Казка

1

Я покрутив педалі за ріг, до хвіртки на Платановій, і прихилив велик до перехнябленого штахетника. Хвіртка — низенька, заледве мені до пояса — не відчинялася. Зазирнув­ши згори, я побачив великий засув, такий самий іржавий, як і хвіртка, яку він перекривав. Я посмикав, але засув міцно застряг. Собака знову завив. Я скинув з себе наплічник, повний підручників, і скористався ним як сходинкою. Переліз через хвіртку, забившись коліном об знак «ОБЕРЕЖНО, ЗЛИЙ ПЕС» і впавши на друге коліно з того боку, бо кросівка зачепилася за хвіртку вгорі. Я не знав, чи вдасться мені перемахнути через неї, назад на хідник, якщо пес вирішить кинутися на мене так само, як на Енді. Пригадався старий заяложений вислів про те, що від страху виростають крила, але я сподівався, що не доведеться з’ясовувати, правда це чи ні. Я грав в американський футбол і бейсбол. А стрибки у висоту — то справа легкоатлетів.

Я оббіг будинок, висока трава шерхала об штани. Здається, сараю я тоді не помітив, бо шукав очима собаку. Той сидів на задньому ґанку. Енді Чен казав, що важив той пес не менш як сто двадцять фунтів, і, може, коли ми були малі, а старша школа ще була в далекому майбутньому, стільки він і важив. Але той собака, на якого я дивився тепер, не міг важити більше шістдесяти-сімдесяти. Він був худющий, обшарпаний, з обдертим хвостом і практично сивою мордою. Побачивши мене, собака рушив донизу хиткими сходами і ледь не впав, обходячи чоловіка, який на них розтягнувся. Він кинувся на мене, але то був не повноцінний напад, а кульгавий артритний біг.

— Радар, лежати, — сказав я. Не надто сподіваючись, що він мені підкориться, але пес ліг на живіт у бур’янах і заскімлив. Але я все одно обминув його широким гаком дорогою до ґанку.

Містер Боудітч лежав на лівому боці. Під штанами кольору хакі над правим коліном випинався якийсь вузол. Не треба бути лікарем, щоб зрозуміти: нога зламана, а судячи з тієї опуклості, перелом мав бути тяжким. Я не міг визначити, скільки років містерові Боудітчу, але він був досить-таки старий. Волосся майже повністю посивіло, хоча в молодості він, певно, був як морквина, бо в шевелюрі досі прозирали руді пасма. Вони надавали волоссю іржавого вигляду. Зморшки на щоках і довкола рота були глибокі, як жолоби. Попри холоднечу, на лобі в нього виступили краплини поту.

— Потрібна допомога, — сказав він. — Упав з проклятущої драбини.

Він спробував показати пальцем. Від цього трохи посунувся на сходах і застогнав.

— Ви дзвонили в дев’ять-один-один? — спитав я.

Він глянув на мене як на дурного.

— Телефон у будинку, хлопче. А я тут, надворі.

До мене тільки згодом дійшло. Містер Боудітч не мав мобільного. Не розумів, навіщо вони, майже не знав, що воно таке.

Знову спробувавши ворухнутися, він вишкірив зуби:

— Боже, як боляче.

— То краще не рухайтеся, — порадив я.

Я набрав 911 і сказав, що потрібна швидка на ріг Сос­нової та Платанової, бо містер Боудітч упав і зламав ногу. Я пояснив, що схоже на тяжкий перелом. Мені видно, як кістка напинає холошу штанів, і коліно, здається, набряк­ло. Диспетчер попросив назвати номер будинку, тому я спитав у містера Боудітча.

Він знову зиркнув на мене своїм поглядом «ти від природи дурний» і відповів:

— Номер один.

Я переказав це жіночці, а вона пообіцяла негайно відправити швидку. Попросила мене залишатися біля нього й накрити чимось теплим.

— Він і так пітніє, — сказав я.

— Якщо перелом такий тяжкий, як ти кажеш, то це, напевно, від шоку.

— Ем, добре.

Радар пришкутильгав назад — вуха прищулені, гарчить.

— Тихо, мала, — сказав Боудітч. — Лягай.

Радар — вона, а не він, як виявилося, — лягла біля підніжжя сходів з виразом полегшення. Вона важко, уривчасто дихала.

Я зняв бейсбольну куртку й хотів був накрити нею містера Боудітча.

— Ти що це надумав?

— Сказали вас накрити чимось теплим.

— Мені тепло.

Але я бачив, що це неправда, бо він починав тремтіти. Він опустив підборіддя, щоб подивитися на мою куртку.

— Старшокласник?

— Так, сер.

— Червоне з золотом. Як у Гіллв’ю.

— Так.

— Спортом займаєшся?

— Американський футбол і бейсбол.

— «Їжаки». Яка… — Він спробував поворухнутися і скрикнув. Радар нашорошила вуха й стривожено подивилася на нього. — Яка ж то дурнувата назва.

Не погодитися я не міг.

— Містере Боудітч, ви краще не рухайтеся.

— Ці сходи мені вже скрізь врізаються. Треба було лежати на землі, але я подумав, що заповзу на ґанок. Тоді всередину. Я мусив спробувати. Тут скоро буде срака як холодно.

Я подумав, що тут уже срака як холодно.

— Добре, що ти прийшов. Мабуть, почув, як старенька виє.

— Спочатку її, а потім і вас, як ви гукали.

Я подивився на ґанок. Мені було видно двері, але навряд чи він зміг би доповзти до клямки, не стаючи на здорове коліно. Сумніваюся, що йому це вдалося б.

Містер Боудітч простежив за моїм поглядом.

— Собачі дверцята, — пояснив він. — Подумав, може, проповзу в них. — Він скривився. — У тебе часом знеболювального нема? Аспірину або чогось сильнішого? Ти ж спортом займаєшся.

Я похитав головою. Вдалині, дуже далеко, підвивала сирена.

— А у вас? Може, є?

Повагавшись, він кивнув:

— Усередині. Йди через коридор. Біля кухні буде маленький туалет. Там, у шафці з ліками, здається, завалялася пляшечка емпірину. А більше нічого не чіпай.

— Не буду.

Я розумів, що він старий і йому боляче, але це припущення мене все одно роздратувало.

Він ухопив мене рукою за сорочку.

— І не здумай нишпорити.

Я вивільнився.

— Я ж сказав, не буду. — І рушив нагору сходами.

— Радар! — вигукнув містер Боудітч. — Радар! Іди з ним!

Радар покульгала нагору сходами й чекала, коли я відчиню, замість пролізти в отвір внизу, затулений від­кидним клапаном. Вона потяглася за мною коридором, тьмяним і доволі дивовижним. Уздовж однієї стіни були складені стоси старих журналів, перев’язані солом’яними джгутами. Деякі назви я знав, типу «Лайф» і «Ньюсвік», але були й інші — «Коллієрс», «Діґ» та «Олл Мен», — про які я ніколи не чув. Друга стіна була забита книжками, переважно старими й з тим запахом, який мають старі книжки. Мабуть, не всім він до душі, але мені подобається. Він затхлий, але то добра затхлість.

На кухні було повно старих приладів, плита — «Хотпойнт», раковина — керамічна з патьоками іржі від нашої жорсткої води, крани з тими старими ручками-шпицями, на підлозі лінолеум, такий вичовганий, що я не міг роздивитися візерунок. Але навкруги панувала ідеальна чистота. У сушарці стояла одна тарілка, одна чашка і лежав один комплект столового срібла — ніж, виделка, ложка. Це навіяло на мене смуток. На підлозі стояла чиста миска з написом «РАДАР», і від цього теж стало сумно.

Я пішов у туалет, не більший за комірчину. Там були тільки унітаз із піднятою кришкою та патьоками іржі й раковина, над якою висіла дзеркальна шафа. Я відчинив дверцята й побачив запорошені патентовані ліки, які виглядали так, наче припливли на Ноєвому ковчегу. На одно­му флаконі, що стояв на середній полиці, було написано «Емпірин». Узявши його, я побачив позаду маленьку гранулу-кульку. Подумав, що то ББ[6].

Радар чекала на кухні, бо в туалеті для нас обох місця не було. Я взяв з сушарки для посуду чашку й наповнив її водою з крана, а потім пішов назад коридором Старого Читва. Радар тупцяла назирці. Надворі вже гучніше й ближче завивала сирена. Містер Боудітч лежав, поклавши голову на передпліччя.

— З вами все в порядку? — спитав я.

Він підняв голову, щоб я побачив його спітніле обличчя й вимучені очі з темними колами.

— А схоже, що зі мною все в порядку?

— Не дуже, але я не знаю, чи варто вам приймати ці ­пігулки. На флаконі написано, що вони прострочені з серпня дві тисячі четвертого року.

— Дай мені три.

— Боже, містере Боудітч, може, вам усе-таки зачекати на швидку, вам зроблять…

— Просто дай мені їх. Те, що не вбиває, робить мене сильнішим. Та ти, мабуть, і не знаєш, хто це сказав? Сьогодні учнів нічого не вчать.

— Ніцше, — відповів я. — «Сутінки ідолів». Я в цій чверті слухаю всесвітню історію.

— От молодець. — Він узявся копирсатися в кишені штанів, хоча це викликало стогін, але він не зупинився, доки не вийняв важку зв’язку ключів. — Замкни двері, хлопче. Срібний ключ із квадратною ручкою. Парадні вже замкнені. Тоді віддаси мені.

Я зняв зі зв’язки срібний ключ і повернув зв’язку. Він поклав її в кишеню, знову застогнавши. Сирена вже була близько. Я сподівався, що їм більше пощастить з іржавим засувом, ніж мені. Інакше їм доведеться вибити хвіртку, зірвавши її з завіс. Я почав підійматися сходами, а потім глянув на собаку. Її голова лежала на землі, між лапами. Радар не зводила очей з містера Боудітча.

— А що буде з Радар?

Він знову зиркнув на мене промовисто — «ти від природи дурний».

— Вона може заходити через собачі дверцята й виходити, коли треба зробити свою справу.

«А ще ними може скористатися дитина чи дрібний дорослий, які захочуть пороздивлятися й щось поцупити», — подумав я.

— Так, але хто її годуватиме?

Мабуть, мені не треба вам розповідати, що перше моє враження від містера Боудітча не було добрим. Я думав, що він дратівливий буркотун, і не дивно, що живе сам-один: дружина просто вбила б його чи покинула. Та коли він подивився на пристаркувату німецьку вівчарку, я побачив щось інше: любов і розгубленість. Знаєте цю приказку — «бути в розпачі»? На обличчі містера Боудітча був написаний розпач. Йому, напевно, було страшенно боляче, але тієї миті всім, про що він міг думати, чим переймався, була його собака.

— Чорт. Чорт, чорт, чорт. Я не можу її залишити. Доведеться брати її в кляту лікарню.

Сирена під’їхала до хвіртки й стихла. Брязнули дверцята.

— Вам не дозволять, — сказав я. — Ви й самі знаєте.

Його губи стислися.

— Тоді я не поїду.

«Ще й як поїдете», — подумав я. А потім на думку спало інше. Тільки то була зовсім не моя думка. Звісно, моя, але за відчуттями здавалося інакше. «Ми уклали угоду. Покинь збирати сміття на узбіччі шосе. Ось де ти виконаєш свої зобов’язання».

— Добрий день! — закричав голос. — Тут медики, хтось може відчинити хвіртку?

— Дозвольте я залишу собі ключ, — сказав я. — Годуватиму її. Тільки скажіть, скільки давати і…

— Там є хтось? Вийдіть, або ми зайдемо самі!

— …і як часто.

Він сильно пітнів, і кола під очима стали ще темнішими, як синці.

— Впусти їх, поки не виламали, бляха, хвіртку. — Він хрипко й шумно зітхнув. — Як же я, курва, вляпався.

2

Чоловік і жінка, які стояли на тротуарі, були в куртках з написом «Швидка допомога окружної лікарні “Аркадія”». У них була каталка з купою всілякого оснащення. Вони обійшли мій наплічник, і чоловік щосили торсав засув. Так само безуспішно, як і я.

— Він за будинком, — сказав я. — Я почув, як кличе на допомогу.

— Добре, але я не можу цю штуку відчинити. Берися з того боку, малий. Може, в нас обох вийде.

Я взявся, і ми потягли. Засув зрештою стрімко полетів убік, прищемивши мені великий палець. Зопалу я практично не помітив, але вже до вечора більша частина нігтя почорніла.

Вони рушили вздовж стіни будинку, каталка підскакувала у високій траві, оснащення, складене в ній кучугурою, дрижало й ходило ходором. З-за рогу, накульгуючи, вийшла Радар. Вона гарчала і намагалася вселяти жах. Дуже старалася, але після всього збурення я бачив, що сил у неї не дуже багато.

— Лежати, Радар, — сказав я, і вона, вдячно глянувши на мене, лягла на пузо. Та все одно медики сторожко її обійшли.

Побачивши містера Боудітча, який розтягнувся на сходах, вони заметушилися, щоб розвантажити своє приладдя. Жінка заспокійливо прокоментувала: мовляв, усе наче не так уже й погано, вони щось вколють, щоб йому стало комфортніше.

— Він уже дещо прийняв, — сказав я і вийняв з кишені пляшечку емпірину. Чоловік-медик оглянув її й присвиснув:

— Боже, та вони столітньої давності. Вся ефективність давно з них випарувалася. Сі-Сі, демерол. Двадцять ви­стачить.

Радар повернулася. Задля годиться загарчала на Сі-Сі, підійшла до хазяїна й заскавчала. Боудітч погладив їй голову складеною ківшиком долонею, а коли прибрав руку, собака притулилася до нього на сходах.

— Ця собака врятувала вам життя, сер, — сказав я. — Їй не можна в лікарню, але й голодною залишати не можна.

Я тримав у руці срібний ключ від задніх дверей. Він дивився на нього, поки Сі-Сі робила йому укол, якого він наче й не помітив. Він знову хрипко зітхнув.

— Гаразд, хіба в мене є вибір, чорт забирай? Їжа для неї — у великому пластиковому відрі в коморі. За дверима. Дай їй миску о шостій вечора і ще миску о шостій ранку, якщо мене залишать на ніч. — Він зиркнув на медика-­чоловіка. — Залишать?

— Не знаю, сер. Це не в моїй компетенції.

Він розгортав манжету для вимірювання тиску. Сі-Сі подивилася на мене промовисто: так, його залишать на ніч, і це лише для початку.

— Миску о шостій сьогодні, миску о шостій зранку. Зрозумів.

— Не знаю, скільки там їдла у відрі лишилось. — Очі в нього вже затуманювалися. — Докупити можеш у «Пет Пентрі». Вона їсть «Оріджен Ріджіонал Ред». Ніякого м’яса і перекусів. Хлопець, який знає, хто такий Ніцше, може це, мабуть, запам’ятати.

— Запам’ятаю.

Медик накачав манжету, і побачене йому не сподобалося.

— Сер, ми перекладемо вас на каталку. Я Крейґ, а це Сі-Сі.

— Я Чарлі Рід, — сказав я. — А це містер Боудітч. Не знаю його імені.

— Говард, — озвався містер Боудітч. Вони нахилилися, щоб його підняти, але він попросив зачекати. Узявся за голову Радар обома руками й зазирнув їй в очі. — Будь хорошою дівчинкою. Я скоро приїду.

Заскімливши, вона його лизнула. По його щоці скотилася сльоза. Може, від болю, але я сумнівався.

— Гроші — в коробці для борошна на кухні, — сказав він. А потім його очі на мить проясніли і губи стислися. — Не так. Коробка для борошна порожня. Якщо…

— Сер, — перебила Сі-Сі, — треба вже вас везти до…

Він зиркнув на неї і попросив трохи помовчати. А тоді знову подивився на мене:

— Якщо доведеться докупити мішок корму, купи за свої. Я тобі потім віддам. Зрозумів?

— Так.

Але зрозумів я ще дещо. Навіть під дією сильної наркоти містер Боудітч знав, що сьогодні чи завтра ввечері він не повернеться.

— Ну гаразд. Піклуйся про неї. Вона все, що в мене є. — Він востаннє погладив Радар, почухав за вухами, а потім кивнув медикам. Коли вони його підняли, він глухо скрикнув крізь міцно стиснуті зуби, а Радар загавкала.

— Хлопче?

— Так.

— Не здумай нишпорити.

Відповіддю я це не удостоїв. Крейґ і Сі-Сі припідняли каталку, коли завертали за ріг будинку, щоб не надто його трясти. Я підійшов і подивився на розсувну драбину в траві, потім підняв погляд на дах. Подумав, що він міг чистити ринви. Чи намагався.

Підійшовши до сходів, я сів. Сирена перед хвірткою знову завелася. Спочатку вона вила голосно, та дорогою донизу пагорбом до клятого мосту потроху стихала. Радар нашорошила вуха в бік цього звуку. Я спробував її по­гладити. А коли вона не вкусила й навіть не загарчала, погладив знову.

— Тепер ми з тобою вдвох на хазяйстві, дівчинко, — сказав я.

Радар поклала морду на мій черевик.

— Навіть не подякував, — сказав я їй. — Що за бука.

Але насправді я не сердився, бо це було неважливо. Мені не потрібна була подяка. Я сплачував свій борг.

3

Я зателефонував татові і ввів його в курс справи, коли огинав ріг будинку, сподіваючись, що мій наплічник ніхто не поцупив. Але він не просто був на місці. Хтось із медиків завдав собі клопоту перекинути його через хвіртку. Тато спитав мене, чи може він чимось допомогти. Я відповів, що ні, я залишуся тут і трохи повчуся до шостої, коли настане час годувати Радар, а потім повернуся додому. Він сказав, що заїде взяти китайської їжі, побачимося вдома. Я сказав йому, що люблю, а він відповів: «Я тебе так само».

Я виловив у наплічнику замок для велика. Подумав, чи не перенести «Швінн» через паркан до будинку, а потім плюнув і просто заблокував його біля хвіртки. Я відступив на крок і ледь не перечепився через Радар. Вона дзявкнула і сахнулася.

— Вибач, маленька, вибач.

Я став навколішки й простягнув руку. За секунду-дві вона сторожко підійшла, обнюхала й легенько лизнула. От вам і Куджо Страхітливий.

Я пішов на задній двір, вона не відставала. Отоді я й помітив прибудову. Подумав, що то сарай для інструментів, бо автівка туди ніяк не могла поміститися. Хотів був сховати туди покинуту драбину, але вирішив не турбуватися, бо на дощ наче не збиралося. Як я потім з’ясував, міг марно протягти її близько сорока ярдів, бо на дверях висів велетенський замок, а решту ключів містер Боудітч забрав із собою.

Я відчинив двері, впустив нас, знайшов старомодний вимикач, такий, що повертається, і рушив коридором Старого Читва на кухню. Там світло давала стара люстра з матового скла, схожа на антураж зі знімального майданчика старого фільму з тих, які тато дивився по TCM. Кухон­ний стіл був накритий картатою клейонкою, потертою, але чистою. Я вирішив, що вся та кухня — як у старому кіно. Здавалося, ще мить — і сюди прогулянковим кроком зайде містер Чіпс[7] у мантії та бонеті. А може, Барбара Стенвік скаже Дікові Павеллу, що він саме вчасно зайшов на келишок. Я сів за стіл. Радар залізла під нього і вмостилася з негучним дамським кректанням. Я сказав їй, що вона хороша, і вона постукала хвостом.

— Не хвилюйся, він скоро повернеться. — «Може», — подумав я.

Я розклав підручники, порозв’язував задачі з математики, потім встромив у вуха навушники й прослухав завдання з французької на наступний день, поп-пісню «Rien Qu’une Fois», що означає щось типу «Лише раз». Не зовсім моя музика, я більше люблю класичний рок, але то була одна з тих пісень, які з кожним прослуховуванням западають у душу дедалі більше. А тоді починають нав’язливо крутитися в голові, і ти їх ненавидиш. Я прослухав її тричі, потім підспівував, бо цього від нас вимагатимуть на уроці:

Je suis sûr que tu es celle que j’ai toujours attendиe…

Після одного куплету я випадково глянув під стіл і побачив, що Радар дивиться на мене з прищуленими вухами та виразом, підозріло схожим на жаль. Мене він розсмішив.

— З постійної роботи краще не звільнятися, правда?

Стукіт хвостом.

— Не звинувачуй мене, це завдання таке. Хочеш послухати ще раз? Ні? Я теж.

На столі зліва від плити я помітив чотири одинакові контейнери для сипучих, вишикувані в ряд, з написами «ЦУКОР», «БОРОШНО», «КАВА» і «ПЕЧИВО». Я був голодний як вовк. Вдома я б уже зазирнув у холодильник і переполовинив його вміст, але звісно, я був не вдома й туди не потраплю ще — глянув на свій годинник — цілу годину. Тому було вирішено подивитися, що в банці для печива, бо на нишпорення це не тягне. У банці було повно пеканового пісочного і политих шоколадом зефірних штучок. Я вирішив так: оскільки я няньчу собаку, то містер Боудітч не помітить, якщо візьму одненьке. Або два. Навіть чотири. Тут я змусив себе зупинитися, хоч це й було важко. Пісочне печиво було дуже смачне.

Кинувши погляд на контейнер для борошна, я згадав, як містер Боудітч сказав, що там гроші. Потім його погляд змінився — порізкішав. «Не зважай. Коробка для борошна порожня». Мовляв, забув.

Мені кортіло зазирнути, і відносно нещодавно я б так і вчинив, але ті часи були в минулому. Я знову сів і розгорнув підручник з усесвітньої історії.

Продершись крізь важкий матеріал, присвячений Версальському договору та репараціям Німеччини, я знову подивився на свій наручний годинник (той, що висів над раковиною, не йшов), і вже була за чверть шоста. Я вирішив, що це вже досить близько, а значить, можна пого­дувати Радар.

Двері біля холодильника, за моїм здогадом, мали вести в комірчину, і я вгадав. Там витав приємний запах комори з харчами. Я смикнув за шнурок, щоб увімкнути лампочку, і на якийсь час геть забув про годування Радар. Крихітна кімнатка від стелі до підлоги й від стіни до стіни була напхана консервами та крупами. Тушонка «Спам», консервована квасоля, сардини, солоні крекери, суп «Кемпбеллз»; макаронні вироби й соус до них, пляшечки виноградного і журавлинового соусу, слоїки з желе й джемом, бляшанки з овочами, десятки, а то й сотні бляшанок. Містер Боудітч надійно підготувався до апокаліпсису.

Радар заскімлила — «про собачку не забудь». Я зазирнув за двері, й там стояв пластиковий контейнер з її сухим кормом. У ньому могло вміститися десять-дванадцять галонів, але корм заледве прикривав дно. Якщо містер Боудітч залишиться в лікарні на кілька днів, а то й на тиждень — доведеться докупити.

Мірна чашка лежала в контейнері. Я наповнив її й висипав гранули в тарілку з іменем. Радар охоче підійшла, повільно махаючи хвостом. Вона була стара, але добре попоїсти любила.

— А тепер відпочивай, — сказав я, натягуючи куртку. — Будь хорошою дівчинкою, завтра вранці побачимося.

Але така довга розлука нам не судилася.

4

Ми з татом від пуза натопталися китайської їжі, і я йому в деталях розповів про свою денну пригоду. Оповідь почалася з Боудітча на сходах, плавно перетекла в коридор Старого Читва й закінчилася на коморі Судного Дня.

— Барахольник, — кивнув тато. — Я на таке надивився свого часу, особливо після смерті барахольника. Але ти кажеш, що в домі чисто?

Я кивнув:

— Принаймні на кухні. Є місце для всього, і все на місці. На старих флакончиках з ліками в маленькому туалеті була пилюка, але більш ніде її не бачив.

— Машини нема.

— Нє-а. І в сараї для інструментів для неї немає місця.

— Певно, продукти він замовляв з доставкою. І авжеж, є ще «Амазон», він до 2040 року стане світовим урядом, якого так бояться праві. Цікаво, де містер Боудітч бере гроші й скільки в нього їх залишилося.

Я теж думав про це. Думаю, що така цікавість цілком нормальна для людей, які були на волосину від банкрутства.

Тато підвівся:

— Я купив і привіз. А тепер маю ще попрацювати над документами. Ти прибираєш.

Я поприбирав, потім трохи потренувався грати блю­зові мелодії на гітарі (я міг зіграти будь-що, але тільки в тональності мі). Зазвичай я захоплювався музикою до болю в пальцях, але не того вечора. Поставив «Ямаху» в куток і сказав татові, що прогуляюся до будинку містера Боудітча, подивлюся, як там Радар. Я весь час думав про те, що вона там геть сама. Може, собакам таке байдуже, а може, й ні.

— Добре, тільки не здумай приводити його сюди.

— Її.

— Гаразд, але слухати самотнє собаче виття о третій ночі мені нецікаво незалежно від потенційної статі собаки.

— Я не приведу її сюди.

Знати про те, що мені це спадало на думку, татові було не обов’язково.

— І не попадися в лапи Норману Бейтсу.

Я здивовано подивився на нього.

— Що? Ти думав, я не знаю? — він широко всміхнувся. — Той будинок прозвали Психодомом задовго до твого й твоїх друзів народження, малий герою.

5

Це викликало в мене усмішку, але гумор потроху вивітрився, коли я вийшов на ріг Соснової та Платанової. Будинок немов зачаївся на пагорбі, і його громаддя затуляло зірки. Я згадав Нормана Бейтса («Мамо! Так багато крові!») і пошкодував, що взагалі дивився той клятий фільм.

Принаймні засув на хвіртці тепер відсувався простіше. Перед тим як обходити будинок, я засвітив ліхтарик на мобільному. Промінь ковзнув по стіні, і я вмить про це пожалкував. Вікна були запорошені, наглухо затулені шторами зсередини. Ті вікна здавалися сліпими очима, які чомусь мене бачать і не схвалюють мого вторгнення. Я зайшов за ріг і вже крокував до заднього ґанку, коли раптом щось гупнуло. Злякавшись, я впустив телефон. І коли він падав, я угледів рухому тінь. Не закричав, але відчув, як стискається й підтягується мошонка. Я нерухомо застиг, бо тінь наступала на мене, але розвернутися й побігти не встиг, бо Радар запищала, тицьнулася носом у холошу моїх штанів і вже хотіла пострибати на мене. Але з хворою спиною та стегнами спромоглася лише на кілька невдалих випадів. А гупнули, певно, собачі дверцята, коли зачинялися.

Я опустився навколішки, обійняв її, однією рукою пестячи голову, а другою чухаючи під нашийником. Вона лизнула мене в обличчя й так щільно притулилася, що ледь не перекинула мене горілиць.

— Усе добре, — сказав я. — Тобі страшно тут було саменькій? Напевно.

І коли вона востаннє залишалася сама? Адже в містера Боудітча не було машини, а всі харчі привозили кур’єри. Якщо й залишалася, то ненадовго.

— Гаразд. Усе чудово. Ходімо.

Я підняв телефон, дав своїм яйцям секунду на нормалізацію в звичному місці, а потім пішов до дверей чорного ходу, а вона йшла так близько до мене, що головою раз у раз буцалася в коліно. Колись Енді Чен зустрівся перед цим будинком із собакою-монстром, як він сам розказував. Але відтоді спливли роки. Тут була лише налякана старенька псина, яка почула, що я наближаюсь, і вибігла крізь собачі дверцята мені назустріч.

Ми піднялися сходами заднього ґанку. Я відімкнув двері й скористався поворотним вимикачем, щоб освітити коридор Старого Читва. Глянув на собачі дверцята й виявив на них три шпінгалетики, по одному з кожного боку й ще один угорі. Нагадав собі їх замкнути, щоб Радар не пішла кудись гуляти. Заднє подвір’я, мабуть, було обгороджене так само, як і переднє, але я не був цього певен, а відповідальність за неї поки що лежала на мені.

На кухні я опустився перед Радар навколішки й потріпав її за щоки. Вона уважно подивилася на мене, нашорошивши вуха.

— Я не можу залишитися, але світла не вимикатиму, а завтра вранці повернуся й погодую тебе. Згода?

Вона заскімлила, лизнула мені руку й підійшла до миски. Та була порожня, але Радар кілька разів лизнула її й подивилася на мене. Сигнал був цілком зрозумілий.

— До ранку більше не буде, — сказав я.

Вона лягла й поклала морду на лапи, не зводячи з мене очей.

— Що ж…

Я підійшов до банки з написом «ПЕЧИВО». Містер Боудітч казав, ніякого м’яса і перекусів, тому я вирішив, що він міг мати на увазі м’ясні перекуси. Семантика — це дивовижно, правда? Я невиразно пам’ятав, що десь читав або чув, що в собак алергія на шоколад, тому взяв пісочне печиво з пеканом і відломив шматочок. Вона понюхала й делікатно взяла з моїх пальців.

Я сів за стіл, де раніше робив домашку, й подумав, що треба вже йти. Ну господи, це ж собака, не дитина. Нехай їй не подобається бути на самоті, але вона ж не залізе в шафку під раковиною і не нап’ється відбілювача.

Задзижчав мій телефон. Тато.

— Там усе нормально?

— Так, але добре, що я зайшов. Собачі дверцята були відчинені. Вона вийшла, коли почула мене.

Не треба йому розказувати, що, побачивши рухому тінь, я вмить згадав Дженет Лі[8] в душі, як вона кричала й виверталася від ножа.

— Це не твоя вина. Ти ж не міг про все подумати. Повертаєшся?

— Вже скоро. — Я подивився на Радар, яка дивилася на мене. — Тату, а може, мені…

— Не треба, Чарлі. Тобі завтра до школи. Це доросла собака. За ніч із нею нічого не станеться.

— Авжеж. Я знаю.

Радар підвелась, і на це було трохи боляче дивитися. Ставши нарешті на задні лапи, вона побрела в темряву кімнати, яка, мабуть, була вітальнею.

— Я побуду ще кілька хвилинок. Вона хороша.

— Добре.

Я закінчив дзвінок і почув тихе попискування. Радар повернулася з іграшкою в зубах. Я подумав, що то мавпочка, але вона була така пожована, що важко розібрати. Я досі тримав телефон у руці, тому зробив фотку. Вона принесла мені іграшку й кинула біля мого стільця. Її очі сказали мені, що я маю зробити.

Я злегка підкинув її на інший бік кімнати. Радар пошкутильгала за нею, підібрала, кілька разів попищала нею, щоб показати, хто тут головний, і принесла назад. Скинула її на підлогу біля мого стільця. Я уявив ту собаку в молодості: важча і значно рухливіша, кидалася за тією бідолашною старою мавпою (чи її попередницею) на пов­ній швидкості. Так, як кинулася того дня до Енді, за його словами. Тепер же її бігальні часи в минулому, але вона старалася як могла. Так і уявляв, як вона думає: «Бачиш, як я вмію? Залишайся, я цілу ніч так можу!»

Але вона не могла, а я не міг залишитися. Тато просив повернутися додому, а якщо заночую тут, то навряд чи зможу нормально поспати. Забагато загадкових порипувань і стогонів, забагато кімнат, де може чаїтися будь-що… і підкрастися до мене, коли згасне світло.

Радар знову принесла пискучу мавпочку.

— Більше ні, — сказав я. — Відпочивай, дівчинко.

Я вже рушив був у бік заднього коридору, аж раптом мені стрелила одна ідея. Зайшовши в затемнену кімнату, де Радар знайшла свою іграшку, я пошукав навпомацки вимикач, сподіваючись, що ніщо (наприклад, зморщена мумія матері Нормана Бейтса) не вхопить за руку. Вимикач клацнув, коли я нарешті його знайшов.

Як і кухня, вітальня містера Боудітча була старомодна, але чиста. Там стояла канапа, оббита темно-коричневою тканиною. Вигляд у неї був такий, наче користувалися нею нечасто. Мабуть, сиділи здебільшого в м’якому кріслі, продавленому під старомодним плетеним килимком. Я бачив заглиблення, витоптане худими ногами-патиками містера Боудітча. На спинку було накинуто синю сорочку шамбре. Крісло стояло перед телевізором, що мав доісторичний вигляд. На ньому стирчала антена з рогами. Я сфоткав його на телефон. Не знав, чи такий старезний телевізор узагалі може працювати, але, судячи зі стосів книжок обабіч нього (на багатьох були наліпки з відривного блокнотика), ним особливо не користувалися, навіть якщо він ще в робочому стані. У дальньому кутку кімнати стояв плетений кошик, під зав’язку набитий собачими іграшками, і якби хтось хотів дізнатися, чи дуже містер Боудітч любить свою собаку, то це промовисто. Радар подибала через усю кімнату й витягла м’якого кролика. Принесла його мені, з надією зазирнула в очі.

— Не можу, — похитав головою я. — Але можеш узяти собі це. Вона, мабуть, пахне твоїм хазяїном.

Зі спинки крісла я стягнув сорочку й постелив її на підлозі в кухні біля її миски. Вона понюхала сорочку і ляг­ла на неї.

— Розумниця, — сказав я. — Вранці побачимося.

Я рушив до дверей, та потім передумав і відніс їй м’яку мавпочку. Собака ліниво пожувала її — мабуть, аби мені догодити. Я позадкував на кілька кроків і зробив ще одне фото на телефон. І вже після цього пішов, не забувши замкнути на шпінгалети собачі дверцята. Якщо вона наробить у будинку, доведеться мені прибирати.

Дорогою додому я думав про ринви, поза сумнівом, забиті листям. Нестрижений газон. Стіни будинку вкрай необхідно пофарбувати, а я цього зробити не міг, але подумав, що міг би помити брудні вікна, не кажучи вже про те, щоб підняти скособочений паркан. Тобто якби в мене був вільний час — а враховуючи наближення бейсбольного сезону, часу не було. Але ще Радар. Любов з першого погляду. Мабуть, не лише для мене, а й для неї. Якщо ця ідея вражає вас дивацтвом, сентиментальністю або ж тим і тим водночас, можу сказати лише одне: це ваші проблеми. Як я вже сказав батькові, вона була чудовою собакою.

Того вечора, лягаючи спати, я поставив будильник на п’яту ранку. А потім написав містерові Невіллу, вчителю англійської, що не прийду на перший урок, а міс Фрідландер — що можу пропустити й другий. Мовляв, треба навідати людину в лікарні.