Казка

1

Останню ніч в Емпісі я провів там, де й першу, — в хатинці Дори неподалік колодязя між світами. Ми поїли тушкованого м’яса, а потім вийшли надвір помилуватися величезною золотою весільною обручкою в небі, яка колись була Беллою і Арабеллою. Вона була дуже гарна, як іноді бувають гарними поламані речі. Я знову замислився, де ж є цей світ, і вирішив, що це не має значення; достатньо того, що він є.

Я знову спав біля каміна Дори, поклавши голову на подушку з аплікацією метелика на ній. І спалось мені чудово без нічних візитерів і без жахіть з Елденом і Гогмагогом. Була вже середина ранку, коли я нарешті прокинувся. Дора ревно працювала на швейній машинці, яку їй привіз містер Боудітч. Ліворуч громадилась купа порваних черевиків, а праворуч вона складала відремонтовані. Мені стало цікаво, як довго ще триватиме цей її промисел.

Ми востаннє поснідали разом: бекон, товсті скибки домашнього хліба й омлет із гусячих яєць. Попоївши, я востаннє надів ремінь містера Боудітча з кобурою. Потім опустився на одне коліно й приклав долоню до чола.

— Нє, нє, Чарлі, встань.

Її голос усе ще був здавлений і глухуватий, але щодня ліпшав. Навіть щогодини. Я підвівся. Вона простягла до мене руки. Я не просто обійняв її, а підняв і обкрутив навколо себе, і вона засміялась. Потім стала навколішки й погодувала мою собаку двома шматочками бекону з фартуха.

— Раї, — сказала вона. — Я люблю тебе, Раї.

Вона пройшла зі мною пів дороги вгору на пагорб, яка вела до виноградних лоз, що затуляли вхід до тунелю. Ті лози вже зеленіли. Важкий рюкзак відтягував мені плечі, ще важчою була кувалда, яку я ніс у правій руці, але відчувати сонячні промені на обличчі було приємно.

Дора востаннє обняла мене, востаннє погладила Радар. В її очах стояли сльози, але вона усміхалась. Тепер вона могла усміхатись. Решту шляху я пройшов сам і побачив, що на нас чекає ще один друг, червоний на тлі зеленого винограду. Радар негайно припала до землі. Снаб спритно скочив їй на спину й подивився на мене, посмикуючи вусиками.

Я присів біля них, скинув рюкзак і розстебнув клапан.

— Як справи, пане Снабе? Нога вже загоїлась?

Радар гавкнула один раз.

— Добре, це добре. Але далі краще не йди, гаразд? Повітря мого світу може тобі зашкодити.

Зверху на дверному молотку, загорнуте у футболку з написом «Hillview High», лежало те, що Дора назвала сі-уох-со-ся, що, як я зрозумів, означало «цілунок сонця». У неї все ще були проблеми з приголосними, але мені здавалось, що з часом це минеться. «Цілунок сонця» являв собою недогарок свічки у склянці. Я знову надів рюкзак, нахилив склянку й засвітив свічку сірником.

— Ходімо, Раді. Вже час.

Вона підвелась. Снаб зіскочив. Він зупинився, ще раз глянув на нас серйозними чорними очима і стрибнув у траву. Я ще якийсь час його бачив, бо він рухався в спокійному повітрі, а маки ні. Потім він зник.

Я кинув останній погляд униз на будиночок Дори, який у сонячному світлі здавався ще кращим і затишнішим. Радар теж озирнулась. Дора махала нам з-під рядів розвішаних черевиків. Я помахав у відповідь. Потім узявся за кувалду й відсунув убік звислі виноградні лози, за якими виднілась темрява.

— Хочеш додому, дівчинко?

Моя собака зробила перший крок уперед.

2

Ми дійшли до кордону між світами, я відчув знайому дезорієнтацію, яку пам’ятав з попередніх подорожей. Я трохи заточився, і «цілунок сонця» згас, хоч протягів і не було. Я сказав Радар зачекати, дістав ще один сірник з кобури на поясі з кончо містера Боудітча, чиркнув об грубий камінь і знову засвітив свічку. Гігантські кажани забили крилами й запищали над головою, потім заспокоїлись. Ми рушили далі.

Коли ми підійшли до колодязя з гвинтовими вузькими сходами, я затулив свічку й глянув угору, сподіваючись, що не побачу, як звідти пробивається світло. Світло означало б, що хтось зрушив дошки й пачки журналів, які я використав для маскування. Це було б погано. Мені здалося, ніби я бачу слабеньке світло, але то було нормально. Зрештою, маскування не було ідеальним.

Радар піднялась на чотири-п’ять сходинок і озирнулась подивитися, чи я йду.

— Нє, нє, собачко, я перший. Я не хочу, щоб ти була переді мною, коли ми доберемось до вершини.

Вона послухалась, але дуже неохоче. Нюх у собак разів у сорок гостріший за людський. Можливо, вона чула запах свого старого світу нагорі, і він її манив. Якщо так, то цей підйом добряче їй набрид, бо мені раз у раз доводилось зупинятися, щоб перепочити. Я почувався краще, але ще не зовсім одужав. Фрід порадив мені берегтися, тож я намагався виконувати вказівку лікаря.

Коли ми дістались верху, я з полегшенням побачив, що остання пачка журналів, яку я встановлював, попередньо поклавши собі на голову, як носильник купу випраної білизни, була на місці. Я стояв під нею десь хвилину, а то й дві чи три. Цього разу не для відпочинку. Я дуже хотів повернутися додому, але тепер мені було страшно. А ще відчував легку ностальгію за тим, що залишив позаду. У тому світі були палац, прекрасна принцеса і безглузді, зате героїчні вчинки. Може, десь — мабуть, біля Набережної — ще живуть русалки, співаючи одна одній. Там, у долішньому світі, я був принцом. А в горішньому я мав писати заяви для вступу в коледж і виносити сміття.

Радар тицьнулась мордою мені під коліна й двічі різко гавкнула. Хто сказав, що собаки не вміють розмовляти?

— Гаразд, гаразд.

Я підважив головою пачку, піднявся на сходинку вище й відсунув журнали вбік. Потім розштовхав у різні боки інші пачки, змушений працювати повільно, бо ліва рука ще не була в нормі (зараз уже краще, але так, як раніше, в ті часи, коли я грав у футбол і бейсбол, не буде ніколи — дякую, Петро, падлюко).

Радар гавкнула ще кілька разів, просто щоб підігнати мене. Я без проблем прослизнув між дошками, якими накрив вхід у колодязь (я дуже схуд за час перебування в Емпісі, переважно в «Глибокій Малейн»), але спочатку довелось звільнитися від рюкзака й посунути його по підлозі. Коли я нарешті вибрався нагору, ліва рука нила. Радар вискочила за мною з легкістю, гідною заздрощів. Я оглянув заглибину від укусу Петри, боячись, що рана, яка ще не зовсім загоїлась, могла відкритись, але все було нормально. Мене здивувало, як холодно в сараї. Я бачив: з рота йде пара.

Сарай був у тому ж стані, в якому я його залишив. Світло, яке я бачив знизу, пробивалося крізь щілини в стінах. Я сіпнув двері й виявив, що вони замкнені знадвору. Отже, Енді Чен виконав моє прохання. Насправді я не думав, що хтось шукатиме мене (чи мій труп) у закинутому сараї на задньому дворі, але це все одно було полегшення. Однак це означало, що доведеться скористатися кувалдою. Так я й зробив. Однією рукою.

На щастя, дошки були старі й сухі. Одна тріснула після першого удару й зламалась після другого, впустивши всередину потік іллінойського денного світла… і дрібний вихор снігу. Підбадьорений гавкотом Радар, я вибив ще дві дошки. Радар вискочила в дірку й негайно присіла помочитися. Я знову розмахнувся кувалдою і вибив ще один довгий шматок дошки. Пропхав туди рюкзак, повернувся боком і вибрався на сонячне світло. А також у чотиридюймовий замет снігу.

3

Радар гасала двором, час від часу зупиняючись, щоб заритися носом у сніг і підкинути його. Вона поводилась як цуценя, і я засміявся. Я вгрівся, піднімаючись гвинтовими сходами й орудуючи кувалдою, тож коли дійшов до зад­нього ґанку, то весь тремтів. Було градусів три-п’ять морозу. Хоча з сильним вітром відчувалось як усі десять.

Я дістав запасний ключ зі схованки під килимком (цей килимок містер Боудітч називав «непривітним») і ввійшов усередину. Тут стояв затхлий дух і було холодно, але хтось — майже напевне тато — ввімкнув тепло, слабенько, аби не замерзли труби. Я згадав, що в шафі при вході бачив старий плащ, і він справді там був. А також пара калош, з яких стирчали червоні вовняні шкарпетки. Калоші були мені малі, але ж я не збирався довго їх носити. Тільки зійти з пагорба. Пояс і револьвер помандрували на полицю в шафі. Я хотів покласти їх назад у сейф трохи згодом… сподіваючись, що сейф із його таємним сховком ще там.

Ми спустилися з заднього ґанку, обійшли будинок і вийшли за ворота, через які мені довелось перелазити того першого разу, коли я почув завивання Радар і слабкі крики містера Боудітча про допомогу. Тепер мені здавалось, що відтоді минуло років сто. Я почав повертати на пагорб вулиці Платанової, аж раптом щось привернуло мою увагу. Я сам і привернув свою увагу. Бо то моє обличчя було на телефонному стовпі на перехресті Платанової і Соснової вулиць. Моє шкільне фото, і в ньому вразило те, який юний у мене там вигляд. «Цей хлопчина ще нічого не знав, — подумав я. — Можливо, він думав, що знає, але нє, нє».

Над фотографією великими червоними літерами було написано: «ВИ БАЧИЛИ ЦЬОГО ХЛОПЦЯ?»

Нижче яскраво-червоними літерами: «ЧАРЛЬЗ МАК-ҐІ РІД, 17 РОКІВ».

А нижче: «Чарльз (Чарлі) Рід зник у жовтні 2013 року. Його зріст 6 футів 4 дюйми, вага 235 фунтів. Востаннє його бачили…»

І так далі. Я звернув увагу на дві речі: який ветхий цей плакат і наскільки не відповідає зазначена вага моїй теперішній. Я роззирнувся, майже не сумніваючись, що місіс Річленд зирить на мене, прикривши очі рукою, як козирком; але навколо не було нікого, тільки ми з Радар стояли на посипаному сіллю тротуарі.

На півдорозі до будинку я зупинився, охоплений раптовим поривом — шаленим, але сильним — розвернутися. Піти назад через ворота на вулиці Платановій, 1, обійти будинок, зайти в сарай, спуститися гвинтовими сходами й повернутися до Емпісу, де я навчився б якогось ремесла і заробляв би на життя. Наприклад, піти в учні до Фріда й вивчитись на костоправа.

А потім я подумав про той плакат і про інші такі плакати, по всьому місту й по всьому округу, розклеєні батьком, дядьком Бобом і татовим спонсором Лінді, а також, можливо, іншими його друзями по АА. Якщо, звісно, він знову не запив.

«Будь ласка, Господи, тільки не це».

Я рушив далі, побрязкуючи пряжками на калошах мерця, а омолоджена собака мерця бігла за мною. Назустріч мені на пагорб підіймався хлопчик у стьобаній червоній курточці й теплих штанях. Він тяг санчата за мотузку. Мабуть, поспішав на гірку в парку Кавано.

— Зачекай, хлопчику.

Він недовірливо подивився на мене, але зупинився.

— Який сьогодні день?

Слова лунали плавно, але здавалось, що в них були кути. Безглуздо ніби, але складалось таке враження, і я знаю чому. Я знову говорив англійською мовою.

Він подивився на мене так, немов запитав: ти п’яний чи зроду дурний?

— Субота.

Отже, батько мав бути вдома, хіба що пішов на збори АА.

— А місяць?

Тепер у його погляді читалось: тю.

— Лютий.

— Дві тисячі чотирнадцятого?

— Ага. Я пішов.

Він рушив далі, вгору пагорбом, кинувши через плече недовірливий погляд на мою собаку й на мене. Мабуть, хотів переконатися, що ми не женемось за ним з поганим наміром.

Лютий. Мене не було чотири місяці. Дивно про це думати, але не дивніше ніж те, що я бачив і що робив.

4

Я з хвилину постояв перед будинком, набираючись духу ввійти, у сподіванні, що не застану батька у відключці на дивані перед телевізором, де на каналі ТСМ крутитиметься «Моя люба Клементина» чи «Поцілунок смерті». Під’їзна доріжка була утрамбована, хідник прочищений лопатою. Я сказав собі, що це добрий знак.

Радар набридло чекати мене, вона вибігла сходами на ґанок і сіла перед дверима, чекаючи, доки її впустять. Колись давно в мене був ключ від цих дверей, але він загубився дорогою. «Як триколісник Клаудії, — подумав я. — Вже не кажучи про мою цноту». Виявилось, що це не мало значення. Двері були незамкнені. Я ввійшов, вловивши вухом звук телевізора — канал новин, не ТСМ, — і тут Радар побігла коридором, вітально гавкаючи.

Коли я зайшов у вітальню, вона стояла на задніх лапах, передніми спираючись на газету, яку він читав. Він подивився на неї, потім на мене. Якусь мить здавалось, що він не розуміє, хто стоїть у дверях. Коли зрозумів, то від шоку м’язи його обличчя розслабились. Ніколи не забуду, як момент упізнання зробив його старшим — чоловіком, яким він буде в шістдесят і сімдесят років, — і водночас молодшим, схожим на юнака, яким він був у моєму віці. Здавалося, ніби якийсь внутрішній сонячний годинник крутнувся зразу в обидва боки.

— Чарлі?!

Він почав підводитись, але спочатку ноги не втримали його, і він упав назад. Радар сиділа біля нього, стукаючи хвостом.

— Чарлі? Це справді ти?

— Це я, тату.

Цього разу він зумів звестися на ноги. Він плакав. Я теж заплакав. Він кинувся до мене, зачепився за край столу і впав би, якби я його не підхопив.

— Чарлі, Чарлі, слава Богу, я думав, що тебе нема в живих, ми всі думали, що ти…

Він більше не міг говорити. Я мав багато про що йому розповісти, але теж не міг вимовити ані слова. Ми обнялися над Радар, яка стояла між нами, махаючи хвостом і гавкаючи. Мовляв, здається, я знаю, чого ви хочете, і тепер ви це маєте.

Ось ваш щасливий кінець.