Казка

1

Айота повернувся до колеса, і тепер опір був такий сильний, що він кректав з кожною чвертю оберту. Таким чином він крутнув разів шість, останній раз — усього на кілька дюймів. Потім звідкись згори пролунав тихий передзвін. Відбився луною і затих. Лія зробила знак Айоті відійти. Вона показала на платформу, на нас, потім підняла руки й зобразила в повітрі обійми.

— Ми всі? — запитав я. — Ти це маєш на увазі? Близько одне до одного?

Вона кивнула, а потім спромоглась на останній акт черевомовлення, схопившись при цьому за горло. По щоках їй потекли сльози від болю. Я не хотів уявляти її горло, обтяг­нуте колючим дротом, але нічого не міг із собою вдіяти.

— Собака. Середина. Зараз.

Ми стали на платформу. Радар затрималась і присіла зі стривоженим виглядом. Як тільки ми своєю вагою придавили платформу, вона почала підніматися.

— Радар! — закричав я. — Стрибай, стрибай!

На секунду мені здалось, що вона залишиться. Потім її задні лапи зігнулись і вона стрибнула. Повідець давно загубився, але нашийник ще був на ній. Айота схопив його й затяг Радар на платформу. Ми почовгали туди-сюди, звільняючи їй місце посередині. Вона сіла, подивилась на мене й заскавуліла. Я знав, як вона почувалась. Ми всі ледве вмістились, навіть притиснувшись спинами до животів.

Підлога залишилася внизу. На висоті шести футів ми ще могли б зіскочити, не постраждавши. З дванадцяти — зіскочити, не вбившись. Потім ми піднялись на вісім­надцять футів… і трясця з ним. Ай стояв з одного боку, і пальці його ніг звисали над краєм. Я — з другого боку, і принаймні чверть моїх ступень висіла в повітрі. Еріс, Джая, Лія збились докупи навколо Радар, Лія фактично сиділа на собаці верхи. Тепер підлога була футів за сімдесят під нами. В повітрі висіла пилюка, і я подумав, що якщо почну чхати, то випаду, і це буде ганебним кінцем обіцяного принца.

А голоси все шепотіли й звивалися. Я чув, як один чітко сказав: «Мозок твого батька пожирає себе».

Джая почала хитатись і заплющила очі.

— Я боюсь висоти, — сказала вона. — Завжди боялась, навіть горища в сараї. О, я не можу! Відпустіть мене.

Вона почала борюкатись, піднімаючи руки, щоб відштовхнути Еріс, яка налетіла на Айоту, мало не скинувши його з платформи. Радар загавкала. Якщо вона запанікує і почне товктися, впаде Лія. І я теж.

— Тримай оту жінку, Еріс, — гаркнув Айота. — Не давай їй ворушитись, доки вона нас усіх не вбила.

Еріс потяглась через Радар і через Лію, яка зігнула коліна й напівприсіла. Еріс обійняла Джаю.

— Заплющ очі, люба. Заплющ очі й уяви, що все це сон.

Джая заплющила очі й схопила Еріс за шию.

Повітря тут було прохолодніше, а я був мокрий од поту. Я почав тремтіти. «Заточишся, — прошепотів голос, пропливши повз мене прозорим шарфом. — Заточишся і посковзнешся, посковзнешся і впадеш».

Піді мною кам’яна підлога була тепер лише маленьким квадратиком у сутінках. Дув вітер, і скрипіли то кам’яні, то скляні боки шпиля.

«Заточишся, — шепотіли голоси. — Заточишся і посковзнешся, посковзнешся і впадеш. Точно впадеш».

А ми все піднімались, що здавалось мені якоюсь дурістю, бо Вбивця Польоту десь унизу під нами; але було вже пізно міняти курс. Я тільки міг сподіватись, що Лія знає, що робить.

Ми проминули могутні опори з тесаного каменю, вкриті товстим шаром пилу, і тепер з усіх боків нас оточувало зелене скло, в якому звивалися чорні фігури. Стіни обступали дедалі тісніше.

І тут платформа раптом зупинилась.

Шпиль над нами звужувався й губився десь у темряві. Щось там мріло у вишині, може, майданчик, але до нього було не менше сорока футів над завислою платформою, де ми з’юрмились навколо моєї собаки, яка щомиті могла рвонути з місця. Під нами зяяла прірва.

— Що відбувається? — запитала Еріс. — Чому ми зупинились?

Її голос був тонким від жаху. Джая сіпнулась у неї в руках і знову штовхнула Айоту. Він шалено замахав руками, щоб зберегти рівновагу.

— Краще запитай, як ми, в біса, звідси виберемось! — прогарчав він. — Оце те, що називається пре-дикий-дикамент[76]. Влипли, коротше.

Лія з тривогою дивилась угору, не зводячи очей зі срібного кабелю.

— Розігнались одні покласти край вселенському злу, — сказав Ай і щиро розсміявся. — Виперлись на верхотуру в чотириста футів і застрягли, збившись докупи, як вівці.

Я вже подумував, чи не крикнути: «Піднімись іменем Лії з роду Ґаллієнів», розуміючи, що це абсурд, і все ж наміряючись так зробити; аж раптом платформа сіпнулась і ожила. Цього разу вже я замахав руками, щоб не беркицьнутись за борт. Думаю, що цим би й скінчилось, якби Лія не вхопила мене за шию. Вхопила досить міцно, на кілька секунд мені аж дух забило, але за таких обставин скаржитись не випадало.

Радар підскочила, і ми всі синхронно хитнулись. Здавалось, платформа й справді стискалась навколо нас. До вигнутих стінок шпиля вже можна було легко доторкнутися. Я дивився, як наближається майданчик, і молився, щоб до нього можна було дістатися, перш ніж ліфт знову зупиниться або почне падати.

Все обійшлось. Платформа зупинилась біля майданчика з легким стуком, пролунав ще один передзвін — тут він був гучніший, — і Радар стрибнула, сильно вдаривши задом Лію та штовхнувши її на Еріс і Джаю. Вони балансували над мороком. Я потяг Лію однією рукою, а Джаю — другою. Айота вхопив Еріс, і ми купою вивалились на майданчик, наче клоуни з машинки в цирку. Айота зареготав. Я теж. Еріс і Джая також засміялися, хоча Джая — крізь сльози. Всі обнімалися.

Лія притулилась обличчям до спини Радар і простягла руку. Я взяв її і стиснув. Вона стиснула мою у відповідь.

— Я б бажав дещо знати, — промовив Айота. — Хотілося б дізнатися, де це ми опинились і якого біса сюди притарабанились.

Я вказав на Лію і здвигнув плечима: це її справа, не моя.

2

Майданчик був маленький, без поруччя, але ми могли стати в ряд, що безпечніше, ніж юрмитись усім на платформі зі щирого золота розміром шість на шість. І ця платформа тепер почала повертатись на підлогу, покинувши нас у цій халепі.

Лія показала праворуч. Айота був перший у ряду, тож перший і рушив у тому напрямку, поглядаючи вниз у темряву провалля і на платформу-ліфт, що віддалялась. Решта йшла слідом; Джая рішуче дивилась прямо перед собою на дальній бік шпиля. Ми тримались за руки, наче гірлянда паперових ляльок. Навряд чи це було розумно, бо перший, хто втратив би рівновагу, потяг би за собою в провалля всю вервечку, але нас це не зупиняло.

У кінці майданчика була невисока арка. Айота нахилився, відпустив руку Еріс і, напівприсівши, зайшов у неї. За ним — Радар, потім — Джая і Лія. Я зайшов останнім, кинувши прощальний погляд униз на платформу, що вже майже зникла з очей.

По той бік арки був ще вузький місточок, а за ним — ще провалля. Ми піднялись майже на вершину центрального шпиля, а тепер опинились на вершині шпиля, розташованого праворуч. Лія пробралась у голову нашої маленької колони, і по дорозі кожен притримував її за талію. Я чув, як вона захекано відсапувалась носом. Я загадався, скільки ж сил їй знадобилося, щоб усе вимовити, і коли вона востаннє їла. Зараз вона явно трималась на самому характері… але це можна було сказати про всіх нас.

— Хіба ти не рада, що пішла? — прошепотів я до Джаї, коли ми знову рушили, потихеньку човгаючи тепер уже навколо вершини другого шпиля.

— Заткніться, мій принце, — прошепотіла вона у від­повідь.

Місточок закінчувався біля ще однієї арки на дальньому боці шпиля, загородженої дерев’яними дверима в не більш ніж п’ять футів заввишки. Чарівні слова тут були не потрібні. Лія витягла засув і обома руками підняла подвійну защіпку. Поза сумнівом, вона бувала тут раніше. Я уявляв, як вони з Елденом у дитинстві — наймолодші в сім’ї, до яких майже нікому не було діла, — досліджували палац, що розкинувся на сімдесяти чи й ста акрах, відшукували його старовинні секрети, ризикуючи вбитися на тій платформі (як вони взагалі примудрялися крутити колесо, яке її рухає?) чи в багатьох інших небезпечних місцях. Просто диво, що вони не загинули під час якоїсь вилазки. Наслідком цих думок було те, що для всіх нас було б краще, якби Елден тоді таки загинув.

Коли двері відчинились, ми почули шум вітру надворі. Його постійний низький стогін нагадав тужливі завивання Хани, коли вона тримала тіло вбитої дочки. Майданчик за дверима міг умістити тільки одну людину (або, як мені подумалось, двох малих допитливих дітей, які стояли близько одне до одного).

Лія пішла перша. Я рушив за нею і побачив, що ми опинились біля устя вузького ствола, який, схоже, йшов до самого рівня землі. Ліворуч від нас була стіна з кам’яних блоків. Праворуч — хвилясте зелене скло з отими чорними капілярами, які ліниво пливли вгору. Скло було товсте й темне, але денного світла, яке пробивалось крізь нього, було достатньо, щоб побачити шлях донизу: вузькі сходи, які закручувались тугою спіраллю. Поручнів не було. Я простяг руку й торкнувся пальцями скла. Результат був приголомшливий. Чорні вусики моментально зібрались у хмару й кинулись до місця дотику. Я поспішно відсмикнув руку, і чорні нитки відновили свою ліниву блуканину.

«Але ті тварюки нас бачать або відчувають, — подумав я. — І вони голодні».

— Не торкайтеся скляної стіни, — попередив я інших. — Не думаю, що вони дістануть нас крізь скло, але нема сенсу їх дратувати.

— Що значить дратувати? — запитала Джая.

— Нічого особливого, головне — не торкайтеся скляної стіни.

Лія, яка тепер була на кілька кроків нижче від мене, знову зробила обертальний жест, наче суддя, який сигналізує про хоумран.

Ми почали спуск.

3

Сходи були кращі, ніж платформа ліфта, — не такі страшні, — та все одно небезпечні. Вони були круті, а постійний рух по колу викликав у всіх (крім хіба що Радар) запаморочення. Ліпше було не дивитися вниз по центру спіралі, бо це тільки посилювало крутіння в голові. За Лією і мною йшли Радар, Айота, потім Джая. Еріс замикала ходу.

Зійшовши вниз сходинок на сто, ми натрапили ще на одні невисокі двері. Лія їх проминула, а мені було цікаво. Я зазирнув у довгу кімнату, затхлу й запилюжену, наповнену невиразними фігурами, деякі були запнуті простирадлами. Думка про те, що я дивлюсь на величезне горище, спершу збентежила, але потім я зрозумів: воно має бути в кожному палаці. Просто ніхто не завдає собі клопоту згадувати про це в казках.

Ми спустилися ще — скляна стіна ставала товщою, а світло тьмянішим — і підійшли до інших дверей. Я відчинив їх і побачив коридор, ледве освітлений кількома явно несправними газовими ріжками, багато інших світильників не горіли. На підлозі валявся зім’ятий, весь у пилюці гобелен.

— Ліє, зачекай.

Вона повернулась до мене, запитально здійнявши руки долонями вгору.

— А далі до низу ще будуть двері? Входи до різних частин палацу? Можливо, до житлових приміщень?

Вона кивнула, а потім знову зробила круговий жест, мовляв, покваптесь.

— Зараз. А ти знаєш помешкання, яке освітлюється електрикою, а не газом?

Здається, насправді я сказав не помешкання, а покої. Але вигляд у неї був спантеличений не через це. Вона не знала, що таке електрика, так само як Джая не знала, що значить дратувати, наприклад, у реченні «Не треба їх дратувати».

— Чарівні вогні, — сказав я.

Вона зрозуміла. Підняла три пальці, подумала, підняла чотири.

— Чому ми стоїмо? — запитала Джая. — Я вже хочу спуститися.

— Май терпіння, — сказав Айота. — Я розумію, про що він. Ну, принаймні мені так здається.

Я хотів запитати Лію, чи не містер Боудітч встановив чарівні вогні й генератор для їх живлення, але відповідь я вже знав. «Боягузи приносять подарунки». Але судячи з того, що я бачив у залі зі старомодним генератором, він зробив це дуже давно, мабуть, тоді, коли ще був Адріаном, а не Говардом.

Одне з шикарних помешкань, ушанованих наявністю електрики, яка вироблялася завдяки експлуатації рабів, мало бути особистими апартаментами покійних короля й королеви, проте не воно мене цікавило.

Лія не просто вказала вниз на тугу спіраль гвинтових сходів; вона кілька разів тицьнула туди пальцем. У неї на думці були дві речі: знайти Вбивцю Польоту до того, як він відчинить Темний Колодязь, і переконатися в тому, що узурпатор — не її брат. Це хвилювало мене так само, але я піклувався ще про дещо. Зрештою, я побував в особливому пеклі «Глибокої Малейн», як і Айота та дві жінки, які вирішили піти з нами.

— Зачекай, Ліє. Послухай мене. Пам’ятаєш коридор з кім­натами, одна з яких була освітлена чарівними вогнями і де стояв довгий синій оксамитовий диван?

Вона не змінилась на виду, а я згадав ще дещо:

— А столик, облицьований кахлями? А на кахлях малюнок єдинорога, наче він танцює. Пам’ятаєш?

Очі в неї розширились, і вона кивнула.

— Із цих сходів є двері, які відчиняються в ту частину житлових приміщень?

Лія поклала руки на стегна — меч на одному, кинджал на другому — і роздратовано дивилась на мене. Вона тицяла пальцем униз.

Я вдався до просторіччя, якого навчився в «Малейн»:

— Нє, нє, міледі. Скажи, чи зможемо ми зайти в ту частину звідси? Скажи мені!

Вона неохоче кивнула.

— Тоді проведи нас туди. У нас іще повно денного світла… — насправді я міг ляпнути «до біса денного світла», — і ще одна справа, крім твоєї.

— Яка? — озвалась позаду Джая.

— Думаю, саме там ми знайдемо Верховного Володаря.

— Тоді треба йти туди, — сказала Еріс. — Йому є за що відповісти.

«Та правда, чорт його бери», — подумав я.

4

Ми минули ще троє дверей під час тривалого спуску, і я вже почав був думати, що Лія вирішила обминути затишне гніздечко Келліна. Електрифіковане затишне гніздечко. Потім вона зупинилася біля ще одних дверей, відчинила їх і злякано відступила. Я підтримав її однією рукою, а другою витяг револьвер містера Боудітча 45-го калібру. Перш ніж я зазирнув у двері, туди пірнула Радар, розмахуючи хвостом. Лія взялась долонею за чоло, але не на знак привітання, а розгубленим жестом жінки, яка відчуває, що її проблеми ніколи не закінчаться.

У коридорі, якраз у тому місці, де двостулкові двері, розчиняючись, могли б його вдарити, сидів Снаб. Радар понюхала його між вусиками-антенами, махаючи хвостом. Потім припала до землі, а Снаб застрибнув їй на спину.

Айота зачаровано заглядав через моє плече:

— Ви скрізь устигаєте, пане Снабе, еге ж? Як ви нас зна­й­шли?

У мене були міркування з цього приводу. Клаудія здатна чути Снаба в своїй голові, тож, можливо, ця здатність обопільна. Якщо так, то Снаб міг стежити за нами за допомогою своєрідного телепатичного GPS. Це була божевільна ідея, але чи божевільніша за ідею про русалку з такими ж здібностями? Або про сонячний годинник, який повертає молодість?

Що ж до появи тут Ель Снаббо, то маю гадку, що не тільки Лія знала таємні ходи палацу, до того ж цвіркун, навіть великий, міг проходити там, де людина не могла. І це я бачив на власні очі в «Глибокій Малейн».

— Чому він тут? — запитала Еріс. — Щоб вести нас?

Якщо так, то він здійснив марну подорож, бо я знав, де ми перебуваємо, хоч Аарон привів мене іншим шляхом. Той самий широкий коридор із газовими світильниками, вставленими у вигадливі скляні колби. Ті самі гобелени, ті самі мармурові статуї, хоча одна, яка нагадувала мені Ктулху, впала на підлогу й розбилася надвоє, що, як на мене, не було великою втратою.

Я сперся руками на коліна й нахилив обличчя так, що воно майже торкалося обличчя Снаба. Він без страху дивився на мене зі свого місця на загривку Радар.

— Чому ти тут? Ти нас чекав? Яка в тебе справа?

Клаудія казала щось про необхідність очистити розум. Я спробував очистити, і, вважаю, це вийшло непогано, враховуючи обставини та постійний брак часу, але якщо Снаб і посилав телепатичні повідомлення, вони були не на моїй хвилі.

Однак вони були на хвилі декого іншого.

Джая сказала:

— Принце Чарлі, Снаб бажає тобі всього найкращого і сподівається на наш успіх.

Я не думав, що вона вигадує, але припустив, що видає бажане за дійсне. Та сказане потім змінило мою думку.

Айота вислухав і заусміхався, демонструючи значні прогалини у своєму зубному спорядженні:

— Справді? Та хай мені грець! — (Це не те, що він сказав, а те, що я почув.) — Дозволь мені подбати про це, Чарлі. Можна? Зроби ласку тому, хто просидів у «Глибокій Малейн» набагато довше, ніж ти.

Я дав йому дозвіл. Я б забрав його назад, якби міг, і застосував би 45-й калібр, але ж я не знав. Снаб теж не знав, інакше обов’язково сказав би Джаї. Роздуми про це допомагають, але не дуже. За всю історію світу — всіх світів — незнання ніколи не виправило жодної помилки.

5

У дерев’яній обшивці стіни за п’єдесталом, на якому стояла статуя того жахіття зі щупальцями, зяяла добряча діра, що нагадало мені несправний газовий світильник у «Глибокій Малейн». У порожнинах за стіною завивав протяг, звідти виривалося смердюче повітря.

— Ось звідки вилазив наш маленький пан, ясно як двічі по два, — сказав Айота.

Він очолював нашу процесію, Лія йшла слідом за ним. Я спробував піти поряд із нею, але вона вирвалась уперед, навіть не глянувши на мене. Її місце зайняла Раді, Снаб і далі сидів у неї на спині. Джая з Еріс прикривали тил. Ми проминули дзеркала в золотих рамах, які я пам’ятав, і врешті підійшли до дверей із червоного дерева, які вели в апартаменти Верховного Володаря. Оскільки це був один із небагатьох покоїв з електрикою, я припустив, що він колись міг належати Ладдему, канцлерові короля Джана, але напевне я так про це й не дізнався.

Лія дістала свій кинджал, а я — свій 45-й калібр, проте ми обоє стояли позаду Айоти. Він глянув на Джаю й самими губами спитав: «За дверима?»

Вона кивнула. Айота постукав своїми великими брудними щиколотками.

— Є хто вдома? Можна нам увійти?

Не чекаючи відповіді, він повернув ручку (звісно ж, золоту) і врізав плечем у двері. Вони відлетіли назад, і за ними почулося гарчання. Айота сіпнув ручку на себе, а потім знову хряпнув дверима. Гарчання. Втретє… вчетверте… гарчання припинилося… вп’яте. Радар гавкала. Коли Ай знову потяг двері на себе, чоловік, що стояв за ними, впав на товстий червоний килим, яким була вистелена підлога в передпокої. Його лоб, ніс і рот кровоточили. В руці він тримав довгий ніж. Коли він підвів голову, щоб подивитись на нас, я впізнав одного з VIP-ложі — того зі шрамом на щоці, який шепотівся з Петрою. Він підняв ніж і махнув ним, залишивши неглибокий поріз на волохатій гомілці Айоти.

— Нє, нє, нічого не вийде, дитятко, — усміхнувся Ай і наступив на зап’ястя чоловіка зі шрамом, тиснучи щосили, аж доки рука чоловіка не розтулилась і ніж не впав на килим. Я підняв його й запхав за пояс із кончо містера Боудітча, навпроти кобури.

Лія опустилась на коліна біля чоловіка зі шрамом. Він упізнав її й усміхнувся. З його розбитих губ цебеніла кров.

— Принцесо Ліє! Я Джефф. Одного разу я перев’язав тобі руку, коли ти її порізала, пам’ятаєш?

Вона кивнула.

— А іншим разом витяг із ями з грязюкою твій поні-екіпаж. Нас тоді було троє, але моя любов до тебе була така сильна, що я тяг найдужче. Це теж пам’ятаєш?

Вона знову кивнула.

— Я ніколи не хотів брати в цьому участь, присягаюсь тобі, принцесо. Відпустиш мене на згадку про ті старі добрі часи, коли ти була дитиною, а Лілімар був справед­ливим?

Вона кивнула, мовляв, обов’язково відпустить, і всадила кинджал аж по руків’я в його око, що дивилося вгору.

6

Цього дня в помешканні не було електричного освітлення, але чоловік зі шрамом — Джеф чи Джефф, хтозна, як пишеться його ім’я, — трохи відкрутив газові світильники, щоб присвітити собі, коли виконуватиме свою брудну роботу. Гадаю, він не чекав, що нас буде п’ятеро і що ми здогадаємось, де саме його засідка. І вже ж він не чекав побачити Снаба, цвіркуна-ковбоя, який їхав верхи на моїй собаці.

Еріс знайшла маленький латунний важіль, який контро­лював подачу газу, й відкрутила його на повну. Ми виявили Келліна в сусідній кімнаті — він лежав на величезному ліжку з балдахіном. У спальні було темно. Його руки були складені на грудях, волосся зачесане назад, і він був у тому самому червоному оксамитовому смокінгу, в якому тоді мене допитував. Навколо нього висів примарно-­блакитний серпанок, підсинюючи стулені повіки. Він не ворухнувся, коли ми підійшли й стали довкола його краденого ліжка. Старий ще ніколи не був такий схожий на мерця, і скоро він мав ним стати. Я не знав, чи є проточна вода в туалетній кабінці, яку я бачив ліворуч від кімнати, але там точно був насос. Я подумав, що моєму старому другу Верховному Володареві не завадить добряча ванна.

Джая з Еріс заговорили одночасно.

Джая:

— Де Снаб?

Еріс:

— Що це за звук?

Це була суміш якогось щебетання і писку, куди впліталось швидке, різке шипіння. Коли звук наблизився, Радар загавкала. Чи я помітив, як сполотнів Айота, коли я повернувся в бік вітальні подивитись, що там коїться? Думаю, так, але не впевнений. Майже вся моя увага була прикута до дверей спальні. Двома пружними стрибками ввійшов Снаб, а потім відскочив убік. Далі з’явились приховані мешканці стін і темних місць палацу: потік величезних сірих щурів. Джая з Еріс заверещали. Лія не могла верещати, вона відступила до стіни, широко розкривши очі й притуливши руки до шраму на роті.

Я не сумнівався, що це Снаб їх покликав. Зрештою, він був повелителем малих істот. Хоча більшість щурів перевершували його розмірами.

Я відійшов від ліжка. Айота спіткнувся, і я його підтримав. Він швидко дихав, і я мав би зрозуміти, що з ним щось не так, але я дивився на щурів. Вони дерлися по постільній білизні, що звисала, і рвались до тіла Верховного Володаря. Його очі різко розчахнулись. Вони були такі яскраві, що неможливо дивитись. Блідо-блакитна аура навколо нього набула глибшого й чистішого відтінку.

Перша хвиля щурів, доскочивши до нього, підсмажилась. Сморід смаленого м’яса й хутра був жахливий, але вони не зупинились. Нові загони звивалися на тілах мертвих товаришів, джеркотіли й кусали. Келлін борсався, намагаючись їх скинути. З кипучої купи щурів виринула рука й почала їх бити. Один щур вчепився в палець тієї руки, розгойдувався туди-сюди, немов маятник, обвиваючи хвостом кістлявий зап’ясток. Кров не текла, бо з Келліна не було чому текти. Я бачив, як крізь товщу щурів раз у раз спалахувало синє світло. Він закричав, і щур завбільшки з дорослого кота відірвав йому верхню губу, оголивши зуби, що скреготали. А щури все прибували, вливаючись у двері спальні, й видирались на ліжко, аж доки Верховний Володар не був похований під живою, кусачою ковдрою з хутра, хвостів і зубів.

Біля мене почувся глухий удар, коли Айота впав у куток кімнати навпроти того місця, де зіщулились три жінки й гавкала Радар. Лія обома руками тримала Раді за нашийник. З куточків рота Айоти йшла біла піна і стікала по підборіддю. Він подивився на мене і спробував усміхнутись:

— Отру…

Якусь мить я не міг збагнути, про що він. А потім зрозумів слово, яке він не зміг договорити.

Пролунав приглушений вибух у супроводі спалаху світла. Щури — одні охоплені полум’ям, інші тільки обсмалені — кинулись навсібіч. Один бухнув мене в груди й сповз по моїй подертій сорочці, залишаючи за собою слід із кишок. Жінки, які володіли голосом, знову заверещали. Я почув, як крила Снаба почали видавати харак­терне сюрчання. Щури враз скорились, розвернулись і потекли в зворотному напрямку тим же шляхом, яким прийшли, залишаючи позаду сотні тіл. Ліжко Келліна було завалене тельбухами й просочене кров’ю щурів. Сам Келлін являв собою розібраний на дрібні частини кістяк під черепом, що криво лежав на шовковій подушці й шкірився вічною посмішкою.

Я спробував підняти Айоту, але він був заважкий для мене.

— Еріс! — крикнув я. — Ай упав! Допоможи мені! Йому погано!

Вона пробиралась крізь потік щурів, стрибаючи й скрикуючи, коли вони бігли по її ногах, але жоден не вкусив її і нікого з нас. Лія йшла слідом. Джая трохи затрималась, потім теж підійшла.

Я тримав Айоту попід руки. Еріс узяла одну ногу, Лія — другу. Ми несли його, намагаючись не перечепитися через кількох останніх щурів і одного без задніх лап, який усе ж хоробро повз за побратимами.

— Вибачте, — сказав Айота. Голос у нього був гортанний, виходив із горла, яке швидко стискалося. Вилітала піна. — Вибачте, хотів довести до кінця…

— Замовкни й бережи сили.

Ми поклали його на довгий синій диван. Він почав кашляти, випльовуючи ще більше піни, яка потрапила на обличчя Лії, коли вона стала на коліна, щоб прибрати волосся з його спітнілого чола. Джая схопила серветку чи ще щось зі столика з єдинорогом і витерла трохи того місива. Лія наче й не помітила. Її очі були прикуті до очей Айоти. В її очах я бачив доброту, жаль і милосердя.

Він спробував усміхнутися їй, потім подивився на мене:

— Вона була на лезі його ножа. Старий… трюк.

Я кивнув, думаючи, як недбало засунув той ніж за пояс із кончо. Якби я навіть подряпався ним, то не тільки б у Ая йшла піна ротом.

Він знову подивився на Лію. Потім дуже повільно, так, наче вона важила сотню фунтів, підняв руку й торкнувся долонею чола:

— Моя… королево. Коли прийде час… виконай свій обов’язок. — Його рука впала.

Так помер Айота, якого я вперше побачив, коли він висів на ґратах своєї камери, як мавпа. Після всього пережитого, незважаючи на те, що він був великим чоловіком, вистачило крихітного порізу на гомілці, щоб він загинув.

Очі в нього були розплющені. Лія закрила їх, нахилилась і притиснулась шрамом свого рота до зарослої щоки. Це було найкраще, що вона могла зробити для поцілунку. Потім вона підвелась і вказала на двері. Ми пішли слідом, обходячи трупи кількох щурів, які померли на зворотному шляху. Перед тим як вийти в коридор, вона зупинилась, озирнулась і притиснула руки до горла.

Айота заговорив востаннє, так само як говорили Фа­лада і Снаб:

— Королева Емпісу виконає свій обов’язок. Присягаюсь.