу: Бернда і Ґаллі, маленького Гілта й великого Окку, Еріс і невисокого, але м’язистого хлопця на ім’я Віз. Перш ніж Еріс пішла, Джая обняла її.

— Нє, нє, припиніть зараз же! — гаркнув один із нічних солдатів своїм неприємним голосом із комахоподібним дзижчанням. — Бігом, бігом!

Еріс пішла останньою, але повернулась першою. З одного вуха в неї текла кров, але більше поранень не було. Джая кинулась до неї, і цього разу вже ніхто не заважав їм обійматися. Ми залишились самі. Наступним повернувся Окка. Потім довго нікого не було. Нарешті сірий чоловік — не Персі — вніс Ґаллі й поклав на підлогу. Той був непритомний, ледве дихав. Голова з одного боку була вдавлена над скронею.

— Я хочу битися з ним наступного разу, — сказав Булт.

— Сподіваюсь, це я битимуся з тобою наступного разу, — прогарчав Амміт. — Заткнись!

Минуло ще трохи часу. Ґаллі заворушився, але не опритомнів. Я пішов до пісуара. Треба було відлити, але я не зміг. Знову сів на місце, склавши руки між колінами, як завжди робив на бейсбольних і футбольних матчах перед тим, як мали заграти національний гімн. Я не дивився на Кла, але відчував, що він дивиться на мене, аж наче давить поглядом.

Двері відчинились. Двоє нічних солдатів увійшли й виструнчились, утворивши прохід. Між ними всередину зайшли Аарон і Верховний Володар.

— Останній поєдинок дня, — промовив Аарон. — Кла і Чарлі. Ходімо, дитятка, покваптесь.

Кла зразу підхопився і пройшов повз мене, повернувши голову, щоб востаннє ошкіритись. Я пішов слідом. Айота дивився на мене. Він підняв руку й дивно мені відсалютував, приклавши долоню не до лоба, а до обличчя збоку.

«Я знаю його слабкість».

Коли я проходив повз Верховного Володаря, Келлін сказав:

— Буду радий здихатись тебе, Чарлі. Якби мені не потрібні були тридцять двоє, я б це давно вже зробив.

Попереду нас двоє нічних солдатів. Попереду мене Кла, він іде, трохи опустивши голову, і розмахує руками, вже стиснутими в кулаки. Позаду нас ідуть Верховний Володар і Аарон, його заступник. Моє серце б’ється в грудях сильно й повільно.

«Один раз він мене звалив, але я засвоїв урок».

Ми йшли коридором до яскравих рядів газових ліхтарів, що обрамляли стадіон. Минули інші кімнати для команд. Минули кімнату для спорядження.

Удар, Айота падає, відро котиться, Айота повзе до свого сінника, Кла повертається, шукаючи відро.

Минули кімнату для суддів, де є вихід назовні, принаймні так сказано в записці Персі.

Я кидаю кістку. Вона вдаряє по відру. Кла повертається, щоб подивитись.

Тут я почав розуміти, і коли ми вийшли з коридору на ґрунтову бігову доріжку навколо ігрового поля, пішов швидше. Я трохи не догнав Кла. Він не дививсь на мене. Його увага була прикута до центру поля, де рядком розкладена зброя. Кільця з мотузками зникли. Дві шкіряні рукавиці з колючими шипами на кісточках пальців лежали на столі, на якому під час тренувань стояли напої. У плетеному кошику лежали бойові палиці, в іншому — два короткі колючі дротики.

Айота не відповів, коли я його запитував. Та він міг це зробити, коли я виходив. Можливо, дивний салют, який він мені віддав, був не салютом. Може, то була підказка.

Коли ми йшли за нічними солдатами до VIP-ложі, пролунали оплески, та я майже не чув їх. Спершу не звертав уваги на глядачів по боках ложі, навіть на Елдена Вбивцю Польоту. Я не спускав очей з Кла. Він обернувся, щоб подивитись на відро, яке котилося по підлозі камери, яку він ділив з Айотою, і на кістку, яку я швиргонув у нього в кімнаті для команд. Кла, схоже, не помічав, що я йду майже поруч із ним, а чому?

«Я знаю його слабкість», — сказав Айота, і тепер мені здалося, що я теж знаю. Ай не салютував мені; він зобразив щось схоже на шори, які надівають коням на очі.

У Кла або поганий периферійний зір, або його зов­сім немає.

6

Нас привели — ні, пригнали, як худобу, — до місця на біговій доріжці перед королівською ложею. Я став біля Кла, і він не просто скосив очі, щоб подивитись на мене, а повернув голову. Келлін миттю стьобнув його гнучкою палицею по потилиці, залишивши тонку смужку крові.

— Не витріщайся на фальшивого принца, тупий здоровило. Натомість вшануй увагою справжнього короля.

Отже, Келлін знав те, в що вірили інші в’язні. Чи був я здивований? Та не дуже. Бруд міг лише приховувати весь цей час разючі зміни кольору мого волосся, а мої очі вже не були навіть світло-карими; вони були сірими й ось-ось мали стати синіми. Якби Елден не наполіг на повному складі учасників змагань, мене б убили ще кілька тижнів тому.

— На коліна! — заверещав Аарон гидким дзизкучим голосом. — На коліна, ви, стара кров! На коліна перед новою кров’ю! На коліна перед вашим королем!

Петра — висока, темноволоса, з мушкою біля рота, в зеленій шовковій сукні, з обличчям білим, як сир, — аж заходилась од крику:

— На коліна, стара кров! На коліна, стара кров!

Решта — їх було не більше шістдесяти, максимум сімдесят — підхопили крик:

— На коліна, стара кров! На коліна, стара кров! На коліна, стара кров!

Чи розігрувався подібний спектакль перед іншими учасниками? Я так не думав. Це було призначене спеціально для нас, бо ми остання пара дня, зірковий атракціон. Ми стали на коліна, бо жоден не хотів, щоб його дубасили гнучкими палицями чи, ще гірше, глушили аурами наших загарбників.

Елден Вбивця Польоту мав вигляд людини на порозі смерті — «однією ногою в могилі, а другою на банановій шкірці», як сказав би дядько Боб. Це була моя перша думка. На зміну їй поспішила друга про те, що він взагалі не людина. Може, колись був, але вже ні. Його шкіра була кольору незрілої анжуйської груші. Очі — блакитні, величезні, вологі, кожне завбільшки з мою долоню — вибалушувалися з очниць, обтягнутих зморшкуватою, обвислою шкірою. Губи червоні, якісь жіночні й такі драглисті, що аж відвисали. Корона криво й відразливо сиділа на тонкому білому волоссі. Його пурпурова мантія в тонких золотих завитках була схожа на гігантський жупан, що повністю вкривав його, починаючи від брезклої шиї. І мантія справді ворушилась. «Наче під нею він тримав якусь тваринку», — сказала Джая. До того ж вона здіймалась і опадала в кількох різних місцях одночасно.

Ліворуч від мене на біговій доріжці стояла Руда Моллі в короткій шкіряній спідниці, схожій на кілт. Стегна в неї були м’язисті й дебелі. Довгий ніж висів у піхвах на правому боці. Помаранчеве волосся стирчало короткими колючими пасмами, нагадуючи панкуху. Широкі підтяжки тримали спідницю й заодно частково прикривали оголені груди. Вона побачила, що я дивлюсь на неї, і, кривляючись, витягла губи, як для поцілунку.

Вбивця Польоту заговорив здавленим голосом, який зовсім не нагадував комахоподібне дзижчання нічних солдатів. Він ніби говорив крізь горло, заповнене в’язкою рідиною. Ні, такого мерзотного голосу точно більше ні в кого не було. Цю нелюдську моторош неможливо ні сплутати з чимось, ні забути.

— Хто Король Сірого Світу, колишнього Емпісу?

Ті, що сиділи в ложі, й решта глядачів жваво відреагували, вигукуючи єдино можливу відповідь:

— Елден!

Вбивця Польоту зирив на нас зверху величезними яйцепо­дібними очима. Гнучкі палиці опустились на наші з Кла шиї.

— Кажіть, — продзижчав Келлін.

— Елден, — сказали ми.

— Хто скинув монархів із землі й монархів із неба?

— Елден! — заверещала Петра, перекрикуючи весь натовп. Її рука пестила один зі звислих зелених підшийків Елдена. Пурпурова мантія здіймалась і опадала, здіймалась і опадала в кількох місцях.

— Елден, — сказали ми з Кла, щоб знову не отримати палицею по шиї.

— Нехай поєдинок почнеться!

Цей заклик, схоже, не потребував відповіді, хіба що оплесків і кількох вітань.

Келлін тримався між нами з Кла саме на такій відстані, щоб не зачепити нас своєю аурою.

— Станьте обличчям до поля, — наказав він.

Ми підкорились. Я бачив Кла краєм ока, праворуч; він повернув голову, щоб швидко глянути на мене, потім відвернувся і втупився вперед. Прямо перед нами ярдів за сімдесят лежала бойова зброя. Чимось сюрреалістичним повіяло від того, як ретельно її розкладено — наче призи, які розігруються в убивчому ігровому шоу.

Я відразу зрозумів, що хтось (може, й сам Вбивця Польоту, хоча я поставив би на Верховного Володаря) схилив гру на користь Кла, а то й відверто сфальсифікував. Плетений кошик з колючими дротиками, очевидно, вже обраний, стояв праворуч, з боку Кла. Ярдів на двадцять лівіше на столі лежали шкіряні рукавиці з шипами. Ще на двадцять ярдів лівіше, майже передом до мене, стояв кошик з бойовими палицями, зручними для побиття і непридатними для вбивства. Ніхто нам не казав, що робити далі; нікому й не треба було нічого казати. Ми збирались бігти по зброю, і якщо я хочу взяти дротик замість рукавиці чи ключки для бандо[67], доведеться перегнати Кла, а потім ще й перебігти йому дорогу.

«Ти швидший, ніж думаєш», — сказала мені Лія, тільки то було у сні, а це — реальне життя.

Ви можете запитати, чи був я наляканий. Був, але також брав наснагу з темного колодязя, який відкрив у дитинстві, коли батько, схоже, забрав собі в голову вшанувати пам’ять своєї дружини, моєї матері, зазнавши краху, згорівши і зробивши нас безхатьками. Деякий час я ненавидів його, ненавидів себе за цю ненависть. Результатом була погана поведінка. Тепер у мене були інші мотиви для ненависті і жодних підстав картати себе за це. Отож так, я був наляканий. Але частина мене палала бажанням.

Частина мене прагнула цього.

Вбивця Польоту вигукнув своїм булькаючим, нелюдським голосом:

— ПОЧАЛИ!

І дав мені ще один привід для ненависті.

7

Ми зірвалися з місця. Коли напав на Ая, Кла рухався з блискавичною швидкістю, але то був швидкий вибух у замкненому просторі. До зброї було сімдесят ярдів. А йому доведеться тягти свою чималу вагу, понад триста фунтів, і я подумав, що, рвонувши на повну силу, зможу зрівнятися з ним на півдорозі до розкладеного бойового спорядження. Сон із Лією справджувався — я швидший, ніж думав. Але мені все одно треба пробігти перед ним, і тоді я не тільки опинюся в його трохи звуженому полі зору, а, що небезпечніше, підставлю йому незахищену спину.

Тож я натомість повернув ліворуч, залишивши йому вільний шлях до дротиків. На рукавиці з колючками я майже не дивився. Вони могли бути смертоносними, але щоб скори­статися такою рукавицею, я мав опинитися в зоні удару Кла, а я бачив, як швидко він розправлявся з противником у безпосередній близькості. Я вибрав бойові палиці. За кілька «тренувань» навчився досить вправно ними орудувати.

Я вхопив одну палицю, обернувся й побачив, що Кла вже атакує, низько тримаючи дротик біля правого стегна. Він змахнув ним, сподіваючись розпанахати мене від паху до живота і швидко закінчити бій. Я відступив і вдарив палицею по його руках, щоб вибити дротик. Він скрикнув од болю й люті, але не випустив зброї. Публіка зааплодувала, і я почув, як жінка, без сумніву Петра, заверещала:

— Відріж його пісюн і принеси мені!

Кла знову пішов у наступ, цього разу з дротиком, піднятим над плечем. У ньому не було ані крихти вишуканості; як Майк Тайсон у старих відео про бокс, що їх я дивився з Енді Ченом і батьком, він був домінантним забіякою, який звик придушувати супротивника жорстокою лобовою атакою. У Кла це завжди спрацьовувало, мало спрацювати й тепер проти набагато молодшого супротивника. У нього була перевага у вазі й досяжності.

Як сказала Лія у сні, я був швидший, ніж думав. І, певна річ, швидший, ніж думав Кла. Я відступив убік, немов тореадор, який уникає нападу бика, і щосили врізав палицею по руці Кла, якраз над ліктем. Дротик вилетів у нього і впав на траву. Публіка видихнула:

— А-а-а-а-а-а!

Петра незадоволено верескнула.

Кла нахилився, щоб ухопити зброю. Тримаючи палицю обома руками, я розмахнувся і щосили вжарив його по голові. Палиця розломилась навпіл. Кров ринула з голови Кла і ручаями потекла йому по щоках та шиї. Такий удар звалив би з ніг будь-яку іншу людину, навіть Ая й Амміта, але Кла лише похитав головою, підібрав дротик і став переді мною. Крива посмішка зникла; він гарчав, очі налилися кров’ю.

— Іди сюди, сучий сину!

— Та пішов ти! Ану покажи, на що здатний. Ти такий же тупий, як і потворний.

Я вчепився в те, що залишилось від моєї палиці. Тепер її кінець, спрямований на Кла, являв собою мішанину уламків. Дерево було тверде, і якби він нахромився на ті уламки, вони б не зігнулись. Проштрикнули б йому живіт, і він це знав. Я тицьнув у нього, зробивши обманний рух, і коли він одсахнувся, перебіг праворуч навколо нього. Йому довелось повернути голову, щоб я не потрапив у його сліпу зону. Він зробив випад і, я штрикнув його в м’яке передпліччя, віддерши клапоть шкіри, звідки полилась кров на зелену траву.

— Кінчай його! — верещала Петра. Тепер я знав її голос і ненавидів його. Ненавидів її, ненавидів їх усіх. — Кінчай його, ти, здоровенний бридкий громило!

Кла кинувся в атаку. Цього разу я рушив ліворуч, задкуючи за стіл із бойовими рукавицями. Кла й не думав гальмувати. Він часто хекав, аж харчав. Я кинувся вбік, вістря його дротика мало не поцілило мені в шию. Кла врізався в стіл, перекинув його і гепнувся зверху, відламавши ніжку. Він міцно тримав дротик, але мене це влаштовувало. Я підкрався до його сліпої зони, і коли він став дибки, плигнув йому на спину й стиснув стегнами його живіт. Коли він звівся на ноги, я приставив уламок бойової палиці йому до горла. Він учепився в мене ззаду й гамселив по плечах здоровенними ручиськами.

Те, що було далі, нагадувало божевільні перегони на спині. Я мертвою хваткою обхопив ногами його товсту талію, встромивши в горлянку трифутовий уламок бойової палиці. Я відчував кожну його спробу ковтнути. Він почав видавати булькання. Нарешті, не маючи вибору, крім як знепритомніти й здохнути, він бебехнувся на спину, а я опинився під ним.

Я чекав цього — що йому залишалось? — але мені все одно забило дух. Триста з гаком фунтів здатні на це. Він качався з боку на бік, намагаючись розірвати мою хватку. Я тримався навіть тоді, коли перед очима замерехтіли чорні цятки, а вітання глядачів почали відлунювати й долинали ніби дуже здалеку. Єдине, що чулося дуже чітко, це голос дружини Вбивці Польоту, який застрягав у голові гострою голкою:

— Вставай! Розірви його хватку, ти, здоровенна тварюко! ВСТАВАЙ!

Я міг бути розчавлений цією здоровенною тварюкою, але будь я проклятий, якщо послаблю хватку. Я багато відтискався в камері й багато підтягався на кільцях. Я використовував ці м’язи повною мірою навіть тоді, коли свідомість почала гаснути. Я тиснув… тиснув… і нарешті його опір послабшав. З останніх сил я відштовхнув від себе його верхню половину й вибрався з-під тіла. Я повз по траві, волосся нависало на обличчя, я втягав повітря величезними порціями. Здавалося, що не зможу нади­хатись, не зможу заповнити повітрям змучені легені. Перша спроба зіп’ястися на ноги не вдалась, і я поповз далі, задихаючись і кашляючи, впевнений, що цей довбаний Кла, цей довбаний-передовбаний Кла підводиться позаду і я ось-ось відчую, як дротик встромляється між лопаток.

За другим разом я таки підвівся, пробрів по колу, п’яно заточуючись, і побачив супротивника. Він також повз… чи намагався повзти. Більша частина його обличчя була залита кров’ю від мого удару. Те, що я міг роздивитися, було пурпуровим від задушення.

— Кінчай! — репетувала Петра. Крізь її білу машкару проступали червоні плями. Схоже, вона перескочила на другий бік. Потрібна вона мені зі своєю підтримкою.

— Кінчай! Кінчай!

Інші підхопили:

— КІНЧАЙ! КІНЧАЙ! КІНЧАЙ!

Кла перевалився на спину й глянув на мене. Якщо він хотів милосердя, то не я мав його.

— КІНЧАЙ! КІНЧАЙ! КІНЧАЙ!

Я вхопив його дротик…

Він підняв руку й приклав долонею до чола.

— Мій принце.

…і щосили вгородив у нього.

Мені б хотілося сказати, що під кінець я повернувся до кращого в собі. Що шкодував про скоєне. Але це було б неправдою. Думаю, темний колодязь є в кожного, і він ніколи не пересихає. Ви п’єте з нього на свій страх і ризик. Але та вода — отрута.

8

Мене змусили стати на коліна перед Елденом, його сучкою та іншими важливими особами його почту.

— Гарна битва, гарна битва, — проказав Елден, але якось мимохідь. У нього справді текла слина з в’ялого рота, а з куточків величезних очей сочилась якась гноєподібна речовина — не сльози.

— Носії! Мені потрібні мої носії! Я втомився і хочу відпочити до вечері!

Четверо сірих чоловіків — спотворених, але м’язис­тих — поспішно спустились крутим проходом, несучи паланкін із золотим оздобленням і фіолетовими оксамитовими шторами.

Я не бачив, як він туди сідав, бо мене схопили за волосся й підняли на ноги. Я високий, але Руда Моллі просто громадилась наді мною. Дивлячись на неї знизу вгору, я згадав, що так само дивився на статую, на яку видерся, щоб побачити, як монархи повертаються на нічліг. Її обличчя було бліде, кругле й пласке, як велика таця для пирога, присипана борошном. Очі були чорні.

— Сьогодні ти бився з ворогом! — прорекла вона. Її голос — оглушливий гуркіт — не тішив вухо, та був кращим за дзижчання нічних солдатів чи булькання Елдена. — Наступного разу ти битимешся з другом. Якщо виживеш, я відчикрижу твій член, — вона понизила голос, — і віддам Петрі. Для поповнення її колекції.

Не сумніваюсь, що герой якогось бойовика зумів би її дуже дотепно відбрити, але я дивився в плескату мармизу, в чорні баньки і не міг придумати, куди її правильно послати.

9

У кімнату для команд мене супроводжував сам Верховний Володар. Я встиг озирнутися, перш ніж увійшов у коридор, — саме вчасно, щоб побачити паланкін із засунутими шторами, який, погойдуючись, піднімався крутим проходом. Я подумав, що Петра, зі своєю мушкою, всередині разом із Вбивцею Польоту.

— Ти мене здивував, Чарлі, — сказав Келлін. Тепер, коли він скинув з плечей тягар обов’язків церемоніймейстера, його голос звучав розслаблено, десь навіть весело. — А я думав, Кла раз-раз — і відірве тобі голову. Наступного разу ти битимешся з кимось із твоїх друзів. Гадаю, не з Айотою — його прибережемо. Може, з маленькою Джаєю. Чи сподобається тобі можливість зупинити її серце так само, як серце Кла?

Я не відповідав — просто йшов попереду нього похилим коридором, тримаючись якомога далі від високовольтної аури. Коли ми дістались дверей, Келлін не став заходити, а лише зачинив їх за мною. На поле нас вийшло тридцять двоє. Тепер тільки п’ятнадцятеро змогли висловити подив, що ввійшов не Кла, а Чарлі — побитий, але загалом неушкоджений. Ні, чотирнадцятеро. Ґаллі був непритомний.

Якусь мить вони просто дивились на мене. Потім трина­дцятеро впали на коліна й приклали долоні до чола. Док Фрід не зміг стати на коліна, але відсалютував з того місця, де сидів під стіною.

— Мій принце, — сказала Джая.

— Мій принце, — повторили всі.

Ніколи в житті я так не радів, що в Емпісі нема камер відеоспостереження.

10

Ми змили бруд і кров. Жахіття того дня в’їлося назавжди. Еріс спустила з Фріда штани і як могла промила глибоку рану на стегні. Час від часу вона відволікалась від роботи й дивилась на мене. Усі дивились на мене. Кінець кінцем я попросив їх припинити, бо це мене лякало. Тоді вони почали старанно вдавати, що не дивляться на мене, і від цього було так само погано, якщо не гірше.

Хвилин через десять-п’ятнадцять увійшли четверо нічних солдатів. Їхній командир, махнувши палицею, підкликав нас. Сірих людей не було, тож Ґаллі треба було нести нам самим. Я сіпнувся, щоб узятися за його верхню половину, але Амміт відтер мене плечем. Акуратно.

— Нє, нє. Ми це зробимо разом із великим хлопцем, — очевидно, він мав на увазі Айоту, бо інший великий хлопець тепер був просто купою м’яса, що хололо. — Допоможи доку, якщо хочеш.

Але й цього мені не дали зробити. Зрештою, я ж обіцяний принц. Ну, так вони думали. Гаразд, але якщо не брати до уваги колір волосся й очей, подумалось, може, я просто звичайний сімнадцятирічний хлопець, який саме перебуває в гарній формі, якому пощастило отримати супротивника з обмеженим бічним зором і якому довго вдавалось приборкувати свої найгірші поривання, що врешті й допомогло вижити. До того ж чи хотів я бути принцом у похмурій казці? Зовсім ні. Хотів лише забрати свою собаку й повернутись додому. І дім ще ніколи не здавався таким далеким.

Ми повільно повертались у наші камери в «Глибокій Малейн»: Мерф із пораненим плечем, Джая й Еріс, Амміт, Айота, док Фрід, Булт, Бендо, Мезел, Кемміт, Дабл, Стукс із дуже порізаним обличчям, Квіллі, Окка, непритомний Ґаллі… і я. Шістнадцятеро. Правда, ані док Фрід, ані Ґаллі не зможуть битися в наступному раунді. Ні, їх не знімуть зі змагань — гірше. Виставлять проти супротивників, які їх швидко доб’ють для розваги Елдена й Петри і для поглиблення поверхових знань Верховного Володаря з цієї тематики. Ті, хто в наступному раунді вийде проти Фріда й Ґаллі, по суті, отримають пряму путівку далі. Мерф і Стукс також навряд чи доживуть до того, що в «Березневому шаленстві»[68] було б названо «елітною вісімкою».

Двері в кінці тюремного блоку були відчинені. Ай і Амміт внесли Ґаллі. Потім увійшли Квіллі й Фрід. Квіллі загалом тримав дока так, щоб тому не доводилось ступати на хвору ногу. Хоча Фрід не дуже й ходив; він то опритомнював, то непритомнів, і тоді підборіддя билось об груди. А коли ми зайшли в «Малейн», він сказав таке жахливе, таке безповоротно пропаще, що я ніколи цього не забуду:

— Я хочу до мами.

Газовий світильник у блоці знову випав з отвору в стіні, погас і просто висів на металевому шлангу. Охоронець із розгону запхав його назад у дірку і якусь мить дивився, сердито чекаючи, чи не випаде той знову. Не випав.

— Сьогодні буде особлива вечеря, дитятка! — проголосив ще один охоронець. — Купа їжі, ще й десерт на додачу!

Ми позаходили в камери. Тепер Ай, Стукс і я тішились — якщо так можна сказати — усамітненням. Квіллі заніс Фріда в його камеру, обережно поклав на сінник і пішов у ту, яку ділив з Кеммітом. Ми чекали, що нічні солдати підуть, розпростерши руки, від чого двері камер з гуркотом зачиняться, однак вони просто вийшли, замкнувши за собою двері в зовнішній світ: один засув, два засуви, три, чотири. Очевидно, разом із «купою їжі» нам мали дозволити поспілкуватися, принаймні деякий час.

Еріс була в камері Ґаллі, оглядала рану на його голові (без подробиць, але жахливу). Його дихання було уривчастим хрипом. Еріс подивилась на мене втомленими очима.

— Він не переживе цієї ночі, Чарлі. — Потім вона гірко засміялась. — Але тоді й ніхто з нас її не переживе, бо тут завжди ніч!

Я поплескав її по плечу й пішов до камери Айоти, з якої він вирішив не виходити. Він сидів, спершись об стіну, поклавши зап’ястя на коліна й звісивши руки. Я сів поруч.

— Якого дідька тобі треба? — запитав він. — Хочу якомога швидше залишитись на самоті. Коли ваша ласка, себто, ваша довбана величносте.

Стишивши голос, я запитав:

— Якби звідси був вихід — спосіб утекти — ти пішов би зі мною?

Він повільно підняв голову. Подивився на мене. І розплився в усмішці.

— Ти тільки покажи мені цей вихід, любчику. Тільки покажи.

— А як інші? Ті, що в змозі?

Усмішка поширшала.

— Невже так отупів від королівської крові, принцику? А ти як гадаєш?