Казка

1

Я спитав містера Боудітча, чи можна примоститися в його кріслі, і він дозволив. Я запропонував йому половину свого сендвіча, і мені трохи полегшало, коли він відмовився, — у Джерсі Майка вони найсмачніші.

— Може, спробую випити чашку супу після години пігулок. Курячого з локшиною. Побачим.

Я спитав, чи не хоче він подивитися новини. Він похитав головою:

— Вмикай, якщо хочеш, але я рідко їх дивлюся. Імена міняються, а дурниці залишаються ті самі.

— Я в шоці від того, як він працює. А трубки не перегорають?

— Звісно. Так само, як середні батарейки в ліхтарику виснажуються. Чи дев’ятивольтові в транзисторному радіоприймачі. — Я не знав, що таке транзисторний радіоприймач, але вголос не сказав. — Тоді вставляєш нові.

— А де ви берете трубки?

— Купую в компанії «Ретро-Фіт» у Нью-Джерсі, але вони рік у рік дорожчають, бо запаси зменшуються.

— Ну, я думаю, ви можете собі дозволити.

Він зітхнув:

— Ти про золото. Тобі цікаво, авжеж, будь-кому було б цікаво. Ти комусь розказував? Батькові? Чи, може, вчительці, якій довіряєш?

— Я вмію зберігати таємниці. Я ж казав.

— Гаразд, не сердься. Я повинен був спитати. І ми про це поговоримо. Але не сьогодні. Сьогодні я не відчуваю в собі здатності говорити про будь-що.

— Це може зачекати. Але от трубки для телевізора… як ви їх купуєте, якщо у вас немає інтернету?

Він закотив очі:

— А ти думав, поштова скринька там для краси? Щоб віночок на Різдво вішати?

Він мав на увазі звичайну пошту. Для мене було відкриттям, що люди досі використовують її для різних справ. Я хотів його спитати, чому він просто не купить новий телевізор, але потім подумав, що й так знаю відповідь. Йому подобалися старі речі.

Поки стрілки годинника у вітальні повзли до шостої, я зрозумів, що хочу дати йому пігулки майже так само сильно, як він — їх випити. Нарешті настав час. Я пішов нагору, дістав дві й простягнув йому зі склянкою води. Він ледь не вихопив їх з моєї руки. У кімнаті було прохолодно, але в нього на лобі виступили бісерини поту.

— Я насиплю Радар корму, — сказав я.

— А потім виведи у двір. Вона швидко робить свої справи, але ви трохи побудьте надворі. Подай мені сечоприймач, Чарлі. Я не хочу, щоб ти бачив, як я користуюся тою дов­баною штукенцією. І в моєму віці це не швидко робиться.

2

На той час, коли я повернувся і спорожнив сечоприймач, пігулки вже подіяли. Він попросив курячого супу — єврейський пеніцилін, так він його назвав. Випив бульйон, а локшину виїв ложкою. Коли я вимив миску й повернувся, він уже спав. Мене це не здивувало. У нього був страшенно важкий день. Я піднявся в його кімнату, знайшов книжку «Наречена була в чорному» і поринув у читання, виринувши на поверхню тільки тоді, коли він прокинувся о восьмій.

— Може, ввімкнеш телевізор і пошукаєш те співоче шоу? — попросив він. — Ми з Радар іноді любимо його дивитися.

Я увімкнув телевізор, прокрутив декілька наявних каналів і знайшов «Голос», ледве видимий крізь снігову віхолу перешкод. Я покрутив роги, доки картинка не стала більш-менш чіткою, і ми подивилися виступи кількох конкурсантів. Більшість із них співали достобіса добре. Я повернувся до містера Боудітча, щоб похвалити хлопця з номером у стилі кантрі, але він уже міцно спав.

3

Дзвінок я залишив йому на столику й пішов нагору. А коли озирнувся, то побачив Радар — вона сиділа біля підніжжя сходів. Побачивши, що я на неї дивлюся, вона розвернулася й почалапала до містера Боудітча, де й провела ту ніч і всі наступні. Він спав на розкладній канапі навіть і після того, як уже достатньо оклигав, щоб вибиратися нагору сходами, бо на той час для неї це вже було важко.

Моя кімната була нормальна, правда, світло торшера відкидало моторошні тіні на стелю, і будинок рипів суглобами, та я знав, що так буде. Я підозрював, що за вітряної погоди там ціла симфонія. Увімкнувши свій «Найтгок», я вийшов в інет. На думці в мене була вага золота на спині. Воно нагадало, як мама читала мені казку з «Золотої книжечки». Я переконував себе, що просто збавляю час, але тепер я в цьому не впевнений. Я думаю, що іноді ми знаємо, куди прямуємо, навіть якщо нам здається, що не знаємо.

Я знайшов щонайменше сім різних версій «Джека і бобового дерева» й прочитав їх на телефоні під світлом торшера. Поставив собі подумки зарубку, щоб наступного дня принести ноутбук, але того вечора телефона мало вистачити. Сюжет я, звісно, знав. Оригінальна казка, про яку люб’язно розповіла Вікіпедія, була значно кровожерніша, ніж та, яку я пам’ятав. По-перше, Джек жив з матір’ю, бо велетень під час одного з численних нападів люті вбив його батька.

Мабуть, ви теж знаєте цю казку. Джек з мамою не мають ані шеляга за душею. Все, що в них є, — корова. Мама наказує Джекові піти на базар, продати її та виручити щонайменше п’ять золотих монет (у цій казці жодних гранул немає). Дорогою до містечка Джек зустрічає балакучого торговця, який переконує його обміняти корівчину на п’ять магічних бобів. Розлючена мати викидає боби за вікно. І на ранок з них виростає магічне бобове стебло, яке сягає хмар і зникає за ними. Там, угорі, величезний замок (як він плаває у хмарах, в жодній версії не пояснено), де живуть велетень з дружиною.

Джек фактично цупить різне золото — монети, гуску, яка несе золоті яйця, золоту арфу, яка попереджає велетня. Але це не крадіжка в звичному розумінні, бо велетень сам усе те золото покрав. Я дізнався, що знаменита пісенька велетня — «Фі-фай-фо-фам, кров британця чую там» — списана з «Короля Ліра», де персонаж на ім’я Едґар каже: «Роланд до вежі темної підходить, А велетень відтіль: “Ух, ух! Британський чую дух!”»[20] Була ще деталь, якої я не пам’ятаю з жодного мультика чи «Золотої книжечки»: спальня велетня всіяна дитячими кістками. Ім’я того велетня пробрало мене холодом недоброго передчуття, глибоким і темним.

Гогмагог.

4

Торшер я вимкнув об одинадцятій і задрімав, доки за чверть дванадцята не підкинувся від будильника на телефоні. Я ще не сховав таблетки оксі в сейф: вони так і стояли на бюро, куди я сховав свій мізерний одяг. Я відніс дві пігулки вниз. Радар загарчала на мене в темряві й сіла.

— Цить, мала, — наказав містер Боудітч, і вона затихла. Я ввімкнув лампу. Він лежав на спині, втупившись у стелю. — А ось і ти, за розкладом. Добре. Я не хотів чіпати дзвоника.

— Вдалося поспати?

— Трохи. А коли ці кляті штуки потраплять у стравохід, то ще задрімаю. Може, й до світанку.

Я простягнув йому пігулки. Він звівся на лікоть, щоб проковтнути їх, а потім віддав мені склянку й знову ліг.

— Уже краще. Мабуть, психологічний ефект.

— Вам ще щось принести?

— Ні. Повертайся в ліжко. Коли хлопці ростуть, їм треба відпочивати.

— Я думаю, що вже майже не росту.

Принаймні я на це сподівався. Шість футів чотири дюйми зросту й двісті двадцять фунтів ваги — це достатньо. Якщо виросту ще більше, то буду…

— Гогмагог, — бездумно бовкнув я.

Я очікував сміху, але не побачив навіть усмішки.

— Казки вивчаєш?

Я стенув плечима:

— Коли возив золото в Стентонвілл, згадував про чарівні боби та бобове дерево.

— То тепер ти знаєш про Джека.

— Мабуть, так.

— У Біблії Гог і Магог — це два войовничі народи. Ти знав?

— Ні.

— Книга Одкровення. Поєднай їх — і матимеш справжнього монстра. Від якого краще триматися подалі. Вимкни світло, Чарлі. Нам обом треба поспати. Ти поспиш, і я посплю. Маленький перепочинок від болю мене потішить.

Я погладив Радар, а потім вимкнув світло. І попрямував до сходів, але повернувся.

— Містере Боудітч?

— Говард, — виправив він. — Потренуйся. Ти ж не дов­баний дворецький.

Я подумав, що довбаний дворецький — це якраз про мене, але вирішив так пізно не сперечатися.

— Говарде, так. А ким ви працювали до пенсії?

Він хихотнув. Звук вийшов якийсь іржавий, але не зов­сім неприємний.

— Частково наглядав, частково рубав дрова. Прос­тий дроворуб, інакше кажучи. В казках їх багато. Йди спати, Чарлі.

Я пішов спати й проспав до шостої, коли настав час приймати інші пігулки — не лише болетамівне, а весь комплекс. І знову, зайшовши у вітальню, я побачив, що він лежить і дивиться на стелю. Я спитав, чи він поспав. Він відповів ствердно. Тільки я не дуже повірив.

5

На сніданок у нас була яєчня, збовтана власноручно moi[21]. Щоб поїсти, містер Боудітч сів на краєчок дивана, а ногу у фіксаторі поклав на пуфик з м’якого крісла. Потім попросив мене вийти, поки він користується сечоприймачем. А коли я повернувся, він уже стояв на милицях і дивився з вікна на передній двір.

— Дарма ви не почекали, я б вам допоміг, — докірливо мовив я.

Він відповів звуком «тча».

— Ти вирівняв той штахетник.

— Радар допомагала.

— Не сумніваюся. Виглядає краще. Допоможи мені лягти, Чарлі. Доведеться потримати ногу, як ти це раніше робив.

Я вклав його в ліжко. Повів Радар на прогулянку Сосновою вулицею, і новіші, свіжіші ліки, здавалося, допомагали, бо вона пройшла чималу відстань, дорогою мітячи телефонні стовпи й де-не-де гідранти. Радар з Боудітчів. Потім я відніс чек містера Боудітча в банк. Удома — тато на той час уже давно поїхав — я взяв собі ще трохи одягу й ноутбук. На обід у нас були «С плюс С» для містера Боудітча й хотдоґи для мене. Не відмовився б я і від замороженого обіду (мені до смаку були «Стоуфферз»), але містер Боудітч не мав мікрохвильовки. Я виклав розморожуватися трохи м’яса з «Тіллера й синів». І вже передбачав для себе в недалекому майбутньому перегляд кулінарних відео з ютубу, якщо не хочемо перебиватися консервованим супом і сардинами. Я дав містерові Боудітчу його полуденні пігулки. Зателефонував Меліссі Вілкокс, щоб відзвітувати, як вона мене вчила. Я повинен був повідомляти їй, скільки разів містер Боудітч вставав, що їв і чи була в нього дефекація. На оце останнє відповідь була категорична — «ні», а Мелісса не здивувалася. Вона сказала, що оксиконтин викликає дико сильні закрепи. Після обіду я відніс конверт до його поштової скриньки й підняв прапорець[22]. У конверті лежав його особистий чек, виписаний для лікарні «Арка­дія». Я міг би й сам відвезти, але містер Боудітч хотів спершу переконатися, що чек Гайнріха пройшов.

Я вам усі ці подробиці описую не тому, що вони особ­ливо цікаві, а тому, що вони лягли в основу рутини, яка тривала до кінця тієї весни й майже все літо. У чомусь то були хороші місяці. Я почувався корисним, потрібним. Сам собі подобався більше, ніж за довгий час до того. Тільки кінець був жахливий.

6

У середу після обіду під час моїх весняних канікул Мелісса приїхала до містера Боудітча на перший сеанс ФТ. Для неї то була фізіотерапія, для нього — біль і тортури. Він отримав додаткову дозу оксі, що йому сподобалось, і багато розтягування та підіймання хворої ноги, що не сподобалось. Майже весь сеанс я провів на кухні. Серед численних дотепів я почув слова «членосос», «їбучий», «підарас» і «стоп». Він часто повторював «стоп», часом приправляючи «а щоб вам». Мелісса й бровою не ворухнула.

Коли все скінчилося — двадцять хвилин, які для нього, мабуть, тривали значно довше, — вона запросила мене у вітальню. Раніше я приніс з третього поверху два стільці (але не ті, зі столового гарнітуру, з прямими спинками, які здавалися мені знаряддями тортур). Містер Боудітч сидів на одному з них. Мелісса привезла з собою велику поролонову подушку, і гомілка хворої ноги спочивала на ній. Оскільки подушка була нижче, ніж пуфик, його коліно (досі перебинтоване) було злегка зігнуте.

— Це ж треба! — вигукнула Мелісса. — Вже згинається на п’ять градусів! Я не просто задоволена — я вражена!

— Болить як чортзна-що, — пробурчав містер Боудітч. — Я хочу в ліжко.

Вона радісно розсміялася, так, наче то був найсмішніший жарт, який вона тільки чула.

— Ще п’ять хвилин, потім стаєте на милиці. Чарлі допоможе.

Він витримав ті п’ять хвилин, потім із зусиллям зіп’явся на ногу та обхопив милиці. Вже розвернувся до ліжка, але раптом одна милиця вислизнула. З гуркотом упала на підлогу, аж загавкала Радар. Я вчасно його підхопив і допоміг розвернутися до дивана. На кілька секунд ми були міцно зчеплені: я притримував його рукою, він обхопив мене, і я відчував, як сильно і швидко б’ється його серце. «Люто» — ось яке слово спало мені на думку.

Я довів його до ліжка, але в процесі хвора нога зігнулася більш ніж на п’ять градусів, і він заволав від болю. Радар миттю підскочила на рівні лапи й загавкала, прищуливши вуха.

— Дівчинко, зі мною все добре, — задихано сказав їй містер Боудітч. — Лежати.

Вона вляглася на пузо, але очей з нього не зводила. Мелісса подала йому склянку води.

— У винагороду за добру працю можете сьогодні випити вечірні пігулки о п’ятій. Я повернусь у п’ятницю. Знаю, що боляче, Говарде: зв’язки не хочуть розтягуватись. Але розтягнуться, якщо ви працюватимете далі.

— Боже, — сказав він. А потім бурчливо: — Добре.

— Чарлі, проведи мене.

Я відніс її громіздку спортивну сумку з приладдям до машини. Маленька «хонда сівік» була припаркована перед хвірткою. Коли підіймав багажник і клав сумку всередину, помітив через дорогу місіс Річленд, яка знову затуляла очі дашком, щоб краще роздивитися шоу. Побачивши, що я дивлюся, вона помахала пальцями.

— Він справді одужає? — спитав я.

— Так. Ти бачив, як у нього коліно згинається. Це надзвичайно. Я вже таке бачила, але зазвичай у молодших пацієнтів. — Трохи поміркувавши, вона кивнула. — Одужає. Принаймні на якийсь час.

— А що це означає?

Вона відчинила дверцята з боку водія.

— Старий буркотун він, правда?

— Він не дуже добре вміє спілкуватися з людьми, — сказав я, чудово розуміючи, що вона не відповіла на моє запитання.

Вона знову весело розсміялася. Я замилувався її красою під весняним сонцем.

— Цілком з тобою згодна, друже. Я повернуся в п’ятницю. Інший день, той самий порядок дій.

— А що таке лінпарза? Інші, які він приймає, я знаю, а цю ні. Від чого вона?

Її усмішка зблякла.

— Не можу сказати, Чарлі. Лікарська таємниця. — Вона прослизнула за кермо. — Але подивись в інтернеті. Там є все.

І поїхала.

7

О сьомій годині того вечора тато відчинив хвіртку — яку я не потурбувався зачинити — і покрокував доріжкою до мене, бо я сидів на сходинці ґанку. Після сеансу ФТ я спитав містера Боудітча, чи не бажає він відкласти татів візит. Я майже хотів, щоб він сказав «так», але після недовгих роздумів він похитав головою:

— Нехай приходить. Його душа буде спокійна. Він, ­мабуть, хоче переконатися, що я не розбещувач не­повнолітніх.

На це я нічого не відповів, хоча в тому своєму стані містер Боудітч не зміг би розбещувати й скаута-дошкільня, не те що довготелесе здоровило, яке займається двома видами спорту.

— Привіт, Чарлі.

— Привіт, тату.

Я обійняв його. З собою тато мав шестибляшанкову упаковку коли.

— Як думаєш, йому таке зайде? У дванадцять років я зламав ногу й пив її галонами.

— Заходь, сам спитаєш.

Містер Боудітч сидів на стільці, який я приніс згори. Він попросив дати йому сорочку на ґудзиках і гребінець для волосся. Якби не піжамні штани, що нависали над фіксатором, я б сказав, що вигляд у нього цілком доладний. Я хвилювався, надіючись, що він не буде з татом занадто різкий. Але хвилювання були зайві. Його ліки почали діяти, але річ була не тільки в цьому. Цей чоловік насправді вмів поводитися в товаристві. Його вміння трохи спорохнявіло, але нікуди не ділося. Мабуть, деякі навички — мов катання на велосипеді.

— Містере Рід, — мовив він, — я вже колись давно з вами бачився, але приємно познайомитись офіційно. — Він простягнув велику жилаву руку. — Вибачте, але не можу встати.

Тато поручкався з ним.

— Нічого страшного. І будь ласка, називайте мене Джордж.

— Добре. А мене — Говард, хоча вашого сина дове­лося довго переконувати. Хочу вам розказати, який він до мене добрий. Бойскаут без усього того гівна, даруйте на слові.

— Нічого, — заспокоїв тато. — Я пишаюся ним. Як ваші справи?

— Видужую… принаймні так запевняє Королева тортур.

— Фізіотерапія?

— Так її називають.

— А хто в нас хороша дівчинка? — тато нахилився до Радар і енергійно її погладив. — Ми з нею знайомі.

— Я чув. Якщо очі не підводять, то, здається, кока-кола.

— Не підводять. Хочете з льодом? Боюся, що вона тепла.

— Кола з льодом — це прекрасно. Були часи, коли нотку пікантності їй додав би ром.

Я трохи напружився, але тато розсміявся:

— Розумію, про що ви.

— Чарлі? Дістанеш із горішньої полиці три високі келихи й наповниш їх льодом?

— Авжеж.

— Може, спершу сполосни. Ними давно не користу­валися.

Я не поспішав: помив келихи, наколов льоду зі старомодної таці містера Боудітча, паралельно прислухаючись до розмови. Містер Боудітч висловив татові співчуття з приводу втрати дружини, сказав, що кілька разів розмовляв з нею на Платановій («коли я частіше виходив»), і вона йому здалася дуже приємною жінкою.

— Той клятий міст треба було відразу заасфальтувати, — сказав містер Боудітч. — Її смерті можна було уникнути. Мені дивно, що ви не судилися з містом.

«Він був зайнятий — пиячив», — подумав я. Давні об­рáзи майже минулись, але не повністю. Страх і втрата залишають осад.

8

Коли я провів тата стежкою до хвіртки, вже стемніло. Містер Боудітч був у ліжку. Він перебрався туди з моєю (зовсім невеличкою) допомогою, під пильним татовим поглядом.

— Він не такий, як я думав, — сказав тато, коли ми вийшли на тротуар. — Геть не такий. Я очікував побачити буркотуна. Може, навіть злюку.

— Він може таким бути. А з тобою він був типу… не знаю, як це назвати.

Тато знав.

— Він зробив над собою зусилля. Хотів мені сподобатися, бо йому подобаєшся ти. Я бачу, як він дивиться на тебе, синку. Ти важливий для нього. Не підведи його.

— Головне, щоб він сам не впав.

Тато мене обняв, поцілував у щоку й покрокував униз пагорбом. Я дивився, як він вигулькує в кожному колі світла від ліхтаря і знову зникає. Часом я справді відчував на нього образу за його втрачені роки, бо вони були моїми втраченими роками. Та більше я радів, що він повернувся.

— Усе пройшло добре, правда? — спитав містер Боудітч, коли я зайшов.

— Дуже добре.

— Як проведемо вечір, Чарлі?

— Є в мене одна ідейка. Секунду.

Я попередньо завантажив на ноут два випуски «Голосу». Поставив комп’ютер на стіл біля його ліжка, так, щоб ми обидва могли дивитися.

— Святий стрибучий Ісусе, ти диви, яка картинка! — вигукнув він.

— Отож. Непогано, так? І реклами нема.

Ми запустили перший. Я готовий був переглянути два, але він заснув через п’ять хвилин після початку. Я забрав ноут нагору й почитав про лінпарзу.

9

У п’ятницю я знову відніс Меліссину сумку з приладдям до її «сівіка». Зачинив багажник і повернувся до неї:

— Я пошукав лінпарзу.

— Так і думала, що пошукаєш.

— Вона від чотирьох видів хвороби. Я розумію, що він її приймає не від раку грудей чи яєчників. А від чого? Простата чи те інше?

Я дуже надіявся, що це не підшлункова. Тато мого тата хворів на рак підшлункової залози й помер менш ніж за пів року після діагнозу.

— Лікарська таємниця, Чарлі, не можу сказати.

Але її обличчя сигналізувало мені про інше.

— Та ну, Меліссо. Ви не лікарка. І вам хтось розказав.

— Бо я маю з ним працювати. А для цього потрібно знати загальну картину.

— Я вмію зберігати таємниці. Ви вже знаєте це, правда? — маючи на увазі потужні знеболювальні, якими я як неповнолітній розпоряджатися не міг.

Вона зітхнула.

— Це рак простати. Абрамс — ортопед, який з ним працював, — побачив його на рентгенівських знімках. Розвинений, але не метастазував. Лінпарза вповільнює ріст пухлин. А іноді й зупиняє повністю.

— А хіба йому не потрібні інші ліки? Хіміотерапія? Чи радіаційна?

Місіс Річленд знову була надворі. Вона помахала пальцями, ми помахали у відповідь.

Повагавшись, Мелісса, мабуть, вирішила, що вже досить далеко зайшла й зупинятися нема сенсу.

— Він був у доктора Паттерсона, голови відділення онкології в «Аркадії». Лікар запропонував варіанти лікування, та Боудітч відкинув усі, крім лінпарзи.

— Чому?

— Про це спитай у нього, Чарлі. Але якщо питатимеш, не кажи про цю розмову. Роботу я, певно, не втрачу, але формально це можливо. І послухай. Є лікарі, багато лікарів, які б сказали, що він прийняв правильне рішення. У старих чоловіків рак простати йде повільно. З лінпарзою він може прожити ще багато років.

10

Того вечора ми подивилися ще один випуск «Голосу». Коли він закінчився, містер Боудітч зіп’явся на милиці.

— Цілком можливо, що сьогодні великий вечір, Чарлі. Здається, я таки висеруся.

— Феєрверки готові, — сказав я.

— Притримай це для свого стендапу.

А коли я спробував піти за ним на кухню, він повернув голову й гаркнув:

— Вертайся і дивися свою іграшку, ти! Якщо впаду, тоді піднімеш.

Я пішов назад. Почув, як зачиняються двері маленького туалету. Почекав. Минуло п’ять хвилин. Потім десять. Я кидав Радар її мавпочку, доки вона не втомилася за нею бігати й не скрутилася клубком на килимку. Зрештою я піді­йшов до дверей кухні й спитав, чи з ним усе гаразд.

— Нормально, — відгукнувся він. — Але мені б не завадила шашка динаміту. Бісів оксиконтин.

Врешті-решт в унітазі зашуміла вода, і коли містер Боудітч вийшов, то був спітнілий, але усміхнений.

— Орел приземлився. Слава Богу.

Я допоміг йому повернутися в ліжко й вирішив скористатися хорошим настроєм. Показав йому пляшечку лінпарзи.

— Я підчитав про ці ліки. Вам би не завадило приймати ще й інші.

— Та що ви кажете, докторе Рід?

Але в кутиках рота грала слабка усмішка, і це додало мені хоробрості продовжувати:

— У лікарів сьогодні багато зброї від раку в арсеналі. Я просто не розумію, чому ви не хочете її використовувати.

— Все дуже просто. Ти знаєш, що мені боляче. Знаєш, що я не можу заснути без цих клятих закрепоносних пігулок. Ти чув, як я кричав на Меліссу, дуже милу жінку. Дотепер мені вдавалося не обізвати її пиздою чи сукою, але ці неприємні слова можуть вирватися будь-якої миті. Навіщо мені на додачу до болю, від якого я вже потерпаю, ще й нудота, блювота, судоми?

Я почав був відповідати, але він звівся на лікоть і сказав: «Цсс».

— Є ще дещо, юначе. Щось таке, чого людина твого віку не зрозуміє. З мене вже майже досить. Не зовсім, але майже. Життя старіє. Ти, може, й не повіриш, я сам не вірив, коли… — він замовк, — коли був молодий, але це правда. — Він ліг на спину, помацав рукою в пошуках Радар, знайшов її, погладив. — Але я не хотів залишати її саму. Ми з нею друзі. А тепер я можу не турбуватися. Якщо вона переживе мене, ти її забереш. Правда?

— Так, авжеж.

— А терапія… — Його усмішка поширшала. — Сьогодні в мене вже на десять градусів коліно згиналось і я почав користуватися тією гумовою стрічкою для розробляння гомілки. Я старатимуся, бо не хочу помирати в ліжку. Особ­ливо на цьому довбаному розкладному дивані.

11

Походження золота ми не обговорювали — то був слон у кімнаті, — але в неділю я збагнув, що в нас таки є тема для обговорення. Вранці та ввечері я міг йому давати пігулки, але що робити з полуденними, коли я знову піду до школи?

— Думаю, Мелісса могла б вам їх давати в понеділок, середу й п’ятницю, коли приїздить на ФТ, але в них не буде часу на те, щоб подіяти, перш ніж ви почнете виконувати вправи. І що з вівторками та четвергами?

— Я попрошу місіс Річленд давати їх мені. Вона зможе пороздивлятися тут усе. Може пофотографувати й викласти знімки в свій фейсбук чи твіттер.

— Дуже смішно.

— Там не лише полуденні пігулки, — зауважив він. — Є ще опівнічні.

— Я буду тут і зможу…

— Ні, Чарлі. Час тобі повертатися додому. Тато, напевно, за тобою скучає.

— Я від нього трохи далі по вулиці!

— Так, але твоя кімната порожня. Коли він повертається додому з роботи, то вечеряє сам. У чоловіків на самоті часом виникають погані думки. Я все про це знаю, повір. Залишатимеш полуденні пігулки мені, коли приходитимеш уранці навідувати мене й годувати Радар, а ввечері перед тим, як іти додому, залишатимеш опівнічні.

— Я не повинен цього робити!

Він кивнув:

— Бо ж раптом я хитруватиму. А спокуса буде велика, бо я вже залежний від цих клятих таблеток. Але даю тобі слово, — він звівся на обидва лікті й пильно подивився на мене впритул, — після першого ж обману я тобі розповім і повністю відмовлюся від цих пігулок. Перейду на тайленол. Це моя обіцянка, і я її виконаю. Влаштує тебе такий варіант?

Подумавши, я відповів ствердно. Він простягнув руку. Я її потис. Того вечора я показав йому, як відкривати на моєму ноутбуці фільми, серіали й телешоу. Поклав дві двадцятиміліграмові пігулки оксі в блюдце на столику біля його ліжка. Закинув на плечі рюкзак і підняв телефон.

— Якщо знадоблюся, дзвоніть. Вдень чи вночі.

— Вдень чи вночі, — погодився він.

Радар провела мене до дверей. Нахилившись, я погладив її, обійняв. Вона лизнула мене в щоку. І я пішов додому.

12

Він не хитрував. Ані разу.