Казка

1

Ми поїхали в господарчий магазин по набір поручнів для туалету, а потім — у «Пет Пентрі», крамницю, при якій була ще й ветеринарка. Я купив жувальні таблетки від серцевого хробака й капрофен для полегшення артриту Радар. Цей препарат мають відпускати лише за рецептом, та коли я пояснив ситуацію, продавчиня дала його мені, сказавши тільки, що ці ліки можна взяти за готівку. Пояснила, що містер Боудітч купував тут усе для Радар і доплачував за доставку. Тато розплатився за перекладини кредиткою. Я віддав за пігулки власні гроші. Останньою зупинкою була аптека, де я купив посудинку для сечі з довгою шийкою, судно, розчин для дезінфекції, яким я мав обробляти місця навколо штирів, і дві пляшки-розпилювачі з інтенсивним очисником для вікон. За це все теж заплатив я, хоч і не готівкою. На моїй картці «Visa» стояв ліміт 250 доларів, але я не боявся його перебрати. Я не з тих, хто шопінгує до упаду.

Дорогою додому я все чекав, коли тато заговорить про зобов’язання, яке я взяв на себе… доволі важке як на сімна­дцятирічного підлітка. Але він не заговорив. Просто слухав класичний рок по радіо і час від часу підспівував. Невдовзі я дізнався: він просто міркував, що саме хоче сказати.

Я пішов до будинку містера Боудітча пішки, і там мене радісно зустріла Радар. Я поклав її ліки на стіл у кухні й зазирнув у туалет. Подумалося, що його тіснота може бути насправді помічною, коли встановлюєш поручні (та і йому легше буде користуватися), але то було завдання на завтра. На полиці над пральною машиною в підвалі я бачив стосик чистих ганчірок. Спустившись, набрав дві жмені. Був погожий весняний день, і спочатку був задум провести його надворі, лагодячи паркан, але я вирішив, що спершу треба привести до ладу вікна, щоб сморід очисника вивітрився з будинку на той час, коли повернеться містер Боудітч. Крім того, це давало мені привід зробити обхід.

Окрім кухні, комори й вітальні — приміщень, у яких він справді жив, — була ще їдальня з довгим столом, накритим рядном від пилюки. Стільців не було, і це надавало їдальні порожнього вигляду. Ще була кімната, яка мала бути кабінетом, бібліотекою або тим і тим водночас. Дуже сумно було бачити, що стеля протікала й деякі книжки намокли. Там стояли гарні книжки, дорогі на вигляд, переплетені шкірою, не такі, як ті, недбало скидані стосами в коридорі. Були зібрання творів Дікенса, Кіплінга, Марка Твена і якогось Текерея. Я вирішив так: коли буде більше часу, познімаю їх з полиць, розкладу на підлозі й подивлюся, чи можна їх врятувати. Мабуть, у ютубі є відеоінструкції, як це зробити. Тієї весни я ледь не жив за ютубом.

На другому поверсі було три спальні, шафа з білизною і ще одна, більша ванна. В його спальні вздовж стін теж тяглися книжкові полиці, а біля того боку ліжка, на якому він вочевидь спав, стояв нічник. Книжки тут були здебільшого в паперових обкладинках — детективи, наукова фантастика, фентезі й горор ще з 1940-х. Деякі з них здавалися дуже цікавими, і я подумав: якщо все буде добре, попрошу позичити декілька. Здогадувався, що Текерей мені піде туго, але «Наречена була в чорному» — річ цілком підйомна. Пишнотіла наречена на обкладинці в чорному одязі, так, але його небагато. На тумбочці лежали дві книжки: одна в паперовій обкладинці під назвою «Щось лихе насуває» Рея Бредбері, а друга — товстий том у палітурці, «Походження фантазії та її місце в матриці світу. Юнґіанська перспектива». На палітурці було зображено лійку, що по вінця наповнювалася зірками.

В першій з двох інших спалень стояло подвійне ліжко, застелене, але вкрите пластиковим простирадлом; третя була геть порожня й смерділа затхлим повітрям. Якби я був у твердих туфлях, а не кросівках, мої кроки моторошно й порожньо в ній відлунювали б.

На третій поверх вели вузькі сходи («Як у “Психо”», — подумав я). То не було горище, але поверху відвели саме цю роль. Три його кімнати були захаращені меблями, серед яких я побачив шість вишуканих стільців, які, на­певно, мали стояти довкола обіднього столу, і ліжко з порожньої кімнати, валик лежав на ньому навскоси, по діагоналі. Ще там було кілька велосипедів (один без керма), запорошені картонні коробки зі старими журналами, а в третій, найменшій кімнаті знайшовся дерев’яний ящик з теслярськими інструментами, які, здавалося, походили з тих часів, коли фотографування було в новинку. Збоку видніли вицвілі ініціали А. Б. Я взяв дриль, подумавши, що він стане в пригоді, коли ставитиму опори, але насадка намертво заіржавіла. Та й не дивно. У тому кутку, де залишили інструменти, протікав дах, і всі вони — дриль, два молотки, пилка, рівнемір з каламутною жовтою бульбашкою посередині — геть поіржавіли. Треба щось робити з протіканням даху, подумав я, і то до наступної зими, інакше будуть непоправні структурні пошкодження. Якщо їх уже нема.

Почав я з вікон третього поверху, бо вони були найбрудніші. А якщо точніше, то замизкані. Я одразу зрозумів, що міняти воду у відрі доведеться часто, а внутрішній бік шибок — це лише половина роботи. Зробивши перерву на обід, я підігрів собі бляшанку чилі на старенькій плиті.

— Дати облизати миску? — спитав я в Радар. Вона подивилася на мене знизу вгору великими карими очиськами. — Я нікому не скажу. Хіба що ти сама розкажеш.

Я поставив миску на підлогу, і вона завзято її облизала. А я повернувся до вікон. На той час, коли закінчив роботу, вже давно перевалило за післяобідню пору. Пальці були зморщені, а руки боліли від тертя, проте «Віндекс» і оцет (підказка від ютубу) зробили майже неможливе. Будинок наповнився світлом.

— Мені подобається, — схвалив я. — Хочеш прогулятися до мене додому? Побачити, що там тато поробляє?

Вона гавкнула ствердно.

2

Тато чекав на передньому ґанку. Його люлька лежала на перилах, поряд з капшучком тютюну. А це означало, що попереду в нас розмова. Серйозна.

Колись тато курив сигарети. Не пам’ятаю, скільки років мені було, коли мама подарувала йому на день народження люльку. То була не така вишукана штука, як у Шерлока Голмса, але я думаю, що дорогá. Пам’ятаю, що мама просила його покинути ракові палички, а він усе обіцяв (розпливчасто, як усі залежні), що дійде й до цього. Люлька все вирішила. Спочатку він зменшив кількість, яку викурював на день, а потім і взагалі від них відмовився, незадовго до того, як мама пішла через клятий міст купити нам на вечерю коробку курятини.

Мені подобався аромат «Трьох вітрил», тютюну, який він купував у крамничці в центрі міста, але частенько нюхати не було чого, бо тютюн постійно закінчувався. Можливо, то була частина маминого хитрого плану, але спитати в неї я так і не встиг. Зрештою люлька опинилася в тримачі на камінній полиці. І простояла там аж до маминої смерті. А потім знову зійшла з полиці. За всі роки його пияцтва я ніколи не бачив його з цигаркою, але з люлькою він ніколи не розставався вночі, коли дивився старі фільми, хоча розкурював її рідко і навіть не наповнював. Загубник і мундштук він практично згриз, тому те й те довелося замінити. Коли тато почав відвідувати зустрічі АА, то брав люльку з собою. Курити там не дозволяли, тому він жував мундштук, інколи (це мені Лінді Франклін розказував) перевернувши чашу догори дном.

Приблизно на його другу річницю люлька повернулася на свою камінну підставку. Одного разу я спитав його про неї, і він відповів так:

— Я вже два роки не п’ю. Гадаю, час мені вже перестати чухати зуби.

Та все ж час від часу люлька залишала своє місце на полиці. Перед важливими нарадами в чиказькому офісі, якщо він повинен був виступати з презентацією. Завжди на роковини маминої смерті. От і тепер він її дістав. З тютюном, а це означало, що розмова буде дуже серйозна.

Радар вибралася на ґанок по-старечому, зупиняючись, щоб проінспектувати кожну сходинку. А коли зрештою піднялася, тато почухав її за вухами:

— Хто в нас хороша дівчинка?

Радар підгавкнула і вмостилася біля татового крісла-гойдалки. У друге сів я.

— Ти почав давати їй ліки?

— Ще ні. Підмішаю пігулки від хробака й артриту у вечерю.

— А набір для встановлення поручнів не взяв.

— То на завтра. Сьогодні ввечері почитаю інструкцію. — Разом з брошурою про домашній догляд для чайників. — Якщо можна, я позичу твій дриль. Я знайшов чийсь ящик з інструментами — ініціали на ньому А. Б., може, то був його батько чи дід. Але там усе іржаве. Дах протікає.

— Авжеж, користуйся. — Тато потягнувся до люльки. Вже набитої. У нагрудній кишені в нього лежали сірники з кухні, й він чиркнув одним об ніготь великого пальця. У дитинстві це вміння викликало в мене захват, та й тепер зачаровувало. — Ти знаєш, я б охоче пішов з тобою і допоміг.

— Ні, не треба. Туалет там крихітний, ми будемо плутатися один в одного під ногами.

— Але ж насправді річ не в тому, так, Чіпе?

Як давно він мене так не називав? П’ять років? Він підніс запалений сірник — незмінно згорілий наполовину — до люльки й почав прицмокувати, розкурюючи. А ще чекаючи моєї відповіді, звісно, але я її не мав. Радар підняла голову, понюхала пахучий тютюновий дим і знову вмостила мордочку на дошках ґанку. Вигляд у неї був цілком задоволений.

Він потрусив сірником, щоб загасити.

— Там є щось таке, чого я не повинен бачити?

Це нагадало мені Енді — той спитав, чи є там опудала тварин і моторошний годинник, який стежить за тобою котячими очима. І я всміхнувся.

— Ні, це просто будинок, трохи занедбаний, з дірявим дахом. Зрештою з цим доведеться щось робити.

Тато кивнув і попахкав люлькою.

— Я говорив з Лінді про цю… цю ситуацію.

Мене це не здивувало. Лінді був його поручителем, і тато повинен був обговорювати з ним питання, які його турбували.

— Він каже, що в тебе, можливо, піклувальний склад розуму. Ще з тих часів, коли я пиячив. Бачить Бог, були часи, коли ти доглядав мене, хоч і був малий. Прибирав, мив посуд, готував собі сніданок, а іноді — й вечерю. — Він трохи помовчав. — Мені важко згадувати ті часи й ще важче про них розмовляти.

— Річ не в тому.

— А в чому тоді?

Я все ще не хотів йому розповідати, що уклав угоду з Богом і мав виконати свою частину зобов’язань. Але дещо інше я йому розказати міг. Таке, що він зрозуміє, і на щастя, то була правда.

— Пам’ятаєш, що на зустрічах АА говорять про настрій вдячності?

Він кивнув.

— Вдячний алкоголік не напивається. Так кажуть.

— А я вдячний, що ти більше не п’єш. Може, я нечасто тобі це кажу, але вдячний. Тому можна сказати, що я хочу віддячити іншому, і на тому закрити тему, добре?

Тато вийняв люльку з рота й провів рукою по очах.

— Гаразд. Але я хочу все-таки з ним якось познайомитися. Відчуваю, що це мій обов’язок. Ти це розумієш?

Я сказав, що розумію. І додав:

— Може, коли він трохи оговтається після нещасного випадку?

Він кивнув:

— Влаштовує. Люблю тебе, синку.

— І я тебе люблю.

— Головне, щоб ти розумів, що багато на себе береш. Ти це розумієш, так?

Я розумів — і усвідомлював, що не знаю, наскільки багато. Але думав, що це добре. Якби я знав достеменно, мені могло забракнути духу.

— А це те, про що теж говорять у твоїй програмі. Проживати день за днем.

Він кивнув:

— Добре, але весняні канікули скоро скінчаться. Ти ­повинен встигати з навчанням, хоч би скільки часу тобі треба було проводити в тому будинку. Я наполягаю на цьому.

— Добре.

Він подивився на люльку.

— Згасла. Як завжди. — Він поклав її на поруччя, нахилився й почухав густу шерсть на загривку Радар. Вона підняла голову, та відразу ж опустила. — Яка хороша собака, чорт забирай.

— Вона така.

— Що, закохався в неї?

— Ну… так. Мабуть.

— Нашийник у неї є, а от жетона немає. А це означає, що містер Боудітч не сплатив собачий податок. Підозрюю, що він ніколи не водив її до ветеринара. — Я теж мав таку підозру. — Не вакцинована від сказу. Серед іншого. — Трохи помовчавши, він сказав: — Маю питання і хочу, щоб ти над ним подумав. Дуже серйозно. Ми не влетимо на бабки? Продукти, собачі ліки, поручні?

— Про сечоприймач не забудь, — докинув я.

— Влетимо? Скажи прямо, як думаєш.

— Він сказав, щоб я записував, а він потім відшкодує. — У щонайкращому разі то була половина відповіді. Я це розумів, і тато, мабуть, теж. А хоча… «мабуть» викрес­люємо.

— Не те щоб ми через нього розорилися. Доларів двісті, от і все. Але лікарня… ти знаєш, скільки коштує тижневе перебування в «Аркадії»? Плюс операція, звісно, і весь післяопераційний догляд?

Я не знав, але тато як страховий регулятор знав.

— Вісімдесят тисяч. Щонайменше.

— На такі гроші ми не влетимо, правда ж?

— Ні, це все на ньому. Не знаю, яке в нього страхування і чи є воно взагалі. Я спитав у Лінді, але в «Оверленді» нічого нема. Може, «Медікер». А поза тим, хто може знати? — Він посовався в кріслі. — Я трохи його перевірив. Сподіваюся, тебе це не розізлить.

Не розізлило — але й не здивувало, бо тато заробляв на життя тим, що перевіряв людей. І чи було мені цікаво? Авжеж.

— І що накопав?

— Майже нічого, а в наші дні та в цю епоху, я б сказав, це практично неможливо.

— Ну, в нього немає ані комп’ютера, ані навіть мобільного. Тобто фейсбук та інші соцмережі відпадають. — Я підозрював, що містер Боудітч поглузував би з фейсбуку, навіть якби мав комп’ютер. Фейсбук нишпорний.

— Ти сказав, що на ящику з інструментами, який ти знайшов, були ініціали. А. Б., так?

— Так.

— Сходиться. Ділянка на верхівці пагорба займає півтора акра, а це здоровенний клапоть. Її придбав такий собі Адріан Боудітч 1920 року.

— Його дід?

— Мабуть, але враховуючи його вік, міг бути й батько. — Тато зняв люльку з поруччя ґанку, раз чи двічі прикусив мундштук, а потім поклав її на місце. — А взагалі, скільки йому років? Цікаво, він справді цього не знає?

— Думаю, таке можливо.

— Колись давно, ще до того, як він став більш-менш відлюдьком, мені здавалося, що йому приблизно п’ятде­сят. Я вітався з ним помахом руки, а він час від часу теж підіймав руку на знак привітання.

— І ти ніколи з ним не говорив?

— Міг сказати «добрий день» чи перекинутися кількома словами про погоду, якщо вона була варта уваги, але він був небалакучий. Коротше, в такому разі його вік приблизно відповідає В’єтнаму, але у військових архівах я не знайшов жодних згадок.

— Тобто він не служив.

— Імовірно, не служив. Я міг би накопати більше, якби досі працював в «Оверленді», але я там більше не працюю, а питати Лінді не хотів.

— Я розумію.

— Я вирішив, що якісь гроші в нього є, бо податки на нерухомість — це публічно доступна інформація, а за 2012 рік будинок номер один по вулиці Платановій мав сплатити двадцять дві тисячі з копійками.

— Він стільки платить щороку?

— По-різному буває. Важливо те, що платить, і коли ми з мамою сюди переїхали, він уже тут жив… може, я тобі розказував. Тоді він мусив викладати набагато менше, бо податки на нерухомість злетіли до неба, як і все решта, але все одно це тисячі. Це багато. Ким він працював до пенсії?

— Не знаю. Я реально з ним познайомився, коли він зламав собі ногу. Задушевних розмов, як ти б це назвав, ми з ним не вели.

Хоча це було попереду. Я просто ще не знав.

— Я теж не знаю. Пошукав, але не знайшов. Не завадить повторити, що в наш час мені це здавалося неможливим. Я чув про людей, які від’єднуються від мережі, але зазвичай у глухомані на Алясці з сектою, яка очікує на кінець світу, або в Монтані, як Унабомбер.

— Уна-хто?

— Терорист місцевого розливу. Справжнє ім’я — Тед Качинскі. Ти часом не бачив у Боудітча в будинку приладдя для виробництва бомб? — спитав тато, гумористично вигнувши брови, але я не до кінця був певен, що він жартує.

— Найнебезпечніше, що я бачив, — це коса. А, і ще іржава сокирка в ящику для інструментів на третьому поверсі.

— А фотографії? Наприклад, його батька й матері? Чи його самого в молодості?

— Ніт. На єдиному фото, яке я бачив, була Радар. Воно стоїть на столику біля його крісла у вітальні.

— Ха. — Тато потягнувся до люльки. Передумав. — Нам невідомо, звідки в нього гроші — якщо припустити, що вони в нього ще є, — і невідомо, чим він заробляв на життя. Я гадаю, працював з дому, бо в нього агорафобія. Це…

— Я знаю, що це.

— Я підозрюю, що він завжди був до цього схильний, а з віком стало прогресувати. Він замкнувся в чотирьох стінах.

— Жінка через дорогу розповіла мені, що він вигулював Радар уночі. — Зачувши звучання власного імені, собака нашорошила вуха. — Мені це здається трохи дивним. Більшість людей вигулюють собак удень, але…

— Уночі на вулицях менше народу, — зауважив тато.

— Ага. Видно, він не дуже любить базікати з сусідами.

— І ще одне, — сказав тато. — Трохи дивне… але він і сам трохи дивний, тобі так не здається?

Я не став відповідати на це запитання і спитав, що саме він має на увазі під «ще одним».

— У нього є машина. Не знаю де, але є. Я знайшов реєстрацію онлайн. Це «студебекер» 1957 року випуску. Він має ставку акцизного збору, бо авто зареєстроване як антикварне. Як і податок на нерухомість, він сплачує акциз щороку, тільки це набагато менше. Десь шістдесят баксів.

— Тату, якщо в нього є возик, то його водійські права ти теж зможеш знайти. Там і буде написано, скільки йому років.

Усміхнувшись, тато похитав головою:

— Хвалю за спробу, але на ім’я Говарда Боудітча в штаті Іллінойс ніколи не було видано жодного водійського посвідчення. Ну та щоб купити машину, водійські права не потрібні. Може, вона навіть не на ходу.

— А навіщо платити щорічний податок за машину, яка не їздить?

— Ось тобі ще краще питання, Чіпе: навіщо платити податок, якщо ти не вмієш водити машину?

— А той Адріан Боудітч? Батько чи дід? Може, в нього були права.

— Про це я не подумав. Перевірю. — Він трохи помовчав. — Ти впевнений, що хочеш цим займатися?

— Хочу.

— Тоді порозпитуй його про деякі з цих моментів. Бо, наскільки я можу судити з того, що нарив, його практично не існує.

Я пообіцяв, і це закрило розмову. Я думав, чи не згадати про дивний звук дріботіння, який чув із сараю — сараю, на дверях якого висів важкий замок, хоча всередині начебто не було нічого, — але не став. Той звук уже розпливався в пам’яті, а мені й без того було про що подумати.

3

Я все ще думав про всяке таке різне, коли знімав клейонку з ліжка в гостьовій кімнаті, на якому спатиму кілька ночей протягом весняних канікул — а може, й усі ночі. Ліжко було застелене, але постіль неприємно тхнула старістю й цвіллю. Я все познімав і взяв у шафі свіжу постіль. Наскільки свіжу, я не знав, але пахло від неї краще, а ще знайшовся другий комплект — для розкладного дивана, разом з ковдрою.

Я спустився. Чекаючи на мене, біля підніжжя сходів сиділа Радар. Я кинув постіль на крісло містера Боудітча й побачив, що доведеться його посунути, і столик поряд також, щоб розкласти диван. Коли я рухав столик, шухляда привідчинилася. Я побачив розсип дрібних монет, губну гармоніку, таку старезну, що з неї майже стерся весь хром… і пляшечку капрофену. Вона мене потішила, бо не подобалося думати про те, що містер Боудітч ігнорує дискомфорт своєї немолодої собачки. Крім того, це однозначно пояснювало, чому жіночка в «Пет Пентрі» охоче продала мені такі самі ліки. На цьому моя втіха пригасла, бо я зрозумів, що ліки не дуже діють.

Я погодував Радар, підмішавши пігулку з нового флакончика в їжу — бо раціонально припустив, що цей, свіжіший препарат може діяти краще, — а потім знову подався нагору, взяти подушку для дивана. І знову Радар чекала біля підніжжя сходів.

— Господи, як швидко ти все поглинула!

Радар постукала хвостиком і посунулася рівно настільки, щоб я міг повз неї пройти.

Я трохи підпушив подушку й кинув її на імпровізоване ліжко посеред вітальні. Він, може — або й напевно — бурчатиме, але я подумав, що його влаштує. Обробляти штирі його фіксатора здавалося досить легким завданням, але я сподівався, що в «Домашньому догляді для чайників» знайдеться щось про те, як переміщувати його з візка, у якому він, мабуть, приїде, на ліжко й назад.

Що ще, що ще?

Покласти стару постіль з гостьової в пралку, але це може зачекати до завтра чи навіть до понеділка. Телефон — от що. Йому він потрібен буде напохваті. Його білий стаціонарний радіотелефон мав такий вигляд, наче йому місце в гостросюжетному фільмі 1970-х років про копів і гра­біжників на каналі TCM, де в усіх мужиків бакенбарди, а в дівок — волосся з начосом. Я зняв трубку, щоб перевірити, чи працює він, і почув зумер. Та вже ставив трубку назад на базу, коли вона задзеленчала у мене в руці. Від переляку я скрикнув і впустив її. Радар загавкала.

— Тихо, дівчинко, — сказав я і підняв трубку. Кнопки для відповіді на дзвінок на ній не було. Я все ще її шукав, коли почув голос містера Боудітча, деренчливий і далекий.

— Алло? Чуєш? Алло?

Отже, жодної кнопки відповіді на дзвінок і жодної можливості перевірити, хто дзвонить. З таким старезним телефоном можна хіба що ризикувати.

— Алло, — відповів я. — Містере Боудітч, це Чарлі.

— Чому гавкає Радар?

— Бо я закричав і впустив трубку. Я тримав її в руці, коли задзвонило.

— Перелякало тебе, ге? — Відповіді він чекати не став. — Я надіявся, що ти там будеш, бо Радар пора вечеряти. Погодував її?

— Так. Вона все поковтала на раз-два-три.

Він хрипко засміявся:

— Ото вона така, еге ж. Ніженьки вже трохи непевні, але апетит добрячий, як завше.

— Як ви почуваєтеся?

— Нога болить як чортзна-що, навіть з наркотиками, які мені дають. Але сьогодні мене примусили встати з ліжка. Тягав за собою той фіксатор і почувався Джейкобом Марлі[16].

— «Ось ланцюги, які носив я за життя».

І знову він хрипко реготнув. Мені здалося, що він міцно під кайфом.

— Книжку читав чи фільм дивився?

— Фільм. Кожного різдвяного вечора, по TCM. Ми вдома часто дивимося TCM.

— Не знаю, що це.

Авжеж, він не знав. Канал «Turner Classic Movies» — не для телевізора, обладнаного лише… як це назвала місіс Сильвіус? Рогами?

— Добре, що я тебе спіймав. У понеділок після обіду мене виписують додому, але спершу мені треба з тобою поговорити. Зможеш завтра підійти? Мій сусід буде внизу, в кімнаті відпочинку, дивитиметься бейсбол, тому нам ніхто не буде заважати.

— Авжеж. Я вам постелив на дивані, а собі — на ліжку нагорі, і…

— Чарлі, помовч хвилинку… — Довга пауза. Потім: — У твоєму репертуарі є вміння зберігати таємниці? Так само, як застеляти ліжка й годувати мою собаку?

Я згадав роки, коли батько пив, — його безповоротно втрачені роки. Тоді мені доводилося дбати про себе, і я сердився. Сердився на маму за те, що вона померла так, як померла, і це було тупо, бо її провини в цьому не було жодної, але не забувайте, що вона загинула на клятому мості, коли мені було всього сім років. Я любив батька, але на нього теж сердився. Сердиті діти потрап­ляють у халепи, а в мене під боком був дуже здібний посередник в особі Берті Берда. У компанії Енді Чена ми з Берті поводилися нормально, бо Енді був такий собі бойскаут, але без нього влізали в різне шалене лайно. Якби нас піймали, нам могло бути дуже сильно непереливки, непереливки за участі поліції, але нас не піймали. А батько не знав. І якби моя воля, не дізнався б. Хіба я хотів розповідати татові, що ми з Берті розмазали собаче гівно по лобовому склу машини вчителя, якого дуже сильно не любили? Просто записую це тут, де обіцяв викласти все, і мене корчить від сорому. А це ж було не найгірше.

— Чарлі? Ти тут?

— Тут. І так, я вмію зберігати секрети. Якщо тільки ви не скажете, що когось убили й труп лежить у тому сараї.

Настала його черга замовкнути, але мені не треба було питати його, чи він тут; я чув хрипке дихання.

— Нічого такого, але це великі таємниці. Поговоримо завтра. Мені здається, ти порядний. Дуже хочеться сподіватися, що я не помиляюся. Побачимо. Так, скільки я вам з батьком завинив?

— Ви маєте на увазі, скільки грошей ми витратили? Не так уже й багато. Найбільше — за харчі. Здається, загалом близько двохсот. Я зберіг чеки…

— Є ще твій час. Якщо ти зібрався мені допомагати, то маєш отримувати платню. П’ятсот на тиждень тебе влаштують?

Я отетерів.

— Містере Боудітч… Говарде… ви не повинні мені платити. Я радий…

— «Вартий робітник своєї заплати»[17]. Євангеліє від Луки. П’ятсот на тиждень, а якщо все складеться добре, наприкінці року — премія. Домовилися?

Хоч якою була його робота до пенсії, він не траншеї копав. Він добре володів тим, що Дональд Трамп називає мистецтвом угоди, а це означало, що він добре вміє відмітати заперечення. А мої заперечення були кволенькі. Я дав обіцянку Богові, але якщо містер Боудітч хоче мені заплатити за дотримання цієї обіцянки, то конфлікту в цьому я не бачив. До того ж, як завжди нагадував батько, треба думати про коледж.

— Чарлі? Ми домовилися?

— Якщо все складеться, то думаю, що так. — Хоча якщо врешті-решт він виявиться маніяком, то зберігати його таємниці за п’ятсот доларів на тиждень я не буду. Що­найменше за тисячу. (Жартую.) — Дякую. Я не споді­вався ніяк…

— Я знаю, — перебив він. Майстерним перебивальником був містер Говард Боудітч. — Ти по-своєму досить чарівний юнак. Порядний, як я вже сказав.

Тут мені стало цікаво, чи не змінив би він свою думку, якби знав, що одного дня, коли прогулювали школу, ми з Бердменом знайшли в Гайленд-парку мобільник і по­відомили з нього про замінування початкової школи Стівенса. То була його ідея, але я повівся.

— На кухні є банка для борошна. Може, бачив.

Я не лише бачив — він мені про неї казав, хоча міг і забути, бо йому тоді було дуже боляче. В ній гроші, сказав він тоді, але потім виправився: мовляв, порожня. Сказав, що забув.

— Авжеж.

— Візьми з неї сімсот доларів: п’ятсот як тижневу платню і двісті — як компенсацію дотеперішніх витрат.

— А ви впевнені…

— Так. І якщо ти думаєш, що це хабар, що я тебе підмащую перед якимось кричущим проханням… то це не так. За надані послуги, Чарлі. За послуги. Про це ти можеш абсолютно відверто розповісти батькові. Про все, що ми будемо обговорювати в майбутньому, — ні. Я усвідомлюю, що багато прошу.

— Якщо це не злочин, — сказав я, а потім виправився: — Не тяжкий злочин.

— Зможеш прийти в лікарню десь о третій?

— Так.

— Тоді я на сьогодні прощаюся. Будь ласка, погладь Радар за дурного старого, якому не слід було лізти на ту драбину.

Він поклав трубку. Я кілька разів погладив Радар по голові й двічі пройшовся долонею від потилиці до хвоста. Вона перекотилася на спину, щоб їй ще й пузо почухали. Я радо виконав. А потім пішов на кухню і зняв кришку з коробки для борошна.

Вона була напхана грішми. Угорі були перемішані купюри, переважно десятки й двадцятки, кілька п’ятірок і одиничок. Я витяг їх з банки. На стільниці утворилася чимала кучугура. Під безладно накиданими купюрами лежали пачки п’ятдесяток і соток. На смужках паперу, якими були перетягнуті пачки, стояв штамп «ПЕРШИЙ ГРОМАДЯНСЬКИЙ БАНК» фіолетовим чорнилом. Їх я теж повитягав, і довелося виявити чудеса гнучкості пальців, бо вони там лежали дуже тісно. Шість пачок купю­рами по п’ятдесят, по десять у кожній. П’ять пачок купюрами по сто, теж по десять у пачці.

Радар вийшла на кухню й сіла біля своєї миски, з нашорошеними вухами, не зводячи з мене погляду.

— Охрініти, мала. Тут вісім тисяч доларів, не рахуючи того безладу, що зверху.

Від розсипних купюр я відрахував собі сімсот доларів, порозрівнював їх, згорнув і поклав у кишеню, де вони одразу ж випнулися горбочком. То було в десять разів більше грошей, ніж я будь-коли мав при собі. Позбиравши пачки, я вже хотів поскладати їх назад у посудину, аж раптом застиг. На дні лежали три маленькі гранули, червонясті. Одну таку я вже бачив раніше, у шафці для медикаментів. Я витрусив їх з коробки й зважив на долоні. Здалося, що вони заважкі для ББ, і якщо мої думки на правильному шляху, то це вже великий крок до пояснення джерела доходу містера Боудітча.

Я подумав, що це золото.

4

Велосипеда зі мною не було, а прогулянка додолу пагорбом до нашого будинку забирала всього десять-двана­дцять хвилин, але того вечора я не квапився. Мені треба було поміркувати й прийняти рішення. Ідучи, я раз по раз торкався горбика в кишені, щоб пересвідчитись, що гроші досі там.

Удома я розповів татові про дзвінок містера Боудітча і його пропозицію працевлаштування. Показав готівку — двісті за те, що ми вже витратили, і п’ятсот мені. Попросив покласти чотириста на мій рахунок для коледжу (за збігом обставин він теж був у «Першому громадянському») і пообіцяв віддавати по чотириста щотижня, доки працю­ватиму в містера Боудітча… а це може бути все літо чи принаймні до початку футбольних тренувань у серпні. Питання було в тому, чи варто йому розказувати про те, скільки грошей лежить у коробці для борошна. І авжеж, про ті золоті ББ. Якщо то золото.

Коли я переступив поріг нашого будинку, рішення вже було прийнято. Про вісім тисяч у посудині я промовчу і про ББ, які насправді не ББ, теж. Принаймні до наступного дня, доки не поговорю з містером Боудітчем.

— Чарлі! — гукнув тато з вітальні. — Як там собачка, нормально?

— Добре.

— Чудово. Бери спрайт, підтягуй крісло. По TCM показують «Вікно у двір».

Я взяв собі спрайт, зайшов і вимкнув звук телевізора.

— Мені треба тобі дещо розказати.

— Що може бути важливіше за Джеймса Стюарта і Ґрейс Келлі?

— Може, оце?

Я вийняв з кишені згорток грошей і кинув на кавовий столик.

Подив, обережність і тривога — ось чого я чекав. Але побачив цікавість і веселощі. Тато вважав, що переховування грошей у посудині для борошна на кухні цілком вписується в барахольницький агорафобський склад розуму містера Боудітча (я розповів йому про коридор Старого Читва, не кажучи вже про старий телевізор і кухонне приладдя похилого віку).

— Там було більше?

— Трохи, — відповів я. І не збрехав.

Тато кивнув.

— А в інших посудинах ти не дивився? Там, де цукор, могло ще кілька сотень завалятися, — усміхнувся він.

— Нє-а.

Тато взяв двісті.

— Це трохи більше, ніж ми насправді витратили, але йому ще й інші речі, мабуть, знадобляться. Покласти твої чотириста на депозит?

— Авжеж.

— Хороше рішення. З одного боку, він наймає тебе заде­шево, принаймні на перший тиждень. Думаю, що послуги з повноцінного догляду коштують дорожче. З іншого боку, ти зароблятимеш, поки навчатимешся, і ночуватимеш у будинку на пагорбі тільки під час літніх канікул. — Він повернувся і твердим поглядом подивився мені в очі. — Тут заперечень нема?

— Жодних, — сказав я.

— Добре, гаразд. Мені трохи незатишно від того, що Боудітч никає гроші, бо ми не знаємо їхнього походження. Але я застосую до нього презумпцію невинуватості. Мені подобається, що він тобі довіряє, і подобається, що ти готовий узяти на себе зобов’язання. А ти думав, що на дурняк це робитимеш?

— Так. Це правда.

— Чарлі, ти хороший хлопець. Не знаю, чому я на тебе заслуговую.

Зважаючи на все, що я приховував — не тільки про містера Боудітча, а й про деякі паскудні витівки з Берті, — мені стало трохи соромно.

Лежачи того вечора в своєму ліжку, я уявляв, що в містера Боудітча в замкненому сараї — золота копальня, в якій, можливо, трудяться гноми. Гноми з такими іменами, як Сплюх і Буркун. Це викликало усмішку. Подумалося, що той великий секрет, яким він хоче зі мною поділитися, пов’язаний із сараєм і тим, що в ньому. Але я помилявся. Про сарай я довідався тільки згодом.