Казка

1

У перших променях світанку Психодім здався мені не таким психічним. Хоча імла, що здіймалася над тією високою травою, додавала йому готичності. Радар, напевно, чекала, бо в замкнені дверцята стала битися відразу, як почула мої кроки на сходах. Хитких і губчастих: ще один потенційний нещасний випадок і ще одне завдання для того, хто за нього візьметься.

— Тихенько, мала, — сказав я, вставляючи ключ у замок. — Ще розтягнеш собі щось.

Щойно двері відчинилися, вона кинулася до мене: стрибала, дерлася передніми лапами на ногу, і чорт з ним, з тим артритом. Пішла за мною на кухню і спостерігала, виляючи хвостом, поки я вишкрібав останню повну чашку з її запасу корму, якого майже не було. Поки вона снідала, я написав татові й спитав, чи не міг би він в обід або після роботи заїхати в «Пет Пентрі» й купити мішок собачого корму: «Оріджен Ріджіонал Ред». А потім відправив ще повідомлення: я віддам йому гроші, а містер Боудітч віддасть мені. Повагавшись, я відправив третє повідомлення: «Краще візьми великий мішок».

Багато часу це в мене не забрало, але Радар уже впоралася. Принесла мені мавпочку і впустила біля мого стільця. А потім лунко відригнула.

— Вибач, — сказав я і підкинув мавпочку. Радар кинулася й принесла назад. Я кинув знову, і поки вона за нею бігла, теленькнув телефон. Тато. «Без проблем».

І знову я кинув іграшку, але замість побігти за нею, собака жваво пошкутильгала коридором Старого Читва надвір. Не знаючи, чи є в неї повідець, я відламав ще шматочок пісочного печива, щоб заманити її в будинок, якщо доведеться. Я не сумнівався, що це допоможе: Радар від природи любила пожувати.

Повернути її в дім виявилося неважким завданням. Вона присіла в одному місці, щоб сходити по-маленькому, а потім в іншому — по-великому. Повернулася, глянула на сходи так, як скелелаз дивиться на круту ділянку гори, а потім піднялася до половини. Там ненадовго сіла перепочити й подужала другу половину. Я не знав, чи довго ще вона буде спроможна на це без допомоги.

— Треба йти, — сказав я. — Чао-какао.

Собаки в нас ніколи не було, тому я не знав, якими виразними можуть бути їхні очі, особливо зблизька. Її очі просили мене не йти. А я був би й радий залишитися, але, як у тому вірші, мав виконати обіцянки. Я кілька разів погладив її та попросив бути слухняною. Десь я читав, що за кожен рік життя людини собаки старіють на сім років. Авжеж, це просто загальне правило, але принаймні на нього можна спертися. І що це означає для собаки, з огляду на час? Якщо повернуся її годувати о шостій, то це буде еквівалент приблизно дванадцяти годин мого часу. А для неї це буде вісімдесят чотири години? Три з половиною доби? Не дивно, що вона так радіє моїй появі. Крім того, їй бракуватиме містера Боудітча.

Я замкнув двері, спустився сходами й подивився на те місце, де вона зробила свою справу. Забезпечення порядку на задньому дворі було ще одним завданням, яке не завадило б виконати. Хіба що містер Боудітч сам це робив. З тими високими бур’янами годі було зрозуміти. Якщо він не прибирав, то комусь треба було.

«І цей хтось — ти», — подумав я, повертаючись до велика. І то була правда, але так уже вийшло, що я був заклопотаним хтосем. Крім бейсболу, думав узяти участь у кастингу до вистави, яку покажуть наприкінці навчального року, — «Шкільному мюзиклі». У мене були фантазії про те, як співаю «Breaking Free» з Джиною Паскареллі, розкішною красунею-випускницею.

Біля мого велика стояла жінка, закутана в картате пальто. Я подумав, що то місіс Реґленд. Чи може, її прізвище було Рейґан.

— Це ти викликав швидку? — спитала вона.

— Так, мем.

— Що, погано з ним? З Боудітчем?

— Взагалі-то я не знаю. Ногу він точно зламав.

— Ну, це була твоя добра справа дня. Або й цілого року. Сусід з нього такий собі, тримається відокремлено, але я проти нього нічого не маю. Тільки проти будинку, бо він як більмо на оці. Ти син Джорджа Ріда, правда?

— Саме так.

Вона простягла руку:

— Альтея Річленд.

Я з нею поручкався.

— Радий знайомству.

— А псина? То страшний собацюра, німецька вівчарка. Раніше він вигулював його рано-вранці, а інколи — з настанням темряви. Коли дітлахи вже розходилися по домівках. — Вона показала пальцем на сумний провислий штахетник. — Це його точно не стримає.

— То вона, я її доглядаю.

— Оце ти молодець. Надіюся, вона тебе не вкусить.

— Вона вже старенька і не зла.

— До тебе, може, й не зла, — сказала місіс Річленд. — Але, як любив повторювати мій батько, старий пес кусається вдвічі сильніше. До мене приходив репортер з того щотижневого дрантя і розпитував, що сталося. Я думаю, він з тих, хто їздить на виклики. Поліція, пожежі, швидка тощо. — Вона пошморгала носом. — Був десь твого віку.

— Запам’ятаю, — бовкнув я, не розуміючи навіщо. — Місіс Річленд, піду я вже. Хочу ще до містера Боудітча перед уроками зайти.

Вона розсміялася:

— Якщо він в «Аркадії», то там відвідування починаються з дев’ятої. Тебе нізащо не пустять так рано.

2

Але пустили. Пояснення, що в мене уроки й тренування з бейсболу опісля, не зовсім переконали жіночку на ресепшені, та коли сказав, що то я викликав швидку, вона дозволила мені піднятися.

— Палата 322. Ліфти праворуч від тебе.

Посередині коридору на третьому поверсі медсестра спитала мене, чи я до Говарда Боудітча. Я відповів ствердно й спитав, як він почувається.

— Йому зробили одну операцію, потрібна й друга. А потім на нього чекає довгий період одужування, постійно необхідна буде фізіотерапія. Мабуть, нею займатиметься Мелісса Вілкокс. Перелом був дуже тяжкий, стегно практично знищене. Доведеться міняти. Інакше решту життя він проведе на ходунках чи прикутий до візка, хоч би скільки фізіотерапії пройшов.

— Ого, — протягнув я. — А він знає?

— Лікар, який збирав йому ногу, мав уже сказати все, що йому треба знати на цю мить. Це ти викликав швидку?

— Так, мем.

— Ти, мабуть, врятував йому життя. Між шоком та ймовірністю провести ніч надворі… — вона похитала головою.

— То собака. Я почув, як виє його собака.

— Собака викликав швидку?

Довелося визнати, що це я.

— Якщо хочеш його побачити, то поквапся. Я щойно зробила йому ін’єкцію знеболювального, скоро він може заснути. Крім переломів ноги й стегна, він ще має занадто низьку вагу. Легка здобич для остеопорозу. У тебе близько чверті години, перш ніж він вирушить у сонне царство.

3

Нога містера Боудітча була піднята на штуковині зі шківом, яку ніби позичили з кінокомедії 1930-х років… та містер Боудітч не сміявся. І я теж. Зморшки на його обличчі поглибилися, стали подібні до вирізьблених борозн. Темні кола під очима потемніли ще дужче. Волосся зда­валося неживим і тонким, руді пасма в ньому вицвіли. Мабуть, у нього був сусід по палаті, але я його так і не побачив, бо друга половина 322-ї була затулена зеленою шторою. Побачивши мене, містер Боудітч спробував випростатися на ліжку, але від цього тільки скривився й задихано засичав.

— Здоров був. Як, кажеш, тебе звати? Якщо ти й казав, то я не запам’ятав. За цих обставин можна пробачити.

Я теж не міг згадати, чи назвався, тому повторив (чи вперше повідомив) своє ім’я, а потім спитав, як він почувається.

— Страшенно гівняно. Подивися на мене.

— Мені дуже шкода.

— Все одно менше, ніж мені. — А потім, зробивши над собою зусилля бути чемним: — Дякую вам, юний містере Рід. Мені сказали, що ви врятували мені життя. Зараз я не відчуваю, що воно чогось варте, але, як нібито сказав Будда: «Усе змінюється». Іноді на краще, хоча, з мого досвіду, це рідкість.

Я йому сказав — так само, як казав татові, медикам і місіс Річленд, — що насправді його врятувала собака: якби я не почув її виття, проїхав би мимо.

— Як вона?

— Нормально.

Я сів на стілець біля його ліжка й показав на телефоні фотки Радар з мавпочкою. Він перемотував їх кілька разів (мені довелося показати йому, як це робиться). Ці знімки, здавалося, зробили його щасливішим, хай і не здоровішим. «На нього чекає довгий період одужування», — сказала медсестра.

Коли він простягнув мені телефон, усмішка вже згасла.

— Мені не сказали, скільки я ще проваляюся в цьому клятому лазареті, але я не дурний. Розумію, що це надовго. Мабуть, треба вже думати про те, як її приспати. Вона прожила добре життя, але тепер у неї стегна такі…

— Ой, не треба, — запанікував я. — Я про неї подбаю. З радістю.

Він глянув на мене, і вперше за весь час його обличчя виражало не роздратування чи покірність долі.

— Справді? А я можу тобі з цим довіритися?

— Так. У неї майже закінчився корм, але тато сьогодні купить мішок того «Оріджену». Шоста ранку, шоста вечора. Я буду як штик. Можете на це розраховувати.

Він потягнувся до мене — може, хотів узяти за руку чи принаймні погладити. І я б дозволив, але він відсмикнув руку.

— Це… ти дуже добрий.

— Вона мені подобається. А я — їй.

— Правда? Добре. Вона хороша стара подруга. — Очі в нього вже затуманювались, а язик трохи заплітався. Те, що вколола медсестра, починало діяти. — Безневинна, але всі діти на районі до всирачки її боялися. А я тільки радий був. Пронози малі допитливі. Галасливі пронози. А грабіжники? Та які там грабіжники. Зачувши Радар, тікали світ за очі. Але тепер вона стара. — Він зітхнув і закашлявся. Це спричинило гримасу болю. — І не тільки вона.

— Я добре про неї дбатиму. Може, навіть вигуляю додолу пагорбом, до свого дому.

Коли він замислився над такою можливістю, його погляд дещо порізкішав.

— Вона з малого цуценяти ніколи ні в кого не була. Тільки в моєму будинку… на подвір’ї…

— Місіс Річленд сказала, ви ходили з нею гуляти.

— Та діставуча, що живе через вулицю? Ну так, правду сказала. Ми ходили на прогулянки. Коли Радар ще могла ходити не втомлюючись. А тепер боюся водити її кудись далеко. Що, як поведу її донизу Сосновою вулицею, а вона не зможе повернутися? — Він подивився собі на ноги. — А тепер уже і я не зможу повернутися. І взагалі нікуди дійти не зможу.

— Я не змушуватиму її. Ну, перевантажувати себе.

Він розслабився.

— Я тобі заплачу… за її корм. І за твій час теж.

— Не переймайтеся.

— Вона може ще довго прожити, коли я повернуся додому. Якщо повернуся.

— Повернетеся, містере Боудітч.

— Якщо ти будеш… її годувати… то краще зви мене Говардом.

Я не знав, чи зможу його так називати, але погодився.

— А принесеш мені ще фотографій?

— Авжеж. Мені вже треба йти, містере… Говарде. А ви відпочивайте.

— Вибору тут нема. — Його очі заплющилися, та потім повіки знову повільно піднялися. — Не знаю, що вона мені вколола… у-у! Щось сильне.

Очі знову заплющилися. Я встав і рушив до дверей.

— Хлопче. Як ти кажеш, тебе звати?

— Чарлі.

— Дякую, Чарлі. Я думав, може… дати їй ще один шанс. Не собі… одного разу мені вистачило… життя стає тягарем… от проживеш досить довго, сам дізнаєшся. Але їй… Радар… а потім я постарів і звалився з довбаної драбини…

— Я принесу вам ще фотографій.

— Давай.

Я розвернувся, щоб іти, але він знову заговорив, тільки навряд чи його слова призначалися мені.

— Хоробрий допомагає. А боягуз лише приносить подарунки.

Він замовк і захропів.

Посеред коридору я побачив медсестру, з якою роз­мовляв раніше. Вона саме виходила з палати, тримаючи в руках щось подібне до пакета з каламутною сечею. Побачивши мене, вона накрила її рушником. І поцікавилася, чи були мої відвідини приємними.

— Так, але наприкінці він почав говорити щось дивне.

Вона всміхнулася.

— Так діє демерол. Іди. Тобі пора до школи.

4

Коли я прийшов до Гіллв’ю, другий урок уже почався і йшов десять хвилин, а в коридорах було порожньо. Я пішов у кабінет узяти записку з дозволом на спізнення в місіс Сильвіус, приємної старенької зі страшнуватим синім волоссям. Їй було щонайменше сімдесят п’ять, звичний вік виходу на пенсію давно в минулому, але вона все ще мала меткий розум і добре почуття гумору. Думаю, коли маєш справу з підлітками, добре почуття гумору — це необхідність.

— Я чула, ти вчора врятував одному чоловікові життя, — сказала вона, підписуючи записку.

— А хто вам розказав?

— Сорока на хвості принесла. Скре-ке-ке. Чутки розходяться, Чарлі.

Я взяв записку.

— Насправді то не я, а собака того чоловіка. Я почув, як вона виє. — Мені вже трохи набридло пояснювати це людям, бо ніхто мені не вірив. Хоча це дивно. Я думав, усім подобаються розповіді про собак-героїв. — А я просто набрав 911.

— Як скажеш. А тепер біжи на урок.

— А можна вам спочатку щось показати?

— Тільки якщо це «щось» швиденьке.

Я вийняв телефон і дав їй подивитися на знімок телевізора містера Боудітча.

— Це ж антена на ньому?

— Роги, так ми називали. — Усмішка місіс Сильвіус дуже нагадувала ту, з якою містер Боудітч дивився на фото Радар та її мавпочки. — На кінчики своєї прикручували фольгу, бо це підсилювало сигнал. Але цей телевізор, Чарлі! Господи! Невже досі працює?

— Не знаю. Вмикати я не пробував.

— Наш найперший телевізор був такий. «Зеніт» у формі тумби. Важкий, аж мій батько підвередив собі спину, тягнучи його нагору сходами до квартири, в якій ми тоді мешкали. Ми ту штуку дивилися годинами! «Енні Оуклі», «Дикий Білл Гікок», «Капітан Кенгуру», «Кролик-хрестоносець»… ох, до головного болю! А одного разу він не хотів працювати, картинка котилася і котилася по екрану, тому батько викликав майстра, і той прийшов з повною валізою трубок.

— Трубок?

— Вакуумних. Вони світилися оранжевим, наче старомодні лампочки. Він поміняв ту, яка зламалась, і телевізор знову запрацював. — Вона ще раз глянула на фото на моєму телефоні. — Авжеж, трубки для такого динозавра вже давно вигоріли.

— Містер Боудітч міг прикупити їх собі на «Ібеї» чи «Крейґслісті», — сказав я. — В інтернеті можна купити будь-­що. Якщо можеш собі дозволити. Та тільки сумніваюся, що містер Боудітч умів користуватися інтернетом.

Місіс Сильвіус віддала мені телефон:

— Біжи, Чарлі. На тебе чекає фізика.

5

Тренер Гаркнесс того дня на тренуванні налетів на мене, як курка на просо. Або, точніше, як муха на гівно. Бо грав я галімо. Під час відпрацьовування рухів ногами з трьома конусами рухався не в той бік, а одного разу спробував рухатися в обидва боки одночасно і гепнувся на дупу, чим викликав вибух сміху. Відпрацьовуючи подвійну гру, я спочатку збився з позиції, м’яч від гравця на другій базі зі свистом пролетів там, де мав стояти я, і відскочив від стіни спортзалу. Коли тренер кинув мені дриблер[9], я рухнувся до м’яча нормально, але не опустив рукавицю, і м’яч — він котився зі швидкістю ходи — пролетів у мене між ногами. Але останньою краплею для тренера Гаркнесса став бант[10]. Я весь час підкидав м’яч пітчеру, замість кинути вздовж лінії третьої бази.

Тренер вивергнувся зі свого садового пластикового крісла й побрів до основної бази. Його черево розгойдувалось, а свисток підстрибував між чималих цицьок.

— Господи Боже, Рід! Ти схожий на якусь стару бабцю! Перестань пробивати м’яч! Просто опусти биту, нехай м’яч ударить по ній. Скільки разів повторювати?

Він ухопив биту, ліктем відсунув мене вбік і став обличчям до Ренді Морґана, пітчера на тому тренуванні.

— Кидай! І давай сильніше, як мужик!

Ренді кинув щосили. Тренер нахилився і продемонстрував ідеальний бант. М’яч пролетів уздовж лінії третьої бази, дуже гарно. Стів Домбровскі кинувся до нього, спробував зловити голіруч, але не зумів.

Тренер повернувся обличчям до мене:

— Ось! Ось як це робиться! Я не знаю, про що ти думаєш, але викинь це з голови!

Думав я про Радар, яка сидить у будинку містера Боудітча й чекає, коли я прийду. Дванадцять годин для мене, три з половиною доби — для неї. Вона не розуміє, чому її залишили саму, а собака не може гратися з пискучою мавпочкою, якщо нема кому її кидати. Може, вона там терпить, щоб не наробити в будинку, а чи — собачі дверцята ж замкнені — вже десь наробила? Якщо так, вона може не розуміти, що не винна. А ще горбкуватий газон і провислий штахетник — про них я теж думав.

Тренер Гаркнесс тицьнув мені битку:

— А тепер зроби все правильно.

Ренді не намагався відпрацьовувати, просто кинув пітч[11] із бетерської практики, щоб визволити мене. Я розвернувся лицем до пітчера, тримаючи биту діагонально перед собою… і підкинув угору. Ренді навіть не довелося злазити з тренувальної гірки, щоб зловити.

— Ну все, — сказав тренер. — Давай п’ять.

Що означало п’ять кіл навколо спортзалу.

— Ні.

Базікання в спортзалі стихло. Не тільки на нашій, а й на дівчачій волейбольній половині. Усі голови повернулися до нас. Ренді затулив рукавичкою рота — може, щоб приховати усмішку.

Тренер вперся руками в м’ясисті боки:

— Що ти сказав?

Я не кинув битку, бо не був розлючений. Просто вручив йому, і він, спантеличений, узяв.

— Я сказав «ні». З мене годі.

І пішов до дверей роздягальні.

— Ану вернися, Ріде!

Я навіть головою не похитав, просто не зупинявся.

— Повернися зараз же, а не коли охолонеш! Бо потім буде запізно!

Але я вже охолов. Усередині панували холод і спокій. Навіть радість — як тоді, коли бачиш розв’язок складної математичної задачі, яка виявилася й близько не такою важкою, як спочатку здавалося.

— Ріде, чорт забирай! — У його голосі вже лунали нотки паніки. Може, тому що я був його найкращим бетером, а може, через те що цей бунт стався перед усією командою. — Повернися! Переможці ніколи не здаються, а слабаки не перемагають!

— Тоді вважайте мене лузером, — сказав я.

Спустившись сходами в роздягальню, я перевдягнувся. То був кінець моєї бейсбольної кар’єри в старшій школі Гіллв’ю. Та чи жалкував я про це? Ні. Чи шкодував я, що підвів команду? Трохи. Але, як любив указувати тренер, у слові «команда» немає букви «я». Доведеться їм обхо­дитися без мене. Я мав потурбуватися про інші справи.

6

Я дістав пошту зі скриньки містера Боудітча — нічого особистого, звичайний мотлох — і зайшов у будинок через чорний хід. Радар не могла на мене стрибати (мабуть, не дуже добре почувалася), тому я обережно взяв її за передні лапи, підняв її і поклав лапи собі на пояс, щоб погладити голову, звернену до мене. Посивілу мордочку теж не забув попестити. Радар обережно спустилася сходами ґанку й зробила свої справи. І знов окинула сходи оцінювальним поглядом перед тим, як підійматися. Я їй сказав, що вона хороша дівчинка і що тренер Гаркнесс пишався б нею.

Я трохи покидав їй пискучу мавпочку, трохи пофотографував. В її кошику лежали й інші пищалки, але мавпочку вона явно любила найбільше.

Собака вийшла за мною надвір, коли я пішов підняти драбину, яка так і валялася на землі. Відніс її до сараю, побачив на дверях міцний замок і просто притулив до стіни під дахом. Поки це робив, Радар завила. Вона притислася до землі за двадцять футів перед дверима з замком, прищулила вуха й напружила морду.

— Що таке, дівчинко? Якщо туди заліз якийсь скунс чи бабак, я нічим не зможу за…

За дверима щось зашкреблось, а потім химерно задріботіло, від чого волосся на моїй потилиці стало сторч. Не тваринний звук. Я ніколи подібного не чув. Радар загавкала, заскавчала, потім позадкувала пузом по землі. Мені й самому захотілося позадкувати, але я гепнув у двері кулаком і зачекав. Нічого. Якби не реакція Радар, я міг приписати ті звуки своїй уяві, але в тій ситуації нічого не міг удіяти. Двері на замку, сарай без вікон.

Я ще раз вгатив у двері, мало не провокуючи той дивний звук, щоб знову проявився. Але цього не сталося, тому я рушив до будинку. Радар із зусиллями звелася на лапи й пішла за мною. Озирнувшись на сарай, я побачив, що вона теж озирається.

7

Ми з Радар ще трохи погралися мавпочкою. Коли вона лягла на лінолеум і промовисто подивилася на мене: «Я все», — я подзвонив татові й розповів, що покинув бейсбол.

— Я знаю, — сказав він. — Мені вже телефонував тренер Гаркнесс. Сказав, що ви обидва трохи погарячкували, але він готовий прийняти тебе назад за умови, що ти спершу попросиш вибачення в нього, а потім — у всієї команди. Бо ти їх підвів — це його слова.

Це дратувало, але й смішило водночас.

— Тату, це не фінал штату, а просте тренування в залі. І він поводився як свиня.

Хоча я до цього звик. Ми всі звикли. Фотографією тренера Гаркнесса можна було ілюструвати слово «свиня» в словнику.

— Тобто вибачень не буде, я правильно розумію?

— Я міг би попросити вибачення за те, що подумки був не в залі. Бо думав про містера Боудітча. І Радар. І цей будинок. Він не розвалюється, але вже на межі. Я міг би багато всього тут зробити, якби мав на це час, а тепер час є.

Тато кілька секунд обміркував почуте, а потім сказав:

— Я не дуже розумію, чому тобі це здається такою необхідністю. Піклуватися про собаку — розумію, це міцва. Але ж Боудітч — чужа тобі людина.

І що на це відповісти? Розказати батькові, що я уклав угоду з Богом? Навіть якщо він виявить тактовність і не розсміється (а він, напевно, виявить), то скаже мені, що такий спосіб мислення краще залишити дітям, євангелістам і наркоманам кабельного телебачення, які вірять у те, що магічна подушка чи дієта зцілить їх від усіх недуг. А в найгіршому разі він може подумати, що я заявляю права на його тверезість, хоча він докладає таких величезних зусиль, щоб її підтримувати.

Але було й дещо інше: це річ приватна. Тільки моя.

— Чарлі? Ти тут?

— Я тут. Можу сказати тільки одне: я хочу зробити все можливе, доки він знову стане на ноги.

Тато зітхнув:

— Він же не хлопчик, який упав з дерева і зламав руку. Він старий. Може вже ніколи не стати на ноги. Ти про це не думав?

Я не думав і не бачив причин починати.

— Знаєш, як кажуть у твоїй програмі? Проживати по одному дню.

Він тихо засміявся:

— А ще в нас кажуть: минуле — це історія, а майбутнє — загадка.

— Чудовий вислів, тату. То що, з бейсболом вирішили?

— Так, але потрапляння в команду штату наприкінці сезону мало б гарний вигляд в аплікаційній формі для вступу в коледж. Ти ж розумієш це, так?

— Розумію.

— А що з американським футболом? Теж думаєш кидати?

— Поки що ні. — Принаймні в американському футболі не треба мати справу з тренером Гаркнессом. — Тренування почнуться в серпні, а до того часу містерові Боудітчу може стати краще.

— Або ні.

— Або ні, — погодився я. — Майбутнє — загадка.

— Так і є. Як згадаю той вечір, коли мама вирішила пройтися до Зіппі…

Він замовк. Я теж не знав, що сказати.

— Чарлі, зроби для мене одну річ. Приходив журналіст із «Віклі Сан», просив твої контакти. Я не дав, але взяв його номер. Він хоче від тебе інтерв’ю про порятунок Боу­дітча. Людська небайдужість і все таке. Я думаю, варто його дати.

— Та то ж не я його врятував, а Радар…

— Так йому й скажеш. Але якщо в коледжів, куди ти подаватимешся, виникне запитання, чому ти покинув бейс­бол, така стаття…

— Я зрозумів. Диктуй номер.

Він продиктував, а я записав у контактах.

— Вечеряти додому прийдеш?

— Одразу, як погодую вечерею Радар.

— Добре. Люблю тебе, Чарлі.

Я відповів, що теж його люблю. Що було правдою. Хороший чоловік мій тато. У нього був складний період, але він його подолав. Не кожному це вдається.

8

Нагодувавши Радар і пообіцявши повернутися завтра рано-вранці, я подався до сараю. Насправді не дуже хотіло­ся туди йти. У повзучих сутінках прохолодного квітневого вечора та малá споруда без вікон випромінювала щось вкрай неприємне. Але я себе змусив. Став перед дверима з навісним замком і прислухався. Ані шкрябання, ані химерного дріботіння, наче від якогось прибульця в науково-­фантастичному кіно. Гатити в двері кулаком не хотілося, тому я себе примусив. Двічі. Сильно.

Нічого. І це було полегшення.

Я сів на велик, поїхав униз пагорбом по вулиці Платановій, закинув бейсбольну рукавицю на горішню полицю шафи, але дверей одразу не зачинив — трохи подивився на ту рукавицю. Хороша гра бейсбол. Нема нічого кращого, ніж прорватися наприкінці дев’ятого інінгу й здобути перемогу, і нема нічого кращого, ніж їхати додому автобусом після виїзду на матч і великої перемоги, коли всі навколо сміються, галасують і дуркують. Тож так, трохи шкода, але насправді не дуже. Я згадав вислів Будди: все змінюється. І вирішив, що в цих двох словах криється велика істина. Ну дуже велика.

Я зателефонував журналістові. Газета «Віклі Сан» була безплатним виданням, у якому декілька місцевих новин і спортивних сюжетів тонули в морі рекламного лайна. Біля дверей крамниці Зіппі завжди височіла кучугура цих газет під табличкою «ВІЗЬМІТЬ ОДНУ» (а якийсь дотепник дописав: «ЗАБИРАЙТЕ ВСІ»). Репортера звали Білл Гаррімен. Я відповів на його запитання, знову віддавши всі лаври Радар. Містер Гаррімен запитав, чи можна сфотографувати нас із нею вдвох.

— Ой, а я не знаю. Треба спитати дозволу в містера Боудітча, а він у лікарні.

— Спитай його завтра-післязавтра. Зможеш? Мені скоро подавати статтю, щоб її надрукували наступного ­тижня.

— Спитаю, якщо випаде нагода, але мені здається, в нього ще одна планова операція. Мене можуть до нього не пустити, а без його дозволу ніяк.

Я не хотів, щоб містер Боудітч на мене розлютився, а він справляв враження людини, яку легко розлютити. Згодом я подивився в словнику, як називають таких людей, як він. «Мізантроп».

— Зрозуміло, зрозуміло. Дай знати одразу, як щось з’ясуєш. Слухай, а це не ти торік у листопаді забив переможний тачдаун у матчі проти «Стенфорд Преп» у Теркі-боулі?

— Я. Але то ж не був матч типу «Перша десятка Спорт-Центру» чи щось таке. Ми були на їхній лінії двох ярдів, і я просто заштовхнув м’яч.

Він розсміявся:

— Скромник! Я таких люблю. Подзвони мені, Чарлі.

Я пообіцяв, поклав трубку й спустився подивитися з татом телевізор перед тим, як робити домашку. Цікаво було, як там Радар. Я сподівався, що добре. Звикає до нового розпорядку. І знову згадався вислів Будди. Хороші слова, добре їх собі повторювати.