Казка

1

Я провів чимало часу в пречудовій кімнатці з легкими на зліт білими фіранками. Вікна позаду них були відчинені, впускаючи всередину не просто вітерець, а цілі огроми свіжого повітря. Скільки я тут пролежав? Три тижні? Чотири? Не знаю, бо час в Емпісі не вимірювався тиж­нями. Принаймні не нашими тижнями. Сонце сходило й заходило. Іноді вночі фіранки підсвічувались сяйвом розтрощених місяців. Уламки Белли й Арабелли утворили в небі своєрідне намисто. Тоді я його не бачив, лише мерехтливе світло крізь легкокрилі завіски з найтоншого серпанку. Час од часу якась із моїх доглядальниць (Дора була найкращою, Матуся Тереза — Повелителька Черевичків) знай поривалась зачинити вікна за фіранками, щоб «нічні випари» не погіршили мій і без того жалюгідний стан, але я не дозволяв цього, бо повітря було суцільною насолодою. Вони слухались, адже я був принцом, і моє слово — закон. Я ж їм не казав, що перетворююсь на звичайнісінького Чарлі Ріда. Та вони б і не повірили.

Багато людей приходили провідати мене в тій кімнаті з летючими фіранками. Деякі з них були мертві.

Якось зайшов Айота — я чітко пам’ятаю його візит. Він опустився на одне коліно, приклав долоню до лоба і всівся на низенький стільчик біля ліжка, де сиділи мої до­глядальниці, здираючи старі припарки (це було боляче), промиваю­чи рану (боліло ще сильніше) і накладаючи нові припарки. Зеленувата гидота — витвір Клаудії — смерділа немилосердно, але біль знімала. Хоча це не значить, що я б не віддав перевагу парі пігулок ібупрофену, а ще краще — оксикодону.

— Вигляд у тебе препаскудний, — сказав Ай.

— Дякую. Дуже мило.

— А мене прикінчила осина отрута, — сказав Ай. — На ножі. Пам’ятаєш ніж і чоловіка за дверима?

Ще б пак. Джефф — старе добре американське ім’я. Чи Джеф. Як там його.

— У мене була думка, що Петра намітила його собі за чоловіка, коли Елден помре і вона стане королевою. Він, мабуть, змусив якогось сіромаху встромити той ніж у гніздо і тримати довгенько, щоб налипло побільше отрути. Бідолаху, мабуть, загризли до смерті.

Я подумав, що не мабуть, а точно загризли, якщо оси в Емпісі такі ж здоровенні, як таргани.

— Та хіба того падлюку це хвилювало? — вів далі Айота. — Нє, нє, тільки не того гада. У старі часи оси не були такі небезпечні, але… — він знизав плечима. — Але все змінилось, коли Вбивця Польоту всівся на трон. На гірше. Еге ж, на гірше.

В Ая був кумедний вигляд, коли він сидів на низенькому стільчику, задерши коліна мало не до вух.

— Нам потрібен був хтось, хто нас врятує. Трапився ти. Як на мене, це краще, ніж нічого, — підсумував він.

Я підняв здорову руку й виставив безіменний палець і мізинець, як робив мій старий друзяка Берті у випадках, коли зазвичай показують середній палець.

Айота сказав:

— Може, отрута Петри не така вбивча, як те, що було на ножі того виродка, але, судячи з твого вигляду, то таки була мерзота.

Ще б пак не мерзота. Петра злизувала слину того чудовиська Елдена, і в неї була повна паща тієї гидоти, коли вона мене кусала. На саму згадку про це мене кидало в дрож.

— Борись із цим, — сказав він, підводячись. — Борись із цим, принце Чарлі.

Я не бачив, як він зайшов, але бачив, як пішов. Вийшов крізь роздмухані вітерцем завіски й зник.

У кімнату зі стурбованим виглядом увійшла сіра доглядальниця. Тепер вже можна було розрізняти вирази на обличчях стражденних; найгірші каліцтва могли залишитись, але неухильне прогресування хвороби — прокляття — було зупинене. Ба більше, спостерігалося навіть повільне, але невпинне поліпшення. Уже були помітні перші відтінки кольору на багатьох сірих обличчях, а павутиння, що перетворило руки й ноги в ласти, поступово розчинялось. Але я не вірив, що хтось із них одужає повністю. Клаудія знову могла чути — трохи, — але мені здавалось, що Вуді назавжди залишиться сліпим.

Доглядальниця сказала, що почула, ніби я розмовляю, і подумала, що я знову марю.

— Я розмовляв сам із собою, — сказав я, і, може, так воно й було. Зрештою, Радар навіть не підняла голови жодного разу.

Зазирнув до мене й Кла. Він не заморочувався при­кладанням долоні до лоба, не сідав, а просто громадився над ліжком.

— Ти змахлював. Якби грав чесно, я б тебе завалив, принц ти там чи не принц.

— А що ти хотів? Ти важив принаймні на сотню фунтів більше за мене і рухався швидше. Можна подумати, ти б не вчинив так само на моєму місці.

Він засміявся:

— Ти мене підловив, визнаю, та тільки думаю, не доведеться тобі більше ламати бойову палицю об чиюсь шию. Збираєшся одужувати?

— Якби ж я знав.

Він знову засміявся і рушив до готових злетіти фіранок.

— У тебе міцна шкура, скажу я тобі.

І пішов. Звісно, якщо він взагалі приходив. «У тебе міцна шкура» — це вислів з якогось старого фільму на ТСМ, який ми дивилися з татом, коли він пив. Не пам’ятаю назву, тільки те, що там знімався Пол Ньюмен у ролі індіанця. Ви вважаєте, що в деякі речі в моїй історії важко повірити? Спробуйте уявити Пола Ньюмена індіанцем. Оце вже точно насильство над достовірністю.

Тієї ночі — чи якоїсь іншої, точно не скажу — я прокинувся від гарчання Радар і побачив Келліна, Верховного Володаря власною персоною, який сидів біля мого ліжка у своєму химерному червоному смокінгу.

— Тобі гіршає, Чарлі, — промовив він. — Тобі кажуть, що рана вже має кращий вигляд, і, може, так воно і є, але інфекція пішла вглиб. Скоро в тебе там все закипить. Твоє серце розбухне й розірветься. А я на тебе вже чекатиму. Я і мій загін нічних солдатів.

— Наставляй кишеню ширше, — відповів я, але це було безглуздо, бо в нього нічого й нічим було наставляти. Він був мертвий ще до того, як до нього дісталися щури. — Забирайся геть, зраднику.

Він пішов геть, але Радар усе гарчала. Я прослідкував за її поглядом і в сутінках побачив Петру. Вона посміхалась мені, шкірячи заточені зуби.

Дора часто спала в передпокої, тож, почувши мій крик, прибігла на своїх викривлених ногах. Вона не запалювала газових світильників, але принесла торпедоподібний ліхтар. Запитала, чи в мене все гаразд і чи рівномірно б’ється серце, бо всім доглядальницям було наказано слідкувати за будь-якими змінами в його ритмі. Я сказав, що гаразд, але вона все одно зміряла мені пульс і перевірила останню припарку.

— Може, то були привиди?

Я показав у куток.

Дора почовгала туди у своїх чудових парусинових че­ре­виках і підняла ліхтар. Там нікого не було, але насправді я це знав і так, бо Радар знову заснула. Дора нахи­лилась і поцілувала мене в щоку, наскільки дозволяв її вигнутий рот.

— Аасд, аасд, все гаразд. А тепер спи, Чарлі. Спи й одужуй.

2

Приходили до мене й живі. Кемміт і Квіллі; потім по-хазяйськи, наче до себе, ввалився Стукс. Його розрізана щока була зашита десятком чорних кривуватих стібків, що нагадало фільм про Франкенштайна, який ми дивились із татом по ТСМ.

— Залишиться паскудний шрам, — бідкався він, розтираючи шов. — Не бути мені більше красунчиком.

— Стуксе, ти ніколи й не був красунчиком.

Клаудія приходила часто, й одного дня — вже коли я почав подумувати, що таки виживу, — з нею прийшов док Фрід. Одна з доглядальниць штовхала його поперед себе в інвалідному візку, який, мабуть, належав королю, не інакше, бо спиці коліс, схоже, були з чистого золота. Мій давній заклятий ворог Крістофер Поллі обхезався б від заздрощів.

Скалічену й інфіковану ногу Фріда ампутували, й було помітно, що він дуже страждає від болю, але в нього був вигляд людини, яка житиме. Я був радий його бачити. Клаудія обережно зішкребла мою поточну припарку і промила рану. Потім вони схилились над нею, майже торкаючись головами.

— Загоюється, — промовив Фрід. — Що ви скажете?

— ТАК! — гаркнула Клаудія. Вона й справді тепер чула, принаймні трохи, але мені здавалося, що вона так і буде до кінця життя розмовляти отим характерним безбарвним криком. — ПЛОТЬ РОЖЕВА! ЖОДНОГО ЗАПАХУ, ХІБА ЩО ВІД ВДОВИНОГО ЛИШАЙНИКА В ПРИПАРЦІ!

— А може, інфекція ще там, — сказав я. — Може, пішла вглиб.

Клаудія з Фрідом здивовано перезирнулись. Доку дуже боліло й було не до сміху, тож Клаудія зробила це за нього.

— ЩО ЗА ДУРНА ІДЕЯ? ЗВІДКИ ВОНА В ТЕБЕ?

— А що, ні?

— Хвороба може ховатися, принце Чарлі, — сказав док Фрід. — Але інфекція — це вистава напоказ. Вона смердить і утворює гнійники. — Він повернувся до Клаудії. — Скільки навколишньої тканини вам довелось прибрати?

— ДО ЛІКТЯ І МАЙЖЕ ДО ЗАП’ЯСТЯ! ДОБРЯЧЕ ВОНА ЙОГО ГРИЗОНУЛА, І ТЕПЕР ТАМ БУДЕ ЗАПАДИНА, БО М’ЯЗ БІЛЬШЕ НЕ ВИРОСТЕ. ТАК ЩО, МАБУТЬ, НЕ ГРАТИ ТОБІ БІЛЬШЕ В ІГРИ, ШАРЛІ.

— Але ти зможеш колупатися в носі обома руками, — заспокоїв мене Фрід і насмішив.

Сміятись було добре. Відтоді як я повернувся з Темного Колодязя, яких тільки нічних жахіть не бачив, а от смішного було мало.

— А ти ляж, — сказав я, — і хай дадуть отого знеболювального, що в них є. Маленькі листочки для жування. У тебе вигляд гірший, ніж у мене.

— Я одужую, — сказав він. — І, Чарлі… ми завдячуємо тобі своїми життями.

Це була правда, але не вся. Вони також завдячували Снабові, наприклад. Він пішов туди, куди йдуть усі Снаби, хоча міг з’явитися саме тоді, коли треба (у нього був спосіб це зробити). А от Персіваль — зовсім інша річ. Сам він не приходив побачитись зі мною, тож я сказав, щоб його запросили. Він сором’язливо ввійшов у кімнату з легкокрилими фіранками, вдягнений у білий кухарський одяг, притискаючи до грудей високу шапку-берет. Я подумав, що то був ток[80] емпісаріанського шеф-кухаря.

Він глибоко вклонився і віддав честь тремтливою рукою. Він ніяковів і уникав дивитись на мене, аж доки я не запропонував йому сісти й випити холодного чаю. Я подякував йому за все, що він зробив, і сказав, що був дуже радий його бачити.

Це додало трохи невимушеності нашій розмові, а потім він і зовсім розговорився. Персіваль розповів мені такі новини про Лілімар, яких більше ніхто не потурбувався розказати. Думаю, це тому, що він дивився на них з точки зору людини праці.

Вулиці чистили, сміття й бите каміння вивозили. Сотні людей, які прийшли в столицю, щоб допомогти скинути прогниле правління Елдена, роз’їхались по своїх містах і фермах, але сотні інших замінили їх, прибувши сюди виконати свій обов’язок перед королевою Лією, перш ніж повернутись у свої домівки в таких місцях, як Узбережжя й Деск. Мені це нагадало проєкти WPA[81], про які я читав у школі. Вікна мили, сади пересаджували, а ті, що розумілися на водопровідній справі, запускали фонтани один за одним. Мертвих, які нарешті упокоїлись, перепоховали. Повідчинялись деякі крамниці, ще більше крамниць ось-ось теж мали запрацювати. Голос Персіваля все ще був нерозбірливий і спотворений, іноді його важко було зрозуміти, але я позбавлю вас од цього.

— Скло в трьох шпилях змінюється що не день, принце Чарлі! Від отого потворного темно-зеленого до блакит­ного, яким воно й було в давні часи! Розумні люди, які пам’ятають, як усе було облаштоване раніше, знову розвішують тролейбусні дроти. Мабуть, вагони поїдуть не скоро, та й ламались ті кляті штуки постійно і в кращі часи, але було б чудово, якби вони знову бігали по місту.

— Я не розумію, як вони можуть їздити, — сказав я. — Електрики немає, хіба що маленький генератор на одному з нижніх рівнів палацу, що його, я гадаю, привіз мій друг містер Боудітч.

Персіваль спантеличено дивився на мене. Він не зрозумів слова електрика, яке, мабуть, прозвучало англійською, а не емпісаріанською мовою.

— Енергія, — пояснив я. — Звідки тролейбуси беруть енергію?

— А! — Його обличчя, ще бугристе, але вже здоровішого вигляду, просяяло. — Ну так енергію дають станції, звичайно. Це…

І цього разу прозвучало слово, якого вже я не зрозумів. Він зробив хвилястий рух однією рукою.

— Станції на річці, принце Чарлі. На потоках, якщо вони великі. А ще з моря, о, там така грандіозна станція в Узбережжі.

Я думаю, він говорив про якийсь вид гідроелектроенергії. Якщо так, то мені так і не вдалось дізнатися, як вона зберігалась. Багато що в Емпісі залишилось для мене загадкою. Порівняно з тим, як та енергія взагалі може існу­вати — і де, — запитання про її зберігання здавалось мізерним. Майже безглуздим.

3

Сонце сходило, сонце заходило. Люди приходили, люди йшли. Хтось мертвий, хтось живий. Та, яку я хотів побачити найбільше — яка ходила зі мною в колодязь, — не приходила.

Аж раптом одного дня вона прийшла. Дівчина-гусопаска, яка тепер стала королевою.

Я сидів на балконі за фіранками, дивився на центральну площу палацу, пригадуючи щось неприємне, коли білі завіски пурхнули назовні, а не всередину кімнати, і вона увійшла. На ній була біла сукня, підперезана на тонкій (усе ще надто тонкій) талії тонким золотим ланцюжком. На голові не було корони, та на одному пальці виднівся перстень, де з коштовного каміння був викладений метелик. Я здогадався, що то королівська печатка, якою вона послуговується, коли носити золотий головний убір надто клопітно.

Я встав і вклонився, але перш ніж приклав руку до чола, вона взяла її, стиснула й поклала собі між грудей.

— Нє, нє, не треба, — сказала вона з таким ідеальним акцентом якогось роботяги, що я аж засміявся. Її голос усе ще був шорсткуватий, але більше не хрипкий. Справді приємний. Я здогадувався, що він не такий, як до прокляття, але все одно приємний. — Краще обійми мене, якщо поранена рука дозволяє.

Рука дозволяла. Я міцно обійняв її. Відчувався легкий аромат парфумів, щось схоже на жимолость. Я відчув, що можу вічно її обнімати.

— Я думав, ти не прийдеш, — сказав я. — Думав, ти мене забула.

— Була дуже зайнята, — сказала вона, але її очі уникали моїх. — Посидь зі мною, любий мій. Я хочу подивитися на тебе, і нам треба поговорити.

4

Кілька моїх доглядальниць були звільнені для виконання інших обов’язків — упродовж тижнів після падіння Вбивці Польоту роботи вистачало, — але Дора лишилась. Вона принесла нам великий глек емпісаріанського чаю.

— Я багато питиму, — сказала Лія. — Зараз мені не боляче розмовляти… ну, хіба трохи… але постійно пересихає в горлі. І рот, бачиш, ось такий.

Він більше не був запечатаний, але досі в страшних рубцях, які залишаться назавжди. Замість губ були рани, затягнуті темно-червоними струпами. Потворна виразка, через яку вона харчувалась, майже зійшла, але її рот більше не буде м’яким і рухливим, так само як у Вуді повністю не відновиться зір, а у Клаудії — слух. Я згадав, як Стукс побивався: «Не бути мені більше красунчиком». Королева Лія з роду Ґаллієнів також не буде більше красунею, але це не мало значення. Бо вона була прекрасна.

— Я не хотіла, щоб ти бачив мене такою, — сказала вона. — Коли я з людьми (а це, вважай, весь день), мушу стримуватися, щоб не затуляти рота. А коли дивлюсь у дзеркало… — вона підняла руку. Я взяв її, перш ніж вона встигла прикрити нею рота, і міцно притис до її колін.

— Я був би щасливий поцілувати його, якби тобі не було так боляче.

Це викликало в неї усмішку. Трохи криву, одним краєчком рота, але чарівну. Може, саме тому, що краєчком рота.

— Ти замалий для любовних поцілунків.

«Я все одно тебе люблю», — подумав я.

— А скільки тобі років?

Звісно, це було дурне й зухвале запитання до королеви, але я мав знати, на яку любов налаштовуватись.

— Я принаймні вдвічі старша за тебе. А може, й більше.

І тут я згадав містера Боудітча.

— Ти ж не була на сонячному годиннику, правда? Тобі ж типу не сто років?

На її обличчі одночасно відбились здивування і пе­реляк.

— Ніколи! На сонячному годиннику не катаються, бо це дуже небезпечно! Коли на «Полі монархів» відбувались ігри й змагання — і відбуватимуться знову, тільки спершу треба виконати багато ремонтних робіт, — сонячний годинник зупиняли, блокували й надійно охороняли. Щоб ні в кого з тих тисяч, які сюди прибували, не виникло спокуси. Годинник дуже старий. Елден мені якось розповідав, що він був тут споконвіку, ще до того, як збудували Лілімар, навіть ще до того, як виникли плани його побудови.

Коли я це почув, мені стало якось недобре. Я нахи­лився і погладив свою собаку, яка згорнулась калачиком у мене в ногах.

— Радар була на ньому. Власне, я заради цього й при­йшов, бо Радар помирала. Ти, мабуть, чула від Клаудії.

— Так, — сказала Лія і теж нахилилась погладити Радар. Раді сонно глянула на нас. — Але твоя собака — невинна тварина, несприйнятлива до тієї руйнівної зарази, яка чигає на слушну хвилину в глибині серця кожної людини. Зарази, яка знищила мого брата. Гадаю, ця зараза живе й у вашому світі.

Цього я не міг заперечити.

— Жодна королівська особа ніколи не користувалась ним, Чарлі. Це змінює розум і серце. І це ще не все, на що він здатний.

— Мій друг містер Боудітч проїхався на ньому, а він не був поганим. Насправді був хорошим.

Це було правдою, але коли я озирнувся назад, то зрозумів, що не зовсім. Витримати дратівливість містера Боудітча і його натуру самітника було важко. Ні, майже неможливо. І я б здався, якби не моя обіцянка Богу («Богу в моєму розумінні», як кажуть люди з батькової групи АА). Та я взагалі ніколи б із ним не познайомився, якби він не впав і не зламав ногу. У нього не було ні жінки, ні дітей, ні друзів. Він був самітником і скнарою, зберігав у сейфі відро золотих гранул і любив свої старі речі: меблі, журнали, телевізор, вінтажний «студебекер» на зберіганні. Він був, за його власними словами, боягузом, який приносив подарунки замість того, щоб відстоювати щось. Не хочу бути жорстоким, але якщо подивитися правді у вічі, він трохи скидався на Крістофера Поллі. Тобто на Румпельштільцхена. Мені б не хотілося такого порівняння, але не можу його не зробити. Якби я на нього не натрапив і якби він не любив свою собаку, то містер Боудітч так і помер би у своєму будинку на вершині пагорба, нікому не відомий і нічим не примітний. А прохід між двома світами залишився б без охорони і його обо­в’язково б знайшли. Невже він ніколи про це не думав?

Лія дивилась на мене, крутячи перстень з печаткою на пальці і усміхаючись своєю милою усмішкою кутиком рота.

— Він був хорошим сам по собі? Чи хорошим зробив його ти, принце Чарлі?

— Не називай мене так, — попросив я.

Якщо я не міг бути її принцом, то не хотів бути нічиїм. Та мені й вибирати не доводилось. Волосся в мене знову почало темніти, а очі поступово набували початкового кольору. Вона приклала руку до рота, потім змусила себе знов опустити її на коліна.

— То хороший сам по собі, Чарлі? Чи ти був його милістю, подарованою вищими силами?

Я не знав, що відповісти. Майже весь час в Емпісі я почувався старшим, іноді навіть сильнішим, але тепер знову став слабким і невпевненим. Побачити містера Боудітча без пом’якшувального фільтра пам’яті стало для мене потрясінням. Я згадав запах, що панував у будинку один на вули­ці Платановій, доки я його не провітрив: запах чогось кислого й пилюки. Спертого повітря.

Вона запитала з тривогою в голосі:

— Ти сам не катався на ньому, правда ж?

— Ні, просто стяг Радар з нього. Та вона й сама стрибнула. Але я відчув його силу. Можу я запитати?

— Так, звісно.

— Ота золота платформа. Ми піднялися, щоб спуститись. Гвинтовими сходами.

Вона ледь усміхнулась, наскільки змогла:

— Еге ж. Це було ризиковано, але ми впорались.

— Сходи між стінами вели прямо в оту підземну камеру?

— Так, Елден знав два шляхи. Той і ще один з маленької кімнатки, повної одягу. Можливо, існують і ще якісь, але якщо й так, він мені ніколи їх не показував.

— То чому ж ми пішли довгим шляхом?

«І мало не впали», — подумки додав я.

— Бо було відомо, що Вбивця Польоту не може пройти більше кількох кроків. Тому сходи між стінами були безпечніші. І я не хотіла зіткнутися з його компанією, але в кінці вже не було вибору.

— Якби ми не зупинилися біля помешкання Верховного Володаря… Айота міг би залишитись живим!

— Ми зробили те, що мали зробити, Чарлі. Ти мав рацію щодо цього. Я помилялась. Багато в чому помилялась. Я хочу, щоб ти це знав, і хочу, щоб знав ще дещо. Тепер я потворна від носа й донизу.

— Ти не…

Вона підняла руку:

— Цить! Ти бачиш у мені подругу, за це я люблю тебе і завжди любитиму. Інші цього не роблять і не робитимуть. Утім, як королева, я мушу вийти заміж, поки не стану набагато старша. Потворна я чи ні, знайдеться багато охочих обійняти мене, принаймні з вимкненим світлом, а народити спадкоємця можна й без поцілунків. Але чоловіки, які проїхались на сонячному годиннику, зробивши хоч одне коло, стають стерильними. А жінки — безплідними. Сонячний годинник дарує життя, але й забирає його.

Що, як я припускав, пояснює причину відсутності маленьких Боудітчів.

— Але Петра…

— Петра! — Лія презирливо засміялась. — Петра хотіла лише бути королевою руїни, яку створив мій брат. І хай там як, вона була безплідна. — Лія зітхнула, випила цілу склянку чаю й налила ще одну. — Вона була божевільна, а ще жорстока. Якби Лілімар і Емпіс потрапили в її пазурі, вона знову й знову кружляла б на тому сонячному годиннику. Ти ж сам бачив, яка вона.

Ще б пак. І відчув на власній шкурі. І досі відчував, хоч її отрута вийшла з моєї рани, а замість болю мене тепер терзав страшенний свербіж. Правда, Дора божилась, що він мине з часом.

— Елден був ще однією причиною того, що я не поспішала побачитися з тобою, Чарлі, хоч думки про тебе ніколи не йшли мені з голови і, гадаю, ніколи не підуть.

Я мало не запитав її, чи вона справді впевнена в тому, що я замолодий для неї, але промовчав. По-перше, я жодним чином не міг претендувати на роль чоловіка королеви, тим паче — короля. По-друге, в мене був батько, який відчайдушно сподівався, що я ще живий. Була ще й третя причина для повернення додому. Загроза, яку Гогмагог становив для нашого світу, можливо, минула (принаймні на деякий час), але існувала також загроза, яку наш світ становив для Емпісу. Тобто якби наш світ дізнався про його існування і про те, що він, з усіма його незліченними багатствами, легко досяжний із такого собі сарайчика в Іллінойсі…

— Ти був там, коли я вбила брата. Я любила його таким, яким він колись був. Намагалась бачити таким, яким він колись був. Але ти змусив мене побачити монстра, яким він став. І щоразу, коли я дивлюсь на тебе, згадую його і те, що зробила. Згадую, чого це мені коштувало. Ти розумієш?

— Це не був поганий вчинок, Ліє. Це був гарний вчинок. Ти врятувала королівство, і не тому, що хотіла стати королевою. Ти врятувала його, бо його треба було врятувати.

— Це правда, і не треба фальшивої скромності між нами двома, які пережили стільки всього разом, але ти й досі не розумієш. Я знала, ясно тобі? Що Вбивця Польоту був моїм братом. Клаудія розповіла мені багато років тому, а я назвала її брехухою. Коли я з тобою, я завжди нагадую собі, що мала зробити це раніше. Мене стримувала егоїстична потреба любити спогади про нього. Коли королівство страждало, я годувала своїх гусей, доглядала свій садок і жаліла себе. Ти… вибач, Чарлі, але коли я тебе бачу, то бачу свій сором. Що я зволіла бути німою селянкою тоді, як моя країна і мій народ поволі вмирали навколо мене. І весь цей час я знала.

Вона плакала. Я потягнувся до неї. Вона похитала головою і відвернулась, наче не хотіла, щоб я побачив її сльози.

Я сказав:

— Якраз коли ти прийшла, я думав про свій поганий вчинок. Ганебний вчинок. Можна я тобі розповім?

— Якщо хочеш. — Вона все ще не дивилась на мене.

— У мене був друг Берті Берд. Хороший друг, але не хороший друг, якщо ти розумієш, що я маю на увазі. Я пере­жив важкі часи після смерті матері. Батько також, але я не дуже переймався його важкими часами, бо був просто дитиною. Я знав тільки те, що він був мені потрібен, а його не було поруч. Мені здається, ти маєш мене зрозуміти.

— Ти ж знаєш, я розумію, — сказала Лія і випила ще чаю. Вона майже спорожнила глек, а він був великий.

— Ми з Берті зробили кілька поганих вчинків. Але той, про який я згадував… там був парк, яким ми зазвичай повертались додому після школи, щоб скоротити шлях. Парк Кавано. І от одного разу ми побачили там каліку, який годував голубів. На ньому були шорти, а на ногах — великі скоби. Ми з Берті вважали, що в нього дурнуватий вигляд. Берті називав його Робо-Чувак.

— Я не знаю, що це зна…

— Пусте. Не має значення. Просто сидів каліка на лавці, насолоджуючись сонечком. Ми з Берті перезирнулись, і Берті сказав: «А давай поцупимо його милиці». Гадаю, це й була ота зараза, про яку ти говорила. Зло. Ми налетіли і схопили їх, а він кричав, щоб ми повернули, та ми цього не зробили. Занесли їх аж на край парку й кинули в качиний ставок. Берті кинув одну, я — другу. І весь час ми смія­лись. Ми кинули милиці каліки у воду, і я навіть не уявляю, як він дійшов додому. Вони плеснули, а ми сміялись.

Я налив собі решту чаю. Він заповнив тільки половину склянки, і це було добре, бо рука в мене тремтіла, а з очей текли сльози. Востаннє я плакав у «Глибокій Малейн», згадуючи батька.

— Чарлі, навіщо ти мені це розповідаєш?

Я не знав, коли почав розповідати (раніше думав, що це одна з тих історій, яку я нікому й ніколи не розкажу), але тепер знав.

— Я поцупив твої милиці. І все, що я можу сказати на свій захист, це те, що я мав це зробити.

— Ах, Чарлі, — вона торкнулась мого обличчя. — Ти все одно не знайдеш тут спокою. Ти не з цього світу, ти інакший, і якщо не повернешся найближчим часом, то не зможеш жити ні в цьому, ні в другому. — Вона підвелась. — Я мушу йти. Багато роботи.

Я провів її до дверей. У восьмому класі на уроці англійської ми вивчали хайку, і мені пригадався один. Я дуже ніжно торкнувся її вкритого кіркою рота.

— Коли ти любиш, то шрами такі ж гарні, як і ямочки. Я люблю тебе, Ліє.

Вона так само торкнулась моїх губ.

— Я теж тебе люблю.

Вислизнула за двері і зникла.

5

Наступного дня завітали Еріс і Джая, обидві в комбінезонах і великих солом’яних брилях. Усі, хто працював надворі, носили тепер капелюхи, бо сонце світило щодня, немов надолужувало прогаяні роки, коли небо було постійно вкрите хмарами, а шкіра в усіх — не тільки в тих, хто довгий час провів у мерзенному підземеллі, — була крейдяно-біла.

Це був приємний візит. Жінки щебетали про роботу, а я розповідав їм про своє одужання, яке майже завершилось. Нам не хотілось говорити про «Глибоку Малейн», «Чесний двобій», втечу, нічних солдатів. І, звісно ж, про загиблих у недавньому минулому. Вони сміялись, коли я розповідав, як до мене по-свійському ввалився Стукс. Я не став їм розповідати про опівнічні візити Келліна й Петри — тут не було нічого смішного. Я дізнався, що з Кретчі прибу­ла група гігантів, щоб присягнути на вірність новій королеві.

Джая угледіла мій рюкзак і стала біля нього навколішки, проводячи руками по червоному нейлоновому корпусу й чорних нейлонових ремінцях. Еріс стояла навколішках біля Радар і гладила її, зариваючись пальцями в шерсть.

— О-о-о, — сказала Джая, — який він чудовий, Чарлі. Його зробили там, звідки ти прийшов?

— Так. — Найімовірніше, у В’єтнамі.

— Багато б я віддала, щоб і собі мати такий. — Вона підняла його за ремінці. — А який важкий! Ти його піднімеш?

— Та вже як-небудь, — відповів я, мусивши усміхнутись.

Наплічник і правда був важучий; крім мого одягу й мавпочки Радар, там ще був дверний молоток зі щирого золота. Клаудія і Вуді наполягли, щоб я його взяв.

— А коли ти йдеш? — запитала Еріс.

— Дора каже, якщо завтра я дійду до міських воріт і не знепритомнію, то можу йти наступного дня.

— Так скоро? — запитала Джая. — Дуже шкода! Ти ­знаєш, у нас влаштовують вечірки, коли денну роботу ­за­кінчено.

— Гадаю, тобі доведеться гарненько повеселитися за нас обох, — сказав я.

Тієї ночі Еріс повернулась. Вона була сама, з розпущеним волоссям, замість робочого одягу на ній була красива сукня, і вона не марнувала часу. Слів теж.

— Ти переспиш зі мною, Чарлі?

Я сказав, що буду радий переспати з нею, якщо вона вибачить мою незграбність, бо я досі ще не мав такої насолоди в житті.

— Чудово, — заявила вона й почала розстібати сукню. — Тоді тобі стане в пригоді те, чого я тебе навчу.

Ну а далі… якщо це був трах вдячності, то я не хотів цього знати. Але якщо це був трах милосердя, то скажу лише: ура милосердю.

6

Перед тим як я пішов з Емпісу, в мене було ще двоє відвідувачів. Завітала Клаудія, підтримуючи Вуді під лікоть у рукаві чорного пальта з альпаки. Шрами на очах Вуді послабшали і розійшлися, але далі виднілися лише більма.

— МИ ПРИЙШЛИ ПОБАЖАТИ ТОБІ ВСЬОГО НАЙКРАЩОГО І ПОДЯКУВАТИ! — загриміла Клаудія. Вона промовляла біля лівого вуха Вуді, й він аж відсахнувся, поморщившись. — МИ НІКОЛИ НЕ ЗМОЖЕМО ВІДДЯЧИТИ ТОБІ ДОСТАТНЬОЮ МІРОЮ, ШАРЛІ. БІЛЯ БАСЕЙНУ ЕЛЬЗИ СТОЯТИМЕ ТВОЯ СТАТУЯ… Я БАЧИЛА МАЛЮНКИ, І ВОНИ ДУЖЕ…

— Ельза мертва зі списом у животі! — Я не усвідомлював, що сердитий на них, доки не почув власний голос. — Багато людей загинули. Тисячі, десятки тисяч, наскільки знаю. А ви обоє сиділи склавши руки. Я розумію Лію. Вона була засліплена любов’ю. Не могла змусити себе повірити, що це її брат влаштував усе оце… оце лайно. Але ж ви повірили, ви знали — і все одно сиділи склавши руки.

Вони нічого не сказали. Клаудія не дивилась на мене, а Вуді й не міг дивитись.

— Ви члени королівської сім’ї, єдині, хто залишився, крім Лії. Єдині, які принаймні щось важили. Люди пішли б за вами.

— Ні, — сказав Вуді. — Помиляєшся, Чарлі. Тільки Лія могла їх згуртувати. Твоя поява змусила її робити те, що повинна робити королева. Вести.

— Ви ніколи не приходили до неї? Щоб розповісти, в чому полягає її обов’язок, незалежно від того, якого болю може завдати його виконання? Ви старші, мабуть, мудріші, але ніколи не давали їй порад?

Знову мовчанка. Вони були цілими людьми, не несли на собі прокляття сірості, але страждали від своїх фізичних вад. Я міг зрозуміти, як це їх послабило й налякало. Але все одно сердився.

— Ви були їй потрібні!

Клаудія нахилилася вперед і взяла мої руки у свої. Я мало не вирвав їх, але стримався. Тихим голосом, якого сама, мабуть, не чула, вона промовила:

— Ні, Шарлі, їй був потрібен саме ти. Ти був обіцяним принцом, і тепер обіцянку виконано. Те, що ти кажеш, правда: ми були слабкі, ми втратили мужність. Але, будь ласка, не залишай нас у гніві. Будь ласка.

Хіба можна взяти й перестати гніватися з власної волі? Не думаю. Але й піти таким чином я теж не хотів.

— Гаразд, — я говорив голосно, щоб вона чула. — Але тільки тому, що я загубив твій триколісний велосипед.

Вона відкинулася назад з усмішкою. Радар тицьнулась носом у черевик Вуді. Він нахилився погладити її.

— Ми ніколи не зможемо віддячити тобі за твою мужність, Чарлі, але якщо у нас є щось таке, чого б тобі хотілось, то воно твоє.

Ну, в мене був дверний молоток, який важив фунтів чотири, і якщо ціна на золото хоча б така, як коли я пішов із Сентрі, то він має коштувати десь 84 тисячі доларів. Якщо додати відро золотих гранул, то я непогано забезпечений. Можу жити на широку ногу, як то кажуть. Але була одна річ, яку я міг попросити.

— Можна мені кувалду?

Це не зовсім те, що я сказав, але ідею вони зрозуміли.

7

Ніколи не забуду тієї жахливої тварюки з крилами, яка намагалась вилізти з Темного Колодязя. Це поганий спогад. Гарним спогадом на противагу йому був мій від’їзд із Лілімара наступного дня. Ні, мало сказати гарним. Це був чудовий спогад, з тих, які дістаєш із пам’яті, коли ні в кого немає для тебе доброго слова і життя здається прісним, як шматок черствого хліба. Він був чудовий не тому, що я від’їжджав (хоча я був би безсоромним брехуном, якби не сказав, з яким нетерпінням чекав на зустріч із татом); він був чудовий, бо мене проводжали, немов… Я збирався сказати немов короля, але точніше буде — немов принца, який від’їжджав і знову перетворювався на хлопчину з передмістя в Іллінойсі.

Я їхав на передку візка, запряженого парою білих мулів. Дора в червоній хустинці і в своїх чудових парусинових черевиках тримала поводи. Радар сиділа позаду нас, насторочивши вуха й повільно помахуючи хвостом. Обабіч Шляху Ґаллієнів вишикувались сірі люди. Коли ми наближались, вони ставали на коліна, притуляючи долоні до лобів, а потім, коли ми проїжджали повз них, підводились і вітали нас. Мої вцілілі товариші з «Глибокої Малейн» ішли поруч із нами. Еріс везла дока Фріда в позолоченому інвалідному візку. В якийсь момент вона підвела погляд і підморгнула мені. Я підморгнув у відповідь. У височині над нами линула хмара метеликів-монархів, така велика й густа, що затуляла небо. Кілька сиділо в мене на плечах, повільно ворушачи крильцями, а один сів на голову Радар.

Біля відчинених воріт, у сукні такої ж глибокої блакиті, як і трійця шпилів тепер, з короною Ґаллієнів на голові стояла Лія. Її ноги були розставлені так само, як тоді, коли вона стояла на кам’яних сходах над Темним Колодязем, оголивши меч. Рішуче.

Дора зупинила мулів. Натовп, що йшов за нами, затих. У руках Лія тримала гірлянду багряних маків — єдиних квітів, які продовжували рости в роки сірості, і я не здивувався (думаю, ви теж не здивуєтесь), дізнавшись, що народ Емпісу називав ті квіти «червона надія».

Лія заговорила так голосно, щоб її почули всі люди, які затопили вулицю позаду нас:

— Це принц Чарлі, який повертається додому! Він понесе з собою наші сердечні подяки і мою вічну вдячність! Окрили його своєю любов’ю, народе Емпісу! Це мій наказ!

Натовп вибухнув схвальними вигуками. Я схилив голову, щоб прийняти гірлянду… і приховати сльози. Бо, як відомо, принци в казках не плачуть. Королева Лія поцілувала мене, і хоч її рот був суцільною раною, це був найпрекрасніший поцілунок у моєму житті, принаймні відтоді, як померла мама.

Я досі його відчуваю.