Казка

1

Я не пам’ятаю, що відчував тієї миті. Зате пам’ятаю, що поду­мав: «Румпельштільцхен приставив мені ствол до потилиці».

— Що там унизу?

— Що?

— Ти чув. Ти в ямі просидів довго, я вже думав, здох там. То що внизу?

Сяйнула друга думка: «Йому не можна знати. Нікому не можна».

— Насосне обладнання.

Перше, що в голову стрелило.

— Насосне обладнання? Насосне обладнання? Он воно що, ха-ха?

— Так. Без нього все подвір’я затоплює, коли дощ. Воно тягнеться вздовж вулиці. — У мозку закрутилися коліщатка. — Там усе таке старе. Я перевіряв, чи не треба покликати комунальників, щоб на нього подивилися. Ну там, водока…

— Брехня. Ха-ха. Що там насправді? Там золото?

— Ні. Просто обладнання.

— Не озирайся, малий, це буде нерозумно. Зовсім. Ти спускався туди зі здоровецьким револьвером подивитися на водяний насос?

— Щури, — сказав я. В роті геть пересохло. — Я думав, там можуть бути щури.

— Брехня купи не тримається, махрова брехня. А то що таке? Ще якесь насосне обладнання? Не озирайся, просто подивися праворуч.

Я побачив напівзогнилий труп великого таргана, якого застрелив містер Боудітч. Від нього небагато залишилося. Навіть та квола фантазія, на яку я здобувся до цієї миті, полишила мене, тому я сказав, що не знаю, але чоловічку, якого я подумки охрестив Румпельштільцхеном, було наплювати. Він уже вчув свій приз.

— Неважливо. Зараз ми подивимося, що там у старого в сейфі. А насосне обладнання перевіримо потім. У будинок, малий. А якщо дорогою хоч писнеш, я вистрелю тобі в голову. Але спочатку відстебни пушку, напарнику, ха-ха, і кинь на підлогу.

Я почав нахилятися, щоб розв’язати вузли на стяжках. Дуло знову притислося до моєї голови. Сильно притислося.

— Хіба я сказав нахилятися? Не казав. Просто розстебни пояс.

Я розстебнув. Кобура вдарилася об моє коліно й перевернулася. Револьвер випав на підлогу сараю.

— Можеш знову защебнути. Гарненький пояс, ха-ха.

(На цьому я перестаю записувати всі ті «ха-ха», бо він весь час це повторював, наче якусь вербальну пунктуацію. Дозвольте лише додати, що це було надзвичайно по-румпельштільцхенському. Тобто стрьомно.)

— А зараз розвернися.

Я розвернувся, він — разом зі мною. Ми були як фігурки в музичній скриньці.

— Помалу, друзяшко. Помалу.

Я вийшов із сараю. Він — зі мною. В іншому світі було хмарно, а тут світило сонце. Я бачив наші тіні: його з витягнутою рукою і темною зброєю в темній руці. Мозок спромігся перемкнутися з першої передачі на другу, але до третьої ще було далеко. Я був мов по тім’ю вдарений.

Ми піднялися сходами заднього ґанку. Я відімкнув двері, й ми зайшли на кухню. Пам’ятаю, що згадав усі ті рази, коли туди заходив, не підозрюючи, як скоро зайду востаннє. Бо він збирався мене вбити.

Та тільки не міг. Я не міг йому дозволити. Думав про те, що люди можуть дізнатися про криницю світів, і розумів, що не можу йому це дозволити. Уявив, як міська поліція, спецзагін чи військові заповнюють маленьке подвір’я черевичниці, обривають її перехрещені мотузки й скидають взуття на землю, як вона лякається, — і зрозумів, що не можу йому дозволити. Уявив, як усі ці хлопці вдираються в покинуте місто й будять те, що там спить, і зрозумів, що не можу йому дозволити. От тільки зупинити його я не міг. Смішний тут — я сам.

Ха-ха.

2

Ми піднялися на другий поверх. Я попереду, а Румпельсральцхен — за мною. Я думав, чи не кинутися назад раптово на середині сходів і зіпхнути його вниз, але не спробував. Могло подіяти, але з великою часткою ймовірності в разі невдачі я б загинув. Якби тут була Радар, вона б кинулася на Румпеля попри старість і вже, найпевніше, була б мертва.

— У спальню, друзяшко. Туди, де сейф.

Я пішов у спальню містера Боудітча.

— Це ж ви вбили містера Гайнріха?

— Що? Яка несусвітня дурниця. Того, хто це зробив, спіймали.

Я не став розвивати тему. Я знав, він знав, і він знав, що я знаю. А ще я знав інше. Перше: якщо заявлю, що не знаю шифру від сейфа й триматимуся цієї брехні, він мене вб’є. Друге було варіацією першого.

— Відчини шафу, малий.

Я відчинив. Порожня кобура теліпалася на стегні. Оце так стрілець з мене.

— А тепер відчиняй сейф.

— Якщо я це зроблю, ви мене вб’єте.

Настала мить тиші — він перетравлював цю очевидну істину. А потім сказав:

— Ні, не вб’ю. Просто зв’яжу тебе, ха-ха.

Ха-ха — оце вже точно, бо як би він це здійснив? Місіс Річленд казала, що він коротун, з її зростом, тобто десь п’ять футів чотири дюйми. Я був на фут вищий і в ті часи мав спортивну статуру завдяки хатній праці й велосипеду. Зв’язати мене без спільника, який тримав би під прицілом, було неможливо.

— Зв’яжете? Правда? — я зобразив тремтіння в голосі, що за тих обставин, повірте, було неважко.

— Так! Давай, відчиняй сейф!

— Обіцяєте?

— Ясненько, старенький. Ну, відчиняй, бо всаджу тобі кулю в коліно, більше не зможеш танцювати танго, ха-ха.

— Добре. Головне, капітально пообіцяйте не вбивати.

— Запитання й відповідь уже прозвучали, як-то кажуть у суді. Відчиняй сейф!

Я мав заради чого жити, а ще не міг дозволити, щоб цей бадьорий голос був останнім, що я в житті почув. Просто не міг.

— Добре.

Я став навколішки перед сейфом. Я думав: «Він мене вб’є», а ще «Я не можу йому дозволити себе вбити», а ще «Я не дозволю йому себе вбити».

Бо є Радар.

Бо є черевичниця.

І був містер Боудітч, який передав мені тягар, бо просто більше не було кому.

Я заспокоївся.

— Тут чимало золота, — сказав я. — Не знаю, де він його взяв, але це тупо жир. Він роками сплачував ним свої рахунки.

— Не патякай, відчиняй сейф! — А потім, наче йому несила було стриматися: — Скільки там?

— Чорт, я не знаю. Може, на мільйон доларів. Воно у відрі, такому важкому, що я навіть підняти не можу.

Я гадки не мав, як помінятися ролями з тим дрібним виродком. Якби ми були лицем до лиця — може, щось би й вигоріло. Але з дулом пістолета менш ніж за дюйм від потилиці — ні. Та коли я вийшов на університетський рівень спорту, яким займався, то навчився вимикати розум на час гри й дозволяти тілу вести мене. От і зараз треба було зробити саме це. Інших варіантів не було. На деяких футбольних матчах, коли ми відставали, особливо на виїздах, де сотні людей глузували з нас, я зосереджувався на квотербекові противника й накручував себе: він огидний, і я не просто його схоплю до пасу — я його по землі розкачаю. Нічого особливо доброго з цього не виходило, якщо хлопець не вимахувався після матчів і не показував тобі глузливу пику. Але з цим типом спрацювало. У нього був глузливий голос, і ненависть до нього далася мені легко.

— Не буксуй, старий-старий-старий друзяко. Відчиняй сейф, або ніколи вже не ходитимеш рівно.

Більше схоже на те, що ніколи не ходитиму взагалі.

Я повернув ручку кодового замка в один бік… потім у другий… потім знову так, як спочатку. Три цифри вже набрав, одна лишилася. Я ризикнув кинути швидкий погляд за плече й побачив вузьке обличчя — майже тхоряче — під ретробейсболкою «Вайт Сокс» із високою короною та червоним кружальцем на місці літери «О» в слові «Сокс».

— А можна мені хоч трішки?

Він дрібно захихотів. Огидний смішок.

— Відчиняй! Не зиркай на мене, а відчиняй!

Я вибрав останню цифру. Потягнув за ручку. Не бачив, як він заглядає мені через плече, але відчував його запах: кислий піт, того штибу, що ледь не запікається на шкірі давно не митої людини.

Дверцята сейфа рвучко відчинилися. Я не вагався, бо той, хто вагається, програє. Ухопивши відро за край, я перевернув його собі між розставлених колін. Золоті кульки потоком ринули на підлогу в усіх напрямках. Тієї самої миті я пірнув у шафу. Він вистрілив, і цей звук був не набагато гучніший за петарду середніх розмірів. Я відчув, як куля проходить між вухом і плечем. Край одного зі старомодних костюмів містера Боудітча сіпнувся, бо куля пройшла крізь нього.

У містера Боудітча було повно взуття; Дора могла б позаздрити. Ухопивши броґан, я перекотився на бік і жбурнув його. Чоловічок присів. Я кинув другий. Він знову пригнувся, але важкий черевик ударив його в груди. Він позадкував по золотих кульках, які все ще котились, і ноги його підвели. Він важко гепнувся на дупу, але пістолет втримав. Зброя була набагато менша за револьвер сорок п’ятого калібру, який мені дістався від містера Боудітча. Мабуть, тому тихо гавкала під час пострілу.

Я не спробував звестися на ноги, просто присів навпочіпки й спружинив від стегон та нижче. Я перелетів над розсипаним золотом, як Супермен, і приземлився на чоловічкові. Я був великий, він малий. Повітря вилетіло з нього зі звуком «вуфф». Очі вилізли з орбіт. Червоні губи блищали від слини.

— Злізь… з… мене! — задихано, з зусиллям прошепотів він.

Ага, зараз. Я хапнув його за руку з пістолетом, не втримав, схопив удруге, саме вчасно, доки він не розвернув його мені в обличчя. Пістолет вистрілив знову. Я не знаю, куди полетіла куля, та й байдуже — головне, що не в мене. Його зап’ястя було мокре від поту, тому я натиснув з усієї сили й викрутив. Пролунав хрускіт. Чоловічок пронизливо заверещав. Пістолет випав з руки й ударився об підлогу. Піднявши його, я націлився на чоловічка.

І знову він заверещав та затулився здоровою рукою, наче це могло спинити кулю. Друга рука просто впала на зламане зап’ястя, що вже почало набрякати.

— Ні, не треба! Будь ласка, не вбивай мене! Будь ласка!

І жодного тобі йобаного «ха-ха».

3

У вас, напевно, вже склалося враження про юного Чарльза Ріда — такого собі героя з підліткових пригодницьких романів. Я — той, хто залишався з батьком, коли він пиячив, прибирав його блювотиння, молився про його одужання (навколішки!) і отримав те, про що молився. Я — той, хто врятував старого, котрий упав з даху, коли хотів вичистити ринви. Той, хто провідував його в лікарні, а потім доглядав, коли старий повернувся додому. Хто полюбив відданого пса того старого, а відданий пес полюбив його. Я начепив кобуру з револьвером 45-го калібру й безстрашно рушив уперед темним коридором (не кажучи вже про гігантську дику природу, що в цьому коридорі мешкає) і вийшов в іншому світі, де подружився зі старенькою з пошкодженим обличчям, яка колекціонує взуття. Я — той, хто здолав убивцю містера Гайнріха, розумно висипавши золоті гранули на підлогу, щоб супротивник втратив рівновагу і впав. Ого, я навіть грав у командах університетського рівня з двох видів спорту! Дужий, високий, без прищів! Ідеальний, правда?

Та тільки цей пацан ще підкладав петарди в поштові скриньки й підривав людям пошту, де могли бути важливі листи. Цей пацан розмазав собаче лайно по лобовому склу машини містера Давді й вичавив тюбик клею ПВА в шпарину запалювання старого фургона «форд», який належав місіс Кендрік, коли ми з Берті побачили, що машина незамкнена. Я перекидав надгробки. Крав у крамницях. Під час усіх цих вилазок Берті Берд був зі мною, і саме він зняв на телефон дзвінок про мінування, але я його не зупинив. Були ще й інші витівки, про які я не розповім, бо мені занадто соромно. Скажу тільки, що ми дуже сильно нашугали кількох малих, вони плакали і впісювалися.

Не такий і хороший, правда?

І я був злий на цього дрібного чоловічка в брудних вельветових штанях, спортивній кофті «Найк», з масним сплутаним волоссям, що налипло на лоба вузького тхорячого обличчя. Я був злий (авжеж), бо він убив би мене, отримавши золото, — одного вже вбив, то чому б і ні? Я був злий, бо якби він мене вбив, копи — мабуть, під проводом детектива Ґлісона та його відважних напарників Вітмарка й Купе­ра — у ході розслідування зайшли б у сарай і знайшли те, на тлі чого вбивство Чарльза Мак-Ґі Ріда видалося б несуттєвою дрібничкою. А найбільше я лютував (ви можете не повірити, але клянуся, це правда), бо вторгнення дрібного все ускладнило. Чи повинен я повідомити про нього в поліцію? Тоді дізнаються про золото, а це викличе мільйон мільярдів запитань. Навіть якщо я все позбираю і сховаю назад у сейф, містер Ха-Ха їм розкаже. Може, щоб окружний прокурор скостив термін. Або просто на зло.

Розв’язок моєї проблеми був очевидний. Мертвим він нікому нічого не скаже. Якщо в місіс Річленд слух не так само гострий, як зір (а попередні два постріли були не дуже гучні), поліція не приїде. Мені навіть є куди сховати труп.

Правда ж?

4

Рукою він усе ще затуляв обличчя, але між розчепірених пальців я бачив його очі. Блакитні, з червоними прожилками, по вінця налиті слізьми. Він знав, що саме я обмірковую, міг прочитати це на моєму обличчі.

— Ні. Будь ласка. Відпусти мене. Або виклич поліцію, якщо мусиш. Тільки не в-в-вбивай!

— Так, як ти збирався вбити мене?

— Я не збирався! Богом клянуся, маминою могилою, клянуся, не збирався!

— Як тебе звати?

— Дерек! Дерек Шеферд!

Його ж пістолетом я врізав йому по пиці. Я міг би вам сказати, що не збирався чи не розумів, що роблю, але це була б брехня. Все я розумів, і відчуття були приємні. З його носа ринула кров. З кутика рота теж потекла цівка.

— Думаєш, я не дивився «Анатомію Ґрей», козел? Як тебе звати?

— Джастін Тавнз.

Я знову його вдарив. Він спробував відсахнутись, але це не допомогло. Ноги в мене не дуже швидкі, але з рефлексами все в порядку. І не сумніваюся, що цим ударом зламав йому носа, а не просто заюшив. Він закричав… але високим шепотом.

— Ти думав, я не знаю Джастіна Тавнза Ерла. У мене навіть є один його альбом. Даю тобі ще один шанс, мерзото. А потім всаджу кулю в голову.

— Поллі, — сказав він. Його ніс набрякав на очах — разом зі щокою, — і голос лунав так, наче в нього сильна застуда. — Кріс Поллі.

— Кинь сюди гаманець.

— Я не ношу…

Побачивши, що я замахуюся, він знову затулився цілою рукою. На ту руку в мене теж були плани, і від цього я, мабуть, ще нижче опущусь у ваших очах, але не забувайте: я був у складній ситуації. А ще знову думав про Румпельштільцхена. Нехай мені й не під силу змусити цього уїбана застромити ногу в землю й роздертися навпіл, але я змушу його тікати. Як Пряниковий чоловічок, ха-ха.

— Добре, гаразд!

Підвівшись, він сягнув рукою в задню кишеню вель­ветових штанів, не просто брудних, а замизканих. У спортивній кофті був порваний рукав, пошарпані манжети. Не знаю, де жив цей чувак, але точно не в «Гілтоні». Гаманець був потертий і засмальцьований. Я відкрив його, мигцем побачив єдину десятку у відділенні для купюр і водійські права на ім’я Крістофера Поллі. На фотографії був він, молодший, з неушкодженим обличчям. Я рвучко згорнув гаманець і сховав собі в задню кишеню, до власного гаманця.

— Термін дії твоїх прав сплинув у 2008-му. Треба вже й поновити. Якщо доживеш, звісно.

— Я не можу… — він стулив рота.

— Не можеш поновити? Їзда в нетверезому стані? Чи тюрма? Ти сидів у тюрмі? Ось чому ти тільки тепер пограбував і вбив містера Гайнріха? Бо в Стейтвіллі чалився?

— Не там.

— А де?

Він мовчав, і я вирішив, що мені байдуже. Як сказав би містер Боудітч, це було нерелевантно.

— Звідки знаєш про золото?

— Бачив у крамниці в того фріца. Перед тим як загримів в окружну.

Я міг би спитати, як він дізнався, від кого те золото, і як підставив бомжа, Дваєра, але думав, що й так знаю відповіді.

— Відпусти, я тебе більше не потурбую, — заблагав він.

— Не потурбуєш. Бо сидітимеш, і не в якійсь там окружній. Я викликаю поліцію, Поллі. Тебе замкнуть за вбивство, тому давай, скажи «ха-ха».

— Я розкажу! Розкажу про золото! Тобі не обломиться!

Ще й як обломиться, бо за заповітом воно моє. Тільки він про це не знав.

— Це правда, — сказав я. — Дякую, що вказав на це. Доведеться все-таки відправити тебе до насосного обладнання. Добре, що ти такий дрібний гівнюк. Спину не розтягну.

Я підняв пістолет. Міг би вам сказати, що то був блеф, але я не впевнений. Я ненавидів його ще й за те, що він погромив будинок містера Боудітча, осквернив його. Здає­ться, я вже казав: зі смертю злодюги все стало б простіше.

Він не закричав (думаю, повітря забракло), але застогнав. Пах штанів потемнів. Я опустив пістолет… трохи.

— Припустімо, я скажу вам: «Живіть, містере Поллі». І йдіть на всі чотири сторони, як у тій пісні. Таке вас зацікавить?

— Так! Так! Відпусти мене, і я більше ніколи тебе не потривожу!

«Слова істинного Румпельштільцхена», — подумав я.

— Як ти сюди потрапив? Пішки йшов? Автобусом до Дірборн-авеню?

Зважаючи на те, що в гаманці одна десятка, я сумнівався, що він брав «Убер». Він міг обчистити підсобку містера Гайнріха (все повісили на Дваєра, тому це було ймовірно), але якщо й так, то свою ничку в гроші ще не конвертував. Може, не знав як. Бути хитрим і пронозливим не обов’яз­ково означає бути розумним. Чи мати зв’язки.

— Я прийшов через ліс. — Здоровою рукою він показав у бік зеленої зони за ділянкою містера Боудітча — всього, що залишилося від лісів Сентрі, які сто років тому вкривали цей край міста.

Я новим поглядом подивився на його замизкані штани й порвану кофту. Місіс Річленд не казала, що вельвети чоловічка були брудні, а її недремне око не оминуло б таке увагою. Але вона його бачила багато днів тому. Я пі­дозрював, що він не просто прийшов через ліс — він там жив. Десь недалеко від паркана в глибині заднього подвір’я містера Боудітча, мабуть, був натягнутий шматок затрофеєного брезенту, що слугував прихистком, з кількома мізерними пожитками цього чоловіка всередині. А здобич із крамниці містера Гайнріха, якщо вона є, закопана неподалік, як робили пірати в пригодницьких романах. Тільки пірати закопували свої дублони й песо в скринях. А Поллі, скоріш за все, поклав награбоване в мішок з наліпкою «Американська служба передплат».

Якщо я мав рацію, то його табір мав бути досить близько, щоб наглядати за таким собі Чарльзом Рідом. Він знав, хто я, від Гайнріха. Міг мене бачити, коли я їздив у Стентонвілл. А після того як обшук у будинку не дав нічого, крім незламного сейфа, він просто підстерігав мене, припустивши, що я повернуся по золото. Бо так вчинив би він сам.

— Вставай. Ми йдемо вниз. І дивись під ноги, бо знов послизнешся на золоті.

— Можна мені кілька штучок? Усього кілька? Я без копійки, чувак!

— І що ти зробиш? Розплатишся однією за обід у «Макдональдсі»?

— Я знаю одну людину в Чи. Справжню ціну він не дасть, але…

— Можеш узяти три.

— А п’ять?

І така несмілива посмішечка, наче він не планував мене вбити, коли відчиню йому сейф.

— Чотири.

Нахилившись, він швидко їх зібрав неушкодженою рукою та вже хотів сховати в кишеню штанів.

— Це п’ять. Одну кинь.

Він звузив очі й люто на мене зиркнув — достоту як Румпельштільцхен — та кинув одну кульку. Вона по­котилася.

— Малий, ти скнара.

— Чую це від Святого Крістофера Лісового і сповнююся соромом.

Він вишкірив передні жовтуваті зуби:

— Пішов ти.

Я підняв його пістолет — двадцять другого калібру, автоматичний, наскільки я міг судити.

— Ніколи не кажи «пішов ти» людині зі зброєю. Це нерозумно, ха-ха. А тепер давай униз.

Він вийшов з кімнати, пригортаючи зламане зап’ястя до грудей і стискаючи в неушкодженій руці золоті гранули. Я йшов назирці. Ми перетнули вітальню й кухню. Біля дверей він зупинився.

— Іди. Через подвір’я.

Він обернувся на мене: очі великі, губи тремтять.

— Ти хочеш мене вбити й скинути в ту яму!

— Якби хотів, то не давав би тобі золота, — зауважив я.

— А ти забереш! — Він знову розплакався. — Ти його забереш і скинеш мене в ту я-я-яму!

Я похитав головою:

— Там паркан, а в тебе перелом зап’ястя. Без допомоги ти через нього не перелізеш.

— Перелізу! Не треба мені твоя допомога!

— Марш, — сказав я.

Він пішов, плачучи, впевнений, що йому вистрелять у потилицю Бо знову ж таки, він би так зробив. Пхинькати він перестав тільки тоді, коли ми проминули відчинені двері сараю і виявилося, що він досі живий. Ми підійшли до паркана приблизно в п’ять футів заввишки — досить високого, щоб Радар не перестрибувала, коли була молодша.

— Я більше не хочу тебе бачити.

— Не побачиш.

— Ніколи.

— Не побачиш, слово честі.

— Тоді по руках.

Я простягнув руку.

Він узяв. Хитрий, але не такий і розумний. Як я й казав. Я викрутив йому руку й почув тріск зламаних кісток. Завищавши, він упав на коліна, притискаючи до грудей обидві руки. Я засунув пістолет за пояс штанів ззаду, як бандит у якомусь фільмі, нахилився, вхопив його за барки й поставив на ноги. Це було легко. Він важив не більше ста сорока[27], а я на тому етапі був накачаний адреналіном, який мені ледь не з вух бризкав. Я перекинув його через паркан. Він приземлився на спину, в кучугуру опалого листя й поламаних гілок, тихо ахаючи від болю. Руки безвільно теліпалися. Я перехилився через паркан, як та праля, охоча до найсвіжіших сільських пліток.

— Іди, Поллі. Тікай і більше ніколи не повертайся.

— Ти мені руки зламав. Ти мені, блядь, руки…

— Скажи спасибі, що не вбив! — закричав на нього я. — А хотів, майже вбив, і якщо я тебе ще раз побачу, то вб’ю! Пішов! Поки в тебе ще є шанс!

Він ще раз на мене зиркнув: блакитні очі широко розкриті, набрякле обличчя замурзане від шмарклів і сліз. А потім розвернувся і почвалав у мізерний підлісок (усе, що залишилося від лісу Сентрі), притискаючи до грудей поламані руки. Я дивився йому вслід без найменшого каяття за скоєне.

Не дуже хороший.

Чи повернеться він? Ні, з двома поламаними зап’ястка­ми не повернеться. Чи розкаже комусь іншому, корешу або спільникові? Я сумнівався, що в Поллі є спільники або кореші. Чи піде він до копів? З тим, що я знав про Гайнріха, сама ідея була абсурдна. Та поза тим усім я просто не зміг себе примусити холоднокровно його замочити.

Я пішов назад у будинок і позбирав золоті кульки. Вони розсипалися по всій кімнаті, й це забрало більше часу, ніж уся сутичка з Поллі. Я поклав золото в сейф разом з порожнім поясом і кобурою, а потім пішов. Щоб прикрити пістолет, засунутий за пояс біля попереку, я попередньо витяг краї сорочки зі штанів, та все одно зрадів, що місіс Річленд не стоїть біля кінця під’їзної доріжки, прикриваючи недремне око дашком долоні.

5

Пагорбом я спускався повільно, бо тремтіли ноги. Чорт, та в мене навіть розум тремтів. А вже на сходах власного ґанку дійшло, що я ще й голодний. Як вовк.

Радар чекала, щоб привітатись, але не так несамовито радісно, як я сподівався; просто щасливе помахування хвостом, кілька підстрибів, потерлася головою об моє стегно, а потім пішла на свій килимок. Я зрозумів, що сподівався несамовитості, бо за відчуттями мене довго не було вдома. Але насправді минуло менше трьох годин. За ці години сталося багато всього — такого, що змінює життя. Я подумав про Скруджа в «Різдвяній пісні в прозі», який казав: «Духи все це зробили за одну ніч».

У холодильнику були залишки м’ясного хліба, і я приготував собі два товсті сендвічі, щедро поливши їх кетчупом. Мені потрібно було підзарядитися, бо мій день тільки починався. На завтра я мав багато всього підготувати. До школи не піду, а тато, можливо — або й напевно — повернеться в порожній дім. Я збирався пошукати сонячний годинник, про який говорив містер Боудітч. Більше не сумнівався, що він існує, і не сумнівався, що він може повернути час назад для старої німецької вівчарки, що зараз дрімає на своєму килимку у вітальні. У тому, що я зможу спустити її тими гвинтовими східцями, я сумнівався більше і гадки не мав, як пройти з нею ті сорок (чи п’ятдесят, чи шістдесят) миль до міста. В одному я був упевнений: не можу собі дозволити зволікати.

6

Жуючи, я міркував. Якщо збираюся йти, та ще й з Радар, треба організувати фальшивий слід, що поведе в інший бік, а не до будинку містера Боудітча. Дорогою до гаража мене навідала одна ідея, і я подумав, що вона вдала. Мусить бути вдалою.

Я взяв татову садову тачку — і знайшов бонус. На одній полиці лежав мішечок гідроксиду кальцію, в народі відомий під назвою «негашене вапно». А навіщо воно було татові? Ви вгадали: таргани. У нас вони водилися в підвалі й гаражі. Я поклав мішечок у тачку, а потім зайшов у будинок і показав Радар повідець.

— Якщо я поведу тебе на вершечок пагорба, ти будеш слухняна?

Вона очима запевнила мене, що буде, тому я почепив на неї повідець і ми пішли до номера один на Платановій: я штовхав поперед себе тачку, а вона йшла поряд з нею. Місіс Річленд знову була на посту, і я майже сподівався, що вона спитає про сьогоднішній ґвалт. Але не спитала. Поцікавилася тільки, чи планую я в будинку ще якісь роботи. Я відповів ствердно.

— Ти так добре в ньому порядкував. Мабуть, спадкоємці виставлять будинок на продаж. Може, навіть заплатять тобі, хоча я б не розраховувала. Юристи — такі скнари. Сподіваюся, нові власники не знесуть його, він тепер набагато симпатичніший. Ти не знаєш, хто успадкував?

Я відповів, що не знаю.

— Ну, якщо ненароком дізнаєшся ціну, дай знати. Ми й самі думали продавати.

«Ми» свідчило про те, що існує містер Річленд. Хто ж знав?

Я пообіцяв, що обов’язково так і зроблю (коли рак на горі свисне), і покотив тачку на задній двір, ведучи Радар за повідець, обмотаний петлею довкола зап’ястя. Старенька рухалася добре, але дорога нагору пагорбом була не надто довга. А багато миль до покинутого міста? Вона нізащо не дійде.

Цього разу Радар була спокійніша, та щойно я відчепив повідець, подибала одразу до дивана у вітальні, обнюхала його від краю до краю і лягла поряд. Я приніс їй миску води, а сам пішов до сараю з мішком негашеного вапна. Ним я посипав рештки таргана і з деяким подивом спостерігав, як розкладення прискорилося до спринтерських темпів. Сичало й пухирилося. Над рештками підіймалися випари, і невдовзі не залишилося нічого, крім калюжі вапняного слизу.

Піднявши револьвер, я забрав його в будинок і поклав у сейф. Помітив дві гранули, що відкотилися в куток, і кинув їх у відро до решти золота. А коли спустився на перший поверх, Радар міцно спала.

«Добре, — подумав я. — Відсипайся як слід, мала, бо завтра в тебе буде важкий день».

Для мене вже цей день був важкий, і це теж було добре. Заклопотаність не перешкоджала думкам про інший світ — червоні маки обабіч стежки, черевичниця практично без обличчя, скляні вежі міста, — але, мабуть, відгороджувала мене від запізнілої реакції на ситуацію з Крістофером Поллі, коли я був на волосину від смерті. Справді на волосину. Дуже близько.

Дрібний вилупок не завдав собі клопоту переривати стоси читва в коридорі між кухнею і чорним ходом. Книжок я не чіпав, але витратив годину на те, щоб поперевозити журнали — зручно перевиті мотузкою — в сарай. Кілька стосів поклав на рештки таргана. А більшість поскладав біля криниці світів. Коли наступного разу спущуся — коли ми спустимося, — то покладу ці стоси на дошки й постараюся повністю прикрити отвір.

Упоравшись, я пішов у будинок і розбудив Радар. Дав їй смаколик з комори й повів додому. Нагадав собі завтра прихопити її іграшку-мавпочку. Коли прийдемо туди, куди збиралися, вона може їй знадобитися. Тобто якщо Радар не впаде зі сходів і не потягне мене за собою.

Якщо вона взагалі захоче спускатися тими сходами.

Удома я склав автоматичний пістолет Поллі 22-го ка­лібру, його гаманець та кілька інших речей собі в рюкзак — небагато, завтра додам дещо з комори містера Боудітча, — а потім сів писати записку для батька. Я хотів це відкласти, але розумів, що не можу собі дозволити. Писати таке було важко.

Тату!

Ти повернешся в порожній дім, бо ми з Радар поїхали до Чикаго. Я знайшов в інтернеті фахівця, який досяг дивовижних результатів у відновленні здоров’я і бадьорості старих собак. Я вже давно знаю про нього, але не хотів тобі казати, бо в курсі, як ти ставишся до «шарлатанів». Якщо це шарлатанство, я можу безболісно дозволити собі витратити 750 доларів зі своєї спадщини. Я не проситиму тебе не переживати, бо знаю, що ти все одно будеш, хоча нема про що. ПРОШУ тільки одне: будь ласка, не намагайся вгамувати переживання випивкою. Якщо я повернусь і побачу, що ти знову п’єш, буде дуже боляче. Не намагайся мені дзвонити, бо я вимикаю телефон. (Там, куди я їду, він не потрібен.) Я повернуся, і якщо все вигорить, то повернуся з омолодженою собакою!

Повір мені, тату, я знаю, що роблю.

З любов’ю,

Чарлі

Ну, я сподівався, що знаю.

Я поклав записку в конверт, написав на ньому «ТАТУ» і залишив на кухонному столі. Потім відкрив свій ноутбук і написав мейл на адресу dsilvius@hillviewhigh.edu. Цей лист був приблизно про те саме. Я подумав, що якби місіс С. була в кімнаті, поки я його набирав, то вчула б запах прогулу, бо я весь ним пропах. Я вибрав час надсилання мейлу, щоб він з’явився на її робочому комп’ютері в четвер після обіду. Два дні відсутності без пояснень ще могли так-сяк зійти мені з рук, але три — навряд. Моєю метою було дати татові якомога більше часу на ретриті. Була надія, що місіс С. не зателефонує йому, коли отримає мейл, але я знав, що вона подзвонить, і він все одно змушений буде вертатись. А справжня мета полягала в тому, щоб якомога більшій кількості людей розповісти, що я їду в Чикаго.

Для цього я набрав номер поліцейського відділка й спитав детектива Ґлісона. Він був на місці, і я поцікавився, чи є в них зачіпки у справі пограбування будинку за адресою вулиця Платанова, 1.

— Хотів спитати сьогодні, бо завтра везу собаку містера Боудітча в Чикаго. Я знайшов там людину, яка творить дива зі старими песиками.

Ґлісон сказав, що нічого нового не з’явилось, а я іншого й не чекав. Грабіжника я провчив сам… принаймні мав надію, що провчив. Ґлісон побажав мені удачі зі старим собакеном. Це побажання мене зворушило.

7

Того вечора я заховав у корм Радар три нові пігулки. Зав­тра вранці дам їй ще три. У пляшечці більше не залишалось, але, може, нічого страшного. Я точно не знав, що то за препарат, але підозрював, що собачі спіди. Вони вкорочували їй життя і водночас давали сили. Я себе переконував, що мені лише треба її спустити сходами, а далі… ну, далі я не знав.

Мій телефон знову працював (хоча довелося йому скинути налаштування, щоб показував правильний час) і приблизно о сьомій задзвонив. На екрані висвітився напис «ТАТО». Перш ніж відповісти, я ввімкнув телевізор і трохи збільшив гучність.

— Привіт, Чарлі, як ти там?

— Все добре. А ти по деревах лазив?

Він розсміявся:

— Та які дерева, тут дощ періщить. Замість цього в нас багато бравурних піднесень командного духу. «Страховики шаленіють». Що дивишся?

— «Спортивний центр».

— Собака в нормі?

— Раді? — Вона підняла голову з килимка. — З нею все добре.

— Ще їсть?

— На вечерю весь корм до шматочка виїла й вилизала миску.

— Радий це чути.

Ми ще трохи потеревенили. Він здавався безтурботним, тож, мабуть, я непогано вдавав, що все добре. Це мене потішило і присоромило водночас.

— Можу ще завтра ввечері тебе набрати, якщо хочеш.

— Нє, я піду на бургери й мінігольф із хлопцями.

— І дівчатами?

— Ну… дівчата там теж можуть бути. Раптом що, я тобі подзвоню. Ну типу там будинок загориться.

— Домовилися. Хай добре спиться, Чіпе.

— Тобі теж.

Зі свого місця я добре бачив лист на кухонному столі. Брехати татові не подобалось, але іншого вибору не було. Ситуація екстраординарна.

Я вирубив телик і вперше в житті приготувався лягти спати о восьмій вечора. Але я планував рано встати. «Раніше почнеш — раніше скінчиш», — полюбляла казати мама. Іноді я без фотографії не міг точно згадати, як вона виглядала, але всі примовки пам’ятав. Розум — химерна машина.

Я замкнувся, але не тому, що боявся Поллі. Мабуть, він знав, де я живу, але в нього обидві руки поламані, а в мене зброя. А ще він без грошей і документів. Я підозрював, що він уже автостопом добирається в «Чи», як він назвав, де спробує обміняти золоті гранули на кеш. Якщо взагалі зможе їх продати. Я подумав, що більше двадцяти центів з долара йому ніхто не дасть, і мене це влаштовувало. Тупо жир. Щоразу, коли починав його жаліти чи винуватити себе в скоєному, я згадував, як він притискав дуло свого маленького пістолета до моєї потилиці й наказував не озиратися, бо це нерозумно. Але я був радий, що не вбив його. Хоч так.

Поки чистив зуби, я уважно роздивився себе в дзеркалі. Здалося, що вигляд у мене як завжди, і це в принципі було дивовижно після всього, що сталося. Я виполоскав рота, обернувся й побачив, що Радар сидить у дверях ванної. Нахилився і розкуйовдив їй шерсть з обох боків голови.

— Що, мала, підемо завтра шукати пригод?

Вона постукала хвостом об підлогу, а потім пішла в гостьову й лягла в ногах мого ліжка. Я перевірив, чи виставлено будильник на п’яту ранку, і погасив світло. Думав, що після американських гірок того дня буде важкувато заснути, але майже одразу задрімав.

Я запитав себе, чи справді готовий ризикувати життям і по вуха вляпатися в лайно проблем — з татом і зі школою — заради старої собаки, яка вже за собачими мірками прожила величезний відрізок хорошого життя. Відповідь наче була «так», але не тільки. Було ще зачудування загадковістю. Господи Боже, я відкрив інший світ. Я хотів побачити місто з зеленими вежами й дізнатися, чи то справді Оз, тільки зі страхітливим монстром — Гогмагогом — у серці, а не з шарлатаном, який проєктує свій голос із-за завіси. Я хотів знайти сонячний годинник і дізнатися, чи справді він здатний на те, про що розповів містер Боудітч. І не забувайте, мені було сімнадцять, а це найкращий вік для пригод і дурнуватих рішень.

Але так, здебільшого через собаку. Я любив її, розумієте, і не хотів відпускати.

Я перекотився на бік і заснув.